Якщо коротко, то задум у Кінґа блискучий: уявість собі таку місцину (що зветься Притулок), в якій збираються сурпегерої та супергероїні, щоб реабілітувати свої психічні травми. Оминути травму неминуче: хтось не врятував усіх, хтось відчуває свою провину перед батьками й друзями, а хтось і сам не може зрозуміти, чому почувається погано. Направду Кінґ не розкриває, не заглиблюється у психічні нетрі супергероїв та супергероїнь, а робить своєрідний репортаж у своєму фірмовому стилі коротких монологів-бульбашок, пунктирно позначаючи архетип того чи того героя/героїні. Але проблеми починаються тоді, коли на полі знаходять тіло одного, а потім друго й третього. Звідси має чи то детективний блокбастер розпочатись, чи то майже цілий івент, про який згадував Кінґ у своїх інтерв'ю, проте обидві спроби вийшли, м'яко кажучи, незрозумілими.
У пршому разі Кінґ так намудрував, що, здається, переплюнув самого Ґранта Моррісона. Закрутивши історію як стрічку Мьобіуса він взагалі поставив під сумнів увесь свій задум (не хочу спойлерити). Якщо так, то для чого тоді було варити всю цю кашу? Особливо дивним видається так зване викриття Притулку світовим медіа, а точніше - безспристране сприйняття Суперменом цієї звістки. Справді, тепер усі знатимуть, що супери страждають і взагалі мають слабкості. Які ж вони тоді супери? Та взагалі ось ця лінія із Суперменом і Лоїс Лейн, яка або кличе його у постіль, або вже з ним в ліжку, видається мені незбагненною, бо викриває незграбність і недалекоглядність насамперед людини зі сталі. У цьому всьому найбільш класними є парочка Бастера й Блакитного Жука (ну може ще Гарлі Квін та Отруйного Плюща), які розслідують історію, але насправді просто валяють дурня. І це дуже весело й живо виглядає. Місцями навіть сентиментально.
Що стосується івенту, то для цієї історії аж надто замало випусків. Вона потребує ширшого розмаху, із десяток тай-інів і ще стільки ліміток, але точно не дев'яти випусків (серед яких шостий взагалі як приший кобилі хвіст). На фоні цього можна було би зробити те, що зробив Бред Мельтцер у своєму Identity Crisis, обравши варіант внутрішнього, драматичного "розривання" суперів, а не їх зовнішнього зіткнення як це раніше було із кризами. У Кінґа, як відомо, психологічна драма виходить найкраще (можна брати відносно мейнстрімний Vision, що альтернативний, мій улюблений The Sheriff of Babylon), тому обрана стратегія була цілком виправданою і логічною. Однак, знову ж таки, все вийшло надто спірно, надто абстрактно, будучи подібним більше до чернетки, аніж до повноцінного івенту зі зміною правил всесвіту. Кінґ не тільки нічого не змінив, але й повернувся до статусу кво у своїй історії, що виглядає найбільш спірним і дивним рішенням. Напевно, не тільки для мене.
Проте це не настільки погана й провальна робота, як може видатись на перший погляд. Здається, що гірше «Бетмена» Кінґ вже нічого не напише. У цій роботі є чітке бачення, хороші моменти, цілком виправданні діалоги у стилі відбивання тенісного м’ячика. Також є хороше розуміння психології (але не завжди мотивації) героїв і героїнь, непогане розуміння контексту, але погане його використання. Художня майстерність Клея Манна та Мітча Ґерадса на висоті, особливо якщо брати до уваги розвороти на перших сторінках кожного випуску. Обкладинки теж гідні, тому тут нема до чого придертись. Однак основний курс тримав Кінґ, але корабель – чи навіть лайнер – навіть не зрушив з берега, так і лишився для милування.