What do you think?
Rate this book
Хлібне перемир'я
Що робити, коли не довіряєш навіть найближчим рідним? Як вибиратися з пастки, до якої сам себе загнав? Кому можна розповісти про найважливіше, якщо мову зламано, а вміння слухати й розуміти залишилося в довоєнному минулому? Події п’єси «Хлібне перемир’я» відбуваються влітку 2014 року. Історія однієї смерті поступово перетворюється на історію цілого покоління, на історію стосунків між дітьми та батьками, на історію зради й недовіри, сповнену комічних слів і трагічних сенсів, поєднувати які так досконало вміє Сергій Жадан. Війна триває, і жодне перемир’я не здатне загоїти завданих ран: вони й далі нитимуть, назавжди змінюючи життя людей, які зовсім не збиралися воювати.
128 pages, Hardcover
First published April 1, 2020
6 people are currently reading
419 people want to read
About the author
Serhiy Zhadan
120 books974 followersSerhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018).
Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)
Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 66 reviews
Read
April 26, 2020Нарешті приїхала новенька драма Жадана!
Десятеро людей (одна з них уже померла, одне ще ненароджене) у замкнутому просторі будинку геть близько до лінії фронту, одна лінія пожежі, що наближається до них, один розбомблений міст, одна граната, багато взаємних звинувачень.
Тьотя Шура: Ось мама твоя ким була?
Толік: Моя мама - жінка трудної судьби.
Тьотя Шура: Ну, не праведниця, да?
Толік: М'яко кажучи.
Тьотя Шура: Ну й нічого особо богопротивного не робила?
Толік: Ну, як сказати.
Тьотя Шура: Ну по совісті скажи.
Толік: Ну по совісті вона, тьоть Шур, типу вас була: любити її ніхто не любив, але на празники всі вітали. З іншого боку, а хто тут у нас кого любить?
Коля: Бог усіх любить, да, тьоть Шур?
Тьотя Шура: Даже не думай.
Загалом, це вам не про десять праведників, цих ніхто не порятує, тікати нікуди, й місто заради них рятувати пізно, тим паче, що ідея рятівної спокути тут накрилася з тріском - тут немає месій, які могли б гинути за них усіх, хоч би тому, що тут не лишилося тих, хто міг би про це розповісти: дванадцятьох он у комендатуру недавно здали, інші дванадцятеро (12 хлопців у класі одного з головних героїв) не дожили в масі своїй навіть до цих подій.
Перше питання, яке спадає на думку до цього касту: хто за кого/що. Однак у просторі п'єси воно не має жодного значення, на результати не впливає, та й відповіді встановити фактично неможливо (бо вони всі плюс-мінус "за те, шоб кров не лилась... і церква відкрилась" - і ні про які більші картини не думають, тобто про серйозну афіліацію говорити не випадає у будь-якому разі: діагностично точно, і в нас саме так он 73% виборців голосує, але вболівати за героїв важко - з іншого боку, чому я вважаю, що за них треба вболівати?).
Серед бравурних абсурдних діалогів - герої багато говорять, але нічого по суті - месідж стирчить чужорідно, як родзинка в пундику, і тут залежить від того, чи любите ви родзинки:
Рінат: Просто забагато смерті довкола. Не вистачає правил. І слів не вистачає.
Тьотя Шура: Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє. От і ми. Як ми говоримо?
Коля: Та нормально.
Тьотя Шура: Нормально? Якщо людина нормально говорить, її розуміють. Ясно?
Коля: Ясно.
Тьотя Шура: А хто тебе розуміє, Коль? Ніхто. Ніхто тебе не чує. І не розуміє ніхто. [...] Все це закінчиться, життя далі піде. Всім треба жити: і тим, хто бігав, і тим, хто ні. Жити всім. Треба буде повертатися, як же. [...] Ми всі теж колись знову спокійно заговоримо. Колись пізніше.
Утім, під кінець у можливість розмови (попри великий об'єднавчий потенціал тези "за те, шоб кров не лилась... і церква відкрилась" ) віриться дуже слабко, та й повернення у фіналі п'єси - це не повернення Одіссея, це радше повернення Еврідіки, коли Орфей невчасно озирається.
Десятеро людей (одна з них уже померла, одне ще ненароджене) у замкнутому просторі будинку геть близько до лінії фронту, одна лінія пожежі, що наближається до них, один розбомблений міст, одна граната, багато взаємних звинувачень.
Тьотя Шура: Ось мама твоя ким була?
Толік: Моя мама - жінка трудної судьби.
Тьотя Шура: Ну, не праведниця, да?
Толік: М'яко кажучи.
Тьотя Шура: Ну й нічого особо богопротивного не робила?
Толік: Ну, як сказати.
Тьотя Шура: Ну по совісті скажи.
Толік: Ну по совісті вона, тьоть Шур, типу вас була: любити її ніхто не любив, але на празники всі вітали. З іншого боку, а хто тут у нас кого любить?
Коля: Бог усіх любить, да, тьоть Шур?
Тьотя Шура: Даже не думай.
Загалом, це вам не про десять праведників, цих ніхто не порятує, тікати нікуди, й місто заради них рятувати пізно, тим паче, що ідея рятівної спокути тут накрилася з тріском - тут немає месій, які могли б гинути за них усіх, хоч би тому, що тут не лишилося тих, хто міг би про це розповісти: дванадцятьох он у комендатуру недавно здали, інші дванадцятеро (12 хлопців у класі одного з головних героїв) не дожили в масі своїй навіть до цих подій.
Перше питання, яке спадає на думку до цього касту: хто за кого/що. Однак у просторі п'єси воно не має жодного значення, на результати не впливає, та й відповіді встановити фактично неможливо (бо вони всі плюс-мінус "за те, шоб кров не лилась... і церква відкрилась" - і ні про які більші картини не думають, тобто про серйозну афіліацію говорити не випадає у будь-якому разі: діагностично точно, і в нас саме так он 73% виборців голосує, але вболівати за героїв важко - з іншого боку, чому я вважаю, що за них треба вболівати?).
Серед бравурних абсурдних діалогів - герої багато говорять, але нічого по суті - месідж стирчить чужорідно, як родзинка в пундику, і тут залежить від того, чи любите ви родзинки:
Рінат: Просто забагато смерті довкола. Не вистачає правил. І слів не вистачає.
Тьотя Шура: Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє. От і ми. Як ми говоримо?
Коля: Та нормально.
Тьотя Шура: Нормально? Якщо людина нормально говорить, її розуміють. Ясно?
Коля: Ясно.
