Czuły narrator

by Olga Tokarczuk

Wyjątkowe zaproszenie za kulisy własnej twórczości – pierwsza książka Olgi Tokarczuk po otrzymaniu Literackiej Nagrody Nobla.

Laboratorium powstających tekstów, książek, bohaterów. Proces żmudnych, ale i fascynujących poszukiwań. Eksplozje wyobraźni. Podążanie za logiką rodzącej się fabuły i za wewnętrznym światem bohaterów, odkrywanie ich motywacji, światopoglądów. Odsłanianie pasjonujących historii, ale też opowieść o lekturach i osobistych doświadczeniach. Wytrwała dążność do tego, by rozumieć nieskończone zróżnicowanie i skomplikowanie świata.

Dwanaście wyselekcjonowanych, najważniejszych esejów i wykładów, które składają się na wyjątkowe zaproszenie za kulisy twórczości Olgi Tokarczuk. Teksty kluczowe i premierowe. W tym szeroko komentowana Mowa Noblowska.

Genres: Nonfiction, Polish Literature, Essays, Poland, Audiobook, Philosophy, Nobel Prize

304 pages, Hardcover

First published November 12, 2020

About the author

Olga Nawoja Tokarczuk is a Polish writer, activist, and public intellectual. She is one of the most critically acclaimed and successful authors of her generation in Poland. She was awarded the 2018 Nobel Prize in Literature as the first Polish female prose writer for "a narrative imagination that with encyclopedic passion represents the crossing of boundaries as a form of life".

For her novel Flights, Tokarczuk was awarded the 2018 Man Booker International Prize. For Flights and The Books of Jacob, she won the Nike Awards, Poland's top literary prize, among other accolades; she won the Nike audience award five times.

Her works have been translated into almost 40 languages, making her one of the most translated contemporary Polish writers. The Books of Jacob, regarded as her magnum opus, was released in the UK in November 2021 after seven years of translation work, followed by release in the US in February 2022. In March that year, the novel was shortlisted for the 2022 International Booker Prize.

Source: wikipedia
Photo: Łukasz Giza

Reviews

[Rafał Hetman · Rating 4 out of 5]

Przeczytałem i bardzo dużo wyniosłem z tych esejów. Chociaż nie były to teksty, które coś dla mnie zmieniły - tzn. nie spojrzałem dzięki nim inaczej na twórczość Tokarczuk, albo nie zmieniłem sposobu patrzenia na czytanie i pisanie książek. Eseje Tokarczuk pozwoliły mi za to głębiej zanurzyć się w świat nobliski, lepiej zrozumieć źródła jej twórczości i dokładniej przyjrzeć się procesowi czytania, a przede wszystkim pisania.

Bo jest to książka przede wszystkim o tym, jak na pisanie patrzy Tokarczuk. Ale nie jest to książka wyłącznie o pisaniu. Pierwsze eseje to raczej coś w rodzaju wprowadzenia do filozofii Olgi Tokarczuk. Noblistka wykłada w nich jak patrzy na świat. Potem jest tekst o tłumaczach. Dosyć znany, pewnie cześć z was już go czytała. Dopiero od 93 strony Tokarczuk pisze już wyłącznie o czytaniu i tworzeniu opowieści. Zwięczeniem tego zbioru jest wykład noblowski wygłoszony przed rokiem w Sztokholmie.

Wykładu słuchałem już w 2019 roku, potem czytałem go, kiedy opublikowała Wyborcza. Teraz, kiedy czytałem go na końcu tej książki, mogłem spojrzeć jeszcze głębiej w tego treść, jeszcze lepiej zrozumieć przesłanie, a to dlatego, że wcześniejsze eseje zamieszcone w tym zbiorze bardzo dobrze przygotowują na przeczytanie tego ostatniego tekstu.

Nie uważam jednak, że to właśnie mowa noblowski jest w tym zbiorze najlepszym i najważniejszym tekstem. Ale ten esej chyba najlepiej podsumowuje twórczość i filozofię Olgi Tokarczuk.

Polecam tę książkę tym, którym zależy przede wszystkim na lepszym zrozumieniu tego jaki i dlaczego Tokarczuk pisze tak, jak pisze. Jeśli sami chcecie pisać lub już piszecie, warto przeczytać tę książkę, nie dlatego, że znajdziecie w niej techniczne wskazówki, jak tworzyć powieści, ale dlatego, że Tokarczuk szczegółowo tłumaczy proces twórczy, jego metafizykę i psychologię. Niewiele jest tekstów, które w ten sposób spoglądają na pisanie.

[cypt · Rating 5 out of 5]

TL;DR: SĄMONĖS SRAUTAS, MYLIU TOKARCZUK PASAKOTOJĄ

Tokarczuk man - ir toli gražu ne tik man - turi tą keistą, žavų efektą, man panašiai yra su Ali Smith - kai skaitai ir galvoji "kaip gerai, kad ji yra", "kaip gerai, kad perskaičiau", "ji dėl visko teisi" - ir panašiai. Toks totalus dvasinis, o gal tekstinis atpažinimas, kai kalbančioji staiga atrodo tokia artima ir sava. Skaitydama galvojau - visai kaip Janina iš Drive Your Plow Over the Bones of the Dead. O perskaičiusi knygą įsivaizduoju, kad suprantu kodėl: visai kaip Tokarczuk, rašydama apie Janiną, sako, jog savo personažą vis tiek turi kažkokiu būdu pamilti ir pasidaryti jam sava, taip ir jos kalbėjimas "nuo savęs" tampa kažkokiu jaukiu, pamiltu ir sykiu labai lengvai pamilstamu balsu. Gal čia ir yra tas jautrusis pasakotojas.

