Діти їхні

by Nicolas Mathieu, Тетяна Омельченко (illustrator), Ірина Славінська (translator)

Невеличке провінційне містечко на сході Франції, в краю шахтарів і металургів, переживає свої «лихі дев’яності», ознаменовані відходом індустріальної епохи. Це місто спрацьованих батьків та їхніх дітей, які намагаються урвати собі місце в новому житті. Занедбані фабричні стіни, спальні райони, прокурені кафешки, вечірки, багато алкоголю, наркотиків та сексу — ось атмосфера, в якій дорослішають герої цього роману. Кожна сторінка — гімн вічним літнім канікулам. Спека, мотоцикли, гаряче шосе, і ти такий молодий і безсмертний. Чотирнадцятилітній Антоні, як ніхто інший, гостро проживає свою причетність до цього місця — як і потребу вирвати коріння та поїхати з рідного міста.


За цей роман — другий у своєму доробку — Ніколя Матьє отримав Гонкурівську премію 2018 року.
Видання здійснене за підтримки програми сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні.

Більше про книжку https://starylev.com.ua/dity-yihni.

Genres: Fiction, France, Roman, Contemporary, French Literature, Coming Of Age, Novels

624 pages, Hardcover

First published August 22, 2018

About the author

Nicolas Mathieu is a French author and winner of the prestigious Prix Goncourt in 2018.

Reviews

[Virginie · Rating 4 out of 5]

Sordide mais réelle, l'histoire de la roue de la vie qui vous écrase sans que vous vous en rendiez compte. La vraie vie dans ce qu'elle a de plus moche, ni romancé ni embelli. Il en reste une impression dérangeante et désabusée, déprimante, aussi : j'ai détesté cette lecture parce que je n'ai pas rêvé ni ri, parce que c'est à la fois trop réaliste et trop lointain, parce que les personnages sont repoussants plus qu'attachants mais je crois bien qu'il s'agit d'un livre réussi que je n'arrive pas à regretter d'avoir lu.

[Chloe · Rating 3 out of 5]

Ce livre est un parfait exemple de regard masculin.

"Le regard masculin (en anglais male gaze) désigne le fait que la culture visuelle dominante (magazines, photographie, cinéma, publicité, jeu vidéo, bande dessinée, etc.) impose au public d'adopter une perspective d'homme hétérosexuel."

On sent que l'auteur a puisé dans son vécu et ses souvenirs. Lui-même a vécu l'ascension sociale et a écrit cette fiction avec son recul, à travers son prisme. Un peu trop à mon goût. L'auteur n'a pas su se détacher de ses propres délires, interprétations et fantasmes: l'adulte qu'il est devenu et l'adolescent qu'il a été envahissent ce roman. Anthony est le seul personnage ayant droit à un peu de profondeur, et l'on sent que l'auteur a déversé une partie de lui-même dans ce dernier. Les filles, elles, sont avant tout des corps et n'existent qu'à travers le regard des personnages masculins.

Steph en est le meilleur exemple: son personnage est creux comme une pastèque et c'est avant tout sur son physique qu'on s'attarde toutes les trois pages. Quand il est question du point de vue d'Anthony et de ses réflexions par rapport à Steph, ça peut être cohérent, mais quand il est question de décrire et de faire évoluer le personnage... c'est plutôt lourd. On sent bien que l'auteur a tenté de donner de la profondeur à Steph en évoquant ses angoisses, en creusant un peu, et même en lui accordant un peu d'ambition... mais c'est raté car ça manque cruellement de sincérité, d'empathie et de réalisme à mon goût. Je trouve que les femmes dans ce roman ne sont pas des femmes, mais des concepts de femmes. Elles sont l'incarnation de ce qu'un homme (Nicolas Mathieu en l’occurrence) peut penser des femmes, donc des clichés ambulant accompagnés d'une petite dose de condescendance. En fait l'auteur nous raconte sa perception d'adolescent de ce qu'est une adolescente, une mère de famille, une jeune adulte, sans chercher une seule seconde à se défaire de ses propres préjugés et idées reçues. C'est tellement plus facile de mettre les kilos en trop, l'épilation et de plaire aux hommes au cœur des préoccupations féminines sans chercher plus loin. Je pense que le travail de recherche (s'il y en a eu) effectué pour Steph, Clem, Hélène, etc. a été effectué avec un magazine Cosmopolitan.

Les personnages d'origine marocaine n'échappent pas au sort de clichés ambulant, beaucoup de stéréotypes... c'est franchement fatiguant. Voler des mobylettes, se battre et dealer du shit... voilà à peu près la majorité de l'action autour de Hacine et sa bande. C'est pareil, l'auteur ne creuse pas, on dirait qu'il n'a pas cherché à voir plus loin que sa propre vision biaisée des arabes qu'il a côtoyé dans sa jeunesse.

Le tout manque d'analyse.

C'est dommage car l'auteur a un certain talent pour poser le contexte, vous faire ressentir la lassitude et la monotonie d'Heillange. En lisant, je me revoyais un peu dans le bled où j'ai fait mon propre collège/lycée. Quand il s'agit de parler du contexte, ce roman est finalement assez criant de vérité. Les protagonistes se sentent presque écrasés, sans issue. Ils ont des rêves d'ailleurs, et pourtant peu se déferont de leur bled pour voir autre chose. Le livre vous montre cela mais n'offre finalement pas d'analyse. On suggère au lecteur que c'est la faute à l'habitude, aux schémas familiaux et sociaux répétés à l'infini, et à une certaine misère. C'est dommage que le "pourquoi" ne soit pas plus creusé, ce roman reste assez superficiel sur ce point. Le cas de Steph suggère presque qu'il n'est question que de volonté et de travail... c'est un peu simpliste que de présenter les choses sous cet angle.

Dommage que l'on ressente à ce point l'auteur dans l'écriture: ses biais, ses préjugés, ses privilèges, et par moments même son mépris. Ce sont sûrement les même biais, préjugés, privilège et mépris que ceux des membres du jury du prix Goncourt. Il y avait du potentiel, mais le sujet mérite d'être traité avec plus de profondeur et d'empathie.

[Jonath666 · Rating 2 out of 5]

Je n'ai visiblement pas du lire le même livre que les membres du Prix Goncourt.

J'ai trouvé l'histoire plate et je n'ai pas réussi à m'attacher aux personnages.
En outre, j'ai trouvé que la façon dont l'auteur narrait la vie de ces gens "d'en bas" était par moments très condescendante et caricaturale.

Le style d'écriture de Nicolas Mathieu est un style qui est accessible à tous. J'ai apprécié que l'auteur essaye de nous contextualiser l'histoire avec plein de références culturelles mais sa façon d'énumérer des noms de marques, de chaines de magasins ou de chansons pour bien nous faire comprendre qu'on est dans les années 90 était parfois à la limite du ridicule.

Ici, l'idée de l'auteur est de nous faire suivre l'histoire d'adolescents en 1992, 1994, 1996 et 1998. C'est une idée brillante mais malheureusement mal exécutée. Les personnages n'évoluant au final pas tant que ça.
En tant que lecteur je m'attendais à ce que l'histoire prenne son envol, au lieu de ça j'ai l'impression que Nicolas Mathieu m'a condamné à faire du surplace pendant 400 pages.
J'ai eu plus l'impression de lire un récit sociétal et social raconté par une élite intellectuelle parisienne qu'un roman.

Le point positif, c'est qu'à l'heure où les pauvres sont très souvent délaissés de toute représentation dans les livres, les films ou les fictions TV, Nicolas Mathieu les met ici au premier plan. Il y'a de très beaux moments où on ressent parfaitement la confrontation entre ce que les personnages aspirent à devenir et la réalité du monde réel qui les enferme dans un rôle dont ils ne veulent pas forcément.

En conclusion, c'est un livre qui m'a fait sortir de ma zone de confort et que je suis content d'avoir lu. Malheureusement, il ne va pas me rester en mémoire très longtemps tant aussi bien l'histoire que les personnages m'auront laissé indifférent.

