What do you think?
Rate this book
Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук'яненка
Ця історія — про звичайних радянських людей, яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною в Чернігові. Хто вони, ці люди? І чи пригадують свої на перший погляд непримітні дії та слова? І як ставляться до цих дій та слів нині: вважають їх самозахистом? А може, компромісом? Або пристосуванням? І чи готові вони сьогодні прийняти нові умови так, як прийняли попередні, й жити в місті, де одну з найважливіших вулиць можуть назвати на честь людини, якої так боялася радянська влада і до нищення якої залучила всіх, хто не противився?
- GenresNonfictionHistoryUkraine
216 pages, Hardcover
First published January 1, 2020
1 person is currently reading
140 people want to read
About the author
Віра Курико
7 books11 followersВіра Курико — журналістка, репортажистка, редакторка, авторка документальних книг. Багато років співпрацює з The Ukrainians та Reporters, з 2024 року — редакторка видавничих проєктів у The Ukrainians.
З першою книгою репортажів «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка» стала лауреаткою конкурсу художнього репортажу «Самовидець», премії «ЛітАкцент року — 2020» і фіналісткою премії «Книга року BBC — 2020». У 2021 році увійшла до списку спецпроєкту Премії імені Георгія Ґонґадзе «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа». Лауреатка журналістського конкурсу «Честь професії — 2022» за репортажі з оточеного Чернігова — рідного міста Віри, де здебільшого вона нині живе.
У вільний час — балконна садівниця. Авторка подкасту «Бегонії в агонії» про домашні рослини, зцілення садами та про те, як смерть, пам’ять і любов змінюють ландшафт.
З першою книгою репортажів «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка» стала лауреаткою конкурсу художнього репортажу «Самовидець», премії «ЛітАкцент року — 2020» і фіналісткою премії «Книга року BBC — 2020». У 2021 році увійшла до списку спецпроєкту Премії імені Георгія Ґонґадзе «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа». Лауреатка журналістського конкурсу «Честь професії — 2022» за репортажі з оточеного Чернігова — рідного міста Віри, де здебільшого вона нині живе.
У вільний час — балконна садівниця. Авторка подкасту «Бегонії в агонії» про домашні рослини, зцілення садами та про те, як смерть, пам’ять і любов змінюють ландшафт.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 23 of 23 reviews
March 26, 2022
Читати книгу про Чернігів в час, коли це прекарсне місто руйнують окупанти бомбами і градами - це боляче.
Читати книгу про українських дисидентів, життя і праця яких були зруйновані комуністичною владою в час, коли нащадки цих катів намагаються влаштувати репресії в сучасній Україні - це боляче.
Читати книгу авторки, яка виїхала з Чернігова, але повернулася туди із своїм чоловіком і зараз переховується під обстрілами - це боляче.
Та й взагалі, наша історія протягом сторіч - це боляче.
Але такі книги приводять до тями, пояснюють причини теперішніх подій, допомагають зрозуміти, куди рухатися далі. Ми маємо сильних незламних мудрих учителів, таких, як Левко Лук'яненко, ми маємо на кого опертися, ми більше не дозволимо нас закрити у в'язниці, цього разу ми таки точно переможемо.
Але це книга не стільки про Лук'яненка, скільки про поплічників режиму, про мовчазних співучасників тих багаторічних репресій, і це ще одна трагедія нашого народу. Авторка намагалася зрозуміти причини, з яких ці люди погоджувалися на співпрацю, але навіть зараз майже ніхто з них так і не зміг проаналізувати свою поведінку і зрозуміти свою вину. Зробити причетними до злочину усіх навколо - це кагебістська стратегія, і вони її використовують досі.
На 30-му році Незалежності ми досі мало вивчили уроки своєї історії, точніше, вчимо її зараз дорогою ціною. І тому такі репортажі, як цей, заслуговують на нашу увагу.
Читати книгу про українських дисидентів, життя і праця яких були зруйновані комуністичною владою в час, коли нащадки цих катів намагаються влаштувати репресії в сучасній Україні - це боляче.
Читати книгу авторки, яка виїхала з Чернігова, але повернулася туди із своїм чоловіком і зараз переховується під обстрілами - це боляче.
Та й взагалі, наша історія протягом сторіч - це боляче.
