Коли до мене приходять нові книжки, я їх "привласнюю". Це маленький ритуал. Спочатку роздивляюсь обкладинку, читаю все, що на ній написано, а тоді заглядаю всередину. Оглядаю, чи є зображення на форзацах, дивлюсь на посвяту, вивчаю зміст. Рідко коли я одразу починаю читати нову книгу, бо повинна дочитати попепедні, тому після ритуалу привласнення я ставлю книгу на поличку до інших ждунів.
Отже, я отримала "Коли приходить Ві". Все почалось як зазвичай - обкладинка, форзаци, посвята... Не знаю, як це сталось, але отямилась я десь після двадцятої сторінки. Текст захопив мене як дракон прекрасну принцесу! Я, звісно, опиралась, бо ж я не прекрасна принцеса, а матьдваіхдєтєй і в мене все чьотєнько по графіку. Через три дні я плюнула на той графік, відклала "Опечатки" Пратчетта і дізналась, хто така Ві.
Ну, тобто, хто така Ві стає ясно, якщо уважно прочитати анотацію. Та й спойлерять про неї на кожному кроці. Та то не біда - насправді ж цікаво не хто, не коли, а як. Тому разом з героєм повісті поринаєш у пошуки відповіді на питання "що".
Повість має один недолік, який є величезним плюсом. Вона коротка. Туди не вмістились різні цікаві речі, як-от "що скаже про це троюрідна тітка", імена сусідів чи сімейна драма лікарки. Короче, багато чого сюди не вмістились, тому виникали питання. З другого боку - я безмежно щаслива, що ніщо не відволікало від основного сюжету. Це як подивитись фільм коли звик до серіалів. І це саме те, що мені було потрібно.