"Легенда про Сіґурда і Ґудрун"
Джон Роналд Руел Толкін
"Навкруги було чорно.
Очей вогонь твоїх,
вогонь очей твоїх
вигострював біль мені.
Пелени пітьми
перемогли мене."
В передмові до цієї прекрасної у всіх сенсах книжки знаходимо таку цитату Толкіна про улюблені книги свого дитинства:
«У мене було вельми мало охоти шукати закопані скарби чи боротися з піратами, тому «Острів скарбів» мене не вразив. З червоношкірими індіянцями було вже краще: в таких історіях були луки та стріли (я ж мав і маю геть не втолене бажання навчитися добре стріляти з лука), дивні мови, побіжні описи архаїчного трибу життя, а насамперед - ліси. Та край Мерліна й Артура був іще кращий, а найкраща - безіменна Північ Сіґурда з Вольсунґів, принца всіх драконів. Такі краї найсильніше збуджували моє бажання».
Я абсолютно солідарний з професором - "Острів скарбі" та ще нудятина, а "Едда" абсолютне блаженство.
Толкін на стільки закохався в цю книгу, що вирішив її переказати. Так постає "Легенда про Сіґурда і Ґудрун" в якій автор скомбінував всі існуючі джерела про найвеличнішого з Вольсуґів - Сіґурда і його дружину Ґудрун.
Без "Едди" ніколи б не існувало легендарної фентезійної трилогії, як і чи не всієї європейської літератури, драматургії та мистецтва загалом. Толкін читав про неї лекції, досліджував поетику і кенінґи. Ось його порівняння древньої скандинавської і староанглійської поезій:
«Староанглійська поезія мала на меті широту, повноту, роздуми й елегійний ефект. Давньоскандинавська ж на меті має вихоплення ситуації, завдання удару, який запам'ятають, висвітлення миті спалахом блискавки i тяжіє до стислості, вагомого ущільнення мови у змісті й у формі...».
Тому поема Толкіна теж схожа на удари блискавки, які на секунду вихоплюють з темряви силуети богіві героїв їх подвиги та діяння. Абсолютний лаконізм та сувора естетика.
Розкоші оригіналу і перекладу відкриваються читачеві з найпершої сторінки. Алітераційна теогонія зачаровує:
Of old was an age
when was emptiness,
there was sand nor sea
nor surging waves;
unwrought was Earth,
unroofed was Heaven
an abyss yawning,
and no blade of grass.
The Great Gods then
began their toil,
the wondrous world
they well builded.
From the South the Sun
from seas rising
gleamed down on grass
green at morning.
Тим часом переклад Олени О'Лір:
Спершу була
порожнеча,
ні моря, ні ріні,
не ринули хвилі;
Землі ще не створено,
ні Тверді Небесної, -
безодня зяяла,
а зел - ні травинки.
Великі Богове
звели тоді світ цей
пречудесний
у праці важкій.
Сонце, на Півдні
з піни зійшовши,
вранці зело
зелене осяяло.
Хочеться перечитувати обидва варіанти і розглядати ці словесно-звукові візерунки.
Є в цім перекладі фраґмент, який я просто обожнюю:
Сходились Боги
на схилах вартованих,
про смертну годину
гадали пильно.
Розпалили знов Сонце
i полинуть веліли
срібному Місяцю
морем зоряним.
Фрей і Фрея
все файне плекали:
Древа, трепетні
трави і квіти;
Тор колісницею
торохкотів
крізь брами небесні
до брил-бескетів.
Знахідки просто геніальні - Фрея і Фрей - файне плекали, Тор - торохкотів!
І відразу після цього елеґантний натяк-пролог де згадується обранець Світу, кому й присвячена ця історія:
Одін премудрий
попрямує на землю,
вічно блукатиме,
провидячи горе,
Володар володарів
і обложених Богів,
посіє насіння
сонму героїв.
Вальгаллу він звів
гарну й простору:
покрівля - щити,
крокви - ратища.
Звідти круки летіли
довкруг Землі,
був при дверях на варті
суворий орел.
Повно гостей було,
їхня пісня
похмура,
вони чаркувалися,
свинину їли;
Владики земні
виглядали когось,
у бронях сидячи, -
обранця Світу.
Але ця історія трагічна. Чого лише вартує передсмертна промова Сіґрдіви:
«Вимолюю милість,
милість останню!
Вогнище в полі
щонайвище зведи;
обклади його тарчами
й одіннями сяйними,
окропи його кров'ю,
для нас красно пролитою!
Хай у ногах
буде хорт, по яструбу -
в кожній руці,
наші коні при збруї.