Але такі книги приводять до тями, пояснюють причини теперішніх подій, допомагають зрозуміти, куди рухатися далі. Ми маємо сильних незламних мудрих учителів, таких, як Левко Лук'яненко, ми маємо на кого опертися, ми більше не дозволимо нас закрити у в'язниці, цього разу ми таки точно переможемо.
Але це книга не стільки про Лук'яненка, скільки про поплічників режиму, про мовчазних співучасників тих багаторічних репресій, і це ще одна трагедія нашого народу. Авторка намагалася зрозуміти причини, з яких ці люди погоджувалися на співпрацю, але навіть зараз майже ніхто з них так і не зміг проаналізувати свою поведінку і зрозуміти свою вину. Зробити причетними до злочину усіх навколо - це кагебістська стратегія, і вони її використовують досі.
На 30-му році Незалежності ми досі мало вивчили уроки своєї історії, точніше, вчимо її зараз дорогою ціною. І тому такі репортажі, як цей, заслуговують на нашу увагу.
October 20, 2024
захват!
не так про Лукʼяненка, як про людей і систему, які його оточували. насправді, про Лукʼяненка там зовсім мало, але в цьому й суть
дуже багато всього тут є, майже кожна сторінка якось та й виділена. але я не хочу давати свої висновки, як і авторка не хотіла пропонувати виключно свої. вона давала факти, висновки — вже за читачами і не завжди вони очевидні
не так про Лукʼяненка, як про людей і систему, які його оточували. насправді, про Лукʼяненка там зовсім мало, але в цьому й суть
дуже багато всього тут є, майже кожна сторінка якось та й виділена. але я не хочу давати свої висновки, як і авторка не хотіла пропонувати виключно свої. вона давала факти, висновки — вже за читачами і не завжди вони очевидні
May 11, 2022
Крутий репортаж з величезною увагою до внутрішнього світу героїв. Хотілося б прочитати подібні книжки й про інших дисидентів.
February 10, 2021
Якщо спробувати в кількох реченнях переповісти, про що ця книжка, то боюся, прозвучить це далеко не так цікаво, як є насправді. Тому почну натомість із кінця: цей доволі компактний літературний репортаж, який став переможцем Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2020-го, — одне з моїх торішніх читацьких відкриттів.
Більше - в рецензії на Літакценті
http://litakcent.com/2021/01/18/u-sus...
Більше - в рецензії на Літакценті
http://litakcent.com/2021/01/18/u-sus...
August 23, 2023
Це відверто дуже хороша і важлива книжка. Й особливо прикметно читати її вже після повномасштабного вторгнення в переддні Дня незалежности, котрий водночас є і днем народження Левка Лук'яненка.
В цій книжці наче небагато самого Лук'яненка, бо вона й не має на меті розповісти про нього. Вона передовсім про вулицю, на якій він жив в Чернігові і котру хотіли перейменувати на його честь, і як влада й мешканці морозилися від цього рішення в 18-19-му роках. Проте з цієї книжки легко можна зрозуміти, якою винятковою людиною і яким важливим для української незалежности був пан Левко. Після 15 років заслання він не просто не зламався, не кинув все, аби спробувати просто пожити, а взявся за співтворення Української Гельсінської групи, котра мала би захищати права людини в совку, котрими совок відверто нехтував. Лук'яненко розмовляв українською в '78-'79-му роках в Чернігові й запитував в инших, чому вони не розмовлять українською в Україні в той час, як навіть в Києві тоді одиниці наважувалися говорити нею.
В книжці дуже добре відчитується, як люди відчувають провину за співпрацю з режимом, але дуже через це харяться і свою злобу транслюють на постать Лук'яненка.
Загалом дуже цікаво і хороше написано, чудова робота авторки. Час до часу себе ловив на думках, якби я чинив, якби мені належало виконати таку ж роботу: розшукати людей, котрі спілкувалися тоді з Лук'яненком, які доносили на нього, які знали про нього чи жили по сусідству. Така хороша трохи детективщина навіть. Читається легко і швидко. Якщо мати достатньо посидючости - то ковтнете за вечір.
Зробіть собі подарунок до Дня незалежности та дн Левка Лук'яненка й купіть та прочитайте цю книжку.