Knygą sudaro 9 esė, visos apie literatūrą plačiąja ir siaurąja prasme: plačiąja - apie kultūrą ir tai, kokią vietą joje užima pasakojimas (kaip keičiasi, kuo svarbus), siaurąja / technine - kaip ji pati rašė savo romanus ir į kokius klausimus jai buvo svarbu atsakyti sau. Čia, kaip iš geriausiųjų Eco esė, galima rasti ir išsirašyti begalę aforizmų, ji vartoja daug "kaip viskas yra" struktūrų. Aš nesu pajėgi su tomis struktūromis diskutuoti, tai tiesiog skaičiau ir ieškojau, kas skamba artimai ir patinka.


PATIKO:

1. Kaip ji kalba apie pasaulio daugybiškumą ir daugialypumą, žmogaus kūno sandarą (kur "paties žmogaus" - tik 43 proc, o visa kita - daugybė kitų dalykų, būtybių, virusų grybų etc) siedama su pasakojimais, tikėjimais, koegzistuojančiais ir kartais net verčiančiais užsidaryti, atsiriboti, nes ne visi dar mokame patirti gausą kaip tokią.

2. Kaip, tuo remdamasi, ji svajoja ir pati bando realizuoti 4-ojo asmens pasakotoją - tokį ar tokią, kuri gebėtų įžvelgti pasaulį kaip visumą: kaip viena atkartoja kita, kaip viskas susiję ne tik priežastiniu ryšiu, bet ir atitikimu, panašumu, ir vis tiek sukimba į kažką vientisa. Labai patinka, kaip čia ji įveda etiką, nes tokia perspektyva, anot jos, tai ir atsakomybė, ir jautrumas.

3. Apskritai labai patiko visi jos posūkiai į etiką ir nuolat keliamas klausimas: kokia yra mano vieta ne anapus, o šalia visko - šalia gyvūnų kankinimo ir vartojimo, šalia pabėgėlių, šalia nevienodo "gerumo" pabėgėlių ir nevienodo požiūrio į skirtingus žmones? Galvojau ir apie jos nuosavas vietos paieškas, ir kaip vis dėlto vietą tokiame pasaulyje randa Janina. Pati Tokarczuk rašo, kad Janinai pavyko išgyventi iš pykčio, kad jis varė ją pirmyn - ir iš tiesų tai ne destrukcinis, o gyvybingas, sąžiningas pyktis. Gal čia tikrai vienas iš variantų, kaip ir kur tą vietą surasti.

4. Labai paprastas jos pasakymas (labai aktualus šiandien, kai FB cenzūruoja karo nuotraukas, tarsi mes galėtume turėt pasirinkimą nežiūrėt, jei mums nepatinka) - kad moralinės pastangos yra pastangos pažinti, naujai, skausmingai išvysti (p. 45). Knygoje taip ji kalba apie gyvūnų išnaudojimą - kad tas, kas kartą tai "išvydo" / pamatė, nebegali nebematyti. Taip yra. Bet yra ir su viskuo kitkuo.
Bet sykiu tai turi būti ir pastanga - nuolat neleisti sau atsipalaiduoti ir galvoti, kad ai, vėliau pažiūrėsiu, dabar pavargau.

5. Jos versija, dėl ko yra literatūra: kad pamatytume, jog "kadaise kolektyvinės kalbos funkcionavo kitaip ir dėl to atsirado kitokių pasaulio vizijų", kad pamatytume, "kad mūsų pasaulis yra vienas iš daugybės galimų ir tikrai nėra mums duotas kartą ir visiems laikams" (p. 77).

6. Kaip ji, kalbėdama apie literatūrą, ir į skaitymą sugeba įvesti moralės aspektą - kad skaitydama/s tu susipažįsti su kita patirtimi, kitomis taisyklėmis, ir turi tai priimti, nepasikelti kaip visą ką vertinanti instancija. Čia tai suklusau ir susiėmiau, nes pati esu smarkiai įpratusi taip daryti. Tipo geriau žinau, kaip tikrovėj kas nors gali kalbėti ar nekalbėti, koks posūkis tikėtinas ar netikėtinas, kaip rašyti moralu (vis galvoju apie Nabokovą ir A Little Life), o kaip ne (LOL, va būtent čia ir galvoju apie "A Little Life", o ne ten kur moralu). Po Tokarczuk panorau truputį susiprastinti ir vėl atrasti knygas kaip sau pakankamą, pagarbos, o ne nuvertinimo / vertinimo vertą pasaulį. Bandysiu.

7. Mintis, kad nuo fikcijos skaitymo mes anksčiau ar vėliau imam trauktis prie "nefikcijos", pradedam ieškoti Tiesos, išnašų, tarsi gal pavargstame nuo galimybių ir pramanų.

8. Mintis pabandyti skaityti patinkančią knygą reguliariai, kas kažkiek metų. Turiu tokį sąrašiuką ir net lentynėlę, bet niekada taip ir nedariau, nors vis norėjau. Reikia kažkaip pasiryžti ir išmokti.

9. Apskritai buvo tiesiog labai jauku skaityti, kaip ji kalba apie savo knygų veikėjus, pasakotojus - tarsi pati stebėtųsi, kokie jie, ką jie sugeba, tarsi jie patys jai būtų maždaug tiek pat pažįstami kiek mums. Ir tas netotalinis, nevisažinis žvilgsnis (ir pasakotojas) labai gražu, labai artima. Paskui ji tai išplėtoja - sako, kad personažai egzistuoja kažkokiame tarsi ūke, amžinoj dabarty, iš kurio paskui kažkaip pasirodo romane; nu čia jau tokia filosofija / jungistika, bet šiaip mintis apie tam tikrus personažus-tipažus-bruožų rinkinius, esančius kažkur amžinoje dabartyje, gyvesnius ir už mus, atrodo labai faina, tarsi nusakanti daugelį dalykų - vaizduotę, fizinį, dvasinį gyvenimą.