Поруч з ним поклади мене,
між нами - меча
без піхов сяйливого,
як у пам'ятну ніч.
Брюнгільд спали
в палаючім жевриві,
що в огні пробудилася
для біди жорстокої.
В яскріння це ввергни
найкращого владаря,
що як сонце в сутіні,
був же сонцем ранковим!»
Вогонь розпалили,
полинув дим,
пломінь загув,
плачем лунаючи.
Так Сіґурд преставився,
насіння Вольсунґа,
Спопеліла з ним Брюнгільд, -
полишило щастя всіх.
Я завжди дивувався тому, як мій улюблений письменник Хорхе Луїс Борхес постійно згадує "Едду", а особливо сцену з Сіґурдом та Брюнгільд, що лежать оголені, а між ними покладений меч Ґрам.
Тепер і я навіки зберіг у своєму ментальному палаццо цю сцену.
В цікавий спосіб Толкін переказує сюжет "Найдовшої пісні про Сіґурда", він постає у образах витканих на гобелені руками Ґудрун:
Синьошатого, ветхого
виткала Одіна;
легконогого Локі
з волоссям вогненним;
водоспади Андварі,
сповнені срібла,
золото Андварі
нанизала сяйливе.
Звелися Вольсунґа
величні хороми,
Древо розвісило
віття сплутане.
Даром Ґрімніра,
Держачись стійко,
сяйним, вимахував
Сіґмунд суворий.
Палати Сіґґейра
палали високі,
огорнуті пломенем,
огонь пожирав їх.
Вітаючи Сіґмунда,
Сіґню стояла там,
пломінь круг неї,
з-за пліч - огонь.
Сріблясті щити
в корабля у Сіґмунда;
хвилі - буремні,
бурунив їх вітер.
Линула Сінфйотлі
лодь погребна,
крізь бурю ведена
Одіном звільна.
Там Реґін у грані
багряній кував,
там над Ґрамом вимахував
молот між іскор.
Драконячий високо
видно шолом,
злото з-під чорного
черева зблискує.
Тінь за самотнім
тягнеться вершником,
злітає Ґрам
у злотистих піхвах;
сонцесяйний Сіґурд,
насіння Вольсунґа,
до двору Ґ'юкі
на Ґрані в'їжджає.
Вражає своєю могуттю останній бойовий клич братів-ніфлунґів Гуннара і Гьоґні:
«Прокиньтесь, прокиньтесь!
Палахкоче брань.
Шолом - на голову,
в долоню - меч.
Прокиньтесь, вої,
Вам випала слава!
У простору Вальгаллу
шлях стелиться вільний».
Звісно, що "Легенду" я раджу читати після "Едди", тільки тоді стає зрозумілою геніальна логіка професора. Він, як один з найвідоміших у світі християнських авторів не втримався й тут - зробив Сіґурда месією, рятівником Світу для котрого земні події стають тільки сходинкою, частиною ініціації та підготовки перед виправою до Асґарду де він,як обраний стане на чолі війська Одіна в день Раґнарьоку.
Особлива окраса книги - численні коментарі та додатки Крістофера Толкіна, рідко якому письменникові щастило мати такого відданого сина.
Тут знаходимо й уривки лекцій Толкіна старшого і примітки молодшого і чудову поему-переказ Раґнарьоку і часу Нових Молодих Богів, правління Бальдра. Є чудовий есей про істрричний зв'язок між бурґундами иа ніфлунґами, Атлі і Аттілою. Цікаво описаний парадокс двох Брюнгільд. Ілюстрації хоч і рідкісні, проте довершені - графіка Біла Сандерсона.
Ну і звісно ж абсолютно прекрасний переклад Олени О'Лір чий талант я пізнав ще читаючи "Беовульфа".
Дякую "Астролябії" за рідкісну насолоду - можливість паралельно читати оригінал і переклад.
А який же сильний кінець в цієї історії. Впевнений, що витвір Толкіна оцінили б найкращі зі скальдів:
Так слава минає
й тьмяніє злото,
гамір і галас
уговтує ніч.
Піднесіться ж на дусі,
діви й добродії,
пісню печальну
почувши стару.
На сьогодні - моя рецензія єдина написана українською мовою на Goodreads, на просторах інтернету за знайшов тільки один коротенький відгук. І мені від цього зовсім не сумно, бо почуваюсь причетним до правдивого рідкісного скарбу, доступного одиницям.
В моїй бібліотеці ж є кілька тисяч книг, але "Легенда" стоїть на полиці з найціннішими.