В цій книжці наче небагато самого Лук'яненка, бо вона й не має на меті розповісти про нього. Вона передовсім про вулицю, на якій він жив в Чернігові і котру хотіли перейменувати на його честь, і як влада й мешканці морозилися від цього рішення в 18-19-му роках. Проте з цієї книжки легко можна зрозуміти, якою винятковою людиною і яким важливим для української незалежности був пан Левко. Після 15 років заслання він не просто не зламався, не кинув все, аби спробувати просто пожити, а взявся за співтворення Української Гельсінської групи, котра мала би захищати права людини в совку, котрими совок відверто нехтував. Лук'яненко розмовляв українською в '78-'79-му роках в Чернігові й запитував в инших, чому вони не розмовлять українською в Україні в той час, як навіть в Києві тоді одиниці наважувалися говорити нею.
В книжці дуже добре відчитується, як люди відчувають провину за співпрацю з режимом, але дуже через це харяться і свою злобу транслюють на постать Лук'яненка.
Загалом дуже цікаво і хороше написано, чудова робота авторки. Час до часу себе ловив на думках, якби я чинив, якби мені належало виконати таку ж роботу: розшукати людей, котрі спілкувалися тоді з Лук'яненком, які доносили на нього, які знали про нього чи жили по сусідству. Така хороша трохи детективщина навіть. Читається легко і швидко. Якщо мати достатньо посидючости - то ковтнете за вечір.
Зробіть собі подарунок до Дня незалежности та дн Левка Лук'яненка й купіть та прочитайте цю книжку.
August 6, 2025
Про маленьких людей які просто гвинтики системи, які просто бояться, нічого не вирішують, хочуть бути як всі, і тим самим роблять велике зло.
Дуже якісна репортажистика/ нон фікшн
Дуже якісна репортажистика/ нон фікшн
Read
February 24, 2021Напевно, найкраща з сучасних українських репортажних книжок (дуже відчувається вплив польської школи репортажу, з її наративами і тональністю, мені все ж не вистачає якихось особливостей саме української, але хтозна, які вони)). особливо вразила історія першої дружини Лук'яненка, просто защеміло серце від її любові, болю й сили.
Read
January 26, 2021«Можливо, Лук’яненко, не маючи досі справ з офіційними органами, вважав, що лише вони стоять на сторожі закону й соціалістичного правопорядку, а простим людям до цього всього немає діла. Отже, він помилявся», — читаємо у протоколі засідання трудового колективу чернігівської лікарні, де Левко Лук’яненко, повернувшися в Україну після першого ув’язнення, працював електриком. «Вулиця непричетних» Віри Курико досліджує вулицю в Чернігові, де жив Левко Лук’яненко в період між двох ув’язнень: про ініціативи з перейменування вулиці на честь Лук’яненка, про спротив цим ініціативам, про стосунки Лук’яненка з сусідами і про стосунки сусідів з органами, і найголовніше — про те, до чого є і нема діла «простим людям».
Далі на ЛітАкценті
Далі на ЛітАкценті
March 26, 2021
Потужний художній репортаж про людську природу. Коли люди жили в системі без вибору. Або не знали, що мають право мовчати, не зраджувати, не свідчити, мислити та діяти якось інакше. Як завгодно, а не як завгодно системі.
Вулиця причетних — розмови з усіма, хто був дотичний до справи Левка Лук'яненка у Чернігові. Він жив там у період між двома засланнями. Тепер, коли після його смерті вулицю Рокоссовського з цим будинком хочуть перейменувати на його честь, на честь борця за свободу України і кожного її громадянина, учасника Гельсінської спілки, автора Акта про її незалежність — жителі міста проти. Бо хто такий Лук'яненко, не усвідомлюють. У Рокоссовського був точно кращий піар.
Мене це дуже здивувало, що люди досі не розуміють, що відбулося. Також задумалася, а якою я була б людиною, якби жила у ті часи. Чи змогла б я — не боятися? Чи зрозуміла б, що вибір є?