10. Koks fainas yra Rimvydo Strielkūno vertimas (taip, palyginus su kitais dviem vertėjais šitoj knygoj) ir kaip paprastai, gražiai jam išeina ir pagauti jos balsą (kaip jį įsivaizduoju), ir netgi dvigubas gimines - vertėjai ir vertėjos, ir derinti jas, ir iš to nepadaryti Didelio Baisaus Reikalo. Labai arti Tokarczuk dvasios. Ir pasakotojos. Ir manęs, nes juk Tokarczuk pasakotoja tokia artima! Skaitai ir tiesiog labai labai gera; atrodo, kad literatūrocentriška ir gal nepadoru apie tokius "malonumus" skaityti, kai vyksta karas, bet Tokarczuk sugeba ir literatūrą, ir skaitymą parodyti kaip etinį, moralinį veiksmą, kaip tai, ko turi išmokti ir kuo turi tapti. Taigi vis dėlto padoru.

[Dodo · Rating 4 out of 5]

Czytasz z notesikiem i ołówkiem w łapce.

[Tsvetelina Mareva · Rating 5 out of 5]

Изключителна книга! Една от най-ценните в библиотеката ми. ❤

[Chris · Rating 5 out of 5]

Vóór ik deze essay- en lezingenbundel las, had ik van Olga Tokarczuk alleen nog maar het patchwork De rustelozen gelezen en haar heerlijke recentste Empusion: Een natuurgeneeskundig griezelverhaal. Na dit boek, wil ik haar hele verdere oeuvre ontdekken, want wat een vrouw en wat een essays!

Het afgelopen jaar las ik heel wat schrijvers over hun schrijven, maar hoe Olga Tokarczuk hier haar 'poëtica' uit de doeken doet, imponeert door de meerduidige, allesomvattende en holistische visie over wat literatuur in dit tijdsgewricht zou moeten zijn. 'De tedere verteller' ademt een diepgravend en gevoelig streven uit naar een herbronnende vorm van fictie met nieuwe vertelstandpunten, letterlijk levensvatbare personages, een herwaardering van de mythe en een diepe verwevenheid met de natuur.

Volgens Tokarczuk moet er opnieuw ware fictie geschreven worden die niet plooit voor de 'Maar is het waar gebeurd?'-tendens die het 'ik' met zijn eigen ervaring centraal zet. Dat gebeurt al eindeloos in het spiegelpaleis van de sociale media. Literatuur moet vervreemden, ontwennen, excentrisch worden en op die manier een tegenwicht bieden aan de mainstream en de hokjes van economische logica die ook in de boekenverkoop zijn normen stelt.

Dat alles is althans mijn globale conclusie na dit prachtig geschreven, bij momenten heel persoonlijke en overtuigende pleidooi van een auteur die zich verbonden voelt met de wereld, zowel in tijd (verleden-heden-toekomst) als in ruimte (met onze natuur als een complex en allesomvattend geheel waar onze eigen 'diersoort' slechts deel van uitmaakt). Het reikt zoveel (schrijf)ideeën aan en het is zo geëngageerd een doorleefd, dat ik goesting kreeg om zelf weer eens aan het schrijven te gaan daar ik me helemaal kon vinden in haar uitgepuurde filosofie (en haar idee om De Toverberg elke acht jaar eens opnieuw te lezen, wat telkens een ander levensperspectief en dus een ander soort leeservaring oplevert ... een idee dat haar uiteindelijk Empusion: Een natuurgeneeskundig griezelverhaal deed schrijven trouwens)

Na Hilary Mantel, van wie ik onlangs Schrijver zijn. Overpeinzingen, ervaringen, inzichten las, ontdekte ik opnieuw een auteur die Milan Kundera's Over de romankunst naar de kroon steekt qua keukengeheimen op het hoogste literaire niveau. Ik ben voortaan fan, Olga! Laat De Jacobsboeken maar komen!

[И~N · Rating 4 out of 5]

Чудесен сборник с есета. Ерудицията на Олга я превръща в чудесен събеседник, усетът ѝ прави текстовете ненатежаващо интелигентни. За запознатите с творчеството ѝ тези есета ще бъдат чудесен ключ в разбирането и подреждането на светогледа и светоусещането на Токарчук. И чудесна врата към другите ѝ съчинения.

[Nerijus Cibulskas · Rating 5 out of 5]

Norėčiau vieną dieną atsidurti sausakimšoje auditorijoje, kurioje savo paskaitas gyvai skaitytų lenkų nobelistė, rašytoja Olga Tokarczuk. Panašų gyvo, į aptariamą temą įdėmiai sukoncentruoto, intelektualaus ir savitai suskambančio XXI a. kūrėjos balso įspūdį galima pajusti ir keliaujant jos eseistinių tekstų rinkinio „Jautrusis pasakotojas“ puslapiais. Dalį šios knygos, už kurios atsiradimą, autorė dėkoja pandemijai, sudaro eseistika, perskaityta kaip Nobelio premijos gavimo proga parašyta kalba, paskaitų ciklas ar tekstas, skirtas kūrybinio rašymo studentams. O.Tokarczuk deklaruoja: „Esame čia tam, kad skaitytume“ (p. 95). Savo esė autorė daug dėmesio skiria skaitymo aktui (iš pirmo žvilgsnio – netgi mistiško veiksmo) nagrinėti. Skaitantis žmogus turi progą atrasti, įsitikinti, kad „mūsų pasaulis yra vienas iš daugybės galimų ir tikrai nėra duotas kartą ir visiems laikams“ (p. 77). Kažkada vienas senovės graikų dievas pasielgė kurioziškai ir žmonijai iškrėtė neįkainojamą pokštą. Tai „sumelavęs Hermis išrado literatūrą“ (p. 82), daugiaklodę, daugiakultūrę erdvę, „kurioje tai, kas privatu, tampa vieša“ (p. 74). O.Tokarczuk atvirai kalba apie mūsų (ne)gebėjimą skaityti ir veiksnius – netgi giluminius-psichinius – kurie tai nulemia.

https://370.diena.lt/2022/02/09/skait...

[Стефан Русинов]

Много обичам да ми говорят за писане.

