113 письменниць: відомих, знаних, забутих. Ще і вже невідомих.
Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших.
У кожної з них непересічна біографія. Їхні історії — про відмову від чогось: кожній щось було конче важливим на старті й поступово втрачало значущість у процесі письма.
Це історії священних жертв і містичних ритуалів.
Це утопія жіночої солідарності й продовження традиції. 113 письменниць пишуть одна одну. Читають одна одну. Співіснують поруч поза межами часу і простору.
Нарешті я закінчила читати 113 есе про неймовірних жінок письменниць. Цю книгу нереально прочитати швидко. Хоча я вдумливо читала по 2-3 есеї в день, я не можу сказати що зрозуміла/сприйняла їх хоча б на 70%. Якщо порівнювати із 365, есеї тут більші, розкривається більше сенсів і переважно (не завжди) створюється цілісна картинка про авторку (завдяки кмітливим ілюстраціям Крістіни Золотарьової теж). Добірка представниць повна (можу закинути тільки тим, що нема Дафни Дю Мор‘є і це сумно), від давніших часів до сьогодення буквально закінчуючи нашою сучасницею Калитко, від поеток до нобеліанток, до представниць якомога різних культур, різних рас, сексуальностей, які консолідують у творчості власний жіночий досвід. Десь була рецензія, що у складності книги і перевага і недолік, і я підтримую цю тезу. Коли авторка зупинялась на якомусь одному моменті типу як на одному вірші Лесі Українки замість того щоб представити її життя і творчість треба було зціпивши зуби нагадувати собі що це не біографічні довідки і не літературні очерки, а есеї, есеї, есеї. Ще десь було написано, що Ганна Улюра підлаштовується під стиль кожної авторки: не знаю, не помітила, мені навпаки здається, що Ганна Улюра сяє своїм непересічним стилем в кожному есе. Я виписувала деталі, які мені сподобались, але їх надто багато, тому хочу лишень сказати, що найбільше зачепили довершеністю есеї про: Сей Шьонаґон (хоча в книзі вона Сьонагон, нащо не використовувати сучасну українську транслітерацію з японської невідомо), Жорж Санд (чоловічі штани щоб економити на театрі), Гаррієт Бічер-Стоу (анти-расизм який стає расизмом), Люсі Мод-Монтгомері (біполярність і Енн із Зелених дахів), Памелу Траверс (Мері Поппінс і сатанізм), Астрід Ліндґрен (потойбічні образи), Броніслава Вайс (надрукована ромка поетка і все що стоїть за цим), Корін Тейядо (конвеєр жіночих романів), Наваль Аль Саадаві (тема жіночого обрізання), Патриція Килина (чому я не знала про неї раніше?!), Еліф Шафак (роздвоєння смаків Туреччини і заходу). І це тільки одинадцять найкращих есеїв на мою думку зі 113. І хоча я не знаю чи книга вам сподобається на 100% або ви вповні зрозумієте закладені там меседжі, впевнена, що книгу варто купити, щоб підтримати таку тему, віддати шану такій монументальній роботі, і знайти там щось, що зачепить саме вас. А це вже буде не складно.
потрібно сильно любити літературу і жінок, аби говорити про них саме так💛
коли місяць тому я вперше відкрила «Ніч на Венері», то думала, що переді мною - якісна «енциклопедія» про літературу. що в ній - 113 жінок із різних країн та епох, розміщені в хронологічному порядку. що про них потрібно знати, як про авторів із культових списків «100 книг, які змінили світ».
натомість, книга Ганни Улюри виявилась потужним маніфестом, в якому кожне речення - про любов до жінки. від найдавніших часів та країн, що вже не існують, і до сучасних українських письменниць - Ганна Улюра однаково уважна до кожної. трагічні долі, щасливі долі - Улюра відшукує важливе, що вплинуло на творчість авторок (або ми думаємо, що вплинуло, а все насправді - складніше).
як критикиня Улюра дослухається літературної розвідки, як професійна читачка - вона звертає увагу на «колег». коли Улюра згадує коментар «уважного читача» в контексті розмови про ту чи іншу авторку, ти хочеш стати цим читачем, аби Улюра цитувала саме тебе.
для мене «Ніч на Венері» перетворилась на захопливе читання від першої до останньої сторінки. мені не хотілось стрибати із часу в час, обирати лише тих авторок, яких я знаю і люблю. мені хотілось пройти шлях таким, яким його задумала Улюра, а принагідно - милуватись ілюстраціями Крістіни Золотарьової.
потрібно сильно любити жінок і літературу, аби навчити такої любові інших. з Ганни Улюри вчителька - чудова.
Попри позірно еклектичну добірку постатей, що охоплює кілька тисячоліть, десятки країн і всі роди літератури, а також попри хронологічну організацію (а хронологія — це майже відмова від організації взагалі: у довільності поступається тільки алфавітному порядку), 113 есеїв про письменниць таки становлять цілісність.