Авторка наполеглива, стукала у двері до всіх причетних (а це було сорок років тому), питала у всіх, їхні мотиви, як вони поводилися на зборах і свідченнях і чому. Ця книга — наче процес пам'яті
Вулиця причетних — розмови з усіма, хто був дотичний до справи Левка Лук'яненка у Чернігові. Він жив там у період між двома засланнями. Тепер, коли після його смерті вулицю Рокоссовського з цим будинком хочуть перейменувати на його честь, на честь борця за свободу України і кожного її громадянина, учасника Гельсінської спілки, автора Акта про її незалежність — жителі міста проти. Бо хто такий Лук'яненко, не усвідомлюють. У Рокоссовського був точно кращий піар.
Мене це дуже здивувало, що люди досі не розуміють, що відбулося. Також задумалася, а якою я була б людиною, якби жила у ті часи. Чи змогла б я — не боятися? Чи зрозуміла б, що вибір є?
Авторка наполеглива, стукала у двері до всіх причетних (а це було сорок років тому), питала у всіх, їхні мотиви, як вони поводилися на зборах і свідченнях і чому. Ця книга — наче процес пам'яті
December 9, 2020
Неймовірна робота репортрерки, яка віднайшла й поговорила з людьми, які 40 років тому перетиналися з дисидентом і політв'язнем Левком Лук'яненком, деякі з яких доклалися до його друго��о ув'язнення. Страшна й пронизлива розповідь про тоталітарну реальніть і роль пересічного громадянина в ній.
January 24, 2021
Прекрасний історичний репортаж.
Читається легко і з цікавістю.
Читається легко і з цікавістю.
October 26, 2020
Левко Лук’яненко – політичний та громадський діяч, юрист, дисидент. Прожив 89 років, з них 26 в неволі.
В 33 роки перше засудження – до розстрілу. Потім змінили вирок на 15 років ув’язнення.
Після звільнення, півтора року прожив з дружиною в Чернігові й знову суд. Знову 15 років.
Але книжка не про біографію Лук’яненка. Не про його життя в ув’язненнях й засланні.
Ця книжка про одну з вулиць Чернігова. Про мешканців цієї вулиці. Про маленьких радянських людей, які вважали, що діють правильно, що допомагають будувати світле майбутнє.
У 2018 році, в Чернігові були наміри перейменувати вулицю Рокоссовського на вулицю Левка Лук’яненка. На тій вулиці він прожив короткий період часу між своїми ув’язненнями.
З перейменуванням нічого не вийшло. Люди не дуже того хотіли, та й керівництво міста не горіло бажанням.
Віра Курико вирішила дати голос цій вулиці. Цьому місту.
Почути їх і дізнатися, хто для них Левко Лук’яненко. Чи повинна вулиця мати його ім’я?
Серед тих голосів, є колишня дружина Левка, колишні працівники КДБ, сусіди по будинку, працівники лікарні, де Левко працював електриком. Голоси з 2018 року переплітаються з голосами кінця 70-х років.
Тоді, коли Лук’яненка вдруге арештували. Тоді, коли сусіди дозволяли встановлювати прослуховування у себе в квартирі, щоб слухати квартиру Лук’яненків.
Коли колеги по роботі робили йому публічне засудження, а люди, яких вважали друзями – писали доноси.
Чому ж, так і не вдалося дати вулиці ім’я Левка Лук’яненка?
Відповіді нема.
Але є голоси тих, хто там досі живе.
Пройшло багато років, як розвалився «союз», як перестало існувати КДБ, але все це досі живе в головах багатьох мешканців Чернігова і вулиці Рокоссовського. Люди досі стишують голос й нервово озираються, коли при них говорять про КДБ.
Багато хто, досі не розуміє за що боровся Левко і нащо нам всім та незалежність.
В 33 роки перше засудження – до розстрілу. Потім змінили вирок на 15 років ув’язнення.
Після звільнення, півтора року прожив з дружиною в Чернігові й знову суд. Знову 15 років.
Але книжка не про біографію Лук’яненка. Не про його життя в ув’язненнях й засланні.
Ця книжка про одну з вулиць Чернігова. Про мешканців цієї вулиці. Про маленьких радянських людей, які вважали, що діють правильно, що допомагають будувати світле майбутнє.
У 2018 році, в Чернігові були наміри перейменувати вулицю Рокоссовського на вулицю Левка Лук’яненка. На тій вулиці він прожив короткий період часу між своїми ув’язненнями.
З перейменуванням нічого не вийшло. Люди не дуже того хотіли, та й керівництво міста не горіло бажанням.