Тьотя Шура: А хто тебе розуміє, Коль? Ніхто. Ніхто тебе не чує. І не розуміє ніхто. [...] Все це закінчиться, життя далі піде. Всім треба жити: і тим, хто бігав, і тим, хто ні. Жити всім. Треба буде повертатися, як же. [...] Ми всі теж колись знову спокійно заговоримо. Колись пізніше.
Утім, під кінець у можливість розмови (попри великий об'єднавчий потенціал тези "за те, шоб кров не лилась... і церква відкрилась" ) віриться дуже слабко, та й повернення у фіналі п'єси - це не повернення Одіссея, це радше повернення Еврідіки, коли Орфей невчасно озирається.
December 9, 2024
Kažkaip visos knygos apie karą pradeda darytis vienodos, ir aš suprantu, kad tai nulemia ne klišės, tų pačių karų aprašymai ar kitos literatūrinės (ir ne) priemonės, o tai, kad visi karai yra vienodi. Tarp visų didelių mūšių ir reikšmingų pergalių pasislepia eilinių žmonių gyvenimai, kurie dažnai anei didvyriški, anei kuo įdomūs. Ir įtampa įtampa įtampa, kad atrodo, jog kirvį ore gali kabinti.
Noriu pamatyti spektaklį pagal šią pjesę.
Noriu pamatyti spektaklį pagal šią pjesę.
September 9, 2024
4/5
Kaip keistai čia išsiliejusi realybė ir laikas. Būtent tai jaučiau labiausiai, kiekviename puslapyje, kiekviename žodyje. Kai žmonės, siaubo ir rusų atkirsti nuo pasaulio ne tik tiltais, bet ir šiais laikais tarsi savaime suprantamais patogumais (gal net būtinumais?) tokiais kaip elektra, vanduo, maistas, kai visi visais abejoja, abejoja net patys savimi, gal net labiausiai savimi, išsitraukia telefonus, net atrodo nerealistiška, kad juos turi. Nes laikas toks išskydęs, toks joks ir visoks, toks visur ir visada ir niekur bei niekada. O kas baisiausia, ką supranta, žinoma, ir pats autorius, kad taip pat (ne)sėkmingai laikas galėtų būti ir ne 2014-ieji, o 2024-ieji. Ten pat. Su tais pačiais žmonėmis.
Rimantas Kmita išverčia pjesę taip gyvai, taip ryškiai, pagaudamas kalbėjimo manieras ir žargoną, visiems suteikdamas ir skirtingus, ir panašius balsus. Tekstas papildomas ir iliustracijomis – tokiomis sapniškomis, tamsiomis, kuriose realybė irgi išskydusi. Ir nors negaliu pasakyti, kad tai kūrinys, kurį galiu iki galo perprasti ar pajausti, dėl savo pačios literatūrinio ar istorinio ribotumo, vis tiek rekomenduoju – turbūt su pjesėmis, kaip ir su eilėraščiais, būtinas ne tik literatūrinis suvokimas, bet ir tiesiog elementari empatija ir leidimas sau jausti.
Kaip keistai čia išsiliejusi realybė ir laikas. Būtent tai jaučiau labiausiai, kiekviename puslapyje, kiekviename žodyje. Kai žmonės, siaubo ir rusų atkirsti nuo pasaulio ne tik tiltais, bet ir šiais laikais tarsi savaime suprantamais patogumais (gal net būtinumais?) tokiais kaip elektra, vanduo, maistas, kai visi visais abejoja, abejoja net patys savimi, gal net labiausiai savimi, išsitraukia telefonus, net atrodo nerealistiška, kad juos turi. Nes laikas toks išskydęs, toks joks ir visoks, toks visur ir visada ir niekur bei niekada. O kas baisiausia, ką supranta, žinoma, ir pats autorius, kad taip pat (ne)sėkmingai laikas galėtų būti ir ne 2014-ieji, o 2024-ieji. Ten pat. Su tais pačiais žmonėmis.
Rimantas Kmita išverčia pjesę taip gyvai, taip ryškiai, pagaudamas kalbėjimo manieras ir žargoną, visiems suteikdamas ir skirtingus, ir panašius balsus. Tekstas papildomas ir iliustracijomis – tokiomis sapniškomis, tamsiomis, kuriose realybė irgi išskydusi. Ir nors negaliu pasakyti, kad tai kūrinys, kurį galiu iki galo perprasti ar pajausti, dėl savo pačios literatūrinio ar istorinio ribotumo, vis tiek rekomenduoju – turbūt su pjesėmis, kaip ir su eilėraščiais, būtinas ne tik literatūrinis suvokimas, bet ir tiesiog elementari empatija ir leidimas sau jausti.
August 9, 2020
Хорошо. Цікаво і дуже живо
July 5, 2020
Про пам'ять, спогади, смерть і народження, біблійне (Бог, гріб Господній, двоє братів - Каїн і Авель?, 12 апостолів, 3 жінки-майже-мироносиці), суть віри, зруйнований міст як обрив усього, війну і перемир'я-яке-ніяке-не-перемир'я, про те, куди йти, про те, чи знаємо ми, куди йти, про неможливість чітко сказати - на чиєму я боці? - через страх і недовіру, через параною від нерозуміння "хто за кого?", про своїх-чужих, старих-нових, наших-інших, цих-других, про людей, які бояться одне одного.
Усупереч законам жанру, гвинтівка, яка з'являється в першій частині, до кінця так і не вистрелить. І граната не розірветься теж.
Жадан такий Жадан: купа порівнянь будь-чого із жінкою, тілом жінки, руками жінки, голосом жінки; дуже поетизовані поетичні курсивні вступи до кожної частини, ну і вже стандартне і найважливіше для мене особисто: мова, недоговорювання, ословлювання, порозуміння через розмову.
- - -
"Толік: Я наших не боюсь. І чужих не боюсь. Я себе боюсь."
- - -
"Рінат: ... Не вистачає правил. І слів не вистачає.
Тьотя Шура: Слів не вистачає. Слова першими скінчилися. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє."
Усупереч законам жанру, гвинтівка, яка з'являється в першій частині, до кінця так і не вистрелить. І граната не розірветься теж.
Жадан такий Жадан: купа порівнянь будь-чого із жінкою, тілом жінки, руками жінки, голосом жінки; дуже поетизовані поетичні курсивні вступи до кожної частини, ну і вже стандартне і найважливіше для мене особисто: мова, недоговорювання, ословлювання, порозуміння через розмову.
- - -
"Толік: Я наших не боюсь. І чужих не боюсь. Я себе боюсь."
- - -
"Рінат: ... Не вистачає правил. І слів не вистачає.
