What do you think?
Rate this book
Прожити й розповісти #1-2
Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ
Окрім автобіографії "Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ", у книзі також містяться оповідання Спокута ; Хутірський роман; Вершини; Поема про камінь
892 pages, Hardcover
First published January 1, 1997
2 people are currently reading
7 people want to read
About the author
Anatoliy Dimarov
31 books12 followersAnatoliy Dimarov (ukr. Анатолій Дімаров), real name Anatoliy Harasiuta (ukr. Анатолій Гарасюта) — Ukrainian writer.
For Ukrainian profile, see: Анатолій Дімаров
For Ukrainian profile, see: Анатолій Дімаров
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
August 18, 2024
A large book of memoirs. I haven’t read any Анатолій Дімаров’s books yet, although I want to, of course. Accidentally, I started from his memoirs, and they immediately showed me what a good writer he was.
However, it should be said that I had very different impressions from the first and second halves of the book. The first part (covering mostly his childhood and also his participation in World War Two, when he was still very young, almost a teenager) is brilliant. I liked it very much. I actually read it twice (due to the low quality of the audiobook, I had to re-read some fragments, but I eventually ended up re-reading everything, just because I enjoyed the writing). It is an incredibly interesting, thoughtful, sweet, tragic story of life, full of precious details. It is written from the point of view of a little and very naive kid but also with a good dose of later understanding and explanations about all the serious historical events he witnessed, like the Holodomor, “dekulakization” of peasants, russification of Ukrainians, development of a cannibalistic culture in society by the Soviets, inhumane attitude to people during the war, etc. It is also written beautifully: every sentence is so simple but still highly enjoyable as literature. It shows us the true face of simple Ukrainian people, hard-working, kind, gentle, generous, naive and wise at the same time.
By the way: almost all of the events described here are located in the Donetsk and Kharkiv regions, partly also in the Sumy region, with all the names so painfully recognizable for us now, like Ізюм, Охтирка, etc. (although the author was born in the Poltava region, his family was soon divided and relocated to more “industrial” and thus more liberal regions due to “dekulakization” of Ukrainian peasants). Nevertheless, you can see clearly that these eastern regions of Ukraine were totally Ukrainian at the time, and simple people talked in the Ukrainian language there, and Анатолій Дімаров was always studied in a Ukrainian school and never even thought that it may be different (“…в нашій школі всі предмети, за винятком російської мови та літератури, викладалися українською мовою, і хоч поруч була середня російська, до нашої школи залюбки ходило багато дітей росіян, що навіть на перервах спілкувалися українською мовою. Ніна Россомахіна, Мишко Толмачов, той же Вася Гаврилов — всі вони чудово володіли українською мовою і жодному з них не спало б на думку висловити зневагу до мови народу, серед якого вони жили і навчалися.”). The traditional Ukrainian culture was absolutely natural there. For example, here’s a description of one of his teachers: “…наш улюбленець, викладач фізики в старших класах Іван Данилович. (Прізвище його, на жаль, я забув). Прізвище забув, а от пам’ять зберегла його як живого. Вишита українська сорочка, підперезана тонким кавказьким ремінцем, синє, з ідеально напрасованими стрілками галіфе, блискучі хромові чоботи, до яких ні грязюка не приставала, ні пил не сідав, акуратно підстрижені вусики, — від усієї постаті його віяло такою підібраністю, що коли він заходив до класу, в нас мимоволі підтягувалися животи.”
Here’s also a funny episode that confirms the observations about the language used in the school and among people in general:
“Якось інспектор запитав:
— Діти, а який зараз місяць надворі?
Не готові до цього питання, ми мовчали розгублено. А Галина Іванівна, яка стояла позаду інспектора, стала показувати собі на груди (а показувати було що).
— Цицень! — догадалися ми.
Інспектор уже більше нічого й не питав. Галина ж Іванівна так пекла рака, що нам здавалося: от-от і волосся на її голові загориться.”
Apparently, such a joke would be impossible with Russian “Декабрь,” so we can be sure that all participants in the scene, including the inspectors, were talking and thinking in Ukrainian. Yeah, let’s talk again about the “traditionally Russian-language Donbas”…
I recommend this part of the book wholeheartedly and have only the highest praise for it.