[°•.Melina°•. · Rating 2 out of 5]

تابستان ۱۴۰۲/ تمامِ این کتاب تقصیر خودمه.روز بدی دارم، راه میفتم میرم شهرکتاب، یه کتاب ۵۰۰ صفحه‌ایِ ۱۲۰تومنی میبینم و میگم چه قیمت خوبی بذار امتحانش کنم،جلد و توضیح پشت جلد هم که عالیه پس پشیمون نمیشم.
پرررررر از شخصیت‌ها و اتفاقاتی که ذرررره‌ای اهمیت بهشون نمیتونید بدید.حتی بعد از ۳۰۰ صفحه‌ای که صبر میکنید و فرصت میدید.(تازه فکر کرده بودم کلاسیکه و دلیل اصلیم براش همون بود اما مدرن ترین چیز "فرانسوی" ای بود که خوندم🤡)

دیگه نتونستم بیشتر از این وقت گرانبها و چشم‌های عزیزم رو برای یه رمان بی سر و ته که بیخودی به کتابخونم اضافش کردم و هیچی بهم اضافه نمیکنه بذارم،چون واقعا کتابای ارزشمند زیادی تو کتابخونم منتظرن.
و متنفرم که نویسندش قطعا همین الان تو خونه نشسته پا رو پا گذاشته و فکر میکنه چون یه جایزه‌ی سال کتاب گرفته خیلی روشن فکر و مارسل پروست و فرانسویه.خدایا.

باور کنید میدونم اگر این ۲۰۰ صفحه‌ی باقی مونده رو هم میخوندم اتفاق خاصی نمیفتاد و تغییری تو ریویوم ایجاد نمیکرد چون یه تیکه‌هاییشو خوندم از هر فصل و دیدم همون آشه و همون کاسه.

جدی ازم بپرسن این کتاب راجع به چیه چی میخوام بگم؟نمیدونم چون واقعا هیچ تصویری ازش ندارم.۲۵۰ صفحه‌ی اول رو تو دو سه روز پشت هم خوندم و تقریبا داشتم ازش لذت میبردم ولی فکر کنم بیشتر بخاطر این بود که اون دو سه روز زندگی برام غیرقابل تحمل شده بود همچین کتاب حوصله‌بر و غیرقابل تحملی برام جذاب شده بود.

مگرنه هیچ تصویری جز "یه مشت افراد عاطل و باطل و الاف و معتاد تو یه روستای کوچیک فرانسه که همینجوری ول میگردن و نمیدونن دارن با زندگیشون چیکار میکنن" ازش ندارم.
و هی از این شخصیت به اون شخصیت میره داستان و تو اصلا واقعا نمیدونی چرا داری کتابو ادامه میدی ولی همش به امید یه اتفاق یا اهمیت جلو میری.

یک ستاره بخاطر همون ۲۵۰ صفحه‌ی اولی که بهم کمک کرد روزای مزخرفمو یجوری بگذرونم میدم،

و یک ستاره هم بخاطر نوشتار خاص و کلی نویسنده و توصیف‌هایی که هر از گاهی به مزاجم خوش میومد میدم‌.

و به تصمیم و شجاعت خودم برای دراپ کردنش تبریک میگم.
یا نخونیدش یا اگر خوندینش ببینید آیا شما هم همین فکر رو درمورد کتاب میکردید یا نه و بهم خبر بدید.باتشکر.

[Justo Martiañez · Rating 5 out of 5]

Magistral, escrita en lenguaje llano, suburbial, te deja en el cuerpo una gran desazón. Evidentemente la traducción muy buena y entiendo que consigue transmitir lo que el autor pretende.
Ácida crítica social, política, pone de manifiesto el difícil contexto social en que se mueve una parte de la sociedad francesa, obreros asalariados golpeados por las crisis y la globalización desde los años 90, emigrantes nunca totalmente integrados, la delgada línea que separa las clases obreras humildes de la indigencia, los problemas con el alcohol, las drogas, la incultura, el embrutecimiento cotidiano de la rutina y la falta de futuro, sueldos de miseria, chicas que malgastan su vida desde muy jóvenes atadas a sus hijos y a sus maridos, adolescentes aburridos y malgastando su tiempo.....Este es el panorama que nos presenta el autor en un valle ficticio del norte de Francia ¿Nos suena de algo? Las nuevas generaciones perpetuando el destino de sus padres sin poder salir de este círculo vicioso .....sus hijos después de ellos. ¿Realmente no se puede salir de aquí? este es el mensaje que nos transmite el libro y nos hace analizar nuestras vidas y las de nuestros padres. ¿se puede salir? Si, el estudio y la cultura, este es al ascensor social para salir de este círculo vicioso.
Muy recomendable

[Aude Bouquine Lagandre · Rating 4 out of 5]

Eté 1992, Anthony a 14 ans. Il vit dans une petite ville fictive de Lorraine, Heillange où le temps semble s'être arrêté en même temps que les hauts-fourneaux qui ne fonctionnent plus et a mis l'essentiel de la population au chômage.
Le licenciement du père a détraqué sa famille, comme tant d'autres...
L'argent qui vient à manquer condamne les adolescents de cette ville à zoner là, tout l'été.
Ils passent leur temps à faire des conneries, à fumer des joints, à boire plus que de raison et à profondément s'emmerder. Car rien ne se passe dans cette vallée, tout semble être en stand-by comme si le temps s'était arrêté.

Le lecteur va suivre trois personnages essentiels pour étayer son propos, Anthony, Hacine et Stéphanie, de milieux différents, pendant 4 étés (1992, 1994, 1996 et 1998), de 14 à 20 ans, comme s'il devenait le témoin un peu voyeur de vies dans lesquelles il ne se passe finalement pas grand chose.

Avez-vous déjà passé quelques jours en Lorraine ? C'est souvent le chemin que je prenais pour aller de Strasbourg à Paris... Mon mari a vécu plusieurs années a Sarreguemines.
C'est triste à pleurer, pire encore quand il pleut. On a une sensation de fin de monde en passant là qui vous donne envie de vous pendre...
Heillange n'existe pas mais Hayange, oui. Ayez la curiosité de taper ce nom sur internet : vous y verrez les hauts-fourneaux et aurez une bonne idée de ce que l'auteur a voulu retranscrire.
(Je fais un aparté pour vous indiquer que Nicolas Mathieu est Vosgien de naissance, moi Alsacienne. Quand j'étais petite, mes grands-parents me disaient que les enfants vosgiens avaient des oreilles décollées car leurs parents les soulevaient par là, depuis le sommet des Vosges, pour leur montrer le monde - Cela revenait à dire qu'ils vivaient dans un trou paumé, loin de toute civilisation, vous voyez le niveau ?)

Cette ville connait donc une crise économique considérable. La majeur partie de la population travaillait dans ces hauts-fourneaux et se retrouve donc dans une situation catastrophique.
Leurs enfants, subissent de plein fouet les conséquences de ce chômage de masse.
Une spirale infernale s'enclenche : l'alcool plus que de raison, la violence, la "beaufitude" grandissante, la peur de l'autre, celui qui vient vous piquer votre boulot, la montée du racisme. La boucle est bouclée.

Trois personnages pour illustrer un propos :
Anthony : milieu défavorisé, père alcoolique et violent faisant régner la terreur sur la famille entière, mère tampon en recherche constante de paix familiale.
Hacine : fils d'immigré, toujours à l'affût de petites combines pour s'enrichir, bagarreur, en révolte, redressé par un père qui a de vraies valeurs morales.
Stéphanie : petite nana qui fait fantasmer tous les garçons du coin, allume beaucoup, se refuse souvent, parents issus d'un milieu bourgeois.

Ces ados sont tous différents mais ont un point commun : l'envie de se tirer de ce bled !
L'idée du la fuite apparait comme un nouvel eldorado et offre les perpectives d'une nouvelle vie, sans ennui, cause première de cette envie impérieuse de partir.
Puis, la volonté de "tuer le père", se démarquer de ses parents, tellement beaufs, trop cons, qui vous pourrissent la vie avec leurs idées pauvres et polluantes, un désir absolu de fuir son milieu. La figure parentale que Nicolas Mathieu offre dans ce livre est absolument glaçante. Seul le père de Hacine, l'immigré donc, celui qu'on voudrait faire fuir à coup de pompes dans les fesses, semble avoir une morale. L'ironie est grinçante.

Une question essentielle est posée par l'auteur, dans ce roman :
Comment un ado peut-il survivre dans une ville morte et quel avenir peut-il bien avoir quand son présent est déjà si sombre et qu'il n'a que 14 ans ?
Le passage vers le monde adulte est un chemin de croix sur lequel deux directions possibles s'affrontent continuellement : reproduire l'exemple parental ou totalement s'en démarquer.