Тьотя Шура: Слів не вистачає. Слова першими скінчилися. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє."
March 31, 2024
4/5 ⭐️
Кожен може прочитати своє між рядків цієї п'єси.
Історія про непорозуміння, віру та втрату цієї віри, виживання, порятунок або його відсутність, початок та кінець життя.
Окремо хочу підмітити вступи до кожної частини. У мене були мурашки.
П'єси мені важкувато читати. Але ця мені сподобалась та залишила після себе посмак.
Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє. От і ми. Як ми говоримо?
Кожен може прочитати своє між рядків цієї п'єси.
Історія про непорозуміння, віру та втрату цієї віри, виживання, порятунок або його відсутність, початок та кінець життя.
Окремо хочу підмітити вступи до кожної частини. У мене були мурашки.
П'єси мені важкувато читати. Але ця мені сподобалась та залишила після себе посмак.
Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє. От і ми. Як ми говоримо?
March 10, 2024
Толік. Ну а шо? Сам же все знаєш. Всі все знаємо. Не скажемо тільки. Шо тут казати? Так шо куда мені йти? Думаєте, якшо назначили перемир'я, все закінчилось? Думаєте, просто відремонтують міст - і все? Хто ним ходити буде? Куда йти? Перемир'я... Це для вас перемир'я. А я ні з ким миритися не збираюсь. Для мене ця війна давно вже йде. Ще коли Ані не стало. З тих пір воюю і воюю.
Тьотя Шура. 3 ким?
Толік. З усіма .
Тьотя Шура. 3 ким?
Толік. З усіма .
May 8, 2020
“Ну по совісті вона, тьоть Шур, типу вас була: любити її ніхто не любив, але на празники всі вітали.” Так і в цій камерній історії: ніхто нікого не любить, всі одне одного звинувачують, а винних нема.
Цікаво було подивитися на Жадана у цьому жанрі, але мою невелику любов до жанру не поборов навіть він.
Цікаво було подивитися на Жадана у цьому жанрі, але мою невелику любов до жанру не поборов навіть він.
August 3, 2025
Pirmas sakinys: Ir prisiminti tave, susieti ir išskleisti atminties drobę, perduoti žinią apie tave iš rankų į rankas, tarsi indą su vandeniu.
Pjesė. Trumputė. Veiksmo nedaug, siužetas paprastas: "2014-ieji. Pirmoji Rusijos karo prieš Ukrainą vasara. Fronte paskelbiama trumpa pertrauka derliui nuimti – duonos paliaubos.<...> Pjesės centre – miestas, kurio dalis, sprogus tiltui, lieka atkirsta – be elektros, vandens ir kitų gyvybiškai svarbių dalykų. Toje teritorijoje – namas, kuriame du broliai galvoja, kaip palaidoti mirusią mamą." (galinis knygos viršelis).
Tačiau dialogai, dialogai! Nenorėjau juoktis, nes skaityti 2025 m., žinant kas vyko po to ir vis dar vyksta dabar, per daug skausminga, tačiau negalėjau nekvatoti. Ir visiškai teisus paskutiniame viršelyje esantis lyginimas su Balio Sruogos "Dievų mišku" – tas pats vidinis nejaukumas, kai supranti, kad juoktis nereikėtų, tačiau nesijuokti negali.
Pjesė, kurią perskaičiau kaip romaną:
"Nors S.Žadanas pirmiausia poetas ir prozininkas, šįkart parašė labai gerą pjesę. Kaip prozininkas jis moka sukurti dramatines situacijas ir įtampą, o kaip poetas suteikia tekstui universalumo, tos poetinės esė kiekvieno skyriaus pradžioje pakylėja tekstą anapus laiko ir erdvės. Į pjesę jis sugebėjo sudėti visą romaną su ryškiais personažais, dinamiškais santykiais ir nelengvais pasirinkimais.<...>
Toli gražu ne visas pjeses lengva skaityti, dalis jų reikalauja režisieriaus rankos, bet, kai skaitai „Duonos paliaubas“, atrodo, kad prieš akis matai filmą ar spektaklį. Skaitytojui tikrai nereikės dirbti už aktorius ar režisierių. Beje, skaityti dialogus juk mėgstam." (Rimantas Kmita, "Dievų miško" humoro kupinas R. Kmitos vertimas – "Duonos paliaubos").
Viena skaitymo valanda, kurioje daug skausmo ir juoko pro ašaras.
Vertė Rimantas Kmita. Tas pats.
Kritikų liaupsės vertimui: Elžbieta Banytė "Žmogiškumo paieškos" (LRT KLASIKOS laida "Ryto allegro").
4.9/5✰
Pjesė. Trumputė. Veiksmo nedaug, siužetas paprastas: "2014-ieji. Pirmoji Rusijos karo prieš Ukrainą vasara. Fronte paskelbiama trumpa pertrauka derliui nuimti – duonos paliaubos.<...> Pjesės centre – miestas, kurio dalis, sprogus tiltui, lieka atkirsta – be elektros, vandens ir kitų gyvybiškai svarbių dalykų. Toje teritorijoje – namas, kuriame du broliai galvoja, kaip palaidoti mirusią mamą." (galinis knygos viršelis).
Tačiau dialogai, dialogai! Nenorėjau juoktis, nes skaityti 2025 m., žinant kas vyko po to ir vis dar vyksta dabar, per daug skausminga, tačiau negalėjau nekvatoti. Ir visiškai teisus paskutiniame viršelyje esantis lyginimas su Balio Sruogos "Dievų mišku" – tas pats vidinis nejaukumas, kai supranti, kad juoktis nereikėtų, tačiau nesijuokti negali.
Pjesė, kurią perskaičiau kaip romaną:
"Nors S.Žadanas pirmiausia poetas ir prozininkas, šįkart parašė labai gerą pjesę. Kaip prozininkas jis moka sukurti dramatines situacijas ir įtampą, o kaip poetas suteikia tekstui universalumo, tos poetinės esė kiekvieno skyriaus pradžioje pakylėja tekstą anapus laiko ir erdvės. Į pjesę jis sugebėjo sudėti visą romaną su ryškiais personažais, dinamiškais santykiais ir nelengvais pasirinkimais.<...>
Toli gražu ne visas pjeses lengva skaityti, dalis jų reikalauja režisieriaus rankos, bet, kai skaitai „Duonos paliaubas“, atrodo, kad prieš akis matai filmą ar spektaklį. Skaitytojui tikrai nereikės dirbti už aktorius ar režisierių. Beje, skaityti dialogus juk mėgstam." (Rimantas Kmita, "Dievų miško" humoro kupinas R. Kmitos vertimas – "Duonos paliaubos").