The second half of the book is VERY weird. It immediately became insincere and inconsistent, as the author stopped talking about the course of his life overall and sharing personal details (which made the first half of the book invaluable). We just know very superficially that he is a writer and a Soviet “literature worker” in a broad sense, that he has a wife and a kid (mentioned just a couple of times), and that’s all. Otherwise, this part of the book is not even a proper memoir; it’s just a collection of fragmentary situations and short stories, mostly concerning other writers and Soviet “literature workers.” It’s not interesting and definitely has zero charm and fullness of the first half of the book. It looked as if the two parts of the book were written by two different people!
So I had very contradictory feelings about this book: I would highly recommend the first half of it and consider the second one a waste of time, but other people may find it interesting as well, I don’t know.
*
“Сонячно, тепло, весь двір залитий густим шпоришем, а посеред двору Сергійко.
— Дир-р-р… Дир-р-р…— дирчить він, тягнучи за собою уявну машину. Точнісінько таку, яку ми бачили цього літа біля сільради.
Це була перша машина, що появилася в нашому краї. Усе село вискакувало навстріч, коли вона, гуркочучи й чадячи, їхала вулицею. Жінки хапали дітей та й ховалися в хати — подалі од нечистої сили. Сергійкові ж ця машина так припала до серця, що відтоді він нею тільки й марив.
— Дир-р-р…— дирчить брат, тягнучи за собою дощечку.— Дир-р-р… Дир-р-р…
На дощечці акуратно складені палички. Більші, менші і зовсім манюсінькі. Брат стежить, щоб жодна не звалилася по дорозі та не загубилася, він їх усіх до одної має довезти до ямки, яку заздалегідь викопав, довезти і туди їх і скидати.
Сергійко страшенно схуд, руки-ноги як палички, велика голова ледь тримається на тоненькій, як ниточка, шиї, зате обдутий живіт, як гарбуз. У мене ж ноги понабрякали, шкіра посиніла і коли на неї натиснути пальцем, то надовго лишається білесенька ямка.
— Дир-р-р… Дир-р-р…
Брат возить до ями покійників.
— Я вже десять хлібин заробив! — зводить голодні очі на мене.
Покійників по нашому селу щоденно збирають спеціально виділеною підводою, при тій підводі — двоє родичів нашого голови, бо кожного померлого, особливо мертвою водою налитого, один і не підніме; після обіду вони копають на кладовищі величезну яму, а вранці вирушають селом: од хати до хати. Під’їжджають до двору, стукають пужалном у ворота:
— Хазяїни, є хто живий?!
Де озиваються, а де уже й ні. Тоді дядьки заходять до мертвої хати і виносять один по одному покійників. Підбирають не тільки своїх, а й чужих, тих, що сповзаються в наше село в надії роздобути хоч крихітку хліба. Ці валяються попід тинами, а найбільше їх набивається до нашої ще минулого року розореної церкви: тут вони чомусь завжди помирають обличчями до бань, з яких поскидали хрести. Дядьки підбирають і цих, бо це не тільки їхня робота, а й підробіток, що рятує їхні сім’ї од голодної смерті: натовчуть трупами повнісіньку яму, загорнуть землею та й ідуть “доложити” дядькові Никифорові. І дядько Никифір, який голос зірвав, зганяючи людей до артілі, прохрипить одне й те ж:
— Усіх зібрали?
— Та наче усіх. Пройшлись по всіх закутках.
Дядько Никифір ще й пожартує:
— Ніхто з ями не вилізе?
— Та мовби ніхто, — обережно відповідають дядьки. Був, був такий випадок: підібрали ще живого (по дорозі помре), вкинули до ями, а він прийшов до тями та з ями і вигрібся.
— То паняйте до комірника, хай видасть вам по хлібині.
По всіх ще не спустошених смертю хатах тільки й розмови про ті дві хлібини щоденні, адже люди давно вже забули присмак печеного хліба. їли рогіз, лободу, навіть ряску з боліт, збирали цвіт акації на млинці, що розсипаються од першого дотику, варили суху шкарлупу картопляну і гнилі буряки, а летючий комсомольський загін, що приїхав на поміч сільському активу з району, щоденно обстежує наші задвірки: чим люди ходять до вітру. Побачать хоч зернину неперетравлену: ага, їдять потай зерно! Яке все, до зернини останньої мали здати державі. Налетять, перериють, передовбають, перемацають щупами: признавайтеся, де захований хліб! Не знайдуть: зозла заберуть картоплину останню, полізуть до печі — виллють на долівку уже зварену юшку. А піч розвалять к чортовій матері! Чомусь обов’язково розвалювали печі. А вночі підкрадаються до хат, наслуховують, чи не скриплять потай жорна.
