What do you think?
Rate this book
Молодіжна трилогія #2
Пацики
Вперше опублікований 2005 року, роман «Пацики» одразу здобув культовий статус відвертого літературного свідчення про буремний кінець епохи вісімдесятих і початок дев’яностих на руїнах помираючого «совка». Тут є все, що сором’язливо замовчували тогочасні ЗМІ і що ніколи не звучало на педрадах шкіл, ПТУ чи технікумів: епічні битви «район на район», перші кримінальні досвіди, хлопці й дівчата, які, заледве ступивши на поріг своєї юності, змушені вчитися виживати у цьому жорстокому, майже неконтрольованому хаосі стрімких соціальних і культурних змін, що пророкували близький крах старої системи.
Після першої публікації роману Анатолія Дністрового охрестили «українським Берджесом» — за епічністю, відвертістю, жорстоким реалізмом і правдою життя роман не поступається, а то й перевершує знаменитий «Механічний апельсин». Але водночас проза Дністрового нам набагато ближча, оскільки написана для нас і про нас свідком тієї непростої, але по-своєму романтичної епохи, яку багато хто з нас запам’ятав на все життя.
Після першої публікації роману Анатолія Дністрового охрестили «українським Берджесом» — за епічністю, відвертістю, жорстоким реалізмом і правдою життя роман не поступається, а то й перевершує знаменитий «Механічний апельсин». Але водночас проза Дністрового нам набагато ближча, оскільки написана для нас і про нас свідком тієї непростої, але по-своєму романтичної епохи, яку багато хто з нас запам’ятав на все життя.
312 pages, Hardcover
First published January 1, 2005
12 people are currently reading
254 people want to read
About the author
Анатолій Дністровий
36 books19 followersУкраїнський есеїст, прозаїк, поет, художник.
Анатолій Дністровий працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. Останнім романам притаманна посилена есеїстичність. Дністровий став відомим передусім своєю молодіжною трилогією — романи «Місто уповільненої дії» (2003, друге видання - 2021), «Пацики» (2005, друге видання - 2011, третє видання - 2020), «Тибет на восьмому поверсі» (2005, друге видання - 2013). Не меншої популярності набув його роман «Дрозофіла над томом Канта» (2010). Мовна амплітуда прози Дністрового (кримінальне арґо, молодіжний сленг) були широко використані в укладанні низки лінгвістичних словників, зокрема професором, доктором філологічних наук, Лесею Ставицькою («Короткий словник жаргонної лексики української мови», Київ: Критика, 2003, «Українська мова без табу: словник нецензурної лексики та її відповідників», Київ: Критика, 2008).
Іншими складовими творчості є поетичний доробок (найвдалішою критики відзначають верліброву частину, експериментування з ретроурбанізмом та культурною пам'яттю; збірки «Покинуті міста», 2004; «Черепаха Чарльза Дарвіна», 2015) і чималий корпус есеїстики, ключовими лініями якої переважно є літературознавство і філософія творчості (книги «Автономія Орфея», «Письмо з околиці»), політико-філософська публіцистика на есеї про ліберальну демократію (книга «Злами й консенсус»), націоналізм.
Анатолій Дністровий працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. Останнім романам притаманна посилена есеїстичність. Дністровий став відомим передусім своєю молодіжною трилогією — романи «Місто уповільненої дії» (2003, друге видання - 2021), «Пацики» (2005, друге видання - 2011, третє видання - 2020), «Тибет на восьмому поверсі» (2005, друге видання - 2013). Не меншої популярності набув його роман «Дрозофіла над томом Канта» (2010). Мовна амплітуда прози Дністрового (кримінальне арґо, молодіжний сленг) були широко використані в укладанні низки лінгвістичних словників, зокрема професором, доктором філологічних наук, Лесею Ставицькою («Короткий словник жаргонної лексики української мови», Київ: Критика, 2003, «Українська мова без табу: словник нецензурної лексики та її відповідників», Київ: Критика, 2008).
Іншими складовими творчості є поетичний доробок (найвдалішою критики відзначають верліброву частину, експериментування з ретроурбанізмом та культурною пам'яттю; збірки «Покинуті міста», 2004; «Черепаха Чарльза Дарвіна», 2015) і чималий корпус есеїстики, ключовими лініями якої переважно є літературознавство і філософія творчості (книги «Автономія Орфея», «Письмо з околиці»), політико-філософська публіцистика на есеї про ліберальну демократію (книга «Злами й консенсус»), націоналізм.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 35 reviews
February 7, 2021
"Пацики" для мене виривається у абсолютний топ сучасної української літератури.
Місце дії Тернопіль, кінець 80х. Останні передсметні хрипи совка. Головний герой, Толян, має років п'ятнадцять і купу друзів, таких же як і він гопніків. Толян зі своєю зграєю віджимає котли у лохів, бухає дешевий портвейн, знімає баб.
У нього є мати, яка впахує на роботі, є відчим, який бухає по чорному і має грибок на ногах, від якого у квартирі тхне як у кінському стійлі.
Таких як Толян, я боявся і уникав, коли жив у 90-х у Житомирі. Вчергове хочу подякувати своїй мамі, яка своєю строгістю вберегла мене від подібних вуличних пригод.
Толян - відморозок. Але водночас - він людина. Він пізнає світ так, як того вимагають обставини. Він жорстокий, але справедливий. Він не терпить підлості і вміє цінувати вірність. Він не знає, що таке любов, але відчуває її. Він серед багатьох, але самотній. На цих протилежностях і побудований Толян. І власне сам роман.
Доречі, речення тут довгі. Може навіть довші ніж у Забужко. Але я жодного разу не спіткнувся. Навпаки, іноді перечитував деякі пасажі по кілька разів, щоб затримати насолоду.
"Пацики" - це якраз той випадок, коли є неймовірно цікавий сюжет. Глибокий, багатошаровий, захопливий. А те, ЯК він написаний, підсилює сприйняття у сотню разів.
Якщо хтось такий самий тормоз, як і я, і не прочитав цей роман за вже майже 20 років від його випуску - ось вам крута книжка)
P.S. Дівчата, маю зробити цю примітку. Толян - гопнік. Який живе серед гопніків, лохів і роботяг у кінці 80х. Ставлення до жінок у нього повністю відповідає часу та середовищу.
Місце дії Тернопіль, кінець 80х. Останні передсметні хрипи совка. Головний герой, Толян, має років п'ятнадцять і купу друзів, таких же як і він гопніків. Толян зі своєю зграєю віджимає котли у лохів, бухає дешевий портвейн, знімає баб.
У нього є мати, яка впахує на роботі, є відчим, який бухає по чорному і має грибок на ногах, від якого у квартирі тхне як у кінському стійлі.
Таких як Толян, я боявся і уникав, коли жив у 90-х у Житомирі. Вчергове хочу подякувати своїй мамі, яка своєю строгістю вберегла мене від подібних вуличних пригод.
Толян - відморозок. Але водночас - він людина. Він пізнає світ так, як того вимагають обставини. Він жорстокий, але справедливий. Він не терпить підлості і вміє цінувати вірність. Він не знає, що таке любов, але відчуває її. Він серед багатьох, але самотній. На цих протилежностях і побудований Толян. І власне сам роман.