Dans la Tribune du 15/06/2018, Grégoire Normand écrivait qu'il faut 6 générations pour que les enfants nés dans une famille au bas de l'échelle sociale atteignent le revenu moyen.
L'ascenseur social a beaucoup de mal à fonctionner. La mobilité inter-générationnelle est en panne.
Parcontre, ceux qui se trouvent déjà au sommet y restent.
Le roman de Nicolas Mathieu montre exactement cela. Il nous offre un Polaroïd des années 90 et vous donne un début de réponse sur comment les personnages sont susceptibles d'évoluer, en fonction de la catégorie socio professionnelle dans laquelle ils naissent, et de leur histoire familiale.
De ce point de vue là, j'ai retrouvé du Zola dans son écriture et sa façon de dépeindre un monde pessimiste, noir, pesant et quasi sans once d'espoir.

Quand même, finissons cette chronique sur une note plus gaie!
C'est aussi le roman des premiers émois amoureux, des premiers "plotages", des découvertes du corps de l'autre, des papillons dans le ventre, du désir qui monte et des besoins de sexe.
De l'envie de posséder,
Du désir qui hante,
Des fantasmes qui ne quittent plus l'esprit.
J'ai redécouvert ces émotions particulières comme si mon corps s'en rappelait mais en avait un peu enterré le souvenir.
C'était bon d'avoir cet âge où l'essentiel des préoccupations était de savoir quel corps conquérir !

Dans une interview récente, Nicolas Mathieu disait qu'"écrire c'est faire la guerre à la vie."
Que l'écriture sert à rendre les coups,
Parce que "la vie cogne dure".
Son écriture enfonce les portes de la mémoire, celles qu'on avait fermées à triple tour.
Par honte de ses parents,
Honte de sa région,
Ou honte de ses actes qu'on trouve aujourd'hui stupides parce qu'on raisonne comme nos parents.
Et oui, on s'est pris 30 ans dans la tronche, inutile de le nier. La boucle est bouclée !
Enfin presque...
Parce que l'histoire recommence avec nos enfants,
et leurs enfants après eux ;-)



Mots et Maux de l'auteur :
"AU DÉPART, ON POURRAIT TENTER CETTE HYPOTHÈSE : un roman, ça s’écrit toujours à la croisée des blessures. Ici, j’en verrais trois, disons les miennes.
D’abord, l’adolescence. J’ai été cet enfant qui finit, qui rêve de sortir avec la plus belle fille du bahut, et veut sa part du gâteau. Et puis la plus belle fille ne veut rien savoir, le monde reste insaisissable, le temps passe et c’est encore le pire. Il y aura des étés, des flirts, les poils qui poussent, la voix qui mue. Ce sera le plus beau de la vie, et le plus cruel aussi. Dans une histoire, j’essaierai de mettre des mots là-dessus, la cicatrice à partir de quoi tout commence.
L’autre plaie, ce serait celle du social et des distances. Quand j’étais petit, on m’a raconté un mensonge, que le monde s’offrait à moi tel quel, équitable, transparent, quand on veut on peut. Mais un jour, peut-être grâce aux livres, le voile s’est déchiré et j’ai commencé à comprendre. Cette leçon des écarts, des legs et des signes distinctifs, cette vérité des places et des hiérarchies, ce sera mon carburant.
Enfin, il y a ce départ. Je suis né dans un monde que j’ai voulu fuir à tout prix. Le monde des fêtes foraines et du Picon, de Johnny Hallyday et des pavillons, le monde des gagne-petit, des hommes crevés au turbin et des amoureuses fanées à vingt-cinq ans. Ce monde, je n’en serai plus jamais vraiment, j’ai réussi mon coup. Et pourtant, je ne peux parler que de lui. Alors j’ai écrit ce roman, parce que je suis cet orphelin volontaire."

[°°°·.°·..·°¯°·._.· ʜᴇʟᴇɴ Ροζουλί Εωσφόρος ·._.·°¯°·.·° .·°°° ★·.·´¯`·.·★ Ⓥⓔⓡⓝⓤⓢ Ⓟⓞⓡⓣⓘⓣⓞⓡ Ⓐⓡⓒⓐⓝⓤⓢ Ταμετούρο Αμ · Rating 3 out of 5]

Ένα απόγευμα κατά τη διάρκεια ενός καύσωνα σε μια έρημη κοιλάδα κάπου,σε μια φανταστική περιοχή στην ανατολική Γαλλία.
Καλοκαίρι.
Εκεί αρχίζουν και τελειώνουν όλα.
Γνωρίζουμε μια ομάδα εφήβων σε αυτή τη φανταστική γαλλική πόλη Heillange της αποτυχίας.
Μια πρώην ευημερούσα (αν και θορυβώδης με κατάντια και εκφυλισμό, μολυσμένη) πόλη παραγωγής χάλυβα.

Τώρα οι υψικάμινοι είναι εγκαταλελειμμένες, οι εργαζόμενοι άνεργοι, αλκοολικοί, υποαπασχολούμενοι ή συνταξιούχοι και τα παιδιά τους μετά απο αυτούς είναι τόσο μόνα και αχρείαστα, διψασμένα μεταξύ αξιοπρέπειας και θλιμμένης οργής, όσο το άρωμα ζωής σε μια πόλη που πεθαίνει.
Ταυτίζονται με τις αδρανείς πλέον υψικάμινους και τη μολυσμένη -με την πτωμαΐνη της φύσης και τα δηλητήρια που διαρρέουν απο υποβαθμισμένες, καταδικασμένες στα κατάστιχα του πολιτισμού υπάρξεις -λίμνη της.

Το μυθιστόρημα ξεκινά το καλοκαίρι του 1992, μεταβαίνει στο 1994, στο 1996 και τελικά στο 1998.

Τέσσερα καλοκαίρια μέσα στο πλαίσιο της ενηλικίωσης των παιδιών που παλεύουν με τον αριστοφανικό νεποτισμό ενάντια και παράλληλα της αποτυχημένης στάσης ζωής και πολιτικών, φιλοσοφικών, παγκόσμιων καθεστώτων να αποδεχτούν τη μίζερη λαχτάρα τους για την εμπειρία της εφηβικής ορμονικής έκρηξης, σε μια αντιπαράθεση που τους συγχέει με την ποιότητα της βιωσιμότητας των αποτυχημένων γονιών τους.





Καλή ανάγνωση.
Πολλούς και σεμνούς ασπασμούς

[Nood-Lesse · Rating 3 out of 5]

Bisogna pure che tutto abbia un inizio

92-94-96-98 Gli anni ’90 intervallati, i personaggi trattati uno per capitolo. I principali sono un francese e un marocchino entrambi figli del proletariato, impegnati a crescere, impregnati di auto distruttività, ribellione, sballo, ma anche volontà di trovare una propria collocazione nel mondo. A contorno i loro genitori, i loro parenti e una coppia di ragazzine benestanti, amiche per la pelle che condividono tutto, anche gli innamorati. La vicenda si svolge nella cittadina immaginaria di Heillange (Lorena) a cui auguro la fortuna di letteraria Brewer (Pennsylvania). Heillange Il ruolo di rosa sentinella della crisi che avrebbe attanagliato l’occidente se lo è guadagnato sul campo, la situazione pare esser precipitata prima lì che a Prato, Pordenone, Ivrea e in chissà quanti altri storici distretti industriali (non solo italiani, ovviamente). Il romanzo è molto compatto, per i miei gusti paga il fio di non indulgere in nessun modo all’ironia. La vita di ciascun personaggio viene strizzata come un asciugamano bagnato e lasciata sgocciolare completamente. Per fortuna Nicolas Mathieu scrive in terza persona e non in prima come il fenomeno norvegese Karl Ove Knausgård (un altro per il quale l’ironia è una cane in chiesa) e per fortuna dopo aver strizzato le vite dei personaggi non le mette in lavatrice a 90 gradi per poi passarle nell’asciugatrice a condensa come è solito fare Knausgård (soprattutto con la-vita-sua). Il romanzo è ben scritto, nonostante ciò non l’ho mai letto con particolare soddisfazione, alcune pagine erano più leggere di altre, nessuna di esse però è stata entusiasmante. Per gli appassionati di calcio (e di mondiali in modo particolare) riporto
Al settantesimo (Francia · Croazia 08/07/1998) Thuram insaccò per la seconda volta e non ci fu più storia. Il popolo si ritrovò di colpo amalgamato, restituito al proprio destino di orda, libero da ogni differenza e posizione, un tutto unico. Qualunque cosa volesse restarne fuori divenne incomprensibile. Ciò che ne faceva parte risuonò all’unisono. L’intero paese era appena approdato in una dimensione fantasmatica. Era un momento di unità, sessuale e grave. Non era mai esistito nient’altro, né la storia, né i morti, né i debiti, cancellati come per incanto. La Francia era tesa come un arco, immensamente fraterna.
Se a Liliam Thuram sostituiamo Paolo Rossi o Fabio Grosso possiamo riferire la descrizione all’Italia. In Europa niente più del calcio è in grado di unire e contrapporre allo stesso tempo. Se invece il calcio non vi interessa ecco una riflessione che riguarda gli anni ’90 ma che sembra figlia degli anni ‘10
In quel mondo i colletti blu non contavano più niente. Le loro epopee erano passate di moda. Si rideva dei loro sindacati sbruffoni e sempre pronti a scendere a patti. Ogni volta che un poveraccio rivendicava un’esistenza meno penosa gli veniva spiegato punto per punto quanto fosse irragionevole il suo desiderio di vivere. Con la sua pretesa di mangiare e divertirsi come tutti quanti rischiava di ostacolare l’avanzata del progresso. Tuttavia il suo egoismo era comprensibile. Semplicemente, non conosceva i meccanismi mondiali. Se gli avessero aumentato il salario, il suo lavoro sarebbe emigrato dritto dritto alla periferia di Bucarest. Qualche cinese, ben più povero e patriottico, l’avrebbe fatto al posto suo. Doveva capire questi nuovi vincoli, che venivano spiegati da pedagoghi cordiali e pieni di soldi.
Insieme ai mondiali e ai sindacati troverete sex drug and rock’n’rool, se avete attraversato i ’90 non farete fatica a riconoscerli (quegli anni intendo). Ho apprezzato il finale, fra tutte le chiusure possibili Mathieu ha scelto di lasciare la porte ouverte.