Уже влітку, коли стала достигати озима пшениця, додалася районній цій комсомоли (та й активу сільському) чергова робота: ловити по ночах стригунів. Що, скрадаючись, виходили в поле не з серпами та косами, а з ножами та ножицями. Зріжуть до торби десяток-другий колосків та й додому мерщій — викльовувати зерна молочної стиглості.”
*
“— Діти, сьогодні ми проведемо урок Павлика Морозова. Хто мені розкаже, хто такий був Павлик Морозов?
Ліс рук одразу ж потягнувся до неї. Про Павлика Морозова, сибірського піонера, який доніс на своїх батьків-куркулів і був за це по-звірячому вбитий, не знав хіба що сліпий та глухий. Уроки Павлика Морозова, піонерські дружини імені Павлика Морозова, школи імені Павлика Морозова, портрети Павлика Морозова з описом його героїчного вчинку, — кожен учень знав цього піонера, взірця класової пильності, жорстокої боротьби з глитаями.
— Я скажу!.. Я!.. — тягнув руки наш клас. Підняв несміливо руку і я. Надіявся, що піонервожата помітить саме мене, і тоді я так розповім про Павлика Морозова, що весь клас буде слухати, завмерлий од подиву.
Не помітила. Викликала натомість відмінницю Катю.
— Сідай. Молодець! А хто ще додасть про Павлика Морозова?
І знову ліс рук і моя поміж ними найдовша рука. Піонервожата на мить зупинила на мені погляд, та одразу, мабуть, згадала про воші, то й перевела його на мого сусіда по парті:
— Скажи ти, Колодій!
Що той плямкав своїми гидкими губами, я вже не слухав. “Вона навмисне не помічає мене. Навмисне!” Мене вже душать сльози, я їх ледве стримую.
Ще кілька учнів розповідають про Павлика. Ще кілька разів не помічає моєї руки піонервожата. Нарешті лунає останнє запитання:
— Діти, підніміть руки, хто із вас вчинив би так, як Павлик Морозов?
Не піднялася жодна рука. Жодна, окрім моєї. Я чекав, що піонервожата одразу ж похвалить мене, скаже, щоб усі брали з мене приклад, але вона раптом замовкла, так її, мабуть, вразила єдина на весь ��лас рука. Та й у мені ворухнулося щось нехороше, рука моя сама собою опустилася, заховалась під парту.
Наодинці чалапаю додому: одстав навмисне од гурту. Хочеться, щоб дорога од Тростянця до Нескушного була вдвічі довшою, щоб татусь, який мене завжди ждав, на той час, коли я появлюся удома, кудись вийшов, щоб на мене напали вовки або щоб я дуже захворів. Я вже думав про те, що татусь теж куркуль, теж розкуркулений, і так ненавидів зараз піонервожату, наче не я сам, а вона підняла мою руку.”
*
“Наш майдан, крім розваг, правив іще для демонстрацій.
Двічі на рік, на Перше травня та сьоме листопада, виносили з клубу пофарбовану в червоне трибуну та й ставили її посеред майдану. Трибуна була невелика: два дядьки несли її запросто, то й місця на ній не вистачало всьому сільському начальству. Видирались на неї тільки голови сільради та колгоспу і парторг. Та ще ті, що виступали, протискались по черзі: прокричав своє і май совість — злазь! Решта ж товпилась довкола: і заступник голови колгоспу, і секретар сільради, і бригадири, і наш новий директор, що заступив Пуху. Ми всією школою проходили повз трибуну, кожен клас з учителем попереду, ми несли портрети наших улюблених вождів та дружно пищали “Ура!” — нам було дуже цікаво та весело, особливо, коли починали кричати оті дядьки, що на трибуні стояли, кричати й руками вимахувати так, наче збиралися злетіти в повітря, а найбільш нам подобався одноногий дядько Тодось, герой війни громадянської, який як повернувся з шпиталю додому, як упився з великого дива, що лишився живий, так і продовжував щодня дивуватися… Гупаючи дерев’яною стопою, дядько Тодось важко видиравсь на трибуну, розсовував сільське начальство так, що воно заледве на землю не сипалось: “А поступіться герою громадянської!” — і починав щосили кричати, б’ючи себе кулаком у груди:
— Ми совєцкую власть защищали!.. Ми щасливую жиз-ню виборювали!..