Доречі, речення тут довгі. Може навіть довші ніж у Забужко. Але я жодного разу не спіткнувся. Навпаки, іноді перечитував деякі пасажі по кілька разів, щоб затримати насолоду.
"Пацики" - це якраз той випадок, коли є неймовірно цікавий сюжет. Глибокий, багатошаровий, захопливий. А те, ЯК він написаний, підсилює сприйняття у сотню разів.
Якщо хтось такий самий тормоз, як і я, і не прочитав цей роман за вже майже 20 років від його випуску - ось вам крута книжка)
P.S. Дівчата, маю зробити цю примітку. Толян - гопнік. Який живе серед гопніків, лохів і роботяг у кінці 80х. Ставлення до жінок у нього повністю відповідає часу та середовищу.
August 13, 2021
"Пацики" Анатолія Дністрового - ✅
Про що книга: Останні роки радянської влади. На фоні краху імперії і перед зародженням незалежної України, у депресивних спальних районах Тернополя проблемні "петеушники" живуть своїм життям: бухають, мріють, б'ються, закохуються, пізнають світ, тікають від себе...
Мої враження: 300 сторінок, від яких неможливо відірватись. Подібні емоції від укрліт я відчував, коли малим читав Дереша. Моїм першими словами в сторіз після прочитання були - "як же це огидно і прекрасно".
Що було б, якби Алекс із "Механічного апельсина" жив у Тернополі? Що було б, якби Голден Колфілд опинився в бідній сім'ї депресивного району УРСР? Що було б, якби Майкл Корлеоне навчався в ПТУ, жив з мамою і вітчимом, щодня бухав з друзями і "щімив лохів"?
Це дуже неприємний роман, і я не можу його радити прочитати. Це ніби підслухати чужу сповідь. Толік - головний герой книги - уособлює собою мільйони інших підлітків кінця 80-х та початку 90-х. Бандитський романтизм, пацанські правила, повне відчуття безнадії, провалля, до якого з кожною сторінкою беззупинно рухаються ці діти, це все написано максимально реалістично, в це не просто віриш - ти знаєш, що ТАК воно і було. В інтерв'ю Мартину Якубу автор сказав, що "25% - це мій досвід, а 75% - спостереження і те, що я чув або бачив на власні очі".
У мої шкільні часи такого трешу не було, але нульові в Білій Церкві теж були досить непростими. В школах та на районах так само були авторитети, "лохи", банди, масові бійки та "виходи сам на сам", алкогольні треші та таке інше. Не порівняти з 90-ми, але їхній відгомін я так чи інакше застав. Хочеться вірити, що зараз у школах та бурсах все інакше. Як мінімум, школярі просто сидять цілими днями в інтернеті і не паряться.
Текст дуже глибокий, сильний, з подвійною та потрійною мораллю, де немає хороших чи поганих персонажів, а є живі люди, які живуть за тими чи іншими принципами. Вони кажуть, що навчатись потрібно на чужих помилках, але самі ж наступають виключно на власні граблі...
Кому читати: тим, хто не злякається жаргонів, сексизму, матюків, трешу, реальної картини 90-х на рівні думок підлітків.
Про що книга: Останні роки радянської влади. На фоні краху імперії і перед зародженням незалежної України, у депресивних спальних районах Тернополя проблемні "петеушники" живуть своїм життям: бухають, мріють, б'ються, закохуються, пізнають світ, тікають від себе...
Мої враження: 300 сторінок, від яких неможливо відірватись. Подібні емоції від укрліт я відчував, коли малим читав Дереша. Моїм першими словами в сторіз після прочитання були - "як же це огидно і прекрасно".
Що було б, якби Алекс із "Механічного апельсина" жив у Тернополі? Що було б, якби Голден Колфілд опинився в бідній сім'ї депресивного району УРСР? Що було б, якби Майкл Корлеоне навчався в ПТУ, жив з мамою і вітчимом, щодня бухав з друзями і "щімив лохів"?
Це дуже неприємний роман, і я не можу його радити прочитати. Це ніби підслухати чужу сповідь. Толік - головний герой книги - уособлює собою мільйони інших підлітків кінця 80-х та початку 90-х. Бандитський романтизм, пацанські правила, повне відчуття безнадії, провалля, до якого з кожною сторінкою беззупинно рухаються ці діти, це все написано максимально реалістично, в це не просто віриш - ти знаєш, що ТАК воно і було. В інтерв'ю Мартину Якубу автор сказав, що "25% - це мій досвід, а 75% - спостереження і те, що я чув або бачив на власні очі".
У мої шкільні часи такого трешу не було, але нульові в Білій Церкві теж були досить непростими. В школах та на районах так само були авторитети, "лохи", банди, масові бійки та "виходи сам на сам", алкогольні треші та таке інше. Не порівняти з 90-ми, але їхній відгомін я так чи інакше застав. Хочеться вірити, що зараз у школах та бурсах все інакше. Як мінімум, школярі просто сидять цілими днями в інтернеті і не паряться.
Текст дуже глибокий, сильний, з подвійною та потрійною мораллю, де немає хороших чи поганих персонажів, а є живі люди, які живуть за тими чи іншими принципами. Вони кажуть, що навчатись потрібно на чужих помилках, але самі ж наступають виключно на власні граблі...
Кому читати: тим, хто не злякається жаргонів, сексизму, матюків, трешу, реальної картини 90-х на рівні думок підлітків.
March 17, 2021
Злоєбучо, бодро і все дихає безвихіддю та пиздецем кінця 80-х початку 90-х. Але написано посередньо, сюжет занадто часто і серйозно провисає. Схоже на те, що було кілька історій, які автор поєднав, але не надто вправно.
June 8, 2017
імхо, це найцікавіша художня книжка часів незалежної України. так, "навіть за Московіаду чи Ворошиловград".
August 31, 2024
Толя, це торба. Це просто торба
Відгук: https://vm.tiktok.com/ZMrwkDuB2/
Відгук: https://vm.tiktok.com/ZMrwkDuB2/
May 29, 2021
А чи багато тут тих, хто в період 2000-2014 захоплювався помаранчевими книжками серії «Альтернатива»? Так ось вам бліц-відгук: якщо кортить ще раз отримати ті самі емоції «як вперше», то мерщій читати!
Це брудна реалістична проза, в якій гопники говорять живою мовою, а не «Трясця! Пане, дозвольте я проб’ю йому з ноги!». Так, від концентрації матюків на одну сторінку в мене рябило в очах (ти, хто зі мною близько знайом, знають, що я сам зловживаю слівцем та можу завернути так, що «Ахахахаха, пагаді, я запішу!») і десь сторінок тридцять я читав, перегортав на обкладинку, ще раз читав ім’я та прізвище автора, відкривав блог пана на YouTube і думав: «Хоспаді, та це ж дві різні людини — в тексті й на відео». Анатолій Дністровий — перевтілився в тексті з інтелігента в гопника, як ніндзя в тінь — швидко, професіонально, безкомпромісно.