[Jakub Horbów · Rating 5 out of 5]

Mam wrażenie, że trafiłem na idealny moment w którym przeczytałem ten zbiór esejów. Znając już jedne z najważniejszych  dzieł noblistki i mając je wciąż w pamięci mimo upływu czasu, dzięki tym wykładom mogłem jeszcze mocniej docenić panią Tokarczuk jako autorkę. Jednocześnie pozostawiłem sobie możliwość przeczytania kolejnych, z wiedzą, którą dzieli się z czytelnikiem w tej publikacji.

Wbrew pozorom najciekawszy nie jest jej wykład noblowski, który każdy z nas zdążył już poznać. Najbliższe mi były za to te o lekturach dzieciństwa, rodzajach narracji, tłumaczach, czy odwołujące sie bezpośrednio do jej twórczości. Ostatecznie jestem bardzo zadowolony z tej lektury, bo nie wiedziałem czego się po niej spodziewać, a nie licząc eseju o braciach Quay, wszystko było dla mnie, zwykłego czytelnika, wspaniale i przede wszystkim zrozumiale napisane.

Mam nadzieję, że w przypadku takiego żuczka, jak ja, Pani Tokarczuk wybaczy mi tak płytką, krótką i niefachową "recenzję", tym bardziej, że ja sam uparcie nazywam je tu jedynie wrażeniami z lektury.

[Jolanta (knygupė) · Rating 5 out of 5]

Olga Tokarczuk tiesiog mano rašytoja. Ir ne tik rašytoja, bet ir mano žmogus.

[Oleh Bilinkevych · Rating 4 out of 5]

Чи є щось особливе в есеях Ольги, не певен, схожі думки зустрічав і раніше, проте, їх однаково приємно читати + чудовий підхід до деконструкції власних текстів.
І особиста вподобайка за любов авторки до Лема та Діка 🫶

[Georgi · Rating 5 out of 5]

Прочетох я още през август, когато сили не ми достигнаха да опиша впечатленията си. Страхотна, плътна, смислена книга, която трябва да прочета спешно отново!

[Jowix · Rating 3 out of 5]

Najgorzej jest w pierwszej połowie, kiedy ciotka Olga objaśnia świat - jej prosty acz pełny język, który tak ukochałam w powieściach, zupełnie nie sprawdza się w esejach (być może lepiej działały/by jako wykłady), jest za płytko, za bardzo ex cattedra, mimo że zgadzam się przecież z poglądami Tokarczuk, podobnie patrzę na świat.
Robi się o niebo lepiej, kiedy Tokarczuk baja o swoim warsztacie, poszukuje narratora i postaci, snuje wizję świata pomiędzy. Jej postulat doświadczania świata w pełni, w jego ogromie i sprzecznościach, w jego rozmaitych perspektywach i niespodziewanych relacjach, jest wspaniały.
Niemniej nie zapomnę tego swojego poczucia, że gdyby nie nazwisko autorki i legitymizacja Noblem, książka by się nie obroniła. To przykre.
PS. Doskonała praca Wydawnictwa Literackiego - od pięknej okładki przez ekologiczny papier po perfekcyjny skład. Brawo!

[Antonia · Rating 5 out of 5]

Обичам есета и съм много щастлива, че имах възможност да чета тези на български. Ерудиран, внимателен, безкрайно интересен, но и достъпен разказвач е Токарчук.
Много често докато четях есетата се сещах за Яна Букова и се надявам скоро Токарчук да има възможност да прочете "Пътуване по посока на сянката". Мисля, че Букова плътно покрива търсенията на Токарчук в литерарурата.

[Evgen Novakovskyi]

безвідносно до змісту самої збірки, мені по-білому прикро, що в сусідній польщі топові письменниці можуть зі спокійною душею послідовно, ґрунтовно, докладно, переконливо розмірковувати про даймоніон та трансцендентність наратора і бідкатись про етичність подорожей до злиденних країн глобального півдня, коли наша есеїстика приблизно того самого інтелектуального рівня вимушено переймається більш екзистенційними питаннями. наші наратори теж збіса чутливі, і просто зараз вони несамовито кричать від болю, бо їх століттями вбивали й продовжують вбивати росіяни. це, звісно, ніякий не відгук, але пані токарчук і сама поміж рядків каже що правил не існує, а межі — уявні та умовні, тож “йой, най буде”, чутливим нараторам — чутливих читачів. бо збірка і справді чудова.

теги для менш попаяних: фламмаріон, арчімбольдо, кутзеє, брати квей, монтень, верн, фройд, юнг, манн, кавафіс, сократ, платон.

[Kulvinskaitė Virginija · Rating 5 out of 5]

Labai labai sužavėjo į rinkinį sudėtose esė ir paskaitose išdėstyta mistinė O. Tokarzcuk literatūros teorija, nors šiaip jau mistikos ar, tiksliau, literatūros mistifikavimo nemėgstu, bet prozininkė rašo taip paprastai, aiškiai ir jautriai, kad tiesiog užbūrė - skaičiau, mąsčiau, braukiausi patikusias vietas. Neabejoju, šią knygą skaitysiu dar ne vieną kartą.

[Стефани Kalcheva · Rating 5 out of 5]

Фина книга, плод на ерудиция и изострена чувствителност.

[Vasko Genev · Rating 5 out of 5]

Леле, тук има цялостна философска концепция. Много трудно ще е да се систематизира нещо в кратък текст. За момента само ще кажа, че "В памет на паметта" на Мария Степанова е като част от тези лекции и есета.