Хотіла лишити кілька слів про саме видання, адже це дуже вплинуло на мій читацький досвід - в негативний бік. Книга крупного формату, у м'якій обкладинці, крейдований папір, вага 1250 грамів. Тримати її в руках як зазвичай, читати в чудернацьких (не)зручних позах, читати при штучному (та в принципі будь-якому прямому) світлі? Забудьте. Припускаю, що стратегія видавництва полягала в тому, щоб змусити читач_ок поставитися до видання максимально серйозно, і без облаштування робочого місця тут не обійтися (: Або це розраховано на те, щоб дійсно ти не міг прочитати більше 2-3 текстів за раз? Чому за мене вирішують? Або це розраховано на сильних людей? Я завалила цей тест також; дякую, що нагадали. Висновок: чекатиму на аудіо версію.
З цією книжкою було ще важче ніж з «365 книг», бо якщо там з есею можна було зрозуміти чи теоретично книга може тобі сподобатися, то тут з есею важко зрозуміти хоч щось.
Біографії змішуються з доробками авторок і щоб розібратися, або тим паче по достоїнству оцінити іронічні зауваження та захопитися всеобізнаністю Ганни Улюри треба мати неабиякі знання з теорії літератури. Книгу брала в бібліотеці, читала не про кожну авторку, переважно про тих, з чиїми книгами знайома.
Якщо й антологія, то справді авторська. Але радше історія жіночої літератури у (вибраних? улюблених?) іменах. Максимально суб’єктивна й саме цим найцікавіша. 113 письменниць із різних літератур, які постають не в діахронічній перспективі (хоч і розташовано їх умовній хронологічній послідовності), а співіснують, як і обіцяє анотація, «поруч поза межами часу і простору». Кожну з них і побачено вже з сучасного моменту писання й інтерпретації, а читацькі перегуки в процесі теж формуються поза історичними та біографічними зв’язками.
This time I wanted to read a beautifully designed book about female writers, and here it is: “Night on Venus: 113 Women Writers Who Shine in the Dark” by Hanna Uliura.
In this opus, the Ukrainian critic dedicates a three-page-long essay to each lady author from her list. The list is as subjective as possible: classical names coexist with unconventional and rebellious authoress of the 20th century, almost all female Nobel laureates are mentioned, many poetesses, creators of small forms, the geography of creativity covers roughly the whole world, different time frames and various worldviews.
After Uliura’s previous book “365”, I was mentally more prepared for the array of information that would fall upon me :)) Yes, and 113 stories are still more digestible than 365.
On the one hand, it’s interesting to expand your horizons with knowledge about new creative personalities; on the other hand, the heterogeneity of the essay structures is affected. Often, there was little about the biographies of penwomen and some kinds of informative data about them. The central place was given to the critical text by Hanna Uliura, which seems to be not bad, but it’s unlikely that many readers are familiar with all the works under discussion.
The book has a style, and the toil was invested there. That can’t be taken away.
В літературних лісах можна й заблукати, бо на нетреноване око всі дерева виглядають однаково. На щастя, у вас є провідник, але не той, що за ручку водитиме. Ганна Улюра маркувала нам можливі пішоходні шляхи. Лише мала частина їх масово туристична - визнана каноном. Ці шляхи, дуже ймовірно, вами вже пройдено, йти ними буде легко й приємно. Тепер, впевнено крокуючи ними, ви зможете побачити такий знайоми вам ліс наново: так от хто ця Мері Поппінс! Але частіше шляхи будуть незнайомими, іноді майже непролазними, тож торувати стежку доведеться самостійно. Готуйте спорядження, читайте авторок зі списку 113 і повертайтеся до “Ночі на Венері”. Ніч на Венері триває 113 годин (половина доби). Звичка конвертувати час в земні одиниці з одного боку геліо- а відтак гомоцентрична, з іншого - одразу ж вказує на точку, з якої пропонується дивитися на персонажок книги: знизу-вгору. Зі статті про есеїстку Синтію Озік (критика критики): “”жінка-письменниця” - антифеміністичне йменування, що стосується біології, а не цивілізації, література як фізіологія відчиняє для авторок двері нового літературного гетто...” Ці слова є ключовими для розуміння, чим є “Ніч на Венері”. Тут ніякого штучного вивищування за рахунок інших категорій. А проте, погляньте-но, хто там сяє на іншому боці Венери в тіні літератури білих чоловіків? Хто б сумнівався, що найболісніше в серце вам поцілить есей про Анну Франк. Бо ж точно в неї ви прочитали все. І це точно не ваша заслуга. Якби Марусю Чурай не вигадали (якщо її вигадали), це слід було зробити. Тут навпаки, не творчістю назвали справжнє життя, а життя - суцільною творчістю. Ну, є ж багато авторок, про яких ви точно щось чули, але яких не читали. Такі є не лише в окремих людей, а й в цілого людства. Це Ерінна. Папуша. Можна зрадити свій народ лиш тим, що ти писемна. А ще й писати і тим прославити свій народ серед тих, на чию увагу роми не спокушаються. Що зробила Маріза Шуазі заради правдоподібності свого письма? “Ви досі думаєте, що віддаєтеся своїй роботі на всі сто відсотків?” - отут будете качатися під столом. Ганна Улюра, схоже, таки віддається на всі сто. В нас є, кого цінувати й кому дякувати, бо цей Хтось вже про нас подбав, прочитав прірву книжок і нам їх відкриває - тільки записуй в свою антибібліотеку і нищ її потроху. https://www.facebook.com/dina.wild.31...