Я обожнюю художні історії про саморозвиток і трансформацію. Мене цікавить як ті чи інші архетипи людей реагують на ситуації та як з них виходять. І так, я досі вважаю, що одне з найважливіших завдань художньої літератури — вчити життю. «Пацики» дозволяють подивитись через роки на свою... кхм... пацанську юність. Не кожен виріс «на райчікє в адіках», але у багато кого є відповідні спогади. Я з тих, хто виріс в одному з найкримінальніших районів Донецька, тому усе, що відбувалось на сторінках книжки мені було близько. В деяких ситуаціях я навіть згадав «того себе» і думав: «А-а-а-а! Да-да-да, било-било!». Згадувати весело, але повернутись до того життя — перехрестився й зашепотів молитву.
Я змирився зі стилем, як літературним прийомом (який дуже якісно виконано) і головою пішов у читання. Передбачав деякі події (опит) та з сумно сьорчів в соцмережах сторінки членів нашого колишнього «стада». Я радий, що все скінчилося. Я радий, що цей хуліганський опит був в моєму житті, бо без нього я б не став тим, ким я зараз є, та не цінив би багато речей.
Ким би ми не були, що б ми не робили, нам завжди потрібно одне й те саме: любов, дружба, визнання. І тут я не буду спойлерити. Читайте. Прекрасні пані, вам буде дуже важко таке читати. Якщо все ж вирішите — на свій страх та ризик.
Ця книга пройде ще декілька поколінь. Бо технологія людської трансформації, на жаль, не змінюється. Сьогодні «Пацики» вже СУЧАСНА КЛАСИЧНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА.
Резюмую найлайтовішою цитатою головного героя: «Це торба. Це просто торба!» (с)
Це брудна реалістична проза, в якій гопники говорять живою мовою, а не «Трясця! Пане, дозвольте я проб’ю йому з ноги!». Так, від концентрації матюків на одну сторінку в мене рябило в очах (ти, хто зі мною близько знайом, знають, що я сам зловживаю слівцем та можу завернути так, що «Ахахахаха, пагаді, я запішу!») і десь сторінок тридцять я читав, перегортав на обкладинку, ще раз читав ім’я та прізвище автора, відкривав блог пана на YouTube і думав: «Хоспаді, та це ж дві різні людини — в тексті й на відео». Анатолій Дністровий — перевтілився в тексті з інтелігента в гопника, як ніндзя в тінь — швидко, професіонально, безкомпромісно.
Я обожнюю художні історії про саморозвиток і трансформацію. Мене цікавить як ті чи інші архетипи людей реагують на ситуації та як з них виходять. І так, я досі вважаю, що одне з найважливіших завдань художньої літератури — вчити життю. «Пацики» дозволяють подивитись через роки на свою... кхм... пацанську юність. Не кожен виріс «на райчікє в адіках», але у багато кого є відповідні спогади. Я з тих, хто виріс в одному з найкримінальніших районів Донецька, тому усе, що відбувалось на сторінках книжки мені було близько. В деяких ситуаціях я навіть згадав «того себе» і думав: «А-а-а-а! Да-да-да, било-било!». Згадувати весело, але повернутись до того життя — перехрестився й зашепотів молитву.
Я змирився зі стилем, як літературним прийомом (який дуже якісно виконано) і головою пішов у читання. Передбачав деякі події (опит) та з сумно сьорчів в соцмережах сторінки членів нашого колишнього «стада». Я радий, що все скінчилося. Я радий, що цей хуліганський опит був в моєму житті, бо без нього я б не став тим, ким я зараз є, та не цінив би багато речей.
Ким би ми не були, що б ми не робили, нам завжди потрібно одне й те саме: любов, дружба, визнання. І тут я не буду спойлерити. Читайте. Прекрасні пані, вам буде дуже важко таке читати. Якщо все ж вирішите — на свій страх та ризик.
Ця книга пройде ще декілька поколінь. Бо технологія людської трансформації, на жаль, не змінюється. Сьогодні «Пацики» вже СУЧАСНА КЛАСИЧНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА.
Резюмую найлайтовішою цитатою головного героя: «Це торба. Це просто торба!» (с)
April 29, 2021
уявіть собі суміш пісень Братів Гадюкіних і шайку з «Механічного апельсина» Ентоні Берджеса. ультранасилля, наркотики і повний безперспективняк дев’яностих – страшно і гнітюче.
November 1, 2024
По сюжету це 2/5. По вайбу 90х це 100/5.
По суті, книга ні про що і про все й відразу. Сюжету, який би розвивався до якогось логічного або несподіваного кінця, немає.
Зате є головний герой зі своїм підлітковим повсякденням і проблемами 90х: алкоголь, наркотики, бійки, жінки легкої поведінки, і т.д.
Неочікувано, але книга і про дорослішання. Спочатку нам показують головного героя в оточенні д��ох десятків друзів. Всім весело, багато алкоголю. Але настає момент, коли коло друзів звужується до 2-3 людей, а потім взагалі можна лишитись одному.
Загалом, це не шедевр, але читати було цікаво.
Стиль Дністрового це щось взагалі окреме.
По суті, книга ні про що і про все й відразу. Сюжету, який би розвивався до якогось логічного або несподіваного кінця, немає.
Зате є головний герой зі своїм підлітковим повсякденням і проблемами 90х: алкоголь, наркотики, бійки, жінки легкої поведінки, і т.д.
Неочікувано, але книга і про дорослішання. Спочатку нам показують головного героя в оточенні д��ох десятків друзів. Всім весело, багато алкоголю. Але настає момент, коли коло друзів звужується до 2-3 людей, а потім взагалі можна лишитись одному.
Загалом, це не шедевр, але читати було цікаво.
Стиль Дністрового це щось взагалі окреме.
November 28, 2025
Брутальний coming of age. Суміш "Механічного апельсину" і "Trainspotting" тернопільського розливу, занурення в повний пиздець безпросвітну журбу (хоча попри всю похмурість історії, я непогано розважилась відмічаючи тернопільські сленгові словечка 90-х).
Нічого подібного в українській літературі я ще не зустрічала. Жорстоко, грубо, депресивно, але беззаперечно культово.
Нічого подібного в українській літературі я ще не зустрічала. Жорстоко, грубо, депресивно, але беззаперечно культово.