Віра Курико вирішила дати голос цій вулиці. Цьому місту.
Почути їх і дізнатися, хто для них Левко Лук’яненко. Чи повинна вулиця мати його ім’я?
Серед тих голосів, є колишня дружина Левка, колишні працівники КДБ, сусіди по будинку, працівники лікарні, де Левко працював електриком. Голоси з 2018 року переплітаються з голосами кінця 70-х років.
Тоді, коли Лук’яненка вдруге арештували. Тоді, коли сусіди дозволяли встановлювати прослуховування у себе в квартирі, щоб слухати квартиру Лук’яненків.
Коли колеги по роботі робили йому публічне засудження, а люди, яких вважали друзями – писали доноси.
Чому ж, так і не вдалося дати вулиці ім’я Левка Лук’яненка?
Відповіді нема.
Але є голоси тих, хто там досі живе.
Пройшло багато років, як розвалився «союз», як перестало існувати КДБ, але все це досі живе в головах багатьох мешканців Чернігова і вулиці Рокоссовського. Люди досі стишують голос й нервово озираються, коли при них говорять про КДБ.
Багато хто, досі не розуміє за що боровся Левко і нащо нам всім та незалежність.
October 4, 2024
У 2019 році іменем Лук’яненка хотіли назвати вулицю, біьшість була проти. Бо хто він, щоб заради нього вулицю називати? Хочете називайте якусь іншу, нашу - не треба.
Всього рік між засланням і засланням прожив Лук’яненко в Чернігові, ті, хто з ним тоді перетнулись відіграли не останню роль в тому, що він отримав ще 15 років за ґратами. Проукраїнська позиція, прагнення відділити Україну від СРСР проти маленьких собі людей, чия хата скраю.
Інсторія, описана в книзі - це історія про тих, хто тільки маленький гвинтик, який нічого не вирішує, але саме завдяки цим гвинтикам тримався цілий маховик системи, який знищив не одне життя і вкрав не одну молодість.
Хтось писав доноси, хтось звільнив квартиру, щоб КДБ-істи могли поставити прослушку і вони не вважають, що зробили щось погане, бо «всі так тоді жили». І найгірше, навіть не те, що тоді ТАК жили, а те, що дехто живе так досі.
Багато причетних заздрять, що Лук’яненко став відомим, що з ним зараз «носяться», а про них «держава забула».І ніколи їм не стане втямки, в чому різниця між тим, хто відсидів двічі по 15 років з мрією про цю державу і між ними, які тужать за Орденом трудового прапора, який був трошки в іншій державі.
Всього рік між засланням і засланням прожив Лук’яненко в Чернігові, ті, хто з ним тоді перетнулись відіграли не останню роль в тому, що він отримав ще 15 років за ґратами. Проукраїнська позиція, прагнення відділити Україну від СРСР проти маленьких собі людей, чия хата скраю.
Інсторія, описана в книзі - це історія про тих, хто тільки маленький гвинтик, який нічого не вирішує, але саме завдяки цим гвинтикам тримався цілий маховик системи, який знищив не одне життя і вкрав не одну молодість.
Хтось писав доноси, хтось звільнив квартиру, щоб КДБ-істи могли поставити прослушку і вони не вважають, що зробили щось погане, бо «всі так тоді жили». І найгірше, навіть не те, що тоді ТАК жили, а те, що дехто живе так досі.
Багато причетних заздрять, що Лук’яненко став відомим, що з ним зараз «носяться», а про них «держава забула».І ніколи їм не стане втямки, в чому різниця між тим, хто відсидів двічі по 15 років з мрією про цю державу і між ними, які тужать за Орденом трудового прапора, який був трошки в іншій державі.
May 28, 2024
"Не можна мати нічого свого, усе спільне."
Зараз вивчаю системи охорони здоровʼя, і товаріщ Семашко саме це й казав. Можна мати індивідуальне, але аж ніяк не приватне. Так це прошилося в уми людей, що до сих пір вони вважають своїм обовʼязком виховувати чужих дітей на майданчику. "Система насправді існує досі" – кажуть герої репортажу. Волосся підіймається дибки від того, що це може бути правдою. "...Привчіть людину боятися думати й оцінювати ситуацію", і вона буде говорити про пінгвінів, дронів і зраду.