Viena skaitymo valanda, kurioje daug skausmo ir juoko pro ašaras.
Vertė Rimantas Kmita. Tas pats.
Kritikų liaupsės vertimui: Elžbieta Banytė "Žmogiškumo paieškos" (LRT KLASIKOS laida "Ryto allegro").
4.9/5✰
October 10, 2020
"Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє"
Книжка про нас, які говорять, але не чують. Знову "перемир'я", знову все горить. Шість років "перемир'я" за "перемир'ям" - хлібне, новорічне, великоднє... повторити. "Режими тиші" від якого дрижить земля. Більше 13 тис вбитих та 33 500 поранених за ці шість років. А у Жадана знову несимпатичні персонажі, з народу, ну, такі зовсім нецікаві мені. Та п'єса не відпускає і мурашки по шкірі...
"Ми всі теж колись знову спокійно заговоримо. Колись пізніше"
Книжка про нас, які говорять, але не чують. Знову "перемир'я", знову все горить. Шість років "перемир'я" за "перемир'ям" - хлібне, новорічне, великоднє... повторити. "Режими тиші" від якого дрижить земля. Більше 13 тис вбитих та 33 500 поранених за ці шість років. А у Жадана знову несимпатичні персонажі, з народу, ну, такі зовсім нецікаві мені. Та п'єса не відпускає і мурашки по шкірі...
"Ми всі теж колись знову спокійно заговоримо. Колись пізніше"
June 1, 2020
Літо 2014-го, містечко на Донбасі біля лінії фронту, брати Антон і Толік, їхні сусіди та мертва мама, яку заважає похоронити річка з підірваним мостом з одного боку й підпалені поля з іншого. Всі знають одне одного все життя, та всі одне одному чужі. Всі удають, що війна немає до них жодного відношення, ніби якесь стихійне природне лихо, та за часом з’ясовується, що всі по своєму до неї спричинились. Всі (ну, майже) багато говорять, та нікого не цікавить відповідь, це обмін взаємними докорами без бажання порозумітись. Всі хочуть врятуватись, але всі вже мертві — це така Комала в українському степу, приречена постійно переживати давню травму.
April 30, 2021
А: Вася.
Т: Сам Вася.
Т: Сам Вася.
June 20, 2020
Ця книжка до мене потрапила випадково, коли мені її надіслали замість замовленої "Антени", бо загалом п'єси читати не люблю. Але ця читається легко і навіть приємно, попри трагічну тему.
February 22, 2023
Часто думаю про те як війна змінює як і буденні так і значні події в нашому житті.
Смерть матері або народження дитини - це вже мало б бути одним з найбільш трагічних і радісних моментів відповідно. Але що, коли ти живеш без електрики, навколо тебе палають поля пшениці, які ти посадив, сполучення з великою землею (міст) підірвали тому ти не можеш вивезти труп своєї матері з дому, 10 з 12 твоїх однокласників вбиті, ти не довіряєш найближчим людям, ти не знаєш яка влада у твоєму місті і інше інше інше ...
Смерть матері або народження дитини - це вже мало б бути одним з найбільш трагічних і радісних моментів відповідно. Але що, коли ти живеш без електрики, навколо тебе палають поля пшениці, які ти посадив, сполучення з великою землею (міст) підірвали тому ти не можеш вивезти труп своєї матері з дому, 10 з 12 твоїх однокласників вбиті, ти не довіряєш найближчим людям, ти не знаєш яка влада у твоєму місті і інше інше інше ...
October 16, 2020
Є книжки, на які я не можу написати відгук. Іноді навіть вголос зв’язати слова, щоб виразити своє ставлення до книжки не виходить.
⠀
І так, чомусь це дуже часто Жадан, напевно це вже закономірність якась. Так і тут, коли я побачила 4 категорію #Yakaboobingosummer2020 є не сумнівалась яку книжку обрати, адже як раз виходила перша (начебто) п’єса Жадана. І що ж, я її прочитала, вона залила мене своїм сенсами та знаками, як водою, та полишила обсихати на березі.
⠀
Як ви вже зрозуміли описати свої враження від цієї книги мені доволі важко. Я просто бачила її, коли читала – цей побут, жінок з Донбасу, вік яких майже неможливо визначити, холодильник без електрики, в якому досі зберігають їжу, дим в степу… Якби цю п’єсу хтось поставив (ну напевно я сподіваюсь на @molodyytheatre або @wild.theatre ) – то я б обов’язково пішла на прем’єру. Але сказати чим вона так чіпляє чітко – мені дуже складно. Може тим, як знайомі мені її герої? Вони чимось чітко, невловимо схожі на знайомих мені людей із покоління моїх батьків, але чимось – кардинально відмінні. А можливо це той невловимий дух, на який я звернула увагу ще коли читала «Я змішаю твою кров з вугіллям» - які ми всі однакові і різні одночасно, і як важко, але, водночас і легко нам зрозуміти один одного.
⠀
Ось бачите? І де тут про книжку?
Давайте так. Кому варто читати цю книжку:
🖤 Тому, кого не лякає формат п’єси
🖤 Тому, хто не дивиться на світ лише з позиції чорного та білого
🖤 Тому, хто може приміряти на себе чи близьким не найкращих персонажів із книжки та не злякатись цього.
🖤 Поціновувачам Жадана!
⠀
Ух, ну якось так. Вибачайте, що малоінформативно!
⠀
І так, чомусь це дуже часто Жадан, напевно це вже закономірність якась. Так і тут, коли я побачила 4 категорію #Yakaboobingosummer2020 є не сумнівалась яку книжку обрати, адже як раз виходила перша (начебто) п’єса Жадана. І що ж, я її прочитала, вона залила мене своїм сенсами та знаками, як водою, та полишила обсихати на березі.
⠀
Як ви вже зрозуміли описати свої враження від цієї книги мені доволі важко. Я просто бачила її, коли читала – цей побут, жінок з Донбасу, вік яких майже неможливо визначити, холодильник без електрики, в якому досі зберігають їжу, дим в степу… Якби цю п’єсу хтось поставив (ну напевно я сподіваюсь на @molodyytheatre або @wild.theatre ) – то я б обов’язково пішла на прем’єру. Але сказати чим вона так чіпляє чітко – мені дуже складно. Може тим, як знайомі мені її герої? Вони чимось чітко, невловимо схожі на знайомих мені людей із покоління моїх батьків, але чимось – кардинально відмінні. А можливо це той невловимий дух, на який я звернула увагу ще коли читала «Я змішаю твою кров з вугіллям» - які ми всі однакові і різні одночасно, і як важко, але, водночас і легко нам зрозуміти один одного.