July 4, 2024
трактат радикальної пацанської моралі 80тих, Тернопіль:
«колись, курвий син, я тебе перестріну і настріляю по мозгах, шоб ти, вівця тупорила, запамʼятав на все життя: тварин бити НЕ МОЖНА; а по ночах вештатися і голосно говорити - це, як каже малий Машталір, НЕ КРАСІВО»
різниця між нормативним «не можна» і ціннісним «не красіво» 🤌🏻
я захоплена цією гнітючістю з читацької точки зору і радію, що дякуючи богам рандому чи алгоритму сансари, мені довелось народилась вже в пізніх 90тих, і в школі стрєлки все ж частіше проходили вже без ножиків… + точно б не хотілося бути жіночим персонажем у цьому лорі (як і в багатьох інших:)
«колись, курвий син, я тебе перестріну і настріляю по мозгах, шоб ти, вівця тупорила, запамʼятав на все життя: тварин бити НЕ МОЖНА; а по ночах вештатися і голосно говорити - це, як каже малий Машталір, НЕ КРАСІВО»
різниця між нормативним «не можна» і ціннісним «не красіво» 🤌🏻
я захоплена цією гнітючістю з читацької точки зору і радію, що дякуючи богам рандому чи алгоритму сансари, мені довелось народилась вже в пізніх 90тих, і в школі стрєлки все ж частіше проходили вже без ножиків… + точно б не хотілося бути жіночим персонажем у цьому лорі (як і в багатьох інших:)
August 22, 2022
Це роман –повне зарнурення в [дуже неприємне] середовище (зокрема завдяки мові). В романі чимало натуралістичних (іноді бридких) деталей, які викликають відторгнення, бо ж тема зовсім на моя. Класно виписані персонажі – і молодь, і дорослі. І Тернопіль як окремий персонаж. Книжка наче повернула мене до перших прочитаних текстів сучукрліт – наприкінці нульових. Але на відміну від того всього, часто аматорського, зумисне провокативного і дуже автобіографічного, "Пацики" – це справді круто написаний, потужний літературний твір.
December 20, 2025
З перших же сторінок текст викликає огиду, але книга дуже хороша. Отже.
Дичайший дворовий жаргон, матюки, страшенна мізогінія, безкінечний алкоголь, наркотики, розборки, брудний підвальний секс — від усього цього часом голова йшла кругом, ледь не до нудоти. І насправді багатьох це може відштовхнути ще на початку. Але мене затягувало й затягувало, та згодом я зрозуміла, чому. Автор аж ніяк не подає весь цей бруд як естетику тих часів, не романтизує і не ностальгує. Тут не кайфуєш від атмосфери, а дуже швидко занурюєшся в правдиво прописане середовище. І саме час, у якому застрягли герої, мене зацікавив найбільше.
Союз розвалюється, але нові можливості ще надто далеко. Країна наче перетворюється на болото, і кожен намагається якось виповзти: хтось — у бізнес, хтось — у кримінал, хтось — у могилу. Ось і головні герої якось борсаються в цій багнюці. Тому чим більше я відчувала огиду до атмосфери, тим сильніше підігрівався мій інтерес, чи зможуть "пацики" взагалі вирости з цього середовища. Та я вірила в них, адже попри всю брутальність було в них щось людське. Зізнаюсь, у фіналі я навіть ледь не пустила сльозу.
Щодо стилю Дністрового, то він досить незвичний: діалоги не завжди розділені; цілі абзаци без розділових знаків. При цьому текст читається дуже легко.
Тож «Пацики» — не та книга, яку можна рекомендувати всім. Від багатьох моментів (майже всіх) хочеться відвернутися. Але всі, хто готовий зіштовхнутися з жорстокою реальністю, думаю, оцінять роман сповна.
Дичайший дворовий жаргон, матюки, страшенна мізогінія, безкінечний алкоголь, наркотики, розборки, брудний підвальний секс — від усього цього часом голова йшла кругом, ледь не до нудоти. І насправді багатьох це може відштовхнути ще на початку. Але мене затягувало й затягувало, та згодом я зрозуміла, чому. Автор аж ніяк не подає весь цей бруд як естетику тих часів, не романтизує і не ностальгує. Тут не кайфуєш від атмосфери, а дуже швидко занурюєшся в правдиво прописане середовище. І саме час, у якому застрягли герої, мене зацікавив найбільше.
Союз розвалюється, але нові можливості ще надто далеко. Країна наче перетворюється на болото, і кожен намагається якось виповзти: хтось — у бізнес, хтось — у кримінал, хтось — у могилу. Ось і головні герої якось борсаються в цій багнюці. Тому чим більше я відчувала огиду до атмосфери, тим сильніше підігрівався мій інтерес, чи зможуть "пацики" взагалі вирости з цього середовища. Та я вірила в них, адже попри всю брутальність було в них щось людське. Зізнаюсь, у фіналі я навіть ледь не пустила сльозу.
Щодо стилю Дністрового, то він досить незвичний: діалоги не завжди розділені; цілі абзаци без розділових знаків. При цьому текст читається дуже легко.
Тож «Пацики» — не та книга, яку можна рекомендувати всім. Від багатьох моментів (майже всіх) хочеться відвернутися. Але всі, хто готовий зіштовхнутися з жорстокою реальністю, думаю, оцінять роман сповна.
June 6, 2025
у мене у дворі були не Пацики, а синяки, з якими ми з подружкой завісали кілька років, поки не вибралися з району.
Я не з Тернополя, я з Діївки.
Але який мені цей текст рідний.
карла-марла, парк Шевченка, зустрічі на цепях, завісання на ямі і та ж сама мова, мова юності і чесності принаймні з собой.
колись читала Габріеля Краузе "Who they was", навряд чи Габріель знає українську.
якби знав, був би у захваті від Пациків
Я не з Тернополя, я з Діївки.
Але який мені цей текст рідний.
карла-марла, парк Шевченка, зустрічі на цепях, завісання на ямі і та ж сама мова, мова юності і чесності принаймні з собой.
колись читала Габріеля Краузе "Who they was", навряд чи Габріель знає українську.
якби знав, був би у захваті від Пациків
February 8, 2013
Читати це огидно і трохи сумно, хоча почасти буває смішно з наївності персонажів
October 26, 2022
Так.. треба зібратися зі словами і написати хороший відгук.
Отже, ця книга - це двері у минуле для тих, хто проживав на межі 80-90 у свідомості. Це ПОРТАЛ У МИНУЛЕ із усіма запахами, кольористикою, будівлями, мовою, насиллям у побуті і на вулиці, у безвихідь, наркоманію, алкоголізм.
Повний пакет перцептивного досвіду, який навіть по завершенню книги не зникає. От мене вже волочить кілька днів і в голові мої власні спогади дуже резонують, обживаються із книгою Анатолія Дністрового. Так ніби ще одна вуличка із пацанами додалася до моїх вулиць із юності і ми навіть десь збиралися грати у футбол на спір, на пиво чи просто для вирішення конфлікту між районами.
Це книга для важкого досвіду і ретравматизації. І для зцілення також. Є речі, які варто пригадати, усвідомити, що вони вже у минулому і цінувати те, що ми маємо ДУЖЕ багато. Моя мати напевно дуже щаслива людина, якщо вижила в тому трешняку, яким були 80-90 ті роки. Після історії багаторічного сімейного насилля, відсутності їжі (деякі місяці ми їли лише капусту у різних формах), роботи і можливостей, наш теперішній час виглядає дуже.. пристойно навіть в умовах війни. Прочитайте цю книгу, просто щоби перестати романтизувати всю ту хрєнь, яка відбувалася у 90-х, відпустити "бригаду" у минуле і розрізати ту пуповину, яка ще поєднує нас зі совком через сраний шансон чи якусь іншу "музику з дитинства".
А для людей, які виросли вже у 2000 роках ця книга буде аналогією "Механічного апельсина" чи "Над прірвою у житі". Просто ще одна художня книга.