Темите са всестранни, буквално обхващат всички страни на живота. В процеса на това споделяне често пъти ми се искаше да влизам в диалог, не толкова да споря, колкото да се опитам да доизясня нещо, или да задам въпрос. И така докато не схванах, че споделянето няма претенции да има сертификат за истинност. Това е философия, а философията разкрива само възможности и хоризонти. Токарчук оставя науката на емпириците, но струва ми се загрижена за това, че този подход към познание става жертва на себе си със своята съсредоточена педантичност в отделните елементи. По някакъв начин е изоставила погледът към общото/цялото - философията. Мисля, че Токарчук отправя критика към това, че науката е изневерила на себе си, когато е вменила изключителен приоритет на хората, изключвайки почти всички възможности за съобразяване с общата зависимост на всички живи същества. Или по-скоро, едно представя на теория, но практически трудно успява да следва и приложи собствените си открития. Среща твърде много съпротивителни фактори, основно от политическо и икономическо естество.

Изключително ми хареса идеята да представи необходимостта от митология в съвремието, но възприета като част от метафората и изкуството. С ясната уговорка, че тази "митология" е необходимо да се разграничи от умишлената манипулация, да не бъде част от лъжата и фалшивите новини. В този смисъл, Токарчук е по-скоро гностик, който съчетава пра-опита на философията и вярата, като към двете прибавя и науката. Тя говори за това, че в съвременните условия на лесен достъп до свърх информация чрез интернет повече поляризира хората, отколкото да ги обединява. От една страна са тези в кръга на конспиративните теории, от друга - тези, които изцяло се придържат към т.нар. факти. В крайна сметка и двете групи са загубили поглед върху общата свързаност. Макар че науката далеч не е толкова диференцирана от идеята за свързаността, напротив, по-скоро има известна липса на комуникация между нейните дялове.

Ако митологията е в праначалото на опита, чрез който човек опознава света и себе си, при това именно чрез възможностите на своето въображение и разум, то оттам възниква и опознавателният процес на философията и науката. Въображението е общото начало. Мисля, че Токарчук говори за прекъсването на тази свързваща линия между митологията - бидейки по-скоро изкуство и ползваща въобръжението ни в най-широк смисъл, и науката, която активно преработва фантазията, съобразявайки се доказателствата. Сякаш науката съсредоточена в механизмите, процесите и детайлите на устройството на света, е загубила до известна степен способността на всеобхватния поглед на въображението. Разделена в различни дялове и дисциплини, науката все повече изпитва нужда от по-добра свързаност и комуникация между тях, някаква интердисциплинарност.

В лекциите говори за една обща унаследявана от човека база данни на човешката памет - Метакси (междина) - страна/пространство между реалността и въображението. Тази обща памет ни свръзва, взаимодейства и постоянно създава нови културно антрополо��ични връзки. И бидейки всеки човек "Разказвач" той се ползва именно от тази въображаема страна Метакси, напомняйки тезата, че сме свързани повече отколкото предполагаме. Сещам се колко добре се допълват тези лекции с "В памет на паметта" на Мария Степанова, препращат и към много други произведения. Сещам се и за призрачните архиви на Холивуд в "Хайде всички да убием Констанс" на Бредбъри. Със сигурност има и много други произведения за тази обща памет, която литературата и "разказвачът" ползват. В предговора на книгата Георги Господинов пише:

Да, в тази книга има история на науката, теория на писането и на въображението, психология на четенето, екология и увод към антропоцена, има философия и религия, но най-вече възхвала на нещо, което обединява всичко това – силата на литературата, и по-точно на самото разказване, на историите, които слепват частиците на света.

Когато говорим за паметта неминуемо се появява снимка или картичка, съхранили определен момент. Обикновено следва вторачване в тази памет, потъване в ретроспекции, дори търсене на скрит смисъл, знак, послание. Има го и тук, има го и в "В памет на паметта", сещам се и в "Тенекиеният барабан". Парчета минало, които свързани с общата памет ни превръщат в съзерцатели и разказвачи. Шаманско звучи. Ще илюстрирам точно този момент при Токарчук, описан в "Чувствителният разказвач". Изключително любим момент, а цитатът ще го предам с откъси за по-кратко, но и за да си прочетете цялото някога сами:

Първата снимка, която съзнателно съм запомнила, беше снимката на моята майка, преди да ме роди.

Мама седи до старо радио, от ония със зелено око и две копчета – едното за регулиране на звука, другото за настройване на станциите.

Гледах тази снимка вече като малко момиче и бях убедена, че мама е въртяла копчето, за да търси мен. Досущ чувствителен радар, е претърсвала безкрайните простори на Космоса и се е опитвала да разбере кога и откъде ще дойда при нея.

На тази снимка не се случва нищо, това е фотография на състояние, не на процес. Жената е тъжна и замислена, някак отсъстваща.
Когато по-късно я питах защо е тъжна – а съм я питала много пъти, за да чуя винаги едно и също – мама отговаряше, че е тъжна, защото още не съм се била родила, а тя вече тъгувала за мен.
– Как така си тъгувала, като още ме е нямало? – питах я. Вече знаех, че се тъгува за някого, когото вече го няма, че тъгата идва от загубата.
– Може да бъде и обратното – отговаряше тя. – Ако тъгуваш за някого, значи го има.

Интересно е как Токарчук пренася тези свои възгледи в книгите си, както тя пише, процесът е свързан по-скоро с кристализиране на фабула и образи около същината на идеята - концепцията. Може би затова "Бегуни" за момента е най-сложната ѝ книга, защото по-скоро е във фазата на концепцията, което я прави фрагментарна и многозначна.

Цял живот са ми били интересни мрежите на взаимни връзки и влияния, чието съществуване най-често не осъзнаваме, а ги откриваме случайно като странни стечения на обстоятелства, съвпадения на съдби, всички тези мостове, винтове, спойки и свръзки, които проследявах в Бегуни. Привлича ме асоциацията на факти, търсенето на подредби. Всъщност – убедена съм в това – разумът на писателя е разум синтезиращ, който упорито събира всички трохи и се опитва да слепи отново вселената на целостта.
Как да пишем, как да конструираме разказа си така, че да успее да носи тази огромна форма на света съзвездие?