З липня 2022 у Чернігові "просп. Рокосовського" таки замінили на "просп. Левка Лукʼяненка". Знадобилися чотири роки і повномасштабна війна.
Читати, вчитися, думати, думати, думати, жити. Це все, що можу собі та кожному побажати.
_____________________________
Зараз вивчаю системи охорони здоровʼя, і товаріщ Семашко саме це й казав. Можна мати індивідуальне, але аж ніяк не приватне. Так це прошилося в уми людей, що до сих пір вони вважають своїм обовʼязком виховувати чужих дітей на майданчику. "Система насправді існує досі" – кажуть герої репортажу. Волосся підіймається дибки від того, що це може бути правдою. "...Привчіть людину боятися думати й оцінювати ситуацію", і вона буде говорити про пінгвінів, дронів і зраду.
З липня 2022 у Чернігові "просп. Рокосовського" таки замінили на "просп. Левка Лукʼяненка". Знадобилися чотири роки і повномасштабна війна.
Читати, вчитися, думати, думати, думати, жити. Це все, що можу собі та кожному побажати.
_____________________________
October 9, 2020
Чи не найкраще, що я читала за рік
February 18, 2023
Якби я мала порадити лише одну книжку українського художнього репортажу, це була би “Вулиця причетних” Віри Курико.
Цілісна історія з ґрунтовним контекстом, але водночас багата на деталі, які роблять цю історію живою. Це легка, коротка та об’ємна історія. Оповідь про “звичайних радянських людей, яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка”, вказано в анотації до книжки.
Я довго відкладала читання цієї книжки до потрібного моменту. І хоча видана вона була ще у 2020 році, кращого моменту, ніж зараз, майже через рік з моменту початку повномасштабного вторгнення, для себе я би не знайшла. Щоби зрозуміти цю історію уповні, мені треба було читати її зараз. Вона допомогла мені краще відчувати, які процеси творення, а не руйнування, акселерувала ця війна. Допомогла зазирнути у життя та спогади покоління тих людей, які досі пошепки говорять про КДБ, через десятки років після того, як він ліквідований.
Авторка провела ґрунтовну дослідницьку та польову роботу, це відчувається у кожному реченні. Я не знаю, скількох безсонних ночей їй вартувало написання такої легкої та глибокої історії, підозрюю, що багато.
Я мрію, щоби цю книжку переклали якомога більшою кількістю мов. Особливо зараз. Вона би пояснила іноземцям, хто такі українські дисиденти, чому відбувається ця війна та зрештою, хто така “радянська людина”. Чому цю “радянськість” так складно (я би посміла сказати неможливо) викорінити з покоління, яке вирощували у страхові, а не свободі.
Наведу лише одну цитату з інтерв’ю людини, яка написала донос на Левка Лук’яненка перед його другим арештом.
“Я мусив. Бо мені було двадцять три роки. І я запитую, чи було вам колись страшно говорити у власному домі? Мені — було.
Я не знаю, звідки цей страх. Але він був завжди. З дитинства вчили все розказувати — уче, що знаєш. Не можна мати нічого свого, усе спільне. Якщо мама з татом зраджують батьківщину — треба свідчити. Держава має бути понад власні переживання.
А якщо ти хочеш відокермитися, то будь готовим, що в тебе нічого не залишиться. Маю на увазі роботу, навчання, сім’ю. Такою є ціна нашої сильної країни.”
——
Яка ж прірва між нашими поколіннями.
І яка благодать народитися та зростати у свободі.
Цілісна історія з ґрунтовним контекстом, але водночас багата на деталі, які роблять цю історію живою. Це легка, коротка та об’ємна історія. Оповідь про “звичайних радянських людей, яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка”, вказано в анотації до книжки.
Я довго відкладала читання цієї книжки до потрібного моменту. І хоча видана вона була ще у 2020 році, кращого моменту, ніж зараз, майже через рік з моменту початку повномасштабного вторгнення, для себе я би не знайшла. Щоби зрозуміти цю історію уповні, мені треба було читати її зараз. Вона допомогла мені краще відчувати, які процеси творення, а не руйнування, акселерувала ця війна. Допомогла зазирнути у життя та спогади покоління тих людей, які досі пошепки говорять про КДБ, через десятки років після того, як він ліквідований.