Отже, ця книга - це двері у минуле для тих, хто проживав на межі 80-90 у свідомості. Це ПОРТАЛ У МИНУЛЕ із усіма запахами, кольористикою, будівлями, мовою, насиллям у побуті і на вулиці, у безвихідь, наркоманію, алкоголізм.
Повний пакет перцептивного досвіду, який навіть по завершенню книги не зникає. От мене вже волочить кілька днів і в голові мої власні спогади дуже резонують, обживаються із книгою Анатолія Дністрового. Так ніби ще одна вуличка із пацанами додалася до моїх вулиць із юності і ми навіть десь збиралися грати у футбол на спір, на пиво чи просто для вирішення конфлікту між районами.
Це книга для важкого досвіду і ретравматизації. І для зцілення також. Є речі, які варто пригадати, усвідомити, що вони вже у минулому і цінувати те, що ми маємо ДУЖЕ багато. Моя мати напевно дуже щаслива людина, якщо вижила в тому трешняку, яким були 80-90 ті роки. Після історії багаторічного сімейного насилля, відсутності їжі (деякі місяці ми їли лише капусту у різних формах), роботи і можливостей, наш теперішній час виглядає дуже.. пристойно навіть в умовах війни. Прочитайте цю книгу, просто щоби перестати романтизувати всю ту хрєнь, яка відбувалася у 90-х, відпустити "бригаду" у минуле і розрізати ту пуповину, яка ще поєднує нас зі совком через сраний шансон чи якусь іншу "музику з дитинства".
А для людей, які виросли вже у 2000 роках ця книга буде аналогією "Механічного апельсина" чи "Над прірвою у житі". Просто ще одна художня книга.
November 9, 2024
"Місто уповільненої дії" сподобалося трохи більше, але давно такої насолоди від книжки не відчував. На багатьох сторінках щиро сміявся
July 9, 2020
Починаю читати Пациків.
📚📚📚
«Боже, що за треш я оце читаю.»
«Та тут нема ні одного персонажа, кому хоч краплю симпатизую.»
«Капєц. це ж жесть, отак жити.»
📚📚📚
Плююся, але продовжую читати Пациків.
📚📚📚
Дочитала. Видихнула. Але осад лишився.
1990 рік. Тернопіль.
Один рік з життя групки 17-18-річних хлопців.
💣Вони намагаються відвідувати пари в ПТУ, але це відбувається дуже рідко і не завжди заради навчання
💣Вони відловлюють інших хлопців, або торгашів з Польщі, луплять їх й грабують.
💣Вони багато бухають, коляться й трахаються (саме трахаються, а не займаються сексом).
💣Іноді говорять про майбутнє і кохання(вірніше, те, що вони вважають коханням).
Суцільний треш й угар й матюччя на фоні спальних мікрорайонів Тернополя.
В глибині душі, розумію мету цього роману.
Та й, не ханжа я, щоб казати «фііі, яке тут все некультурне».
Але, читати було неприємно, а особливо, через слово «даун» в переліку лайки (кидайте в мене камінням й кажіть, що то такий літе��атурний хід заради реалістичності тексту, але мене таке неприємно чіпляє).
Та й, мета цього всього твору, якось незрозуміла мені.
📚📚📚
«Боже, що за треш я оце читаю.»
«Та тут нема ні одного персонажа, кому хоч краплю симпатизую.»
«Капєц. це ж жесть, отак жити.»
📚📚📚
Плююся, але продовжую читати Пациків.
📚📚📚
Дочитала. Видихнула. Але осад лишився.
1990 рік. Тернопіль.
Один рік з життя групки 17-18-річних хлопців.
💣Вони намагаються відвідувати пари в ПТУ, але це відбувається дуже рідко і не завжди заради навчання
💣Вони відловлюють інших хлопців, або торгашів з Польщі, луплять їх й грабують.
💣Вони багато бухають, коляться й трахаються (саме трахаються, а не займаються сексом).
💣Іноді говорять про майбутнє і кохання(вірніше, те, що вони вважають коханням).
Суцільний треш й угар й матюччя на фоні спальних мікрорайонів Тернополя.
В глибині душі, розумію мету цього роману.
Та й, не ханжа я, щоб казати «фііі, яке тут все некультурне».
Але, читати було неприємно, а особливо, через слово «даун» в переліку лайки (кидайте в мене камінням й кажіть, що то такий літе��атурний хід заради реалістичності тексту, але мене таке неприємно чіпляє).
Та й, мета цього всього твору, якось незрозуміла мені.
February 9, 2023
Перша половина книги мені видалась дуже одноманітною. «Пацики» можна було б скоротити на сто сторінок, при цьому не втративши жодної цінності.
Попри всі недоліки, автор дуже добре передає дух часу. Після прочитання мушу подякувати долі, що лелека мене приніс аж в 1998.
Додаткову зірочку додам за "метелика" як символ кохання Толі.
Попри всі недоліки, автор дуже добре передає дух часу. Після прочитання мушу подякувати долі, що лелека мене приніс аж в 1998.
Додаткову зірочку додам за "метелика" як символ кохання Толі.
February 6, 2022
Загалом книга непогана. Крізь низку бридких героїв, їхніх історій та постійних матюків просочується тонкий сенс.
June 30, 2025
Виходжу з квартири, підʼїзд в диму, з явним запахом трави. Спускаюсь по приступцям. На площадці між другим і третім поверхом сидять “пацики”, дують в бульбулятор і грають в карти. Здоровкаємось, ми не друзі і ніколи ними не були, але про існування одне одного знаємо. Вони вже трохи набухані й накурені. Внизу, до своєї квартири на другому поверсі чимчикує сусідка: сувора жінка, місцевий поліцай, увесь час свариться якщо в підʼїзді чи у дворі щось не так. Донедавна виховувала двох племінників, поки їх батько сидів в тюрмі. Потім батько вийшов й син переїхав до нього, “на свободу”, через декілька місяців по тому батько “по пʼяні” зарізав сина й повернувся в тюрму. Сусідка стала ще суворішою. Вона зупиняється біля сходів і дивиться на цю бульбуляторну пастораль. Все застигає в очікуванні скандалу. Натомість вона трохи посміхається: ой як добре хлопці що сидите тут, дома, а не шастаєте де попало - зиркає на мене, бо я шастаю де попало, батькам не раз виговорювали що побачити мене у дворі майже неможливо. Буркочу “Здрастє” і йду нахєр з цього праздніка жизні.
Запам’яталось, не як щось унікальне, скоріше як дуже показове. У нас був не самий поганий двір, скоріше навіть навпаки. Дім кооперативний, будували “всім селом”, публіка різна: від директорок магазину до прибиральниць, на відміну від сусідніх будинків де квартири видавали роботягам з заводу, який на той момент вже/ще не працював. Правда, сини директорки магазину з “пациками" не тусили, здається у дворі їх бачили ще менше ніж мене, а от син прибиральниці був там лідером. Ну як лідером: бухою обдовбаною константою, до якої у випадковому порядку кожного дня доєднувалися інші. В той же час: його старша сестра вивчилася в універі й викладала українську мову й літературу, так теж буває.