Любопитно ми беше да разбера, че след като е завършила ... един от най-изморителните романи в живота си, Токарчук е сънувала странен сън, а този сън е ситуиран на ... българското черноморие ... Странно място си е избрал сънят, и още по-странно в него се представят всички литературни персонажи от нейните книги.

В лекциите говори и за съвременните тенденции в художествената литература, за шаблонното писане, за комерсиализацията на бранша. Изрязява опасения, които не са нещо ново, за това че е възникнал идиотски дисбаланс, в който писателите са повече от читателите. В същото време не критикува това свръхпроизводство на книги, защото е част от някаква свобода. Но няма как да не съжалим, че в този бизнес лесно може да потънат и да останат незабелязани шедьоври, които не се вписват в мейнстрима. В този смисъл тя допълва: Готовата форма не е лоша. Ние, писателите, обитаващи Централна Европа, трябва най-накрая да се помирим с нея, макар борбите ни да траеха дълго, ако си послужим с драматичната формулировка на Витолд Гомбрович., съпоставено с нейната представа и желание за разказ, дистанциран от познатия очевиден и банален център на общоразпространените мнения, подсеща за току-що споменатия автор Витолд Гомбрович, за неговия "Космос" - не е ли това неосюрреализмът, който споменава Токарчук?

През цялото време тук се питам дали е възможно днес да се намерят основи за едно ново повествование – универсално, цялостно, неизключващо, вкоренено в природата, пълно с контексти и същевременно понятно.
Възможен ли е такъв разказ, който да излезе извън некомуникативния затвор на собствения Аз, да разкрие по-широко пространство от действителността и да покаже взаимовръзките? Който да може да се дистанцира от познатия очевиден и банален център на общоразпространените мнения и да успее да погледне случващото се ексцентрично, извън центъра?

Радвам се, че литературата по чудо си е запазила правото на всякакви чудатости, фантасмагории, провокации, гротески и безумства. Мечтая за високи гледни точки и широки перспективи, в които контекстът излиза далеч извън това, което бихме могли да очакваме. Мечтая За език, който да може да изрази и най-смътната интуиция, мечтая за метафора, която прекрачва културните различия; накрая, мечтая за жанр, обемен и трансгресивен, и в същото време обичан от читателите.

Както винаги в подобни есета всеки ще намери нещо лично, ще има какво да допълни, с какво да не се съгласи, но точно в това е удоволствието.

Спирам.

[Viera Némethová · Rating 5 out of 5]

V literatúre podobne ako aj v iných formách umeniach hľadáme umelca/ umelkyňu, ktorý by hovoril našim vnútorným hlasom. Hlasom, ktorému rozumieme, je o nás a z nás, ale ktorým nehovoríme. Pre mňa sú po rokoch dlhého hľadania takýmito hlasmi autorky ako Olga Tokarczuk, Katja Kettu, Ljudmila Ulická alebo Sofi Oksanen. Na Slovensku pani Jana Bodnárová alebo Jana Juráňová.

Olga Tokarczuk vo svojej zbierke esejí a prednášok odhaľuje svoje vnímanie literatúry, pohnútky k napísaniu svojich románov, úvahy o schopnosti vnímať a čítať imaginatívny text v budúcnosti. Autorka hovorí o postavách svojich románov, o ich predobrazov, ktoré videl a zažila v živote, načítala ich na stránkach kníh, ktoré ju formovali a určovali jej vlastný literárne smerovanie. Zamýšľa sa nad žánrom detektívky, nad potrebou určovať za každú cenu žánre beletrie a predkladať tak čitateľovi predžuté a očakávané dielo.

Olga Tokarczuk je aj filozofkou, vyštudovala psychológiu a pôsobila ako psychoterapeutka. Z knihy vyberám iba niekoľko citátov ktoré ma oslovili najviac. Celá kniha je neuveriteľne zaujímavá.

" Hrstka literárních postav poznamenala muj život ,mohem silněji než většina lidí z masa a kostí, které jsem měla to štestí poznat. ...Takovou postavou byla Jana Dušejková." str. 197

"Literatura je postavena právě na vnímavosti vuči každé lidské bytosti, která je jiná než my." str. 267

" Ano, jsme taky proto, abychom četli." str. 111

" Literatura proto vyvoláva otázky, na které nelze pomocí Wikipedie odpovědět, protože přesahuje pouhé fakty a události a odkazuje přímo na naši zkušenost s nimi." str. 254

[Ugnė · Rating 5 out of 5]

Žmogus, mielieji, turi sielą, kūną ir pasakotoją.

Knygas skaitau, o jausmai Olgai Tokarczuk nesikeičia - aš joje atpažįstu kažką savo, tą miglotą nuojautą, kad galiu sau vaizduotis, jog esu visa ko centras, bet pasaulis, tas tikrasis pasaulis yra kur kas platesnis, be jokio centro ir gal netgi be aiškių ribų. Ir gal aš viską suprantu ne taip, bet su ta meile kitaip ir nebūna - matosi tai, kas matosi, o ne ką matyti reikia :)

Sakyčiau, kad įdomiausia skaityti bus tiems, kam jos knygos patiko ir norisi sužinoti, kaip atsirado personažai, jų istorijos, kodėl apskritai tos knygos buvo parašytos. Naudingiausia - rašantiems ir norintiems rašyti, ir nesitikintiems (netikintiems?) kelių patarimų, nuo ko viską pradėti. Sunkiausia - galvojantiems, kad rašytojas turi rašyti taip, kad jie suprastų be didelių galvojimų.

[Aurelija · Rating 4 out of 5]

Sudėtingi tekstai, reikalaujantys papildomo pasidomėjimo, keliantys klausimus ir skatinantys mąstyti. Geniali rašytoja, kurios genialumo ištakos ir kontūrai atsiskleidžia šiose esė apie pasaulį ir rašymą.