Й обов’язково починав плакати. Так заливався слізьми, що нам усім здавалося: дядько Тодось от-от зовсім обезсиліє та з трибуни і звалиться.
Вволю наплакавшись, дядько Тодось завжди кінчав одним і тим же: зривав з голови картуз або шапку і високо підкидав у повітря:
— Ану гура товаришу Сталіну!
Перед кожним святом нас по кілька тижнів муштрували на шкільному подвір’ї. Командував нами учитель фізкультури, а “парад” приймав уже директор: стояв на ґанку і пильно стежив за тим, щоб ми не ламали ряди та, не доведи Господи, не здумали бавитись портретами вождів. Тьотя Аня якось розповіла мамусі під великим секретом (а я, звісно ж, підслухав), що директора покарали, перевівши з райцентру до нашої семирічки, за те, що два учні під час демонстрації побились портретами вождів. І то наш директор щасливо одбувся: хлопців обох і їхніх батьків одразу ж і посадили, заарештували й учителя — керівника того класу, а директора пощадили.
Тож нас і муштрували кілька тижнів перед тим, як провести мимо трибуни. Іще нас водили на мітинг з приводу вбивства Кірова. Цього разу ми не марширували та не пищали: “Ура!”, — все начальство стояло, познімавши шапки, один дядько Тодось видерся на трибуну в шапці і, прокричавши своє: “Ми совєцкую власть защищали!” — підкинув високо вгору шапку і скомандував кричати “гура” товаришеві Сталіну за те, що той лишився живий.
А потім виступали від нашої школи директор, завуч та учні-відмінники, а від нашого п’ятого виступила, звісно ж, Валя Чмовжова, яка прочитала віршика, що був перед цим опублікований у газеті і що його ми вчили усім класом напам’ять:
Подлиє, мерзкіє, злостниє гади,
Смертью посмєлі кому угрожать!
Нет, нє дождаться вам больше пощади,
Суд вам одін: как собак, расстрелять!
Голос Валин аж дзвенів, щоки палали, і була вона зараз такою красивою, що я потай гордився, що вона вибрала саме мене, а не когось іншого. Потай, бо коли б хтось про це довідався, то краще й по землі не ходити!”
*
“Того ж навчального року, як убили Кірова, у нас по команді згори провели уроки класової пильності. Учителі розповідали нам про троцькістів та інших ворогів радянської влади, про їх підлий намір розвалити Радянський Союз, а найстрашніше — повбивати усіх вождів і насамперед нашого дорогого й улюбленого товариша Сталіна, який дав нам щасливе дитинство, розповідали й запитували:
— Діти, як треба покарати цих мерзенних недолюдків?
— Я скажу!.. Я!..
— Ану скажи ти, Лобко.
— Усіх постріляти!
— Молодець… А ще?.. Ти, Пінчук, що зробив би?
— Я б їх усіх перевішав!
— А ти?
— Я б їм спершу одрубував руки та ноги, щоб подовше мучились.
— Я закопував би їх живими в могилу!..
— А я б їх живими палив на багатті!..
Ми тягнули один з-поперед одного руки, ми вигадували кари одну страшнішу другої, ми так розходились, що врешті і в учителя мороз пішов поза шкірою:
— Досить, діти, досить!.. Бачу, що ви всі патріоти, віддані радянській владі й товаришеві Сталіну.
Не знаю, чи тьотя Аня й мамуся теж проводили такі уроки: не розпитав, поки вони були живі. А мабуть, що проводили, спробували б не провести! Одному тільки не можу повірити: щоб мамуся чи тьотя Аня питали учнів, якою смертю треба скарати отих усіх ворогів.
Уроки класової пильності не минали безслідно: невдовзі в одній із газет, здається районній, була надрукована інформація про те, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, ненароком повісили свого однокашника. Ми теж влаштовували кілька разів такі процеси і ніхто не хотів бути троцькістом, тільки прокурорами й суддями, тож усім доводилося ставати в коло, а одному ходити по тому колу і, тикаючи пальцем кожному в груди, вигукувати лічилку: “Еники-беники з’їли вареники!..” На кому лічилка кінчалася, той і троцькіст. І чомусь троцькістом найбільше випадало бути мені, хоч я в гадці не мав вчиняти замах на товариша Сталіна чи труїти колгоспну худобу.”