Colonna sonora
Nirvana - Smells Like Teen Spirit
https://www.youtube.com/watch?v=hTWKb...

[Hugo Falque · Rating 1 out of 5]

Nicolas Mathieu échoue là où Edouard Louis brille. Il ne parvient pas à rythmer les vies égarées de ses protagonistes, ni à construire un drame, et évoque, par souci de réalisme, les émissions télévisées cyniques et voyeuristes des années 90 — celles qui se moquaient, l'air grave, des classes moyennes défavorisées, en déclinant les mêmes thèmes qu'une bande dessinée des Bidochons ou un sketch des Deschiens...

Ses personnages n'ont pas d'autre ambition que de voler des "mobs", fumer de l'herbe, boire de la bière et regarder le foot: en s'épargnant tout commentaire social (moins drôle à écrire que des parties de jambes en l'air entre beaufs), l'auteur dresse un portrait méprisant d'une génération pourtant intelligente et lucide. Ce portrait ne saurait être adoubé que par une petite élite parisienne fascinée par l'existence provinciale de populations sauvages trop connes pour lire le livre qui les concerne.

Il aura aussi fallu une certaine audace au jury du prix Goncourt pour élire en 2018 un livre misogyne et raciste, où les femmes sont réduites à leurs fesses, et les arabes à la drogue. La plume précise et neutre de Mathieu Nicolas nous en convainct tout à fait — il se garde de tout jugement, et se satisfait de ces fabrications d'écolier d'école privée fantasmant le peuple comme des bêtes condamnées à se reproduire infiniment et à pulluler comme la peste, eux "et leurs enfants après eux".

[Sophia Orachunwong-Pochet · Rating 2 out of 5]

Coming from this very place, it was quite a hard reading for me. Yet it was also so compelling that I devoured it in a few days. It is the kind of thrill voracious readers hope to find again and again. But somehow I believe this haste can also be explained, at least for me, by a desire to be done with it. The characters, their destinies and the way they were depicted reflected every dark thought I can have about this particular place, the kind of thoughts I get when I feel depressed and bitter. The bleakness had the tone of social realism but it seriously lacked nuances.

The book describes mediocrity as the very essence of the valley, inescapable for anyone unable to move far away. Even the characters who do have enough wealth and social intelligence to eventually climb the social ladder never seem to find a sense of purpose. Only a marginal character's endeavor towards social advancement is tied up with a passion for singing and she is hardy mentioned.

Disappointing was also the fact that the only character of color was being beaten by his traditional father and ended up dealing drugs. I could feel the author made an effort to have a diverse panel of characters, made research on the North-African immigration, on the life of the first generation and their French descendants but ended up depicting Hacine and his father in a way that felt stereotypical. Like many of the other characters, Hacine never expresses any passion or even the tiniest interest for anything else than violence and superficial material possession so it kind of feels like even given the opportunity, he wouldn't have done anything with it. I don't know where Nicolas Mathieu was headed but as an anecdote, an intellectual conservative uncle of mine was very pleased with the book and it gave him much material to discuss the mediocrity of the 'average' French people.

I was curious to discover how the story was going to prove worthy of a Goncourt prize, particularity with Edouard Louis' work in mind. What had Nicolas Mathieu achieved that Edouard Louis had not? The answer is I don’t know. I find more poetry in Louis’ use of vernacular language. To me, Mathieu merely juxtaposed vernacular and higher forms of languages, presenting the narrator as an exterior commentator finding delight in sprinkling crude words here and there.

In the end the main thing I enjoyed was the depiction of women. I was a bit creeped out by the way Nicolas Mathieu insisted on describing teenage girls' asses but the emphasis on their beauty and bodies also seemed to serve the greater purpose of explaining that those attributes could offer them a different path or merely some control over their relationship with men. The friendship between Steph and Clem also felt like the only bond that wasn’t tainted by violence.

[Kuszma · Rating 4 out of 5]

Azt hiszem, azért szeretnek az írók a kamaszkorral bíbelődni, mert ez egy mágikus tér. Mágikus, mert olyan korszak, ahol mintha mindent először csinálnánk. Először leszünk szerelmesek. Először gyorsul fel a pulzusunk, miközben megpróbáljuk valakiről lehúzni a farmert. Először követünk el oltári hülyeségeket, amelyeket – úgy hisszük – lehetetlen megúszni, lehetetlen túlélni. Aztán mégis túléljük. Felnövünk, rálépünk arra az ösvényre, amit a szülők tapostak ki nekünk. De ez nem beavatás, nem felmagasztosulás – csak maga a középszer. Konvencionális élet, ami – ha szerencsénk van – leterhel annyira, hogy nem érünk rá gondolkodni rajta. Nem jut eszünkbe, hogy nem ezt ígérték nekünk. Ezt a semmit, ezt a filléres gondokkal teli nihilt. Hogy csak potyautasok vagyunk a saját életünkben. És akkor elkezdünk nosztalgiával visszatekinteni azokra az ifjúkori oltári hülyeségekre. Kedvünk támad elbaszni mindent. Mert a nihilhez képest még a bukás gondolata is vonzónak tűnik.

Mathieu regényében az a pláne, hogy ezt a mindenki számára ismerős feelinget képes általános tablóvá széthúzni. Olyan epikus nagyregényt alkot, amiben ott van a komplett francia kilencvenes évek – az ilyesmik pedig nem mellesleg mindig beindítják az irodalmi zsűrik nyálelválasztását. Már a szereplők is tükrözik az univerzálisra való törekvést – ott van Hacine, a marokkói bevándorló, Anthony, a francia proli, vagy éppen Steph, akinek szülei a gazdasági fellendülés igazi győztesei. Ők akadnak egymásba újra és újra a fullasztó gall kisvárosi nyárban, de találkozásaik nem bontakoznak ki, nem hoznak létre köztük igazi kapcsolatot. Nem lesznek egyazon társadalom tagjai, csak három különböző életút, amelyek itt-ott érintik egymást, de amúgy elsüvítenek egymás mellett. Mások a lehetőségeik – Steph előtt nyitva áll a jövő, Hacine és Anthony predesztinációi pedig hiába rímelnek egymásra, az egymás ellen elkövetett bűnök és gyanakvások megakadályozzák, hogy a sorsközösséget felismerjék.

Így elmondva persze ez így egy bántóan direkt, fatalista tanmese az osztálykülönbségekről, de az a helyzet, hogy Mathieu ezt finoman bele tudja dolgozni a lendületes, lüktető cselekménybe. Remekül szakaszolja a regényt, és az is példás, ahogy hagyja beszüremkedni a szövegbe a háttérben zajló eseményeket, például Thuram gólját a '98-as VB-elődöntőben, vagy az ipari társadalomból a szolgáltató társadalomba tartó átmenetet. Ezek az apró beillesztések teszik élővé az egészet, olyasmivé, ami nekünk is ismerős, bennünk is rezonál. Az ilyesmiktől érezzük azt, hogy nem csak a szereplőkkel történik először valami, hanem velünk, olvasókkal is.