[Neringa · Rating 4 out of 5]

Tokarczuk tekstai rimtai turi tą savybę: pradedi skaityti, o galvoje jau įsitaiso balselis, kartojantis „ji teisi, ji teisi, ji nuostabi“. Net trikdo! Gal todėl, kad vartodama savo jautriąją, nepagiežingąją daugiskaitą, suokalbiaudama (juk labai suprantama jos šiuolaikiškumo diagnozė), ji bando sukelti menkumo jausmą ir liūdesį? Nurimau, kai ji įtikino, kad ne tik kritikuoja, bet ir įkvepiančiai manipuliuoja pasakojimo galia (mėgstu rašytojus chameleonus, Tokarczuk – viena iš jų). Kad kalba apie žinomus dalykus, bet mąsto savarankiškai, globaliai. Kad taip elgiasi ne veltui.

„Jautrusis pasakotojas“ – labai gerai sudaryta knyga, kad visa tai atsiskleistų. Tokarczuk kalba apie pasakotoją kaip svarbią patirtis jungiančią ir užkuriančią instanciją. Knyga, lyg tai pirmiausia parašyta apie kūrybą, simpatiškai parodo, kad realybei, gyvam žmogui verta eiti išvien su literatūra.

[Virga · Rating 4 out of 5]

Tekstai surinkti labai skirtingi, todėl patariu nespręsti, jeigu skaitysit, nuo pirmų puslapių. Man pasidarė įdomu skaityti maždaug nuo antro trečdalio, kur jau pamažėja pamąstymų apie pasaulį, ekologiją ir žmogų apskritai, ir prasideda asmeninių Tokarczuk skaitymo ir rašymo patirčių pasakojimai. Nesakau, kad tas pirmas trečdalis visai niekur neužkabino, jis geras, artimas, atpažįstamas, bet tik tiek. Daug kur, vis dėlto, atrodė per abstraktu, per daug girdėta, skaityta, supaprastinta. Bet ten, kur ji pasakoja apie skaitymą ir ypač rašymą (Lodzės paskaitos!), ten įdomi kiekviena pastraipa. Ir vis tiek jos fikciniai pasakojimai nepalyginamai geresni už pamąstymus ir pamokymus.

[Lina Simutytė · Rating 5 out of 5]

Knyga, kurią dar ne kartą atsiversiu.

[Mal · Rating 4 out of 5]

Chyba najlepsza książka Olgi Tokarczuk, jaką czytałam do tej pory. Mam wrażenie, że lepiej się ją czyta w esejach, a nie w powieściach. Krótsze formy bardziej mi przypadły do gustu.

[Gabriela Kozhuharova · Rating 4 out of 5]

"Чувствителният разказвач" е книга, която ти говори толкова умно, красиво и смислено, че можеш просто да се отпуснеш и да я слушаш, освободен от втълпеното задължение сам да се правиш на много умен и да я надприказваш.

[Dar vieną puslapį · Rating 5 out of 5]

Vienas autorius po kurio knygų paaugi ne tik kaip skaitytojas, bet ir žmogus - Olga Tokarczuk. Kaskart skaitydama jos tekstus džiaugiuosi, kad leidyklos ją leidžia, o skaitytojai tikrai jau spėjo pamilti. "Jautrusis pasakotojas" - dar viena nuostabi šios autorės knyga. Tikrai neapsimesiu, kad viską supratau. Vietomis buvo tų intelektinių inkliuzų, kurie reikalavo pasigilinti, bet ar gi čia minusas? Tikrai ne. Taigi pradėsiu neįprastai, o apibendrinimu apie knygą - intelektualiai įkvepianti, emociškai drąsi ir kartu švelniai provokuojanti permąstyti pačią literatūros prasmę.

Pakalbėkime ir apie autorę, nes gal bus mūsų rate tokių, kurie jos nežino, o gal žino mažai. Taigi Olga Tokarczuk yra Nobelio literatūros premijos laureatė, studijavusi psichologiją ir ilgą laiką dirbusi terapeute. Knygoje plačiau pasakoja kodėl ne literatūra buvo jos studijų objektas ir, turiu pasakyti, labai protingas pasirinkimas. Gal dėl to Olga ir yra tokia unikali. Na, o terapijos įtaka jos kūryboje jaučiasi - aptinkame ypatingo jautrumo žmogaus vidinėms būsenoms, archetipams ir naratyvams, kuriuos nešiojamės savyje. „Jautrusis pasakotojas“ yra esė rinkinys, kuriame autorė apmąsto patį kūrybos procesą, empatijos svarbą, skaitymą ir literatūros vaidmenį šiuolaikiniame pasaulyje.

Kaip jau galime įsivaizduoti, esė rinkinys tradicinės siužeto linijos neturi, tačiau knygoje pastebima aiški vidinė dramaturgija. Pradedame nuo klausimo kas yra pasakotojas ir judame gilyn link literatūros, istorijos, empatijos, ekologijos. Galiausiai grįžtame prie žmogaus kaip pasakojimų kūrėjo ir saugotojo.

Kiekviena esė tarsi nauja perspektyva, o kai kurios teksto vietos veikia tarsi netikėti siužetiniai posūkiai ir visai ne todėl, kad būtų veiksmo, o todėl, kad autorė staiga pakeičia žiūros tašką ir priverčia mums įprastus dalykus pamatyti iš kitos perspektyvos, dažnai netikėtos.

Daug dėmesio skiriama pasakotojui. Tą išduoda pavadinimas. Pasakotojas, jos akimis, privalo būti jautrus, empatiškas ir pasiruošęs prisiimti moralinę atsakomybę už tai, ką pasirenka pasakoti. Ši knyga tarsi augimas: skaitytojas įgauna naują supratimą apie tai, kaip veikia pasakojimas ir kaip mes patys tampame istorijomis.

Knygos kertinė tema - jautrumas. Pasakojimas nėra tik žodžių dėliojimas; tai būdas pasaulį prakalbinti ir jame išgirsti tai, kas kitu atveju lieka nebylu: nutylėtas istorijas, nematomus žmones, kenčiančią gamtą.