Книжку сміливо можна було б назвати "114 письменниць..", бо, як на мене, у книжці забагато самої авторки і мало авторок. Книжка - на мій смак, занадто - складається з літературознавчих знань авторки. Це, звісно, дуже круто і заслуговує на повагу, але я очікувала від книжки більшої інформативності про життя цих видатних жінок, а не про образи, які слід бачити у їх творах (до речі, чому слід? Хіба творчість - річ настільки однозначна, що має лише одне тлумачення?) Саме через те, що в цій книжці з трьохсторінкового есею частенько відсотків 50 - це демонстрація знань авторки у галузі літератури (що теж безумовно круто), читається вона важко. Мені не вистачило біографій жінок, ким вони були, подій їхнього життя - у деяких есеях це є, у деяких - немає. Також вважаю, що спойлери до творів - це, м'яко кажучи, поганий тон. Якщо мене зацікавив описаний твір, мені доводилося самій здогадуватися, що абзац або два краще пропустити, бо спойлери. По тексту spoiler alerts не було. Але це дуже гарне видання, яке показує нам багатьох жінок у літературі. І хоча від призми західної літератури повністю відійти не вдалося, у книжці розповідається про авторок з різних держав і континентів, що дуже круто. А ще у книзі чимало хибодруків, тому 3.5/5.
Книга не на один день, це я вам точно скажу. Тому я її так довго читала. А все тому, що її хочеться смакувати, хочеться розтягнути якнайдовше🥰
Невеликі есе про письменниць від літературознавиці Ганни Улюри, це не просто розповіді, це поглиблення в життя письменниць. В життя жінок, які в свій час заполонили серця багатьох людей. В когось доля склалася добре, в когось не дуже. Але не дивлячись на це, вони дійсно сяяли.
Хтось популярний і в наш час, когось вже почали забувати. Але ця книга дає змогу згадати. Позповісти цікаві факти з життя письменниць та як були написані їх відомі твори.
Мені дуже сподобалося те, що в книзі є письменниці зі всього світу. Деяких я раніше і не чула, а про деяких світ говорить і до сих пір.
Такі авторки як Шартотта Бронте, Вірджинія Вульф, Емілі Дікінсон, Агата Крісті, Гарпер Лі та багато інших, відкрилися для мене зовсім з іншої сторони.
А найприємніше те, що є і українські авторки🥰 Оксана Забужко, Леся Українка, Маруся Чурай, Марко Вовчок... ну що може бути кращим, коли українка читає про українок?❤️
Це прекрасна книга, яка відкриє для вас багато нового про тих, кого ви знали(а може і ні), але не задумувалися як вони жили та писали свої твори.
«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» — збірка літературних есе критикині, літературознавиці Ганни Улюри про письменниць, які вийшли за межі встановлених рамок. Назва книги асоціюється з явищем іншопланетним, майже потойбічним. Її можна інтерпретувати як відповідь на статус-кво, в якому століттями великий літературний канон творили чоловіки.
Авторка аналізує творчість письменниць, вибудовує цікаві взаємозв'язки між фактами біографії авторок та їхніми персонажами, рефлексує над темами творів. Цитує, іронізує, наближає нас до чужого життя, досвіду, думок. Критика Ганни Улюри густонасичена: складна образна система, багато паралелей та алюзій, суцільний концентрат сенсів, в якому годі й заплутатися, якщо читати поспіхом.
Як можна читати цю книгу, щоб було особливо корисно і захоплююче? Відповідь за посиланням http://booklimier.com/__
Ганна Улюра зробила титанічну роботу, за це вона заслуговує поваги. Але читати було складно, іноді навіть нецікаво. це як би ти читав енциклопедію, статтю за статтєю. Деякі авторки проходили мимо, і я не згадаю їхніх імен, деякі зацікавили, і я дивилась інформацію про них додатково. Як фінал - один фільм, який подивилась. Фільм за твором Карен Крістенсе фон Бліксен (до речі там Меріл Стріп грає), запланувала прочитати дві автобіографіі, які написані самими письменницями, треба перечитати Кобилянську, та дивом - Мері Поппінс, бо мені тепер цікаво, що такого там побачила католицька церква в 1990-х.
Думаю, що ще не раз буду гортати сторінки цієї енциклопедії. А в продовження теми з'явився Youtube канал "Шалені авторки", подивіться, там цікаво.