[Marion · Rating 3 out of 5]

3,5 - C’est assez rare, mais j’ai vraiment du mal à mettre des mots et un ressenti clairs sur ce que j’ai pensé de ce livre. Une partie de moi l’a trouvé très réussi, une autre s’est malgré tout ennuyée une bonne partie de ma lecture. Réussi grâce à l’écriture de Nicolas Mathieu, très incisive et cruelle, qui vient décrire un milieu populaire très peu représenté en fiction. Il nous plante brillamment le décor (habitudes de vie, de consommation, musique, argot) on s’y croit vraiment, et à partir de là les personnages peuvent évoluer de manière vivide au fil des pages. On les voit vivre, pris dans un engrenage générationnel qui les empêche de sortir de leur condition sociale. Divorce, chômage, alcool, violence. Et on recommence (prenez ça dans n’importe quel ordre). Peu importe les chemins de pensées qui les traversent, leurs ambitions, leurs idéaux, on y revient toujours. C’est pessimiste, âpre et impitoyable. Et pour moi, le roman suit aussi ce schéma là. Au début, la tension monte très vite entre les personnages, les grands caractères se rencontrent. Et puis… Ca s’arrête là. On les retrouve deux ans plus tard. Tous ces grands discours, ces grandes idées pour rien du tout. C’est très parlant, mais malheureusement moins prenant. Ca reste un très bon roman sur l’adolescence, les classes populaires, l’inexorabilité de la reproduction sociale : c’est déprimant, j’ai eu le sentiment désagréable de me sentir très snob parfois pendant ma lecture, mais c’est clairement marquant.

[Nicoleta Balopitou · Rating 5 out of 5]

Είναι γεγονός ότι οι τελευταίες ημέρες του 2020 μού ταίριαξαν πολύ, αφού έμελλε να διαβάσω δύο εξαιρετικά μυθιστορήματα και τα δύο γραμμένα μάλιστα από Γάλλους συγγραφείς.
Το Και Μετά από Αυτούς τα Παιδιά τους είναι ένα βιβλίο "ποταμός", με χειμαρρώδη αφήγηση που κυλάει αβίαστα και σε κάνει ένα με το φανταστικό επαρχιακό τοπίο του Εγιάνζ, μίας σχεδόν ξεχασμένης μικρής πόλης σε μία κοιλάδα κάπου στα σύνορα με το Λουξεμβούργο στην οποία ζουν τις ζωές και τα καλοκαίρια τους ο έφηβος Αντονί, οι γονείς του, ο ξάδερφος, ο μαροκινής καταγωγής Χασίν, η ευκατάστατη Στεφ και η κολλητή της η Κλεμ κι ένα σωρό άλλοι απλοί άνθρωποι στα δασώδη μέρη της Λωρραίνης. Είναι ένα βιβλίο πολυφωνικό, μία τοιχογραφία των ανθρώπων που περιδιαβαίνουν στις σελίδες του, ένα νοσταλγικό κείμενο για την δεκαετία του ενενήντα, που ξεκινάει την περίοδο που οι Νιρβάνα έκαναν χαμό συστήνοντας την γκραντζ μουσική και την επιτυχιάρα τους Smells like teen spirit, κομμάτι που σημάδεψε μία ολόκληρη γενιά και καταλήγει στο αθλητικό γεγονός που χαρακτήρισε το έτος 1998 στην Γαλλία, που δεν είναι άλλο από την κατάκτηση του Μουντιάλ από τους διοργανωτές Γάλλους χάρη στον Ζιντάν και την παρέα του. Οι ήρωές μας εκείνα τα χρόνια ερωτεύονται, κάποιοι μάλιστα εμμένουν στον πρώτο τους μεγάλο εφηβικό έρωτα, εχθρεύονται, δοκιμάζουν τα ναρκωτικά, βάζουν τα δυνατά τους και παίρνουν αποφάσεις για το μέλλον τους έχοντας ως πρωταρχικό στόχο να ξεφύγουν από την μικρή και ανιαρή κοινωνία του Εγιάνζ, αλλά κι από τις κακές επιλογές και τις αναμενόμενες ζωές των γονιών τους, καθώς και τους γονείς εκείνων των παιδιών που προσπαθούν να αποκοπούν από τις βλαβερές συνήθειές τους και την οικονομική κρίση που μοιραία έφερε το κλείσιμο του εργοστασίου που απασχολούσε πολλούς από τους εργάτες της περιοχής, αποσκοπώντας κατά μία έννοια σε μια καινούργια αρχή μακριά από την οικογενειακή εστία, ενώ ένα συμβάν με ένα μηχανάκι θα καθορίσει κάποια πρόσωπα με απροσδόκητο και εκκωφαντικό τρόπο. Η ιστορία αυτή η οποία χαρακτηρίζεται από τις εικόνες της και την κινηματογραφική της δράση, τον περιγραφικό κι ατόφιο ερωτισμό της, καθώς και από τους ανθρώπους της, έχει έντονη κοινωνική και πολιτική χροιά κι ο συγγραφέας του έχει κάνει εκπληκτική δουλειά παρουσιάζοντας ένα μυθιστόρημα που αξίζει, πέρα από τις σημαντικές διακρίσεις στο χώρο του βιβλίου και τους επαίνους που έχει λάβει, να γίνει κλασικό. Με την πρωτοχρονιά να κλείνει έτσι αναγνωστικά, η συνέχεια φαντάζει πιο ευοίωνη από ποτέ. Νικολά Ματιέ, σε ευχαριστώ.

[Jake Goretzki · Rating 5 out of 5]

Goncourt winner of 2018. A hugely enjoyable, ambitious panorama of youth, class and race in post-industrial France. I”ve been describing it as, Trainspotting with Weed and Mopeds - but it’s not really that either.

It very successfully captures the agony, boredom and excitement of adolescence romance (and frankly, shagging) extremely well. I haven’t read much writing about shagging in French before actually, and that’s brilliant too - none of the ickiness of English where you can feel like you’re watching scud, only it’s narrated by Ian McEwan or Julian Barnes who’s sitting in the armchair behind you. I love too how it tackles the passage of time in the formative teenage years: the yearning you’d get a year after an encounter when already things have moved on so fast.

Youth aside, primarily this is probably a novel about class. I read Didier Erebon’s ‘Retour a Reims’ a few months ago, which explores the depressing mutation of class loyalty into racial loyalty, from communist to FN. In this novel, there’s a gently chilling parallel of that around the funeral of Patrick’s departed colleague - all round nice guy, union man...and eventual FN supporter. The evolution of the town (‘Heillange’) is also superbly rendered, with its slow attempts to regenerate, amid the hulks of the Usine and the arrival of superstores as a sort of halfway rescue (the very same happens in the UK).

Frankly, it almost feels like how a Brexit novel ought to be. One of the reasons I now find myself going back to contemporary French lit (and radio and TV) in the past year is that, it has only just occurred to me the other day, it’s a form of escape (Brodsky would call it inner exile) from the draining daily clusterfuck that is Brexit. To my knowledge, there hasn’t been much of a literary reaction to Brexit in UK fiction yet. There’s Anthony Cartwrght (Iron Towns, etc) who’s made a good start, and our regional writers (Ross Raisin, Joe Dunthorne, Jon McGregor) are probably mulling it over. But this feels lke what I’d be looking for.

Meanwile in Francophonie, there are some superb Age of Stupid / Trump Era novels: novels that reflect on the banality and violence of small town life; the slow putrefaction of post-Industrial males (and how the women always so much more resilient). Adeline Dieudonnés ‘La Vraie Vie’ was sublimely Belgian dark. Houell’becq’s recent Seratonine was a misanthropic, miserable pleasure - that’s often darkly sad and rudderless.

It’s a story of race too - or attempts at negotiating it. I’m genuinely intrigued how commentators feel about the story and how it all ties up. My sympathies were very much with Hacine (his wife was awful); but are the novel’s? The death of Patrick is tragically beautiful (and Hacine witnesses it - which is kinda bad, right). Hacine goes ‘straight’ and black-blanc-beur, but I guess we’re saying… that’s not working, both ways. The tie-up with another stolen moped is pretty cinematic too. Long, but very enjoyable.