Čia nėra įprastos literatūrinės aplinkos, bet Tokarczuk meistriškai kuria intelektualinę ir emocinę atmosferą. Skaitant atrodo, lyg vaikščiotum kintančiais žemėlapiais: nuo Vidurio Europos istorijos iki psichologijos ir mitologinių struktūrų. Ši erdvė nėra fizinė. Tai pasaulis, kuriame egzistuoja mintys, klausimai ir skirtingos literatūros tradicijos.

Tai nebus knyga, kurią prarysite per vakarą, bet ilgai kankinti irgi nereiks. Po kokių dvidešimties puslapių taip įsibėgėjau, kad negalėjau paleisti iš rankų, bet psichologiškai suvirškinti reikia laiko. Norėsis sustoti, perskaityti sakinį antrą kartą, grįžti prie ankstesnio puslapio. Ritmas lėtas, meditatyvus, talpus. Būtent toks, kokio reikia gerai esė.

Tokarczuk pasiūlo unikalią jautriojo pasakotojo koncepciją, kuri literatūros teorijoje ir kritikoje jau aptarinėjama kaip vienas įdomiausių šiuolaikinių naratyvo modelių. Ji meta iššūkį tradiciniam rašytojo egocentrizmui ir siūlo pasakoti pasaulį ne iš valdžios, o iš empatijos pozicijos. Ji unikalai. Aš jums sakau.

Kartais ši knyga skaudina, kartais pakylėja. Svarbiausia, niekada nepalieka abejingo. Perskaičius jautiesi šiek tiek kitoks: labiau įsiklausantis, labiau abejojantis, bet kartu ir aiškiau matantis.

Tai nėra lengvas skaitinys, bet jo poveikis ilgalaikis. „Jautrusis pasakotojas“ yra tarsi literatūrinis kompasas, padedantis nepasiklysti pasaulyje, kuriame informacijos daug, o tikros istorijos tampa vis sunkiau išgirstamos. Permastykite pasaulį, skaitymą ir galiausiai save.

Rekomenduočiau knygą:
-skaitytojams, mėgstantiems literatūrą ne tik pramogai, bet ir mąstymui;
-tiems, kurie domisi rašymo procesu, literatūros filosofija;
-Tokarczuk gerbėjams (knygoje rasite jos kūrybos behind the scenes);
-skaitytojams, kuriems patinka lėti, gylio reikalaujantys tekstai.


📕 Susitikime IG: https://www.instagram.com/dar.viena.p...
📕 Susitikime Facebook: https://m.facebook.com/dar.viena.puslapi

[Natan · Rating 4 out of 5]

4 ⭐️

Fantastyczna książka!!! Bardzo chciałbym kiedyś być tak błyskotliwy jak Olga Tokarczuk :(( Każdy esej w jakimś stopniu skłonił mnie do myślenia; odsłaniając kulisy twórczości autorki teksty te w trudno wytłumaczalny sposób zachęciły mnie do powrotu do pisania. No i bardzo definitywnie chcę zapoznać się z innymi książkami autorki. Wyjątkowa pisarka

[Asta · Rating 5 out of 5]

Intelektualūs esė apie literatūrą, rašymą ir ne tik.

"Skaitymas - gana sudėtingas psichologinis percepcijos procesas. <...> Tai reikalauja tam tikros intelektualinės kompetencijos. Bet visų pirma, reikalauja dėmesio ir susikaupimo - vis retesnių gebėjimų šiandieniniame pernelyg blaškančiame pasaulyje".

[Guus van der Peet]

De eerste paar essays voelen hier een beetje bijgetrokken om de bundel wat meer gewicht te geven, zelfs al zou die nog best een respectabele dikte hebben gehad als ze achterwege waren gelaten. Ze bevatten regelmatig interessante inzichten, zeker wanneer Tokarczuk over dierenrechten schrijft. Maar het essay over de gebroeders Quay is te specifiek voor een bundel als dit; het stuk over toerisme trapt deuren in die openstaan voor iemand die al een beetje is ingelezen in dit onderwerp; en ondanks mijn constante ge-jaknik, namedropt het essay over dierenmaskers op een gegeven moment zo vaak Coetzees The Lives of Animals dat ik het gevoel had dat ik die net zo goed dat boekje kon lezen (en dat moet jij ook doen, want het is een wereldschokker).

Vanaf het moment dat Tokarczuk (die naam kan ik nog steeds niet uit mijn hoofd spellen) over literatuur gaat praten, gaat ze echter helemaal los. Bovenal spreekt uit deze op-elkaar-aansluitende toespraken een onmetelijke liefde voor de literatuur en de fantasie, die zij in een grotendeels associatieve structuur prijst aan de hand van persoonlijke herinneringen, nuttige schrijftips, vrijzinnig gefilosofeer, leerzame zijpaadjes, en regelmatig een gezonde tirade over autofictie, die volgens haar alle universaliteit uit de literatuur haalt:

‘Het is niet uitgesloten dat er binnenkort nog maar twee grote stromingen overblijven, die vandaag de dag al steeds meer plaats innemen op beurzen en festivals: ‘Ik-zal-jullie-vertellen-waar-ik-ben-geweest’ en ‘ik-zal-jullie-vertellen-over-mijn-familie’, non-fictie zal fictie vrijwel opslokken, omdat mensen zo langzamerhand het vermogen beginnen te verliezen om de ‘alsof’-modus van de roman te begrijpen en de auteurs voortdurend vragen of wat ze geschreven hebben waar is.’

Kunnen we deze tekst uitdelen op elke cursus creatief schrijven? Kunnen we op elke straathoek een zeepdoos neerzetten waarvanaf we deze boodschap luidkeels declameren? Kunnen we deze zinnen ’s nachts groot op de gevel van het Das Mag-hoofdkwartier graffiti’en?

Mijn spuitbus en bivakmuts liggen al klaar