Руту Модан -- сучасна ізраїльська коміксистка, відома своїми стріпами й соціальними мальописами. Живе й працює то в Тель Авіві, то в Лондоні, але завжди незмінно створює свої соціальні (хоча тут більш влучним є слово "життєві"), часто дуже іронічні мальписи. Словом, Модан далеко не остання людина, яка створює графічні романи, перший з яких має дуже влучну й багаторівнену назву "Вихідні рани" (Exit Wounds). Зрештою, це й перше моє знайомство з її стилем, манерою оповіді, яке було більш аніж вдалим.
У цьому дебютному мальописі йдеться про таксіста Кобі Франко, який раптом дізнається, що його батько загинув внаслідок терористичної атаки на вокзалі в Хедері. Однак тіла чи інших доказів нема, тому Кобі доводиться самому шукати свого батька чи хоча б якісь натяки на його смерть. Рідна сестра знаходиться за океаном, має своє життя, але емпатії до батька особливо не виражає. Тим більше дивно, що зовсім чужа людина, висока й дещо незграбна дівчина Нумі, готова допомогти Кобі в його цілі. Виявляється, що в Нумі з батьком Кобі зустрічались, тому не ясно чи це спроба допомогти молодому симпатичному хлопцеві, чи все ж намір закрити гештальт. Так чи так, вони їздять від однієї точки до іншої, щоб розбіратись із усім цим, спільно й окремо взагалі зрозуміти дещо про життя в Ізраїлі.
Руту Модан поєднує у своїй манері кращі риси оповідача, глибоко занурюючи в психологічний стан своїх героїв, позбавляючи їх будь-якої ідеалізації і сентименталізму. Якась недолугість, недоречність її персонажів так добре пасують атмосфері Вуді Алена чи раннього Джима Джармуша, де витончений абсурд межує із строгим соціальним тлом. Основне ж, що усі персонажі без винятку виглядають справжніми. Тут не буде любові з першого погляду, а постійні недомовки й невдалий секс десь на окраїні світу. Тут не буде щасливого кінця, бо Кобі так і не побачить батька. Як сказала Руту в інтерв'ю Джо Сакко, людям легше прийняти думку про те, що їх другі половинки померли чи загинули, аніж просто їх залишили.
До цього додаємо ще особливий колорит Ізраїлю, який давно вже "живе поза терористичним контекстом". Ізраїльтяни настільки звикли до терактів та війни, що навіть не цікавляться, хто її зініціював, що відбувається по той бік червоної зони. Це вже повсякдення, яке так давно вплетене в реальність Ізраїлю, що його вже ніхто не помічає. Руту не ідеалізує свій народ, тому легко іронізує, навіть висміює штучний поділ євреїв та не-євреїв, коли герої приїжджають на цвинтар, де цей принцип діє як своєрідний маркер між своїми та чужими. Діє за замовчуванням, але від того не стає менш ксенофобським. Не скажу, що для Модан важливо відповісти на питання "Що значить бути євреєм чи єврейкою сьогодні?", але важливо окреслити реальність завдяки побуту, діалогам, окремим деталям.
Відчуття присутності в мальописі просто неймовірне, а особливо це дивно, адже Модан працює лаконічними, навіть дещо відстороненими лініями. Ця традиція особливо притаманна європейській класичній школі (згадаємо хоча б Ерже), де глибина емоцій досягається завдяки відшліфованому за роки мінімалізму. Читачеві доведеться не відволікатись на зайве, а фокусуватись на невербальній мові тіла, яка часто більш красномовна, аніж репліки в хмаринками чи просто закадровий монолог. Кольори в мальописі м'які, без особливих відтінків чи акцентів, тому окремі епізоди, особливо в інтер'єрі, нагадують сучасний дизайн. Це й не дивно, бо Руту довгий час працювала в дизайні, малюючи ілюстрації, шаржі й просто якусь візуальну рекламу для замовників.
Якщо ви справді шукаєте не банальний, а живий та емоційний, повністю завершений графічний роман, то "Вихідні рани" для цього підходить ідеально. Історія настільки цікава, що вона наче сама рухає нас від сторінки до сторінки, хоча якихось глобальних подій у ній взагалі нема. У цьому й шарм, бо наше життя це не виняткові епохальні події, а буденні поїздки містом, знайомства з людьми, розлука з людьми. А десь між цим ми стараємось зробити щось більше, аніж можемо, щоб наші рани загоїлись якомога швидше.