[Huy · Rating 4 out of 5]

Cuốn sách đoạt giải Goncourt năm 2018 này là bức tranh về những cô cậu bé ngấp nghé lứa tuổi trưởng thành ở vùng ngoại ô. Chia tay tuổi thơ với nhiều bỡ ngỡ, muốn chứng tỏ bản thân, tò mò với những lạc thú mới với nỗi buồn thê lương không dứt. Cuốn tiểu thuyết còn là câu chuyên một nước Pháp điêu tàn đổ nát không có chút gì xa hoa tráng lệ như những gì ta tưởng tượng. Cũng không có chút gì nên thơ ngọt ngào mà là sự trần trụi nhưng không hiểu sao vẫn rất đỗi dịu dàng, đó là điểm đặc biệt rất khác với cách những nhà văn Mỹ viết về lứa tuổi này.

[Marina · Rating 4 out of 5]

Книжка «А з ними разом і діти їхні» (Leurs enfants après eux, видавництво «Actes Sud») Ніколя Матьє, Гонкурівська премія 2018 року. Український переклад готується до видання у «Видавництві Старого Лева».
«Цей роман віддає глухим болем, точно й чуйно передає мову різних поколінь і встромляє правду, мов кинджал» (BibliObs).
Назву автор запозичив зі Старого Заповіту: «Про деяких же з них згадки немає: вони зникнули, наче б не жили ніколи, а й були вони так, мов ніколи не було їх, – а з ними разом і діти їхні». (Книга Сираха, 44, 9).
Ніколя Матьє народився 1978 року у французькій глибинці, в Епіналі. «А з ними разом» – його другий роман.
«Я народився у світі, з якого прагн��в утекти за будь-яку ціну, – звіряється автор. – Світ сільських ярмарків і гіркого лікеру «Пікон», Джоні Голлідея й провінційної забудови, дешевої робочої сили, чоловіків, які гроблять себе в оборудках, і зів’ялих у двадцять п’ять красунь. Я більше ніколи не повертався у цей світ, я зміг вирватись. Але говорити можу тільки про нього. Тому й написав цей роман...».
Не знаю, на другому чи третьому абзаці я вже відчула, що це – література. Беручка, мов нафта. І не в Гонкурі справа. Гонкурівська ж (2016) «Солодка пісня» Лейли Слімані протекла між пальців, мов вода. Ця ж не відпускає, як автора світ його дитинства.
Занепалий регіон десь на сході, згаслі домни… В дорослих немає роботи й грошей. У дітей – майбутнього. Антоні 14 років, літо, канікули, вони з братом нудьгують на березі озера й викрадають човен, щоб переплисти на нудистський пляж, позирити на«голосраких».
Так починається роман, так починається для Антоні перша любов, перше літо, що змінить усе його життя, так починається життєва драма. Назви й імена наче французькі, а перше відчуття, ніби потрапив в інтер’єри фільму «Маленька Віра»: задуха провінційного містечка, увиразнена спекотним літом (цей образ спеки, задухи наскрізний, через весь роман), відчайдушне бажання молодих героїв вирватися з-під контролю батьків, з цього міста, з цього часу…
Чотири літа, чотири вічності в житті юнака, символічно позначені назвами суголосних молодіжних хітів, переважно американських: «Smells Like Teen Spirit» групи «Nirvana», «You Could Be Mine» від «Guns N' Roses», що звучить в «Термінаторі 2», «La Fièvre» французького гурту «NTM» і знаменита «I Will Survive» Глорії Гейнор.
Соціальний роман, а читається, мов детектив. Драматичні події, приголомшлива виразність молодіжного сленгу, свіжий ракурс, з якого ми по-новому бачимо й разом з героями переживаємо старі, як світ, вічні проблеми: перше кохання, божевілля перехідного віку, злочин і покарання, батьки й діти. Батьківська любов не така вже й сліпа, як виявляється,а діти – безжалісні спостерігачі й обліковці батьківських гріхів і водночас їхні (безневинні?) жертви.

ДІТИ
Антоні, син безробітного пролетарія.
«Антоні стояв на березі й дивився просто перед себе.
У прямих променях сонця вода озера здавалась в’язкою, мов нафта. Зрідка її оксамит мимохідь куйовдила рибина, короп чи щука. Хлопець потягнув носом. Повітря було насичене тим самим запахом твані й розпеченої землі. Липень поцяткував веснянками його вже змужнілу спину. З одягу він мав тільки старі футбольні труси й пару фейкових «Ray-Ban» на носі. Спека стояла нестерпна, та це була найменша з його проблем.
Антоні щойно виповнилось чотирнадцять. На підвечірок він спожив цілий багет із плавленою «Корівкою». Уночі часом придумував пісні, лежачи в навушниках. Батьки кретини. Восени він піде в дев’ятий клас».

Хасін, 17 років, син іммігранта з Марокко.
«Хасін відчув, як підступає страх. Страх був поганим радником, він підказував просити чи тікати. Але досвід, з самого дитинства, навчив його, що в цьому світі за легкодухість доводиться платити більше, ніж за біль».
Клеманс, дочка лікаря.
«Її вважали трохи навіженою. … Казали, приміром, що одного суботнього вечора вона вбила батькову беху – це, до речі, треба вміти без прав, навіть підліткових «із супроводом». А ще вона давала».
Стефані – Вона, перше кохання.
«За найменшими деталями – цей браслет, її манера триматися, її блискуче волосся і стан шкіри – він угадував закритий чарівний світ. Він туманно уявляв його собі, із заздрістю: літні будиночки, сімейні фото, розкрита книжка на шезлонгу, великий собака під вишнею, зразок чистого щастя, який він бачив у журналах у стоматолога. Ця дівка була неприступна».

БАТЬКИ
Малек, батько Хасіна
«Робітники ділились на три класи. …На самому дні були Малек Буалі та його одноплеменці: кучеряві, козли, чурки, нігери; ці слова звучали постійно».
Патрік, батько Антоні
«Антоні дивився на батька. Це було обличчя втомленого чоловіка, який багато пив і погано спав, оманливе, як море. Він любив це обличчя».
Елен, мати Антоні
«Вона підняла очі до неба. … ще ж десять років тому він робив їй намисто з макаронів на свято Матері. … Вона досі пам’ятала, як пахла його голова, коли суботнім вечором він засинав у неї на колінах перед телевізором. Як теплий хліб. А тоді, одного дня, попросив її стукати, заходячи до нього в кімнату. … І ось тепер перед нею напівтварина, яка хоче татуюватися, смердить ногами і ходить перевальцем, наче гопник. Її маленький хлопчик».

В’ЯЗНИЦЯ ДНІВ
На початку роману ми зустрічаємо Антоні в той важкий період, коли буяння гормонів часом робить життя підлітка нестерпним, коли він почувається в'язнем у власному тілі, у власній сім'ї, школі, й прагне опинитися деінде.
«Ще зовсім недавно варто було ввімкнути хороший фільм, заточити попкорн і він був задоволений. Життя не треба було пояснювати, воно просто йшло і йшло. Він прокидався зранку, йшов до бурси, там було чергування уроків, пацани, усе йшло одне за одним з чудернацькою легкістю, і найбільшим стресом був несподіваний виклик до дошки. А тепер оце, відчуття болота, ця в’язниця днів.
Здається, перший напад він відчув на біології. «Тичинка» вимовляла якісь інопланетні слова типу «гомозигота» чи «прокаріоти», і зненацька він подумав, що більше не може. Капусіна Мекер на першій парті. Колір лінолеуму. Сусід по парті. Запах мила й каустика в лабі. Його обгризені нігті. Ця нестримна енергія, що пекла йому шкіру. Він більше не міг, крапка. Знайшов очима настінний годинник. До кінця уроку залишалось іще добрих півгодини, і ці півгодини раптово набули океанічних масштабів. Тоді він швиргонув усе в повітря: інструменти, книжки, зошити, навіть табуретку».
Пубертат минає, Антоні дорослішає, а в’язниця днів нікуди не зникає.
«Та він не хотів закінчити, як його старий, який половину часу п’яний сперечався з телевізором або сварився з байдужою дружиною. Де ж справжнє життя, дідько?»