⠀
Ось бачите? І де тут про книжку?
Давайте так. Кому варто читати цю книжку:
🖤 Тому, кого не лякає формат п’єси
🖤 Тому, хто не дивиться на світ лише з позиції чорного та білого
🖤 Тому, хто може приміряти на себе чи близьким не найкращих персонажів із книжки та не злякатись цього.
🖤 Поціновувачам Жадана!
⠀
Ух, ну якось так. Вибачайте, що малоінформативно!
June 14, 2020
Любити її ніхто не любив, але на празники всі вітали.
.
Свіженька п'єса від Жадана - це історія про те, як двоє братів зібралися, аби провести в останню дорогу маму. Тільки от дороги нема - міст підірвали, машину віджали перед мостом, що робити, хлопці не знають, хто стріляє і палить врожай - теж не певні, як і не зовсім розуміють, хто з них на якому боці. Про це їм якось в принципі не хочеться говорити. .
Довкола війна, і хто б не постукав у твої двері, може виявитися стукачем. Може тебе здати, неясно, правда, кому. Усе сплуталося, переплелося. Хто ворог - твій брат чи ти сам? "Хлібне перемир'я" продовжує задану в "Інтернаті" тему маленьких людей "поза політикою" у війні на Донбасі, які не можуть лишитися на нейтралці, бо війна зачепить усіх. Але зводить цю тему до абсолюту, до абсурду, коли й глядачеві не ясно, де яка сторона, де свої, а де чужі. Можна тільки здогадуватися з натяків, але не факт, що відчитаєш їх правильно. І від цієї дезорієнтації якось дуже моторошно.
.
Читала декілька відгуків, що дивно читати Жадана-драматурга. Та для мене усі його тексти - такі, що хочеться проговорювати вголос. Тому п'єса - цілком логічне тому втілення. Гострі репліки, влучні фрази, непевні інтонації. Я вже бачу цих персонажів. Але дуже хотілося б побачити за п'єсою виставу.
.
Свіженька п'єса від Жадана - це історія про те, як двоє братів зібралися, аби провести в останню дорогу маму. Тільки от дороги нема - міст підірвали, машину віджали перед мостом, що робити, хлопці не знають, хто стріляє і палить врожай - теж не певні, як і не зовсім розуміють, хто з них на якому боці. Про це їм якось в принципі не хочеться говорити. .
Довкола війна, і хто б не постукав у твої двері, може виявитися стукачем. Може тебе здати, неясно, правда, кому. Усе сплуталося, переплелося. Хто ворог - твій брат чи ти сам? "Хлібне перемир'я" продовжує задану в "Інтернаті" тему маленьких людей "поза політикою" у війні на Донбасі, які не можуть лишитися на нейтралці, бо війна зачепить усіх. Але зводить цю тему до абсолюту, до абсурду, коли й глядачеві не ясно, де яка сторона, де свої, а де чужі. Можна тільки здогадуватися з натяків, але не факт, що відчитаєш їх правильно. І від цієї дезорієнтації якось дуже моторошно.
.
Читала декілька відгуків, що дивно читати Жадана-драматурга. Та для мене усі його тексти - такі, що хочеться проговорювати вголос. Тому п'єса - цілком логічне тому втілення. Гострі репліки, влучні фрази, непевні інтонації. Я вже бачу цих персонажів. Але дуже хотілося б побачити за п'єсою виставу.
October 7, 2020
сміялася і плакала
гостро, влучно і дуже болюче
Жадан це one love*
гостро, влучно і дуже болюче
Жадан це one love*
January 13, 2023
«Ну ось, я єдиний вижив. З усього класу.»
November 30, 2025
Trumpa pjesė apie geliančiai skaudžią Ukrainos realybę, atmiešta tokiu pačiu skaudžiu humoru.
"Dega viskas. Paliaubos". Tokia realybė 2014 m. Ukrainos pafrontėje. Keli veikėjai ir daug dialogų. Tik tiek S. Zhadan'ui tereikia jai atskleisti, išsakyti visą situacijos neteisingumą, žiaurumą, absurdiškumą ir sudėtingumą (be jokių tiesmukų paaiškinimų) - kai karas ir mirtis ateina į tavo namus, kai kaimynai yra skirtingose barikadų pusėse, kai reikia spręsti, ar prisitaikyti, ar bėgti, ar likti, ar kariauti. Nes vis tiek "visur ugnis. Kur beeitum - vis tiek pasieks".
Labai tikra knyga ir gaila, kad ji vis dar tebeaktuali.
"Dega viskas. Paliaubos". Tokia realybė 2014 m. Ukrainos pafrontėje. Keli veikėjai ir daug dialogų. Tik tiek S. Zhadan'ui tereikia jai atskleisti, išsakyti visą situacijos neteisingumą, žiaurumą, absurdiškumą ir sudėtingumą (be jokių tiesmukų paaiškinimų) - kai karas ir mirtis ateina į tavo namus, kai kaimynai yra skirtingose barikadų pusėse, kai reikia spręsti, ar prisitaikyti, ar bėgti, ar likti, ar kariauti. Nes vis tiek "visur ugnis. Kur beeitum - vis tiek pasieks".
Labai tikra knyga ir gaila, kad ji vis dar tebeaktuali.
April 23, 2023
5/5
Книга, яку кожен трактує по своєму. Кожен знаходить там щось знайоме. Недовіра яка триває багато років. Усвідомлення що довіряти можна лише собі.
Я завжди повторюю, Сергій Жадан уміє передати увесь внутрішній світ людини на максимум. І цей світ не завжди хо��оший.
Книга як завжди з відкритим кінцем. Тому що це завжди теперішнє, а не минуле
Книга, яку кожен трактує по своєму. Кожен знаходить там щось знайоме. Недовіра яка триває багато років. Усвідомлення що довіряти можна лише собі.
Я завжди повторюю, Сергій Жадан уміє передати увесь внутрішній світ людини на максимум. І цей світ не завжди хо��оший.
Книга як завжди з відкритим кінцем. Тому що це завжди теперішнє, а не минуле
March 17, 2024
Пʼєса про початок війни і реальні людей
Коли помирає мама двох братів, які були розʼєднані підірваним мостом
І в кожного своя правда і своє «недовідношення» до війни.
Горять поля, як їхнє життя
Після смак на подум��ти і якоїсь недовершеності історії, як і в даний час…
Коли помирає мама двох братів, які були розʼєднані підірваним мостом
І в кожного своя правда і своє «недовідношення» до війни.