However, it should be said that I had very different impressions from the first and second halves of the book. The first part (covering mostly his childhood and also his participation in World War Two, when he was still very young, almost a teenager) is brilliant. I liked it very much. I actually read it twice (due to the low quality of the audiobook, I had to re-read some fragments, but I eventually ended up re-reading everything, just because I enjoyed the writing). It is an incredibly interesting, thoughtful, sweet, tragic story of life, full of precious details. It is written from the point of view of a little and very naive kid but also with a good dose of later understanding and explanations about all the serious historical events he witnessed, like the Holodomor, “dekulakization” of peasants, russification of Ukrainians, development of a cannibalistic culture in society by the Soviets, inhumane attitude to people during the war, etc. It is also written beautifully: every sentence is so simple but still highly enjoyable as literature. It shows us the true face of simple Ukrainian people, hard-working, kind, gentle, generous, naive and wise at the same time.
By the way: almost all of the events described here are located in the Donetsk and Kharkiv regions, partly also in the Sumy region, with all the names so painfully recognizable for us now, like Ізюм, Охтирка, etc. (although the author was born in the Poltava region, his family was soon divided and relocated to more “industrial” and thus more liberal regions due to “dekulakization” of Ukrainian peasants). Nevertheless, you can see clearly that these eastern regions of Ukraine were totally Ukrainian at the time, and simple people talked in the Ukrainian language there, and Анатолій Дімаров was always studied in a Ukrainian school and never even thought that it may be different (“…в нашій школі всі предмети, за винятком російської мови та літератури, викладалися українською мовою, і хоч поруч була середня російська, до нашої школи залюбки ходило багато дітей росіян, що навіть на перервах спілкувалися українською мовою. Ніна Россомахіна, Мишко Толмачов, той же Вася Гаврилов — всі вони чудово володіли українською мовою і жодному з них не спало б на думку висловити зневагу до мови народу, серед якого вони жили і навчалися.”). The traditional Ukrainian culture was absolutely natural there. For example, here’s a description of one of his teachers: “…наш улюбленець, викладач фізики в старших класах Іван Данилович. (Прізвище його, на жаль, я забув). Прізвище забув, а от пам’ять зберегла його як живого. Вишита українська сорочка, підперезана тонким кавказьким ремінцем, синє, з ідеально напрасованими стрілками галіфе, блискучі хромові чоботи, до яких ні грязюка не приставала, ні пил не сідав, акуратно підстрижені вусики, — від усієї постаті його віяло такою підібраністю, що коли він заходив до класу, в нас мимоволі підтягувалися животи.”
Here’s also a funny episode that confirms the observations about the language used in the school and among people in general:
“Якось інспектор запитав:
— Діти, а який зараз місяць надворі?
Не готові до цього питання, ми мовчали розгублено. А Галина Іванівна, яка стояла позаду інспектора, стала показувати собі на груди (а показувати було що).
— Цицень! — догадалися ми.
Інспектор уже більше нічого й не питав. Галина ж Іванівна так пекла рака, що нам здавалося: от-от і волосся на її голові загориться.”
Apparently, such a joke would be impossible with Russian “Декабрь,” so we can be sure that all participants in the scene, including the inspectors, were talking and thinking in Ukrainian. Yeah, let’s talk again about the “traditionally Russian-language Donbas”…
I recommend this part of the book wholeheartedly and have only the highest praise for it.
The second half of the book is VERY weird. It immediately became insincere and inconsistent, as the author stopped talking about the course of his life overall and sharing personal details (which made the first half of the book invaluable). We just know very superficially that he is a writer and a Soviet “literature worker” in a broad sense, that he has a wife and a kid (mentioned just a couple of times), and that’s all. Otherwise, this part of the book is not even a proper memoir; it’s just a collection of fragmentary situations and short stories, mostly concerning other writers and Soviet “literature workers.” It’s not interesting and definitely has zero charm and fullness of the first half of the book. It looked as if the two parts of the book were written by two different people!
So I had very contradictory feelings about this book: I would highly recommend the first half of it and consider the second one a waste of time, but other people may find it interesting as well, I don’t know.