Це Миколаїв, першої половини 2000-х. Можливо навіть той самий час коли Анатолій Дністровий писав “Пациків”. Порівняно з Тернополем 1990-го багато що відрізняється в деталях, але дух залишився. “Мої” пацики вже не слухали таку музику, не факт що навіть назви тих гуртів знали, не вчилися в ПТУ - ПТУ це вже був неабиякий крок вперед, цих якось “дотягнули” до 11-го класу й на цьому все, у генделиках не бухали - чомусь, можливо через відсутність грошей, наше покоління “на районі” пропустило цю розвагу: генделики залишилися для старших, а потім “перейшли” до молодших. Може воно й не зовсім так, але “Пацики" - мені видаються історією про пройобані шанси. У героїв було нормальне життя, були захоплення, деякі навіть книжки читали, їм час від часу підкидають можливості, але.. вибори які вони роблять, або радше обирають не робити, скочують усе в гівно, з надією що може наступним шансом ти скористаєшся, бо все таки розумієш що так далі не можна. У 2000-х шанси вже треба було створювати, або баблом батьків, або вигризати якось самим, у чуваків які тоді курили траву у мене в підʼїзді шансів на нормальне життя не було по факту народження: не там, не в той час. На жаль.
Зараз популярно сперечатися з питання “що взагалі мені ця країна дала?”. Не єдиною, але одною з перших асоціацій для мене є сцени, подібні до тих що можна знайти в цій книжці. Це, так би мовити, - база (-грунт-основа, ги ги), доступно усім, бери скільки хочеш. Все інше - девіація, відхилення від норми - головний герой неочікувано отримує пʼятірку з літератури - “ти шо тепер умний?” - норма вміє себе боронити. Більшість моїх миколаївських знайомих, включаючи родину, цілком би влаштувало, якби я гаяв час валяючись пʼяним під усіма заборами на районі, - цілком очікувано, всі знають як цьому співчувати, всі знають як приймати такі співчуття, і все як у всіх. Все інше: “бля, куди три прешся, нахэр воно тобі треба”. Ця книга не ставить якихось особливих питань, але може багато що пояснити, якщо вивільнитися від думки “так, деякі, можливо так живуть”, від враження що “спальні райони” - це інший вимір, це десь не тут, не покоління й мільйони зі схожим досвідом, а всього лише невеличка пляма на загалом прекрасному тлі з метеликами й єдинорогами.
Випадково купив, випадково вирішив погортати і не міг відлипнути. Книга написана так що занурює в цей лютий пиздець і не відпускає. І наче все, хвате, більше не можу, але продовжуєш читати. В якийсь момент від цього всього стало майже фізично погано (хоча, тут немає особливих сюрпризів, не брав участі, але так чи інакше бачив/чув), довелося зробити перерву. Тим не менш - це можливо найкраще що ставалося з українською літературою, якщо ви готові до дуже жорсткого тексту (з сексизмом, мізогінією, бійками, наркоманами, матюками, etc etc) - варто спробувати.
10 зелених зміїв з 5.
Запам’яталось, не як щось унікальне, скоріше як дуже показове. У нас був не самий поганий двір, скоріше навіть навпаки. Дім кооперативний, будували “всім селом”, публіка різна: від директорок магазину до прибиральниць, на відміну від сусідніх будинків де квартири видавали роботягам з заводу, який на той момент вже/ще не працював. Правда, сини директорки магазину з “пациками" не тусили, здається у дворі їх бачили ще менше ніж мене, а от син прибиральниці був там лідером. Ну як лідером: бухою обдовбаною константою, до якої у випадковому порядку кожного дня доєднувалися інші. В той же час: його старша сестра вивчилася в універі й викладала українську мову й літературу, так теж буває.
Це Миколаїв, першої половини 2000-х. Можливо навіть той самий час коли Анатолій Дністровий писав “Пациків”. Порівняно з Тернополем 1990-го багато що відрізняється в деталях, але дух залишився. “Мої” пацики вже не слухали таку музику, не факт що навіть назви тих гуртів знали, не вчилися в ПТУ - ПТУ це вже був неабиякий крок вперед, цих якось “дотягнули” до 11-го класу й на цьому все, у генделиках не бухали - чомусь, можливо через відсутність грошей, наше покоління “на районі” пропустило цю розвагу: генделики залишилися для старших, а потім “перейшли” до молодших. Може воно й не зовсім так, але “Пацики" - мені видаються історією про пройобані шанси. У героїв було нормальне життя, були захоплення, деякі навіть книжки читали, їм час від часу підкидають можливості, але.. вибори які вони роблять, або радше обирають не робити, скочують усе в гівно, з надією що може наступним шансом ти скористаєшся, бо все таки розумієш що так далі не можна. У 2000-х шанси вже треба було створювати, або баблом батьків, або вигризати якось самим, у чуваків які тоді курили траву у мене в підʼїзді шансів на нормальне життя не було по факту народження: не там, не в той час. На жаль.
Зараз популярно сперечатися з питання “що взагалі мені ця країна дала?”. Не єдиною, але одною з перших асоціацій для мене є сцени, подібні до тих що можна знайти в цій книжці. Це, так би мовити, - база (-грунт-основа, ги ги), доступно усім, бери скільки хочеш. Все інше - девіація, відхилення від норми - головний герой неочікувано отримує пʼятірку з літератури - “ти шо тепер умний?” - норма вміє себе боронити. Більшість моїх миколаївських знайомих, включаючи родину, цілком би влаштувало, якби я гаяв час валяючись пʼяним під усіма заборами на районі, - цілком очікувано, всі знають як цьому співчувати, всі знають як приймати такі співчуття, і все як у всіх. Все інше: “бля, куди три прешся, нахэр воно тобі треба”. Ця книга не ставить якихось особливих питань, але може багато що пояснити, якщо вивільнитися від думки “так, деякі, можливо так живуть”, від враження що “спальні райони” - це інший вимір, це десь не тут, не покоління й мільйони зі схожим досвідом, а всього лише невеличка пляма на загалом прекрасному тлі з метеликами й єдинорогами.
Випадково купив, випадково вирішив погортати і не міг відлипнути. Книга написана так що занурює в цей лютий пиздець і не відпускає. І наче все, хвате, більше не можу, але продовжуєш читати. В якийсь момент від цього всього стало майже фізично погано (хоча, тут немає особливих сюрпризів, не брав участі, але так чи інакше бачив/чув), довелося зробити перерву. Тим не менш - це можливо найкраще що ставалося з українською літературою, якщо ви готові до дуже жорсткого тексту (з сексизмом, мізогінією, бійками, наркоманами, матюками, etc etc) - варто спробувати.
10 зелених зміїв з 5.