Горять поля, як їхнє життя
Після смак на подум��ти і якоїсь недовершеності історії, як і в даний час…
June 23, 2020
Вась, ну шо ти стартуєш? Це ж всього лише абсурд.
November 17, 2023
Не дуже любила прозу Жадана. До цієї п’єси. 5/5!
May 3, 2020
Поезія приходить відразу, коли треба втамувати біль, проза – коли пройшов перший шок і можна впорядкувати думки. Драма приходить останньою. І навіть страшно, що п'єса Жадана з'явилась зараз: ми ж бо ще нічого не прибрали, не розставили муляжів, не підготували пристойних декорацій – все так і розкидано, заплутано, кровоточить.. І я ступала в цей текст з великою обережністю. Втім, дарма.
Текст лаконічний і місткий, де треба – дуже смішний. Чудові прозові (поетичні?) інтерлюдії, як і фотографії, створюють атмосферу, що просочується у лакуни решти тексту. Персонажі - виразні, архетипні. Хтось з критиків, бачила, порівнює двох головних з Каїном і Авелем. Для мене більш очевидною є інша паралель. Пам'ятаю, як з сином читали Біблійні історії для дітей, і той пекучій біль, який, як мені здалось, має відчувати вірний син батька, спостерігаючи тріумфальне повернення свого блудного брата. Ось цей мікс заздрощів, несправедливості, безвиході і, зрештою, прийняття вичитується між Антоном і Толіком. Біблійний текст добре тримає в п'єсі все докупи. Але ним, звісно, вона не вичерпується.
Мені було на диво комфортно читати (чомусь саме так, саме таке слово). На кінець склалось враження, що весь час я спостерігала досконалу балетну партію – все "витанцювано", виписано з філігранною точністю, відповідно до драматичного канону. Є невідворотний фатум, є привид-батька-Гамлета, він же – труп матері. А ще замкнений простір, що множиться і закривається знову, і від цього, а може, від згарища на полях, стає все важче дихати. Та ми нікуди не підемо, ми лишимось тут "на нашій – не своїй" ..
Все тут тонко заплутано аж до прозорості. І тільки одне питання: Що ж сталось з тою Анною?
Текст лаконічний і місткий, де треба – дуже смішний. Чудові прозові (поетичні?) інтерлюдії, як і фотографії, створюють атмосферу, що просочується у лакуни решти тексту. Персонажі - виразні, архетипні. Хтось з критиків, бачила, порівнює двох головних з Каїном і Авелем. Для мене більш очевидною є інша паралель. Пам'ятаю, як з сином читали Біблійні історії для дітей, і той пекучій біль, який, як мені здалось, має відчувати вірний син батька, спостерігаючи тріумфальне повернення свого блудного брата. Ось цей мікс заздрощів, несправедливості, безвиході і, зрештою, прийняття вичитується між Антоном і Толіком. Біблійний текст добре тримає в п'єсі все докупи. Але ним, звісно, вона не вичерпується.
Мені було на диво комфортно читати (чомусь саме так, саме таке слово). На кінець склалось враження, що весь час я спостерігала досконалу балетну партію – все "витанцювано", виписано з філігранною точністю, відповідно до драматичного канону. Є невідворотний фатум, є привид-батька-Гамлета, він же – труп матері. А ще замкнений простір, що множиться і закривається знову, і від цього, а може, від згарища на полях, стає все важче дихати. Та ми нікуди не підемо, ми лишимось тут "на нашій – не своїй" ..
Все тут тонко заплутано аж до прозорості. І тільки одне питання: Що ж сталось з тою Анною?
August 2, 2020
Не знаю, що там з українською драматургією, але здогадуюся, що вона як мама у цій п'єсі. Тому на фоні згорівших полів Жаданівська робота здається досить приємною. І діалоги смішні місцями, і читати легко і, як поставлять у пост-ковідному світі, виглядати буде приємно. Але це не той твір, який будує щось нове, а це, як-не-як, сумно.
Відчуття таке, ніби Жадан перед написанням п'єси дуже сильно начитався драматургії 90-их (чи може навіть початку 2000-их) з Америки. Тут тобі і дисфункціональна родина, де конфлікт переважно двох братів, і намірена відсутність напруженої кінцівки, і все кажуть клаптиками, ніколи прямо не стверджуючи нічого. І хоча остання частина такого підходу працює у багатьох непоганих п'єсах, там усе зазвичай з низькими ставками. Чи то шлюб розпадеться, чи брати посваряться, чи ще щось, ну трагедії масштабної не відчувається. А тут купка "аполітичних" людей скаржиться на те, що мост підірвали, пошту спалили, незручно жити стало, а ми всі за мир, а дехто може за Ростов, а у когось снайперка в канапі. Але усі аполітичні, або ж настільки розмито політичні, ніби за дверима хати буквально нічого немає, був контекст колись, але його підірвали. Зрозуміло, чому Жадан усе так обставив, але цікавіше не стає від цього.
Взагалі, чим далі в хащі, тим слабкіше твір. Коли спочатку діалоги ходять колом та не дуже й прогресують, це кумедно, це живо. Але коли ті ж діалоги і дії так само кружляють, але тепер з п'ятьма новими пасажирами, то вже якось нудьгувати починаєш. Не всій літературі треба бути циклічним лабіринтом з кубиком бульйону "Сенс за 5 хвилин", який ви маєте приготувати самі.
Відчуття таке, ніби Жадан перед написанням п'єси дуже сильно начитався драматургії 90-их (чи може навіть початку 2000-их) з Америки. Тут тобі і дисфункціональна родина, де конфлікт переважно двох братів, і намірена відсутність напруженої кінцівки, і все кажуть клаптиками, ніколи прямо не стверджуючи нічого. І хоча остання частина такого підходу працює у багатьох непоганих п'єсах, там усе зазвичай з низькими ставками. Чи то шлюб розпадеться, чи брати посваряться, чи ще щось, ну трагедії масштабної не відчувається. А тут купка "аполітичних" людей скаржиться на те, що мост підірвали, пошту спалили, незручно жити стало, а ми всі за мир, а дехто може за Ростов, а у когось снайперка в канапі. Але усі аполітичні, або ж настільки розмито політичні, ніби за дверима хати буквально нічого немає, був контекст колись, але його підірвали. Зрозуміло, чому Жадан усе так обставив, але цікавіше не стає від цього.
Взагалі, чим далі в хащі, тим слабкіше твір. Коли спочатку діалоги ходять колом та не дуже й прогресують, це кумедно, це живо. Але коли ті ж діалоги і дії так само кружляють, але тепер з п'ятьма новими пасажирами, то вже якось нудьгувати починаєш. Не всій літературі треба бути циклічним лабіринтом з кубиком бульйону "Сенс за 5 хвилин", який ви маєте приготувати самі.