Авторка провела ґрунтовну дослідницьку та польову роботу, це відчувається у кожному реченні. Я не знаю, скількох безсонних ночей їй вартувало написання такої легкої та глибокої історії, підозрюю, що багато.
Я мрію, щоби цю книжку переклали якомога більшою кількістю мов. Особливо зараз. Вона би пояснила іноземцям, хто такі українські дисиденти, чому відбувається ця війна та зрештою, хто така “радянська людина”. Чому цю “радянськість” так складно (я би посміла сказати неможливо) викорінити з покоління, яке вирощували у страхові, а не свободі.
Наведу лише одну цитату з інтерв’ю людини, яка написала донос на Левка Лук’яненка перед його другим арештом.
“Я мусив. Бо мені було двадцять три роки. І я запитую, чи було вам колись страшно говорити у власному домі? Мені — було.
Я не знаю, звідки цей страх. Але він був завжди. З дитинства вчили все розказувати — уче, що знаєш. Не можна мати нічого свого, усе спільне. Якщо мама з татом зраджують батьківщину — треба свідчити. Держава має бути понад власні переживання.
А якщо ти хочеш відокермитися, то будь готовим, що в тебе нічого не залишиться. Маю на увазі роботу, навчання, сім’ю. Такою є ціна нашої сильної країни.”
——
Яка ж прірва між нашими поколіннями.
І яка благодать народитися та зростати у свободі.
December 15, 2022
Це історія не так про Левка Лук‘яненка, як про людей, що були поруч нього. Простих сусідів, простих лікарів, простих друзів…простих радянських людей, які надавали свої квартири для прослуховування КГБ за Лук‘яненком, які свідчили проти нього, навіть, якшо вважали його невинним.
Авторка віднаходить цих людей уже за Незалежної України, шоб вони розповіли, чому це робили, зрозуміти, чи відчувають вони сором за скоєне. Це тонесенька книга на два вечори, але я її читала місяців чотири, бо це нестерпно боляче.
Ось момент з книги, який запам‘ятався найдужче:
«Прабабуся спокійно пережила десталінізацію. Жила в тісноті комуналки. Хтось ��казав їй(можливо пожартував), що можна написати донос на сусідів, і тоді їй віддадуть їхню кімнату. Прабабуся написала два. Тих людей ніхто не виселив. А жінка так і не зрозуміла, що наражала людей на небезпеку. Просто хотіла жити в більшій кімнаті».
Коли я запостила цей уривок в сторіс, моя знайома, батьки якої зараз знаходяться під окупацією російських військ, написала: «в моєму місті зараз відбувається рівно те саме…».
Авторка віднаходить цих людей уже за Незалежної України, шоб вони розповіли, чому це робили, зрозуміти, чи відчувають вони сором за скоєне. Це тонесенька книга на два вечори, але я її читала місяців чотири, бо це нестерпно боляче.
Ось момент з книги, який запам‘ятався найдужче:
«Прабабуся спокійно пережила десталінізацію. Жила в тісноті комуналки. Хтось ��казав їй(можливо пожартував), що можна написати донос на сусідів, і тоді їй віддадуть їхню кімнату. Прабабуся написала два. Тих людей ніхто не виселив. А жінка так і не зрозуміла, що наражала людей на небезпеку. Просто хотіла жити в більшій кімнаті».
Коли я запостила цей уривок в сторіс, моя знайома, батьки якої зараз знаходяться під окупацією російських військ, написала: «в моєму місті зараз відбувається рівно те саме…».
April 15, 2021
Не магу ўзгадаць, калі б я мог прачытаць кнігу за адзін, фактычна, прысест. З аднаго боку – ўласная прафдэфармацыя і рытм жыцця, з іншага – само чытво.
Але нарэшце такая кніга знайшлася.
Гранічна адшліфаваныя словы. Гранічна адрэфлексаваныя фігуры замоўчвання. Гранічна адшліфаваныя болі, крыўды, прызнанні. Гэта не першая кніга пра дысідэнтаў, не першая спроба пагаварыць са сведкамі, даносчыкамі і гэб’ём. Але настолькі лаканічна ўпакаваць каментары і дэфрагментаваць настрой цэлых супольнасцяў… вялікая карпатлівая праца. Таму прышпіндзюрыў на задні план кніжку, героі якой ацанілі б высілкі і стыль аўтаркі.
