Часом мені здається, що на могилі моїх читацьких очікувань колись напишуть: "Хапала все, де на обкладинці дрібні тваринки. А дарма". Нє, ну це жарт, звісно, але справді - намалюйте на обкладинці мишку/білочку/ховрашка - і всьо, Ксеня розтанула й понеслася читати не свої жанри, не своїх авторів, не свої тексти.
Ще "День пса" м'яко натякнув, що мені з малою прозою Каролін Ламарш трохи не по дорозі. Але ж переклади бельгійської літератури - це така рідкість. Концептуалізовані збірки - не аж така, але теж нечасті гості. І їжак! Винуватити в усьому треба їжачка.
"Галявина край лісу" - дійсно концептуальна збірка психологічних новел, де кожне з героїв (окрім, хіба що, "Гораціо") в певну мить за "метроном" використовують тварин: свідомо й несвідомо, прямим порівнянням чи як метафору, за життєвий взірець чи як дзеркало давніх й задавлених психологічних травм. Чоловік, котрий виходжує поранену качечку, сподіваючись, що вона колись таки полетіть (а він для себе таку опцію вже не розглядає), дівчинка, яка закохується в коня, бо лише поруч з ним дозволяє собі відчувати шаленство й діяти сміливо, жінка, для котрої випадковий перехожий їжак стає одночасно й тезою, й антитезою джойсова "Улісса", ще одна жінка, ще один чоловік... Прозорі тексти, чіткі думки, виразні почуття, але... Але це, зрештою, новели, не оповідання. А від новели не конче чекаєш завершеного сюжету, "розвитку персонажа" ((тм) - що б в це не вкладали любителі покритикувати малу прозу) чи ілюстрації життєвого правила всі випадки. За першим й останнім рахунком новела - це нерв. І от в "Галявині" цей нерв бринів мовою, котру я, на жаль, не розумію.