August 22, 2021
“Справа ж не в урожаї. Тут же все горить. І у праведників, і в приватних осіб.”
A small book that leaves a strong impression. (After reading it, the first thing I did the next morning was buying a ticket to this play in “Театр на лівому березі” — and this will be my present to myself for this Independence Day; the second thing I did was sending this book to a friend in France because I wanted to share it with someone immediately.)
This is a stage play, and, as I said, it is already on the scene in one of our theaters. However, even reading it as a book was a very interesting experience (although I should say that I usually do NOT read plays as texts — I suppose the last time I did it was somewhere in school, because school curriculum somehow loves feeding children with plays, which I honestly consider a tragic misunderstanding — all children HATE plays).
First of all, it’s a powerful thought-provoking drama. It’s about the war in Donbas, although there are no specifically scary or tear-jerking moments at all. In fact, all the “action” is confined to one room in one house. There is a dead body lying in a neighboring room, but this person died “naturally,” not because of the war. You don’t see and don’t hear the war in this space, but it is lurking somewhere nearby every second of the play. Just because war is not only about bullets, tanks, and shells; first of all, it’s about new relationships between people. Like most of the more recent texts written by Сергій Жадан, this book is about a “simple person” (“a private person”) who does not want to be a hero or a martyr, who just wants to live his/her own life and do not think about any “ideology,” “politics,” and other complex matters, and yet they HAVE to think about all this; they HAVE to make a choice — probably a life-changing choice, the most important choice people can ever make; they HAVE to choose where to go, where their “home” now is, who their friends and their family are. And, as always, Сергій Жадан does not give you any answers; the answer is inside us, and we all give only our own answers.
“Толік: Ну і як вибиратись?
Рінат. Не знаю. Горить усе. Перемир’я.”
*
“Тьотя Шура: Справа ж не в урожаї. Тут же все горить. І у праведників, і в приватних осіб. Ось мама твоя ким була?
Толік: Моя мама — жінка трудної судьби.
Тьотя Шура: Ну, не праведниця, да?
Толік: М’яко кажучи.
Тьотя Шура: Ну й нічого особо богопротивного не робила?
Толік: Ну, як сказати.
Тьотя Шура: Ну по совісті скажи.
Толік: Ну по совісті вона, тьоть Шур, типу вас була: любити її ніхто не любив, але на празники всі вітали. З іншого боку, а хто тут у нас кого любить?
Коля: Бог усіх любить, да, тьоть Шур?
Тьотя Шура: Даже не думай.
Западає тиша.”
*
“Коля: Я так думаю, церква тепер не скоро запрацює.
Тьотя Шура: Шо ти таке кажеш?
Коля: Кажу, шо є. Після всього цього — яка церква? Батюшка з гранатометом по посьолку бігає. За церквою танки стоять. Релігія, блядь…
Тьотя Шура: Шо ти таке кажеш?”
*
“Рінат: Та які правила, шо ти? Виживають усі, як можуть. Просто забагато смерті довкола. Не вистачає правил. І слів не вистачає.
Тьотя Шура: Слів не вистачає. Слова першими скінчилися. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє.”
*
“Тьотя Шура: Все це закінчиться, життя далі піде. Всім треба жити: і тим, хто бігав, і тим, хто ні. Жити всім. Треба буде повертатися, як же.”
*
“Тьотя Шура: Ми всі теж колись знову спокійно заговоримо. Колись пізніше.
Коля: Якшо тут усе не згорить.
Тьотя Шура: Хай горить. Значит, так треба. Давайте йти. Ну шо тут сидіти. Не бійтеся. Якшо є куди йти, треба йти.”
There are many subtle or not-so-subtle allusions to Bible there, but I do not think that they are especially important for understanding and reflecting upon this text. It’s just a second layer that does not reveal anything new but probably might make the reading a little more substantial for those readers who appreciate such allusion (I did not, honestly).
Secondly, it’s a surprisingly FUNNY text. Seriously, the story is very sad and even tragic, and the whole background of the war without end is depressing, and yet you read it and start to giggle here and there despite yourself (yeah, I felt like the character of Николай Караченцов in “Человек с бульвара Капуцинов” — remember how he is extremely sad at the end of the movie because his best friend is dying but cannot help and bursts from laughter watching the comedy on the screen?). Somehow the author inserted this laughter very smoothly and naturally, without the slightest notion of vulgarity or inappropriateness.
Thirdly, the paper edition is extremely beautiful and pleasant to hold in your hands. You cannot even call it “an art edition” because there is nothing there except for several old photographs from personal archives of Сергій Жадан (I suppose these people are someone from his family, friends, schoolmates, etc.). They have no relation to what is told on the pages of the book and yet you look into these faces eagerly and tenderly, you love them, you understand and share this love of the author to people overall. That’s the magic Сергій Жадан does in this world — he shows us how all these “simple people” are precious in their own way.
My only complaint about this book, as about other Сергій Жадан's books: it feels like a short episode of something bigger rather than a solid independent volume, a stand-alone story. It does not leave a satisfying impression. However, I started to understand and appreciate this peculiarity of Сергій Жадан's books. None of them is "satisfying" because he tells a story of people and country who are still in the process of "making their history" and who are struggling to find themselves in the middle of all this. Nothing is "finished" here by default. His books start to give some "satisfying impression" only when you gather them together one by one and appreciate each one as a little piece of a bigger puzzle, a new episode in this life-long series of self-discovery.
A small book that leaves a strong impression. (After reading it, the first thing I did the next morning was buying a ticket to this play in “Театр на лівому березі” — and this will be my present to myself for this Independence Day; the second thing I did was sending this book to a friend in France because I wanted to share it with someone immediately.)
This is a stage play, and, as I said, it is already on the scene in one of our theaters. However, even reading it as a book was a very interesting experience (although I should say that I usually do NOT read plays as texts — I suppose the last time I did it was somewhere in school, because school curriculum somehow loves feeding children with plays, which I honestly consider a tragic misunderstanding — all children HATE plays).
First of all, it’s a powerful thought-provoking drama. It’s about the war in Donbas, although there are no specifically scary or tear-jerking moments at all. In fact, all the “action” is confined to one room in one house. There is a dead body lying in a neighboring room, but this person died “naturally,” not because of the war. You don’t see and don’t hear the war in this space, but it is lurking somewhere nearby every second of the play. Just because war is not only about bullets, tanks, and shells; first of all, it’s about new relationships between people. Like most of the more recent texts written by Сергій Жадан, this book is about a “simple person” (“a private person”) who does not want to be a hero or a martyr, who just wants to live his/her own life and do not think about any “ideology,” “politics,” and other complex matters, and yet they HAVE to think about all this; they HAVE to make a choice — probably a life-changing choice, the most important choice people can ever make; they HAVE to choose where to go, where their “home” now is, who their friends and their family are. And, as always, Сергій Жадан does not give you any answers; the answer is inside us, and we all give only our own answers.
