До уваги книголюбів — містичні історії класика пригодницького жанру Р. Стівенсона та його колеги по перу Л. Олкотт. Багато таємниць приховують герої оповідань, а ще більше несподіваних поворотів підкидає їм доля, намагаючись викрити приховане, бо ж добре відомо: усе таємне рано чи пізно стає явним. І все-таки, незважаючи на примхливу, а почасти й жорстоку фортуну, персонажі намагаються зберегти чесність, шляхетність та порядність, залишаючись людьми у найприкріших ситуаціях.
Robert Louis Balfour Stevenson was a Scottish novelist, poet, and travel writer, and a leading representative of English literature. He was greatly admired by many authors, including Jorge Luis Borges, Ernest Hemingway, Rudyard Kipling and Vladimir Nabokov.
Most modernist writers dismissed him, however, because he was popular and did not write within their narrow definition of literature. It is only recently that critics have begun to look beyond Stevenson's popularity and allow him a place in the Western canon.
Маленька книга з чотирьох містичних оповідань пана Стівенсона та пані Олкотт.
Чудовий варіант, коли хочеться заглибитися в щось цікаве на один вечір.
Класичні містичні історії, з логічним розвитком подій і закономірними закінченнями. Тут немає чому здивувати читача, але це скоріш добре. Перевірена роками класика гарно підійде для того, щоб відволіктись на пару годин довгим зимнім вечором.
Перше оповідання Стівенсона, за яким і названа сама книжка, було основане на реальних подіях, що відбулись в Единбурзі близько 1828 року.
Цій книзі дуже пощастило, що вона маленька та складається з кількох оповідань, інакше я так і не дочитала б її. А так, по-перше, розуміла, що недовго читати, а по-друге, була надія, що, може, наступна оповідка виявиться кращою. Не виявилася. Я щиро не розумію, чому були обрані саме ці тексти, адже вони і як літературні твори накульгують, і з точки зору моралі настільки, скажу так, несучасні, що викликають хіба здивування. Наприклад, є певний персонаж, який заробляє гроші на нелегальному добуванні тіл, яке справді було поширене в описувані часи. Цвинтарні злодії викопували небіжчиків зі свіжих могил, доходило і до вбивств. І от наш герой заробляє собі цілком спокійно, його все влаштовує, аж поки з ним не стається моторошна подія: небіжчиця, яку вони з товаришем викопали з могили, раптом перетворюється на небіжчика, якого обидва знали, один закатрупив, а інший про це змовчав. І саме тут трапляється чарівне перетворення Савла на Павла, і той, що тоді змовчав, при наступній зустрічі з товаришем сипле гнівними звинуваченнями, так наче сам ніколи не був співучасником злочинів. (Власне, це вся історія, хіба події в ній відбуваються трохи не в тому порядку). Вибір історій кепський ще тому, що в них багато такого, що сприймалося нормально, коли вони писалися, але не тепер. Наприклад: у жінки помер чоловік. Вона з різних причин слаба. І от вона хоче підійти до тіла чоловіка, а служниця їй каже: «Не йдіть, це вас уб’є». Що? о___О Як це має сприймати сьогоднішній читач? Додає проблем недолугий переклад, через який деякі сцени майже втрачають сенс, бо певні речення представляють з себе набір слів, і незрозуміло, хто кому платить, наприклад. Тобто ситуація така, що А повинен заплатити Б, але з тексту таке враження, що це не так. Або речення: «Давай я прочитаю факти, а потім розпочну». Таких незугарностей багато. Часто перекладачка вочевидь не розуміє оригінал і тулить казна-що. Ще одне, що мені заважало, — відсутність _потрібних_ приміток. Наприклад, оповідання про викрадача тіл містить згадку про справу Берка, але жодного пояснення для тих читачів, хто не знає, до чого вона тут. Наступне оповідання містить перелік резонансних тоді злочинів, які вже нічого не скажуть більшості сьогоднішніх читачів. Натомість наявні лише примітки, що дають переклад з італійської та латини, переводять милі в кілометри тощо. Одним словом, я можу порадити цю книжку хіба тим, хто цікавиться текстами відповідного періоду, бо вони доволі типові, як на свій час.
Оповідання розповідає нам про двох колег, які навчаються на лікарів. Один із них працює в лабораторії асистентом у свого вчителя лікаря. І одним із його головних завдань полягає в тому, щоб приймати нові "ресурси" для навчального курсу медиків, і не задавати багато питань. Бо це може нашкодити йому. Не лише практично, а й із моральної точки зору. Полеміка твору піднімається доволі серйозна. Мені правла прикро, що за той вибір, який зроьи ти головні герої.
- Маркгейм.
Оповідання має цікавий зміст. Описується злочин головного героя. Він спілкується із іншою людиною про своє життя та свій вчинок. І врешті решт приймає для себе дуєе важливе рішення. Коли читав твій мені здалося, що Маркгейм насправді спілкується із своєю власною совістю, щоб прийняти остаточне рішення.
