Перед самим Великоднем на полі трагічно гине вагітна Гапія, залишаючи після себе велику таємницю свого серця. Її убита горем мати Юстина робить дві ляльки для залицяльників доньки, щоб покарати одного з них — того, котрий Гапію занапастив. Ніхто, крім недоріки-Якова, не знає, що через дивні дарунки життя обох братів починають летіти шкереберть. Одного дня у дім Якова потрапляє дружина Петра, Оксана, і розповідає підслухану правду про те, як завинили перед Гапією її чоловік Петро і його брат Михайло. І тоді Яків викрадає одну із заклятих ляльок та наважується на непросту розмову з Юстиною.
…Усього сорок днів прокляття має силу, бо лише сорок днів ходить душа світом, перед тим як відлетіти у вічний вирій. Чи вистачить цього часу живим, щоб розплутати клубок спогадів, дивних збігів, таємниць і розірвати прокляття заговорених ляльок? Чи спокутує кожен із них свої та чужі гріхи?
це могло би бути атмосферне дослідження наслідків дурної трагедії, від якої кришаться долі й вивалюються скелети з шаф. нагла смерть героїні, та ще й напередодні великодня, могла би стати точкою, звідки наскрізь проглядаються взаємини між людьми, порахунки з минулим і стосунки з богом. (тим більше, що наратор тут і так усевидючий).
а вийшло ну такоє. ніби авторці хтось сказав, що секс продається, і вона вирішила продатися на повну. майже все міжлюдське тут зводиться до того, хто, кого і як трахав, причому здебільшого йдеться про насильство — добровільного сексу в книжці небагато. із брутальністю актів люто контрастують «розкішні пазухи», «солодкі циці» й «невинні лона». часом із цього виходять дивні фокальні зсуви: скажімо, згвалтована жінка, про відчуття якої нам саме роказують, зривається на ноги після «любощів». або тринадцятирічна дівчинка переживає перші місячні й жахається з крові, яка полилася з її, перепрошую, «молодого незайманого лона» — і ці слова виривають читачку зі співпереживання, ставлячи її скоріш у позицію підстаркуватого мужичка, який аж похекує від збудження: молоде! незаймане! мокре! мммм! авторка такого добра не шкодує.
як і просто прикметників не шкодує — їх багато, дуже багато: Впала пухкими колінами на розрубані подушки та зайшлася голосним плачем, довгим, рясним і затяжним, як перші березневі дощі. Важка чорна коса впала на її вродливе лице і вимочувалася гіркими сльозами, котрих молода ґаздиня нині не жаліла, давала їм вільно текти з ясних прегарних очей, стікати щоками на вилиці, на шию, а звідти — у стиглу розкішну пазуху (бачите, навіть там, де ніби не про секс, усе одно про секс; адже жіночий біль — це атлічний простір для фансервісу).
як і трикрапок не шкодує — здається, щедріших трикрапок на квадратний сантиметр я у друкованих текстах не бачила: Вулиця гуділа голосами людей і худоби, щебетала, клекотіла, гавкала, лопотіла деревами, брязкала ведрами, перегукувалась півнями… Відчайдушно захотів зими, такої лютої, сніжної, такої морозної, аби надворі нікого — ні комах, ні людей. Аби ні руху, ні звуку, аби ні душі… Аби тихо так, щоб аж серце завмерло, змерзлося у тверду грудку… І спати… Спати… Спа…
коротше, потенціал у роману був: безглузда смерть, динаміка насильства, зв'язок між живими і мертвими, навіть історичні травми проглядають. але реалізація вкрай стрьомна.
Перед самим Великоднем на полі від старої міни гине молода вагітна Гапія. Її вбита горем мати у намаганні дізнатися, хто скривдив дочку, змотує двох ляльок та заговорює їх: одну для того, хто занапастив дочку, на покарання, іншу для того, хто її справді любив, на щастя. А оскільки за нею ходили два брати Патики, Міцьо та Петро, то і ляльок Юстина дарує саме їм. Сорок днів прокляття має силу, рівно стільки, скільки після смерті блукає світом душа померлої…
«Чужі гріхи» - це історія любові. Любові старшого чоловіка до молодої дівчини. Любові таємної. Любові, що так і не відбулася. Це історія про те, що гріхи минулого можуть завадити щастю в теперішньому.
Важке і легке читання одночасно. Важке, бо сама історія болісна. Та, якій радіти життю, ростити дітей, гине, забираючи із собою спокій і щастя, а емоційний вчинок матері відкриває скриню із таємницями минулого. А легке, бо написано саме так, та ще й приправлене бойківською говіркою, такою органічною із самою історією.