July 23, 2024
Привіт, друже, мені було боляче та розбите серце, коли сім місяців тому між мною та моїм чоловіком у моєму шлюбі сталася дуже велика проблема. настільки жахливий, що він подав справу до суду на розлучення. він сказав, що ніколи більше не хоче залишатися зі мною і що він мене більше не любить. Тому він зібрався з дому і змусив мене та моїх дітей пережити сильний біль. Я намагався всіма можливими засобами повернути його, після довгих благань, але марно. і він підтвердив, що прийняв рішення і ніколи більше не хоче мене бачити. Так одного вечора, повертаючись з роботи, я зустріла свого старого друга, який шукав мого чоловіка. Тож я їй усе пояснила, тож вона сказала мені, що єдиний спосіб повернути чоловіка — це відвідати заклинателя, бо вона справді це теж робила. Тож я ніколи не вірив у магію, але в мене не було іншого вибору, як послухатися її поради. Потім вона дала мені адресу електронної пошти заклинача, якого він відвідав. ДР апата. Наступного ранку я надіслала електронного листа на адресу, яку вона мені дала, і заклинатель запевнив мене, що поверне мені мого чоловіка протягом наступних двох днів. Яке дивовижне твердження! Я ніколи в це не вірив, тож він поговорив зі мною і розповів усе, що я мав зробити. Потім я їх роблю, тому протягом наступних двох днів, на диво, мій чоловік, який не дзвонив мені протягом останніх 7 місяців, подзвонив мені, щоб повідомити, що він повернеться. Так дивно !! Тож він повернувся того ж дня, з великою любов’ю та радістю, і вибачився за свою помилку та біль, який він завдав мені та моїм дітям. Тоді з того дня наш зв’язок став міцнішим, ніж раніше, за допомогою чудового метача заклинань. Тож я пораджу вам, якщо у вас виникнуть проблеми, зв’яжіться з dr apata на електронну адресу: drapata4@gmail.com або зв’яжіться з ним у WhatsApp та VIBER за цим номером: (+447307347648)..
This entire review has been hidden because of spoilers.
August 28, 2025
Іноді важко читати бо немає належного пунктуаційного оформлення. Але це не про неграмотність, а про родзинку цієї книги. Через такий стиль написання спочатку книга важко йде, а коли звикаєш то проблем не виникає.
За анотацією можна подумати, що це просто книга про пропащих підлітків але насправді все куди складніше.
Отож проблематики, які було зачеплено:
1. В книзі гостро стоїть питання несприйняття деякими молодими людьми, наприклад такими як Толя, ідеї незалежності України. Вони не хочуть боротись за країну, їм легше казати яка країна пропаща і просто виїхати з країни.
2. Проблеми в родині. Від того, що члени родини не слухають одне одного і до проблеми алкозалежних в родині. Мати Толі не хотіла нічого робити з чоловіком пияком хоча від нього були одні тільки проблеми, навіть в деяких ситуаціях вона обирала його, а не рідного сина. Єдина причина, яка мені приходить в голову, такій поведінці матері це те, що вона боялась лишитись самою.
3. Вплив поганої компанії
Толя мав не дуже совісних, скажемо так, друзів. Пограбування, побої, пияцтво, прийом заборонених речовин - таке дозвілля було в його товариства.
4. Перший досвід
Анатолій ще юний, йому близько 16-17-ти років. Він тільки починає пізнавати себе: що він хоче від життя, чи кохання відчуває.
Крім того, автору чудово вдалось передати атмосферу і побут Тернополя 90-тих.
За анотацією можна подумати, що це просто книга про пропащих підлітків але насправді все куди складніше.
Отож проблематики, які було зачеплено:
1. В книзі гостро стоїть питання несприйняття деякими молодими людьми, наприклад такими як Толя, ідеї незалежності України. Вони не хочуть боротись за країну, їм легше казати яка країна пропаща і просто виїхати з країни.
2. Проблеми в родині. Від того, що члени родини не слухають одне одного і до проблеми алкозалежних в родині. Мати Толі не хотіла нічого робити з чоловіком пияком хоча від нього були одні тільки проблеми, навіть в деяких ситуаціях вона обирала його, а не рідного сина. Єдина причина, яка мені приходить в голову, такій поведінці матері це те, що вона боялась лишитись самою.
3. Вплив поганої компанії
Толя мав не дуже совісних, скажемо так, друзів. Пограбування, побої, пияцтво, прийом заборонених речовин - таке дозвілля було в його товариства.
4. Перший досвід
Анатолій ще юний, йому близько 16-17-ти років. Він тільки починає пізнавати себе: що він хоче від життя, чи кохання відчуває.
Крім того, автору чудово вдалось передати атмосферу і побут Тернополя 90-тих.
August 7, 2023
ця книга викликала у мене багато емоцій, особливо негативних.
плюси:
- жива мова. жодного разу не було відчуття "так не говорять". я навіть якісь деякі фразочки прокручувала в голові
- текст динамічний, читалось дуже швидко
- роздуми героїв про життя загалом
- контекст Тернополя початку 90-х, занурення в нього. мені було дуже цікаво читати про всі ці соціальні, побутові та політичні деталі.
великий мінус: мізогінія.
так, у цьому середовищі реально таке ставлення до жінок, а я живу у своїй бульбашці.
так, головному герою лише 17 років, багато хто прибацаний у цьому віці (а саме через його призму ми бачимо події).
і так, тут вчинки жінок у порівнянні з чоловічими виглядають значно адекватнішими, що можна трактувати по-своєму.
АЛЕ беручи все це до уваги, мені все одно було некомфортно читати. жінки тут або "дирки", або обслуговуючий персонал. наприклад .
книгу точно варто читати, щоб зрозуміти контекст 90-х і тих самих сусідів, які калдирять у вас вночі під вікнами.
плюси:
- жива мова. жодного разу не було відчуття "так не говорять". я навіть якісь деякі фразочки прокручувала в голові
- текст динамічний, читалось дуже швидко
- роздуми героїв про життя загалом
- контекст Тернополя початку 90-х, занурення в нього. мені було дуже цікаво читати про всі ці соціальні, побутові та політичні деталі.
великий мінус: мізогінія.
так, у цьому середовищі реально таке ставлення до жінок, а я живу у своїй бульбашці.
так, головному герою лише 17 років, багато хто прибацаний у цьому віці (а саме через його призму ми бачимо події).
і так, тут вчинки жінок у порівнянні з чоловічими виглядають значно адекватнішими, що можна трактувати по-своєму.
АЛЕ беручи все це до уваги, мені все одно було некомфортно читати. жінки тут або "дирки", або обслуговуючий персонал. наприклад .
книгу точно варто читати, щоб зрозуміти контекст 90-х і тих самих сусідів, які калдирять у вас вночі під вікнами.
November 18, 2024
Другий роман із молодіжної трилогії Анатолія Дністровського. Загалом, схоже на «Місто уповільненої дії», але мені чомусь здалося, що у цій книжці менше трешу, ніж у попередній. Звісно, жаргон, бійки, секс, наркомани-алкоголіки та все інше тут присутнє, але після першої книжки це здається не аж таким шокуючим.
Історія розповідає про безнадійних учнів ПТУ Тернополя, вуличні банди зі своїми правилами, стрілки, бандитську «романтику» і т.д. Події розгортаються у депресивних спальних районах, в теплих квартирах, гучних кабаках і сірих вулицях. Головні герої уособлюють тисячі таких самих реальних дітей 80-90 х. Але це також і про дорослішання, проблеми між батьками та дітьми, вибір та те, як величезна компанія дуже швидко може звузитися до одного-двох людей. Персонажі яскраво промальовані, їхні недоліки та переваги зображені виразно й реалістично. Це романи із серії «боже як огидно, дайте ще».