Луїза Мей Олкотт
- загублені в піраміді, або Прокляття Мумії.
Початок здався мені трішки затягнутим та доволі нудним. Але кульмінації твору виявилася набагато цікавішою. Твір підштовхує до висновку, що не варто експериментувати із невідомим, особливо коли це мод е зашкодити твоєму життю.
Загадковий ключ і те що він відкрив.
Цей твір мене зацікавив найбільше. Тут є все цікавий сюжет, який відкривається поступово, не менше цікаві головні герої із своїми власними характерами та труднощами. Але найцікавішим був головний герой. Який всіма правилами та неправдими, йде на ризик, щоб викрито правду.
Сюжет зацікавлює, атмосфера твору допомагає уявити живу картинку, десь у передмісті Лондона. Тому цікаво спостерігати за манерами головних героїв, як вони пілкорють власні почуття та слідують всім світським нормам та правилам.
Чотири, наче б то, містичні, чи то моторошні оповідання, які не налякали і не надто вразили. "Викрадач тіл" - хоч трохи занурило у моторошну атмосферу, й вкотре нагадало про те, що не можна глумитись над тілами мертвих. Хоча, тут не йдеться про "глумитись". Тут про необхідність тіл для вивчення анатомії. Якесь таке...
"Маркгейм" - про те, як вбити людину, але покаятись після неукладеної угоди з Дияволом. Мораль дивна, нелогічна.
"Загублені в піраміді..." - знову про те, що не можна глумитись з мерців і забирати у них те, що вони з собою взяли на той світ. До речі - найкраще зі збірки.
Ну і "Загадковий ключ і те, що він відкрив" - про двоєжонство, право на спадок, брехню і її наслідки. А їх нема. Бо світ прекрасний, всі всіх пробачають і діляться багатством. Ага, ага, повірила. Тут ні містики, ні моралі. Ну хіба кістяк з листом, який за 17 років чудово зберігся... Найдовше оповідання, можна було обійтись без нього.
Маю із серії ще дві книжки. Цікаво, чи такі ж вони ніякі.
This entire review has been hidden because of spoilers.
В цьому недолік подібних збірок: оповідання в них неоднорідні, різної якості, стилю написання й атмосфери. І якщо б ставила оцінку кожному окремому оповіданню то це були б 3;3;3;2 (чисто за суб'єктивним сприйняттям). Ще один безперечний мінус - вони занадто короткі (хоча "Маркгейму" такий формат дуже підходить). А останнє оповідання мене під кінець таки розчарувало (і це той випадок, коли збільшений формат зміг би краще розкрити цю історію)
Р. Л. Стівенсон, Л. М. Олкотт «Викрадач тіл та інші загадкові історії» Збірка химерних оповідок (2019) «Він тверезо оцінив своє життя, побачив його таким, яким воно було:потворне, немов нічне жахіття, знищене та знівечене, прожите навмання, як-от ненавмисне вбити, так і жити – ненавмисно» Атмосферно, драматично та з нотками ностальгії…
Класичні химерні оповідання відправляють читача до першооснов та зародження канонів жанрової літератури жахів та містики. Це ще повноцінні моторошні історії від яких холодне кров та мурахи бігають по спині, проте відголоски саме цих оповідок ми бачимо уже в наступних поколіннях майстрів «темної літератури» та сьогодення.
«Викрадач тіл» – це чудова класична історія про викрадення тіл небіжчиків, їх продаж на органи, лікарську практику, людське падіння та жагу до наживи. І як не дивно, Стівенсон брав за основу цілком реальну історію, яка відбулася насправді.
«Маркгейм» – історія одного вбивства, сумнівів та покаяння. І нам до останнього речення невідомо, що виріщить головний герой. Адже перед вбивцею завжди стоїть ��дине надважливе запитання: чи продовжувати йому надалі?
«Загубленні в піраміді, або Прокляття мумуї» – мабуть, це перше в історії оповідання написане про прокляття єгипетських гробниць. Згадаємо, що Говард Картер відкриє гробницю Тутанхамона лиш через півстоліття. І химерність цих двох історій у тому, що квіти згадуються в обох випадках.
«Загадковий ключ і те, що він відкрив…» – драматична історія про родинні таємниці, людську відданість та непорушність обіцянкам. Досить передбачувано, але тепло та драматично. В кращих традиціях епохи готичної прози. Так що, вимкни wi-fi, читай книги.
Доволі цікава збірка із 4 оповідань з легким містичним і готичним вайбом. Якщо перше оповідання, саме Викрадач тіл, мені зайшло не дуже, то решта просто як мед для мене були! У своє виправдання можу тільки сказати, що я взяла збірку читати одразу після Сандерсона, тож в тексті першого оповідання я усюди читала про Каладіна))))) Але я перечитала на наступний день і стало вже зрозуміліше, і книжечка лишиться на полицях.