цей фрагментарний роман про потребу перезимувати, дотягти до весни, перейти велику ніч душі, що падає на тебе з першими морозами, не мав бути актуальною книжкою. я раніше читала один роман плеєль — про сімейну історію, недолюбленість і спроби дати собі з цим усім раду, за які ти берешся, коли виростаєш освіченою жінкою, схильною до рефлексій, емпатичною і начитаною, — і від цього чекала чогось схожого. очікування вповні справдилися, тільки не знаю, чому мені здавалося, що щось схоже, та ще й про зиму, не буде аж занадто актуальним. одне слово, навіть без сараєва на першій сторінці то була б розлога метафора буття тут і тепер, але в цій книжці вмістилася й облога сараєва, і повітряна тривога в єрусалимі, і мама, яка гладить своє немовлятко через спеціальну кишеню в газонепроникній колисці, поки перечікує загрозу газової атаки.
а ще тут є хороший серб. із ним, власне, і перезимовує головна героїня, яка щойно поставила крапку в попередніх стосунках і ще не зовсім встигла позбиратися докупи. він приїздить у стокгольм на запрошення якоїсь шведської інституції, щоби писати про жахи війни (звісно, кого ж запрошувати, як не хороших сербів), аж ніяк не підтримує кровопролиття й навіть має друга, який гине в сараєві. і меланхолійно розмірковує про те, що страшні фотографії раніше стосувалися третього світу, а тепер на них — «моя країна». («він так і сказав: “моя країна”», — пише плеєль, а що національність його стає зрозуміла тільки згодом, то мені спочатку здалося, що це про абстрагування й дисоціацію; але, може, тут є трохи іронії з підсліпуватої імперськості?).
звісно, роман про інше. скажімо, про скидання задавнених тягарів, знати про які теоретично — це одне, розгледіти їх на самій собі — інше, а знайти спосіб зняти — взагалі третє. але цієї зими читається якось отак.