МОВА
Переважна більшість критиків, фахівців і аматорів, відзначають чудову мову автора. «Мова дуже гарна, пристрасна, точна й безжальна до людського роду». «Бальзак, Гюго і ще… Карін Тюіль. Є в другому романі Ніколя Матьє красномовність автора «Людської комедії», соціальний і політичний вимір автора «Знедолених» і мистецтво зображення епохи авторки «Безтурботності».
А от щодо діалогів, молодіжної лексики, думки розділились: від захоплення до «зараз вже ніхто так не говорить». Хоч там як, перекладачу/перекладачці (український переклад книжки вже в роботі) доведеться вельми нелегко. Але ж як цікаво буде почитати українською!
Ніколя Матьє написав роман про депресивний регіон, про добу занепаду робітничих професій, про підлітків, муки перехідного віку, солодкість і гіркоту першого кохання. Це розповідь про молодь, яка змушена шукати шлях у світі, що відмирає. Це роман про Францію. Чи про Україну?

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Я вже давно маю одну класично літню улюблену книгу і здогадатися, про що мені йдеться – нескладно, адже це "Кульбабове вино" Рея Бредбері.

Літо і дитинство страшенно пов'язані і важливі у становленні людини, тим страшнішим є наше тепер, коли величезна частина України, а відтак і нашого літа – заміновані, а дитинство проходить під звуки повітряних тривог та вибухів, у сутінках безперервної скорботи та люті.

Роман Ніколя Матьє "Діти їхні" розповідає про такі часи, коли дитинство скінчилося, бентега і сексуальність вже пронизують весь світ, напинають його щосили, наче вітрило, а до дорослості ще треба дожити: не втонути у озері, не розбитися на мотоциклі, не загубити себе остаточно в калейдоскопі алкогольних і наркотичних принад.

"Лихі 90-ті" в робітничому містечку Аянж на сході Франції не сильно відрізняються від тих самих часів в Україні. Може хіба трохи більш сучасні – вже з супермаркетами та телевізорами із пласкими екранами, але ще з безробіттям, пиятикою, безупинним курінням трави і вічними проблемами в стосунках між батьками та дітьми, де батьки намагаються втриматися на ногах у світі, котрий втік з-під їхніх ніг, а діти хочуть лише накуритися, трахатися і вирватися якомога швидше, і якнайдалі втекти від світу свого дитинства, від способу життя батьків.

У романі є лише три описи сексу (і попри всі обставини та наслідки – вони мені дуже сподобалися), але він видається наповнений тим сексом по вінця. Ніколя Матьє розповідає про пригоди та розчарування своїх героїв так чуттєво, бентежно, діткливо, так солодко-і-гірко одночасно, що ти вже не розумієш, хто насправді відчуває зараз це бентежне бажання – персонаж, автор, а чи читач, себто ти.

Кожна з чотирьох частин роману називається як відома пісня. Деякі з них ми всі чули і добре знаємо, а одну я послухав вчора вперше. І ця музика, разом із літом, котре тремтить і хлюпає, мерехтить і підморгує зі сторінок, впліта��ться у літо, котре оточує мене у реальності, а переживання персонажів здаються просто давно забутими, але моїми власними спогадами з юності, про які може й не хотілося б згадувати, але від наслідків і впливу яких аж ніяк не втекти.

"Діти їхні" це і класичний для французьких літераторів "роман виховання" і захопливий, легкий, кінематографічний, наповнений кольорами, запахами, смаками, звуками і яскравими переживаннями стиль письма. А відтепер – ще одна моя улюблена книга про літо.

Окреме задоволення – переклад Ірини Славінської, яка використала слова, котрі вважаються матюками, саме там, де вони були необхідні, і цитувала "Марсельєзу" словами з українського гімну. Останнє у мене викликало справжній спалах невимовних, але приємних емоцій.

Це читання виявилося дуже особливим – ніжним і тягучим, як мед, меланхолійним та світлим, сповненим реальними спогадами (і неймовірними збігами!) та мерехтливими зайчиками бажання, розсіяними по всьому тілу.

Так і хочеться схопити якусь людину, втулити їй в руки цю книжку і мало не силоміць змусити читати, примовляючи:

– Відчувай! Відчувай!

[Three · Rating 4 out of 5]

bello, si legge con piacere, è lungo ma non eccessivo rispetto alle storie che racconta.
tre ragazzi della provincia francese colti in quattro estati, a due anni di distanza l'una dall'altra, passano dai quattordici/sedici anni ai venti/ventidue: quanto basta per assestarsi in una vita precocemente sfiorita, troppo simile a quella dei genitori (fa eccezione la ragazza, l'unica proveniente da una famiglia benestante, che, anche lei come i genitori, è destinata ad una vita ricca non solo di denaro ma anche di possibilità, e tuttavia non riesce ad essere felice, e a vent'anni è già meno bella e più grassa di quanto fosse da adolescente). Nessun personaggio, neppure i ragazzini, si libera mai da un'amarezza costante, a volte figlia di una qualche contingenza, a volte remota e non giustificata da nulla, come se fosse una condizione naturale.
Alla fine, la lettrice adulta si chiede se tanta sofferenza, più o meno manifestata e compresa, abbia un senso, o se almeno dagli adulti ci si dovrebbe aspettare un equilibrio che non è rassegnazione o ottusità, ma accettazione di una vita che non è poi così grama. E' vero, il lavoro se n'è andato con la chiusura del grande impianto metallurgico (siamo in una città immaginaria al confine fra Francia, Belgio e Lussemburgo), ma si stenta a credere che, se la fabbrica fosse ancora aperta e desse a tutti uno stipendio sicuro ed a tempo indeterminato, il mondo sarebbe perfetto, gli ubriaconi sarebbero morigerati, le mogli sarebbero serene, i figli guarderebbero al futuro con meno rabbia, gli immigrati si sentirebbero a casa.
Le storie che passano su tutti i personaggi la stessa patina (qui di amarezza, altrove di entusiasmo, o di propensione al melodramma, e così via) mi lasciano sempre un senso di incompiutezza, come se l'autore, invece di sforzarsi per cogliere le diversità caratteriali e per renderle nella storia, si fosse accontentato di avere trovato una chiave narrativa ben riuscita e non ne avesse cercate altre.
Però nel complesso questo libro è buono e, dato che l'autore è discretamente giovane, si può ancora sperare che la prossima volta si impegni di più.

[Zina · Rating 1 out of 5]

C'est à cause de ce genre de livres que je suis de plus en plus réticente à lire des hommes... Ca aurait pu être intéressant, mais vraiment, c'est dommage, on dirait que Nicolas Mathieu n'a jamais interagi de sa vie avec une femme pour autre chose que pour coucher avec.

[Hristina · Rating 4 out of 5]

4,5
Un roman plin, masculin, cinstit. Un realism curat, fără teribilisme dar si fără nici un strop de zahăr. Am savurat micile incizii din desfășurarea faptelor, când l-am simțit pe naratorul iesit la rampă. Da, omule, așa e, cum spui.

[Reyer · Rating 2 out of 5]

My reading notes are remarkably critical for this Prix Goncourt-winning novel by Nicolas Mathieu (1978). Set in the French Grand Est region, between Luxembourg and Metz, And Their Children After Them is a portrayal of life in the French countryside during the 1990s. This theme recurs frequently in French art, from Émile Zola’s Germinal to this year’s box office hit L’amour ouf . Édouard Louis ( The End of Eddy ) was the first to introduce me to the concept of a ‘discarded’ society defined by poverty, pessimism, and pride.

Unfortunately, Mathieu does not reach that level; his ‘social’ novel drowns in his own ambitions. The author’s choice to write from the perspective of adolescents is not coherently executed: language is sometimes very slick or contrived, then suddenly strangely formal. (I fear that the Dutch translator might be partly responsible.) What’s worse, he tends to tell rather than show, leaving little room for the reader’s own interpretation. This style seems to be appreciated in French literature, however, given other praised novels such as The Great Swindle by Pierre Lemaitre and Vernon Subutex by Virginie Despentes. (If you enjoy those novels, please disregard my review and make sure to read this one as well.)

Towards the end, there are a few highlights. I particularly appreciated the integration of the 1998 FIFA World Cup (famous for France’s ‘black, blanc, beur’ team) into the story, and the section on monthly income and expenses was also engaging. With all this in mind, I hope the film adaptation by Ludovic and Zoran Boukherma, released last week, will be more successful.