“Толік: Ну і як вибиратись?
Рінат. Не знаю. Горить усе. Перемир’я.”
*
“Тьотя Шура: Справа ж не в урожаї. Тут же все горить. І у праведників, і в приватних осіб. Ось мама твоя ким була?
Толік: Моя мама — жінка трудної судьби.
Тьотя Шура: Ну, не праведниця, да?
Толік: М’яко кажучи.
Тьотя Шура: Ну й нічого особо богопротивного не робила?
Толік: Ну, як сказати.
Тьотя Шура: Ну по совісті скажи.
Толік: Ну по совісті вона, тьоть Шур, типу вас була: любити її ніхто не любив, але на празники всі вітали. З іншого боку, а хто тут у нас кого любить?
Коля: Бог усіх любить, да, тьоть Шур?
Тьотя Шура: Даже не думай.
Западає тиша.”
*
“Коля: Я так думаю, церква тепер не скоро запрацює.
Тьотя Шура: Шо ти таке кажеш?
Коля: Кажу, шо є. Після всього цього — яка церква? Батюшка з гранатометом по посьолку бігає. За церквою танки стоять. Релігія, блядь…
Тьотя Шура: Шо ти таке кажеш?”
*
“Рінат: Та які правила, шо ти? Виживають усі, як можуть. Просто забагато смерті довкола. Не вистачає правил. І слів не вистачає.
Тьотя Шура: Слів не вистачає. Слова першими скінчилися. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє.”
*
“Тьотя Шура: Все це закінчиться, життя далі піде. Всім треба жити: і тим, хто бігав, і тим, хто ні. Жити всім. Треба буде повертатися, як же.”
*
“Тьотя Шура: Ми всі теж колись знову спокійно заговоримо. Колись пізніше.
Коля: Якшо тут усе не згорить.
Тьотя Шура: Хай горить. Значит, так треба. Давайте йти. Ну шо тут сидіти. Не бійтеся. Якшо є куди йти, треба йти.”
There are many subtle or not-so-subtle allusions to Bible there, but I do not think that they are especially important for understanding and reflecting upon this text. It’s just a second layer that does not reveal anything new but probably might make the reading a little more substantial for those readers who appreciate such allusion (I did not, honestly).
Secondly, it’s a surprisingly FUNNY text. Seriously, the story is very sad and even tragic, and the whole background of the war without end is depressing, and yet you read it and start to giggle here and there despite yourself (yeah, I felt like the character of Николай Караченцов in “Человек с бульвара Капуцинов” — remember how he is extremely sad at the end of the movie because his best friend is dying but cannot help and bursts from laughter watching the comedy on the screen?). Somehow the author inserted this laughter very smoothly and naturally, without the slightest notion of vulgarity or inappropriateness.
Thirdly, the paper edition is extremely beautiful and pleasant to hold in your hands. You cannot even call it “an art edition” because there is nothing there except for several old photographs from personal archives of Сергій Жадан (I suppose these people are someone from his family, friends, schoolmates, etc.). They have no relation to what is told on the pages of the book and yet you look into these faces eagerly and tenderly, you love them, you understand and share this love of the author to people overall. That’s the magic Сергій Жадан does in this world — he shows us how all these “simple people” are precious in their own way.
My only complaint about this book, as about other Сергій Жадан's books: it feels like a short episode of something bigger rather than a solid independent volume, a stand-alone story. It does not leave a satisfying impression. However, I started to understand and appreciate this peculiarity of Сергій Жадан's books. None of them is "satisfying" because he tells a story of people and country who are still in the process of "making their history" and who are struggling to find themselves in the middle of all this. Nothing is "finished" here by default. His books start to give some "satisfying impression" only when you gather them together one by one and appreciate each one as a little piece of a bigger puzzle, a new episode in this life-long series of self-discovery.
January 7, 2022
Почала знайомство з Жаданом, як письменником, з його «Інтернату», захопилась, сподобався. Потім були невдалі спроби знайомства з його поезією, певно, ще не доросла. Давно було в планах прочитати п‘єсу «Хлібне перемир’я», зробила це за два вечори.
Схід України. Літо, 2014р.
127 сторінок, але, як завжди, дуже влучний зміст. Мінімум дійових осіб, але кожний з них про щось своє, вони різні і не бажають «чути» одне одного, проте обставини змушують їх опинитися в одному будинку.
Жадан вдало передає їх настрій, безвихідь і не розуміння чому все так, і що робити далі.
Маленьке містечко, міст взірвали, електрики і води давно немає, за вікном бомблять.
Реальність, яку Жадан розкриває на сторінках книги, не дає забути, що йде війна і там теж живуть люди і головне, як вони там живуть.
Схід України. Літо, 2014р.
127 сторінок, але, як завжди, дуже влучний зміст. Мінімум дійових осіб, але кожний з них про щось своє, вони різні і не бажають «чути» одне одного, проте обставини змушують їх опинитися в одному будинку.
Жадан вдало передає їх настрій, безвихідь і не розуміння чому все так, і що робити далі.
Маленьке містечко, міст взірвали, електрики і води давно немає, за вікном бомблять.
Реальність, яку Жадан розкриває на сторінках книги, не дає забути, що йде війна і там теж живуть люди і головне, як вони там живуть.
Read
October 6, 2025Одна померла жінка, одна, що ось-ось народить, і купа людей, які не знають, що з цим робити, бо їхні звичні розуміння, що треба робити, більше не чинні в ситуації війни всіх проти всіх, а персонажі навіть не знають, хто для них "свої", а хто "чужі".
Драматична форма дозволяє загострити деякі аспекти абсурдності події в тому сенсі, в якому реалістична проза би не змогла, або виглядала би штучною.
Драматична форма дозволяє загострити деякі аспекти абсурдності події в тому сенсі, в якому реалістична проза би не змогла, або виглядала би штучною.
April 21, 2024
Моє знайомство з Жаданом через цю пʼєсу. Прочитала за годину. Читається на одному подиху. Стільки смутку і трагізму попри різні погляди і вірування. Росія зробила горе всім. «Руській мір» тхне гниллю.
August 31, 2020
Жадан, як завжди, в саме серце!
Displaying 1 - 30 of 66 reviews