Банальнасць зла і святая прастата, спакаваныя ў zip-файл.
Пры наяўнасці часу з радасцю пераклаў бы гэта.
Але нарэшце такая кніга знайшлася.
Гранічна адшліфаваныя словы. Гранічна адрэфлексаваныя фігуры замоўчвання. Гранічна адшліфаваныя болі, крыўды, прызнанні. Гэта не першая кніга пра дысідэнтаў, не першая спроба пагаварыць са сведкамі, даносчыкамі і гэб’ём. Але настолькі лаканічна ўпакаваць каментары і дэфрагментаваць настрой цэлых супольнасцяў… вялікая карпатлівая праца. Таму прышпіндзюрыў на задні план кніжку, героі якой ацанілі б высілкі і стыль аўтаркі.
Банальнасць зла і святая прастата, спакаваныя ў zip-файл.
Пры наяўнасці часу з радасцю пераклаў бы гэта.
January 1, 2026
дуже цікавий і живий репортаж, дякую авторці за якісну роботу. за прочитанням мені, народженій вже у незалежній Україні, вкотре відкрилися двері в радянський світ «малєнькіх людєй», який мене жахає.
маю велику надію, що ми, як нація, виростемо, і вже ніколи так не змаліємо.
усвідомлюю свій привілей не мати досвіду життя в системі, але все ж дуже шкода, що навіть зараз, коли, порівняно з недалеким радянським минулим, так легко бути за Україну і про Україну в Україні, досі так багато цих «малєнькіх», навіть коли зверху давно не диктують, як має виглядати кожна твоя думка і дія. але свобода - то теж виклик, вибір і відповідальність. сподіваюсь, нам стане на неї сил. досить буде і сотої часточки сили Левка Лукʼяненка.
маю велику надію, що ми, як нація, виростемо, і вже ніколи так не змаліємо.
усвідомлюю свій привілей не мати досвіду життя в системі, але все ж дуже шкода, що навіть зараз, коли, порівняно з недалеким радянським минулим, так легко бути за Україну і про Україну в Україні, досі так багато цих «малєнькіх», навіть коли зверху давно не диктують, як має виглядати кожна твоя думка і дія. але свобода - то теж виклик, вибір і відповідальність. сподіваюсь, нам стане на неї сил. досить буде і сотої часточки сили Левка Лукʼяненка.
October 22, 2023
Емпатичність та простір, в якому авторка дозволяє героям розкрити свої історії - зачаровує. Розгортає ці долі, судження, в яких вони варилися і як ці установки сукупно творили систему. І системні злочини, як-от засудження Лук'яненка. Дуже добра репортажистика, легкий стиль, складність героїв. Хочу ще таких історій
February 16, 2021
Прочитала книгу за кілька ночей. Дійсно, змушує задуматись щодо становища людини у радянські часи. Особливо цікаво було читати біографічні відомості з життя Лук'яненка та історії про те, як забудовувалось місто Чернігів.
January 13, 2021
Дуже і дуже
September 21, 2024
Мені ця книжка дісталася від Віри за донат у 2022 року. Тобто це був не так донат, як реакція на запитання, де можна цю книгу купити. А пізніше при переїздах вона кудись зникла, сподіваюся, потрапила у добрі руки.
Мені тут, мабуть, важливі кілька речей: мапування українських міст, коли певні визначні постаті, як зірочки, фіксують певні міста і місця на рівні стійких асоціацій, і що після ХХ століття, що після XXI-го, це часто не буде одне місто; абсолютно блискуче передано, як працює побутова колобарація в тоталітарних режимах (не те що в нас ця тема дуже добре артикульована).
Мені тут, мабуть, важливі кілька речей: мапування українських міст, коли певні визначні постаті, як зірочки, фіксують певні міста і місця на рівні стійких асоціацій, і що після ХХ століття, що після XXI-го, це часто не буде одне місто; абсолютно блискуче передано, як працює побутова колобарація в тоталітарних режимах (не те що в нас ця тема дуже добре артикульована).
Displaying 1 - 23 of 23 reviews