*
“Сонячно, тепло, весь двір залитий густим шпоришем, а посеред двору Сергійко.
— Дир-р-р… Дир-р-р…— дирчить він, тягнучи за собою уявну машину. Точнісінько таку, яку ми бачили цього літа біля сільради.
Це була перша машина, що появилася в нашому краї. Усе село вискакувало навстріч, коли вона, гуркочучи й чадячи, їхала вулицею. Жінки хапали дітей та й ховалися в хати — подалі од нечистої сили. Сергійкові ж ця машина так припала до серця, що відтоді він нею тільки й марив.
— Дир-р-р…— дирчить брат, тягнучи за собою дощечку.— Дир-р-р… Дир-р-р…
На дощечці акуратно складені палички. Більші, менші і зовсім манюсінькі. Брат стежить, щоб жодна не звалилася по дорозі та не загубилася, він їх усіх до одної має довезти до ямки, яку заздалегідь викопав, довезти і туди їх і скидати.
Сергійко страшенно схуд, руки-ноги як палички, велика голова ледь тримається на тоненькій, як ниточка, шиї, зате обдутий живіт, як гарбуз. У мене ж ноги понабрякали, шкіра посиніла і коли на неї натиснути пальцем, то надовго лишається білесенька ямка.
— Дир-р-р… Дир-р-р…
Брат возить до ями покійників.
— Я вже десять хлібин заробив! — зводить голодні очі на мене.
Покійників по нашому селу щоденно збирають спеціально виділеною підводою, при тій підводі — двоє родичів нашого голови, бо кожного померлого, особливо мертвою водою налитого, один і не підніме; після обіду вони копають на кладовищі величезну яму, а вранці вирушають селом: од хати до хати. Під’їжджають до двору, стукають пужалном у ворота:
— Хазяїни, є хто живий?!
Де озиваються, а де уже й ні. Тоді дядьки заходять до мертвої хати і виносять один по одному покійників. Підбирають не тільки своїх, а й чужих, тих, що сповзаються в наше село в надії роздобути хоч крихітку хліба. Ці валяються попід тинами, а найбільше їх набивається до нашої ще минулого року розореної церкви: тут вони чомусь завжди помирають обличчями до бань, з яких поскидали хрести. Дядьки підбирають і цих, бо це не тільки їхня робота, а й підробіток, що рятує їхні сім’ї од голодної смерті: натовчуть трупами повнісіньку яму, загорнуть землею та й ідуть “доложити” дядькові Никифорові. І дядько Никифір, який голос зірвав, зганяючи людей до артілі, прохрипить одне й те ж:
— Усіх зібрали?
— Та наче усіх. Пройшлись по всіх закутках.
Дядько Никифір ще й пожартує:
— Ніхто з ями не вилізе?
— Та мовби ніхто, — обережно відповідають дядьки. Був, був такий випадок: підібрали ще живого (по дорозі помре), вкинули до ями, а він прийшов до тями та з ями і вигрібся.
— То паняйте до комірника, хай видасть вам по хлібині.
По всіх ще не спустошених смертю хатах тільки й розмови про ті дві хлібини щоденні, адже люди давно вже забули присмак печеного хліба. їли рогіз, лободу, навіть ряску з боліт, збирали цвіт акації на млинці, що розсипаються од першого дотику, варили суху шкарлупу картопляну і гнилі буряки, а летючий комсомольський загін, що приїхав на поміч сільському активу з району, щоденно обстежує наші задвірки: чим люди ходять до вітру. Побачать хоч зернину неперетравлену: ага, їдять потай зерно! Яке все, до зернини останньої мали здати державі. Налетять, перериють, передовбають, перемацають щупами: признавайтеся, де захований хліб! Не знайдуть: зозла заберуть картоплину останню, полізуть до печі — виллють на долівку уже зварену юшку. А піч розвалять к чортовій матері! Чомусь обов’язково розвалювали печі. А вночі підкрадаються до хат, наслуховують, чи не скриплять потай жорна.
Уже влітку, коли стала достигати озима пшениця, додалася районній цій комсомоли (та й активу сільському) чергова робота: ловити по ночах стригунів. Що, скрадаючись, виходили в поле не з серпами та косами, а з ножами та ножицями. Зріжуть до торби десяток-другий колосків та й додому мерщій — викльовувати зерна молочної стиглості.”