Це роман, який змусить вас і сміятися, і плакати. Потужне дослідження любові (так, сумнівної), втрати та складної динаміки людських стосунків.
7/10
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Історія розповідає про безнадійних учнів ПТУ Тернополя, вуличні банди зі своїми правилами, стрілки, бандитську «романтику» і т.д. Події розгортаються у депресивних спальних районах, в теплих квартирах, гучних кабаках і сірих вулицях. Головні герої уособлюють тисячі таких самих реальних дітей 80-90 х. Але це також і про дорослішання, проблеми між батьками та дітьми, вибір та те, як величезна компанія дуже швидко може звузитися до одного-двох людей. Персонажі яскраво промальовані, їхні недоліки та переваги зображені виразно й реалістично. Це романи із серії «боже як огидно, дайте ще».
Це роман, який змусить вас і сміятися, і плакати. Потужне дослідження любові (так, сумнівної), втрати та складної динаміки людських стосунків.
7/10
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
February 10, 2025
Дуже брудно.
В мене були певні очікування, але в кінці прочитання я в невизначеному стані. Не розумію, мені подобається, чи хочеться розкритикувати ставлення до жінок, «селюків» і тому подібне (признаю, тригерило). Можливо, це стиль автора, і схоже є і в інших його книгах, але, як на мене, так писати досить сміливо, особливо зважаючи на час написання роману (2003), хоч і не зовсім суспільно прийнятно.
Можна придертися до сюжетної розвʼязки чи сюжету в цілому, мені, наприклад, не вистачило подій, цікавіших ніж алкозаходи, а описи закусок до «Пшеничної» можна було б розбавити хоч би описами зовнішності пациків.
Зануритись в написане, стати частиною книги, допомагає вказівка районів Тернополя, ближніх сіл та міст, (думаю, тернополянам буде особливо цікаво).
В цілому, книга точно не «для всіх», до шкільної літератури не ввійде😅. Але, якщо хочеться відкрити українську прозу повноцінно, із всіх ракурсів, то однозначно варто спробувати.
В мене були певні очікування, але в кінці прочитання я в невизначеному стані. Не розумію, мені подобається, чи хочеться розкритикувати ставлення до жінок, «селюків» і тому подібне (признаю, тригерило). Можливо, це стиль автора, і схоже є і в інших його книгах, але, як на мене, так писати досить сміливо, особливо зважаючи на час написання роману (2003), хоч і не зовсім суспільно прийнятно.
Можна придертися до сюжетної розвʼязки чи сюжету в цілому, мені, наприклад, не вистачило подій, цікавіших ніж алкозаходи, а описи закусок до «Пшеничної» можна було б розбавити хоч би описами зовнішності пациків.
Зануритись в написане, стати частиною книги, допомагає вказівка районів Тернополя, ближніх сіл та міст, (думаю, тернополянам буде особливо цікаво).
В цілому, книга точно не «для всіх», до шкільної літератури не ввійде😅. Але, якщо хочеться відкрити українську прозу повноцінно, із всіх ракурсів, то однозначно варто спробувати.
December 19, 2019
Мені важко співвіднести себе з книжкою, бо я народився аж у 88му році. З одного боку доволі цікаво і дивно читати про будні тернопільських гопніків, з іншого, це якось дико, наївно і грубо. Мордобої, п'янки, секс, наркотики, культура отупіння і постійного виживання.
Головний герой (Толян) з одного боку типовий представник свого середовища, з іншого іноді аж надто ліричний. Відношення до дівчат просто ненормальне (навіть не за мірками нашого часу), мабуть. В кінці головний герой прямим текстом каже, що бачить свою колишню дівчину "як неживий об'єкт".
Кароч, як сказав би Толян, аби не бути лосярою, поставлю три зірки, бо читається легко і цікаво (якщо трохи звикнути до потоку свідомості вираженого гопівським сленгом).
П.С. Читайте "Ворошиловград".
Головний герой (Толян) з одного боку типовий представник свого середовища, з іншого іноді аж надто ліричний. Відношення до дівчат просто ненормальне (навіть не за мірками нашого часу), мабуть. В кінці головний герой прямим текстом каже, що бачить свою колишню дівчину "як неживий об'єкт".
Кароч, як сказав би Толян, аби не бути лосярою, поставлю три зірки, бо читається легко і цікаво (якщо трохи звикнути до потоку свідомості вираженого гопівським сленгом).
П.С. Читайте "Ворошиловград".
August 7, 2025
Завжди дивувалась, чому в дитинстві, коли ходила з татом на проводи (на гробки по-іншому) ми обходили всіх його друзів… а зараз я усвідомила, як воно все було. І так, мої батьки ніколи не приховували свою бурхливу молодість і я ще в років 15 знала, як з бошок маку збирали молочко, виварювали його і ширялись… але мабуть, тільки зараз до мене дійшло, як все то зі сторони виглядало і чого татові друзі всі на кладовищі. Побачила як молодняк понтувався, блатувався, спивався і займався іншими ділами.
Виникла думка, що якби «Реквієм по мрії» написав украінець, то це було би приблизно так, як описав це Дністровий у «Пациках»
Виникла думка, що якби «Реквієм по мрії» написав украінець, то це було би приблизно так, як описав це Дністровий у «Пациках»
July 12, 2024
Завдяки цій книжці я дізнався як робиться ширка з мака.
Загалом це майстерний зліпок безпросвітної епохи. Тернопіль 90-го року — не те місце, яке уявляєш, коли мова заходить за розпад СРСР і початок власне бандитських 90-х. Головні герої — гопніки й відморозки, яким не можеш не співчувати, розуміючи, що саме середовище диктує їм їхню манеру поведінки.
Тут нема моралі і загалом немає надії. Водночас надію дає те, що принаймні зараз уже не так. Окремий плюс — за виплекану матюкливу лексику, яка повною мірою занурює в контекст.
Загалом це майстерний зліпок безпросвітної епохи. Тернопіль 90-го року — не те місце, яке уявляєш, коли мова заходить за розпад СРСР і початок власне бандитських 90-х. Головні герої — гопніки й відморозки, яким не можеш не співчувати, розуміючи, що саме середовище диктує їм їхню манеру поведінки.
Тут нема моралі і загалом немає надії. Водночас надію дає те, що принаймні зараз уже не так. Окремий плюс — за виплекану матюкливу лексику, яка повною мірою занурює в контекст.
April 16, 2023
Мав "змогу" перетнутись з пациками у дитинстві та завдяки цій книзі занурився у їхній світ з головою. Книжка розповідає про життя тернопільських пациків у буремні 90-ті та наповнена різними пригодами в які потрапляють головні герої під час навчання в бурсі, що часто переривається на численні з'ясування стосунків (здебільшого через бійку) та пиятику. Читається швидко, але не несе великого смислового навантаження.
Displaying 1 - 30 of 35 reviews