What do you think?
Rate this book


208 pages, Paperback
First published October 15, 2020
Стіни В Моїй Голові - це невелика книжечка, у якій автор бере за мету пояснити читачу основні тривожні розлади та депресію. Схема проста: книжка поділена на сім розділів, кожен з який фокусується на одному розладі. Попри те, що опис книги афішує те, що автор (пан Володимир) сам пережив високо тривожні епізоди, у книзі немає рефлексій на цю тему. По суті - це дуже спрощений підручник з психології, кожний розділ якого складається за простою схемою: розлад - причини - лікування.
Публічного дискурсу на тему ментального в Україні дуже мало, тому коли я побачила в книгарні книгу про тривожність і депресію українського автора (ще й в такому гарному оформленні: зі смаком підібрана обкладинка і french flaps, які дуже люблять інді видавництва), я дуже зраділа. І, напевно, якби не розділ про ПТСР, я б забулася про цю книгу, дочитавши її з легким розчаруванням і незначними запитаннями до тексту. Все таки, для обізнаності публіки нам потрібні книги які відкрито говорять про і нормалізують психологічні розлади.
Яким би спрощеним і доступним не був нон-фікшн, у автора такої книги є відповідальність перед читачем. Так, ви не прийшли у книгарню за дисертацією, але я вимагаю, аби автор поважав мене і вів зі мною відкриту академічну дискусію. Основа цієї дискусії? Джерела. Я хочу знати звідки автор бере точні цифри і статистику. Я хочу розуміти на яких умовах автор веде зі мною дискурс, на що посилається та кого цитує. (У цій книзі джерел не має. Єдина книга, яку відкрито цитує пан Володимир - це The Minds of Billy Milligan Деніела Кіза, яка попри свій зв’язок з реальною особистістю, є художньою книгою і витвором уяви автора). Саме це, на мою думку, є основою хорошого нон-фікшену.
У п’ятому розділі, “Стрибок у минуле. ПТСР”, пан Володимир робить main offence будь-якого нон-фікшену - він витягує цифри з голови, а потім підпасовує ці, начебто об’єктивні дані, під зконструйований нарратив. Коли різниця в статистиці настільки велика, як у цій книзі, непослідовність фактів важко списати на необачність або людську помилку. На жаль, коли автор посипає мене цифрами, не вказуючи джерел, існує ймовірність що автор видає свою думку за нібито об’єктивні факти.
У розділі про ПТСР пан Володимир вирішив представити ПТСР через гендерну лінзу, хоча в інших розділах не фокусує вплив гендеру на перебіг чи лікування інших психологічних розладів. Автор звертає увагу на те, що публічна дискусія про ПТСР посилилася після подій 2014 року, фокусує увагу на ПТСР у ветеранів конфлікту на Сході України і згадує що у жертв сексуального насилля теж буває ПТСР (у гіпотетичному прикладі пана Володимира насильник - це незнайомець, який викрадає та неодноразово ґвалтує жертву). Автор підводить читача до висновку про превалентність ПТСР в залежності від гендеру нібито об’єктивною статистикою:
“На щастя, не кожен з тих, хто пережив травматичну подію, матиме посттравматичний стресовий розлад. Лише кожен п’ятий серед тих, хто у своєму житті мав важку травматичну ситуацію, виявить у себе ПТСР, з них 80% чоловіків і 20% жінок.”
А далі, у підрозділі “Фактори Схильності”, цю думку закріплює:
“Проте для жінок механізм статевого акту є більш звичним, хоча в цій ситуації він і відбувається насильно. Для більшості чоловіків, навпаки, секс з іншим чоловіком є неприйнятним і зачіпає саме їхнє усвідомлення чоловічності. Тому одна й та сама подія сприймається по-різному: чоловіки переживатимуть сексуальне насильство важче.”
Джерел, звісно, не має. Чому для жінок механізм статевого акту є більш звичним автор не пояснює. Я хочу дати автору benefit of the doubt, перш ніж звинувачувати у гомофобії, але саме у цьому абзаці важко минути гомофобний підтекст (цікаво теж чи механізм статевого акту є більш звичним для лесбійок, чи ця закономірна властивість, з точки зору автора, прослідковується лише у гетеросексуальних жінок).
Тепер спростування: У жінок приблизно вдвічі частіше, ніж у чоловіків, розвивається ПТСР (1). Жінки зазвичай мають симптоми ПТСР довше, ніж чоловіки (в середньому 4 роки проти 1 року) до діагностики та лікування (2). Гендерне насилля, яке складається з зґвалтування, інших форм гендерного/сексуального насилля, насилля зі сторони інтимного партнера і сталкінгу, може частково пояснити гендерну диспропорцію пацієнтів з ПТСР. Гендерне насилля є більш поширеним серед жінок, ніж чоловіків. (3) (4)
Чому цей, сконструйований автором хибний нарратив, є шкідливим? Тому що гендерне насилля, зокрема викликане колишніми/теперішніми інтимними партнерами нікуди не ділося. Домашнє насилля, і насилля проти жінок в Україні - це велетенська проблема, яку не можна ігнорувати. Те, що автор, швидше за все, не мав на меті зменшити важливість саме цієї форми насилля і наслідків цього насилля на її жертв, не робить його невинним в тому, що він, незалежно від намірів, створює нарративи, які стирають жертв цього насилля з публічного дискурсу. ПТСР - це справді розлад, який в публічному оці асоціюється з ветеранами військових дій. Але ветерани військових дій аж ніяк не становлять переважну більшість жертв, які страждають від цього розладу. Відсоток ветеранів військовий дій, які страждають від ПТСР варьюється від 13,5%(5) до 30%(6) від усіх учасників військових дій у деяких дослідженнях. Хибна статистика у книзі пана Володимира формує хибне розуміння наслідків насилля і його впливу на жертв. На жаль, у цьому випадку відсутність у автора злих намірів не є релевантним. Неважливо, чи хотів пан Володимир показати читачу ПТСР під викривленою призмою. Автор, незалежно від своїх інтенцій, пропагує хибний і шкідливий нарратив, завуальований під об’єктивний факт. Мою довіру, як читача, пан Володимир втратив.
Хороший нон-фікшн - це публічна розмова, побудована на довірі читача до автора. Такі книги відкривають можливість публічно говорити на важливі теми. Але аби ця розмова була ефективною і корисною, автор повинен поважати читача. Ігнорувати недосконалість цієї книги і відверту халатність автора до фактів у цій книзі не можна. Єдине на що я можу сподіватися, це те що вона принесе більше добра, аніж зла у публічну дискусію про ментальне здоров’я.
На жаль, цю книгу рекомендувати я не можу.
Мати у своїй компанії тривожного працівника надзвичайно корисно, бо він точно не підведе, сидітиме до останнього в офісі, і йому не буде "фіолетово", що він виконує багато ювелірної роботи.
А от думки про незакручені крани можуть виникати в людей, які постійно чекають від світу якоїсь катастрофи, вони живуть в очікуванні загрози.