*
“— Діти, сьогодні ми проведемо урок Павлика Морозова. Хто мені розкаже, хто такий був Павлик Морозов?
Ліс рук одразу ж потягнувся до неї. Про Павлика Морозова, сибірського піонера, який доніс на своїх батьків-куркулів і був за це по-звірячому вбитий, не знав хіба що сліпий та глухий. Уроки Павлика Морозова, піонерські дружини імені Павлика Морозова, школи імені Павлика Морозова, портрети Павлика Морозова з описом його героїчного вчинку, — кожен учень знав цього піонера, взірця класової пильності, жорстокої боротьби з глитаями.
— Я скажу!.. Я!.. — тягнув руки наш клас. Підняв несміливо руку і я. Надіявся, що піонервожата помітить саме мене, і тоді я так розповім про Павлика Морозова, що весь клас буде слухати, завмерлий од подиву.
Не помітила. Викликала натомість відмінницю Катю.
— Сідай. Молодець! А хто ще додасть про Павлика Морозова?
І знову ліс рук і моя поміж ними найдовша рука. Піонервожата на мить зупинила на мені погляд, та одразу, мабуть, згадала про воші, то й перевела його на мого сусіда по парті:
— Скажи ти, Колодій!
Що той плямкав своїми гидкими губами, я вже не слухав. “Вона навмисне не помічає мене. Навмисне!” Мене вже душать сльози, я їх ледве стримую.
Ще кілька учнів розповідають про Павлика. Ще кілька разів не помічає моєї руки піонервожата. Нарешті лунає останнє запитання:
— Діти, підніміть руки, хто із вас вчинив би так, як Павлик Морозов?
Не піднялася жодна рука. Жодна, окрім моєї. Я чекав, що піонервожата одразу ж похвалить мене, скаже, щоб усі брали з мене приклад, але вона раптом замовкла, так її, мабуть, вразила єдина на весь ��лас рука. Та й у мені ворухнулося щось нехороше, рука моя сама собою опустилася, заховалась під парту.
Наодинці чалапаю додому: одстав навмисне од гурту. Хочеться, щоб дорога од Тростянця до Нескушного була вдвічі довшою, щоб татусь, який мене завжди ждав, на той час, коли я появлюся удома, кудись вийшов, щоб на мене напали вовки або щоб я дуже захворів. Я вже думав про те, що татусь теж куркуль, теж розкуркулений, і так ненавидів зараз піонервожату, наче не я сам, а вона підняла мою руку.”
*
“Наш майдан, крім розваг, правив іще для демонстрацій.
Двічі на рік, на Перше травня та сьоме листопада, виносили з клубу пофарбовану в червоне трибуну та й ставили її посеред майдану. Трибуна була невелика: два дядьки несли її запросто, то й місця на ній не вистачало всьому сільському начальству. Видирались на неї тільки голови сільради та колгоспу і парторг. Та ще ті, що виступали, протискались по черзі: прокричав своє і май совість — злазь! Решта ж товпилась довкола: і заступник голови колгоспу, і секретар сільради, і бригадири, і наш новий директор, що заступив Пуху. Ми всією школою проходили повз трибуну, кожен клас з учителем попереду, ми несли портрети наших улюблених вождів та дружно пищали “Ура!” — нам було дуже цікаво та весело, особливо, коли починали кричати оті дядьки, що на трибуні стояли, кричати й руками вимахувати так, наче збиралися злетіти в повітря, а найбільш нам подобався одноногий дядько Тодось, герой війни громадянської, який як повернувся з шпиталю додому, як упився з великого дива, що лишився живий, так і продовжував щодня дивуватися… Гупаючи дерев’яною стопою, дядько Тодось важко видиравсь на трибуну, розсовував сільське начальство так, що воно заледве на землю не сипалось: “А поступіться герою громадянської!” — і починав щосили кричати, б’ючи себе кулаком у груди:
— Ми совєцкую власть защищали!.. Ми щасливую жиз-ню виборювали!..
Й обов’язково починав плакати. Так заливався слізьми, що нам усім здавалося: дядько Тодось от-от зовсім обезсиліє та з трибуни і звалиться.
Вволю наплакавшись, дядько Тодось завжди кінчав одним і тим же: зривав з голови картуз або шапку і високо підкидав у повітря:
— Ану гура товаришу Сталіну!