[Liubomyr · Rating 4 out of 5]

Французькі 90-ті: секс, трава без рок-н-ролу.
⠀
Надломлений індустріалізм занепадає. З його тріщин тільки починають де-не-де прокльовуватися нові можливості. А перед кожною людиною постає вибір: адаптуватися, здатися, викручуватися або ностальгувати за «минулим життям».
⠀
Таку реальність 90-х нам вимальовує у своєму романі Ніколя Матьє.
⠀
«Діти їхні» — це полотнище життя одного провінційного містечка. Тут кожний зшитий клаптик — окрема історія мешканців цього ж містечка.
⠀
Акцент же припадає на історії трьох підлітків-юнаків та їх родин:
⠀
Клаптик 1: про Антоні́, його «закоханість» у Стеф та рішення як намагання знайти себе. Про батька-абьюзера і матір, яка шукає виправдання та союзників. Їхні стосунки та шляхи виходу з різних криз.
⠀
Клаптик 2: про Асіна, його трішки кримінальна життя, «трав'яний» бізнес та потуги впорядкувати нормальне сімейне життя. А ще тут про Асінових батьків мігрантів, і виклики, які стоять перед ними.
⠀
Клаптик 3: про Стеф та її спробу не перетворитися у власних середньокласових батьків. І звісно, про батьків, які хочуть використати течію змін та вибитися у вищий світ.
⠀
Не так явно, але досить вагомо, у полотнищі роману видніється 4 клаптик — де завод, який колись годував містечко та весь регіон, перетворюється на закинуту руїну (як і більшість всього довкола). І місто, яке очікує іншого подиху, іншого життя.
⠀
У романі дуже багато згадок культури, брендів і речей 90-х років. Багато трави, алкоголю, декілька сцен сексу, напружених моментів, від яких дихання зупиняється, а серце тахікардійно б'ється. І постійне підкреслення погоди, яке доповнює картинку настрою роману.
⠀
Тепер трішки раптових грозових хмар серед сонячного неба. Мені хотілося детальнішого та глибшого розкриття деяких моментів сюжету. Наприклад, про завершення бізнесу Асіна.
⠀
А ще не сподобалася кострубата мова роману. Насправді не знаю, хто у цьому винен: сам автор, перекладачка чи може надто прискіпливий я. Хто читав, поділіться, будь ласка, власними враження щодо мови тексту.

Та все-таки роман вартий уваги.
⠀
«— Твій будильник щоранку дзвонить о шостій. Але це не привід так нервуватися» ©.

[Dimitris Ligoxigakis · Rating 5 out of 5]

Ένας μαέστρος των λέξεων. Ένας συγγραφέας που ξέρει πότε, που και πώς να τις χρησιμοποιεί δημιουργώντας ένα μαγευτικό αποτέλεσμα . Το βιβλίο δεν το χόρταινα ,γύρισα πίσω δεκάδες φορές  όχι γιατί δεν καταλάβαινα τι έγραφε αλλά για να απολαυσω ξανά το τροπο που εκφραζοταν και την μαεστρία του,να σου μεταδίδει συναισθηματα. Δεν έχω λόγια! Θα μας απασχολήσει ξανά!

[Mélanie · Rating 4 out of 5]

Un texte époustouflant, nerveux et cru qui dépeint la France désindustrialisée des années 90 avec brio. Des dialogues justes et un style accrocheur pour une chronique touchante et passionnante.

[Conny · Rating 4 out of 5]

Wie oft bin ich schon durch Frankreich gefahren und habe mich zwischen den Städten gefragt: «Wer zur Hölle lebt hier?» Es sind abgehängte, strukturschwache Gegenden in landschaftlicher Einöde, die ehemals blühende Industrie zerfällt, nichts daran ist einladend. In einer solchen Gegend spielt «Wie später ihre Kinder», in der fiktiven Kleinstadt Heillange.

Es ist Sommer, die Hitze ist drückend und unerträglich. Wir begleiten eine Gruppe Jugendlicher, die sich die Zeit totschlagen: Indem sie Bier trinken, sich die Birne zukiffen, gelangweilt Runden auf dem Moped drehen, sich ab und zu prügeln und den Mädchen nachglotzen. Sie sehnen sich danach, diesem Ort zu entkommen, doch sie gehören zu den Liegengelassenen ohne Perspektiven. Schon Paris klingt eher nach einer exotischen Insel denn nach einer Stadt, die man in wenigen Stunden erreichen könnte.

Es folgen drei weitere Sommer; aus den Jugendlichen werden junge Erwachsene, sie verlieren sich aus den Augen, treffen sich wieder, die Konstellationen bilden sich neu. Doch noch immer schenkt dieser Ort ihnen nichts, und irgendwie hängen sie auch an ihm.

«Wie später ihre Kinder» ist ein Gesellschaftsroman über das Frankreich der 1990er Jahre. Viel anders sieht es heute vermutlich nicht aus, zumindest nicht besser. Nicolas Mathieu fängt das Gefühl des Abgehängtseins, der Perspektivlosigkeit und Tristesse sehr gut ein; seine Charaktere sind nicht unbedingt sympathisch, aber wandelbar und man fühlt mit ihnen mit. Sie alle suchen sich ihren eigenen Weg, ihr Schicksal in die Hand zu nehmen. Manchen gelingt es, manche scheitern, manche machen ihren Frieden mit dem Leben, so wie es ist. Es ist ein Roman, der weder beschönigt noch überspitzt – sondern einfach aus dem Leben erzählt.

[James (JD) Dittes · Rating 4 out of 5]

This isn't quite allegory, but it is a deeper look into a country and a culture than one expects to find in a coming-of-age story.

By taking a deep dive into the lives of three French kids over an eight-year period, Mathieu slices open a culture even for foreign readers like me. Hacine, Anthony and Steph are our guides to the city of Heillange, formerly a steel city in northeastern France and now a bedroom community for those lucky enough to get jobs working in prosperous Luxembourg.

Hacine's father, a Moroccan immigrant, and Anthony's father once worked together in the steel mill, but both find themselves scrambling through the 1990s, trying to find work, keep families together, raise sons. These are tough tasks even in the best of times! Steph's father is vice mayor of the city, and through her Mathieu shows how the city's remaining elites live.

Sexuality, crime, violence, and drug use simmer at all points of the story, but they are there for a reason, showing how the characters develop, fail, strive, then fail again. Hacine's ticket out of town is a return to Morocco. Anthony joins the army.

And Steph, true to her class, seems able to change pathways at the drop of a hat and keep rising up and out of Heillange (an indifferent student, she benefits from a private cram course to ace her Baccalaureate exam; a selfish lover, she seems to be the only one who takes pleasure for her dating choices). Only Steph is inoculated by her wealth from the despair that Anthony and Hacine grow into.

This is a really good book, a fascinating look into France in the age of de-industrialization and globalization that was the 1990s.

[Mila · Rating 1 out of 5]

je comprends pas comment ce livre à gagner le prix Goncourt. Ennuyeux, pleins d'incohérences et de clichés (souvent raciste) et très cru alors que y'a pas besoin !!
J'ai détesté chaque moment de ma lecture, l'histoire était si courte mais le livre beaucoup trop long.
Aucun des personnages est appréciable, je n'ai pu me reconnaître dans aucun, je comprends que certains lecteurs puissent s'identifier à cette histoire banale mais c'est trop. Ce livre est la définition même de l'ennuie, je ressentais celle de tous les habitants d'Heillange, ce trou paumé (pas si paumé que ça puisqu'il y a des lignes de métro ?).
C'est le côté passage à l'adulte, les questions qu'on se posent, la peur de l'avenir qui m'a attiré mais on a trop peu eu des passages sur ça.
Livre que j'ai du lire pour les cours, je regrette mon choix lolz

[Buccan · Rating 5 out of 5]

(va, le pongo 5 estrellas, que anda que no me cuesta ponerlas... y algún día tiene que tocar)

Me ha parecido un libro magnífico.
Decir que me gustan este tipo de novelas; y sí, me recordó muchísimo a Marsé.
Es un retrato cultural, sociológico y económico rozando la perfección.
Contado (y traducido) de forma magistral, me costó mucho soltarla dado que te sientes un observador privilegiado página a página, en cada situación y personaje.
Otro círculo virtuoso (o vicioso, si se mira en perspectiva) del ciclo de la vida, la familia y el individuo (de varios grados o estamentos o contextos) dentro de un colectivo que se deja llevar por la propia vida.
¡Enhorabuena a la traductora!

[Santiago · Rating 4 out of 5]

Idas y vueltas de unos adolescentes agobiados por la existencia en un pueblo (ficticio) de Francia a finales de los 90. Me gustó pero la traducción me lo hizo pasar fatal. Tendría que haber agarrado alguna edición para latino américa, que no sé si existirá. En algunos pasajes directamente no llegaba a entender las referencias, el vocabulario 🤷🏻‍♂️

[Amina Hujdur · Rating 5 out of 5]

Odlična drama o odrastanju u francuskoj provinciji sredinom 90-tih godina.