Перед кожним святом нас по кілька тижнів муштрували на шкільному подвір’ї. Командував нами учитель фізкультури, а “парад” приймав уже директор: стояв на ґанку і пильно стежив за тим, щоб ми не ламали ряди та, не доведи Господи, не здумали бавитись портретами вождів. Тьотя Аня якось розповіла мамусі під великим секретом (а я, звісно ж, підслухав), що директора покарали, перевівши з райцентру до нашої семирічки, за те, що два учні під час демонстрації побились портретами вождів. І то наш директор щасливо одбувся: хлопців обох і їхніх батьків одразу ж і посадили, заарештували й учителя — керівника того класу, а директора пощадили.
Тож нас і муштрували кілька тижнів перед тим, як провести мимо трибуни. Іще нас водили на мітинг з приводу вбивства Кірова. Цього разу ми не марширували та не пищали: “Ура!”, — все начальство стояло, познімавши шапки, один дядько Тодось видерся на трибуну в шапці і, прокричавши своє: “Ми совєцкую власть защищали!” — підкинув високо вгору шапку і скомандував кричати “гура” товаришеві Сталіну за те, що той лишився живий.
А потім виступали від нашої школи директор, завуч та учні-відмінники, а від нашого п’ятого виступила, звісно ж, Валя Чмовжова, яка прочитала віршика, що був перед цим опублікований у газеті і що його ми вчили усім класом напам’ять:
Подлиє, мерзкіє, злостниє гади,
Смертью посмєлі кому угрожать!
Нет, нє дождаться вам больше пощади,
Суд вам одін: как собак, расстрелять!
Голос Валин аж дзвенів, щоки палали, і була вона зараз такою красивою, що я потай гордився, що вона вибрала саме мене, а не когось іншого. Потай, бо коли б хтось про це довідався, то краще й по землі не ходити!”
*
“Того ж навчального року, як убили Кірова, у нас по команді згори провели уроки класової пильності. Учителі розповідали нам про троцькістів та інших ворогів радянської влади, про їх підлий намір розвалити Радянський Союз, а найстрашніше — повбивати усіх вождів і насамперед нашого дорогого й улюбленого товариша Сталіна, який дав нам щасливе дитинство, розповідали й запитували:
— Діти, як треба покарати цих мерзенних недолюдків?
— Я скажу!.. Я!..
— Ану скажи ти, Лобко.
— Усіх постріляти!
— Молодець… А ще?.. Ти, Пінчук, що зробив би?
— Я б їх усіх перевішав!
— А ти?
— Я б їм спершу одрубував руки та ноги, щоб подовше мучились.
— Я закопував би їх живими в могилу!..
— А я б їх живими палив на багатті!..
Ми тягнули один з-поперед одного руки, ми вигадували кари одну страшнішу другої, ми так розходились, що врешті і в учителя мороз пішов поза шкірою:
— Досить, діти, досить!.. Бачу, що ви всі патріоти, віддані радянській владі й товаришеві Сталіну.
Не знаю, чи тьотя Аня й мамуся теж проводили такі уроки: не розпитав, поки вони були живі. А мабуть, що проводили, спробували б не провести! Одному тільки не можу повірити: щоб мамуся чи тьотя Аня питали учнів, якою смертю треба скарати отих усіх ворогів.
Уроки класової пильності не минали безслідно: невдовзі в одній із газет, здається районній, була надрукована інформація про те, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, ненароком повісили свого однокашника. Ми теж влаштовували кілька разів такі процеси і ніхто не хотів бути троцькістом, тільки прокурорами й суддями, тож усім доводилося ставати в коло, а одному ходити по тому колу і, тикаючи пальцем кожному в груди, вигукувати лічилку: “Еники-беники з’їли вареники!..” На кому лічилка кінчалася, той і троцькіст. І чомусь троцькістом найбільше випадало бути мені, хоч я в гадці не мав вчиняти замах на товариша Сталіна чи труїти колгоспну худобу.”
December 2, 2022
Автор прожив яскраве життя, хоча й левова його частка припала на голод, війну і цензуру. Як же цікавезно читати про письменників, творами яких зачитувався у свій час! А скільки ще не прочитано! Мій список до прочитання значно розрісся. Відкрилися й очі на слабкодухих (навряд чи ідейних) служителів пера. І ще - наскільки великою має бути дружба, щоб не ображатися на інколи доволі жорстокі розіграші.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews