What do you think?
Rate this book
Скажи про щасливе життя
В основі збірки — спогади Анастасії Лисивець про Голодомор.
У них дивовижним чином поєднані зворушлива простота і щирість, навіть певна наївність оповіді простої сільської дівчини, на долю якої випали трагічні випробування, і водночас — блискучий письменницький хист, досконале чуття композиції, неймовірно точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір писала в 70–80-ті роки минулого століття сільська вчителька "в шухляду", без жодних надій на прижиттєве опублікування, і, ймовірно, це теж додає йому неповторної інтонації й цілковитої переконливості як суто літературного, так і важливого історичного документу.
У них дивовижним чином поєднані зворушлива простота і щирість, навіть певна наївність оповіді простої сільської дівчини, на долю якої випали трагічні випробування, і водночас — блискучий письменницький хист, досконале чуття композиції, неймовірно точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір писала в 70–80-ті роки минулого століття сільська вчителька "в шухляду", без жодних надій на прижиттєве опублікування, і, ймовірно, це теж додає йому неповторної інтонації й цілковитої переконливості як суто літературного, так і важливого історичного документу.
104 pages, Paperback
Published January 1, 2016
8 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
August 31, 2023
Не знаю, кому дiстанеться ця моя писанина, хто зрозуміє це все, хто поспiвчуває, хто щирим серцем i душею прийме мої слова, мої сльози. Коли б я була народилася чи зробилася майстром слова, то написала б велику книгу про своє життя i про життя мого покоління на рiднiй землi українськiй. А так продовжую, як умiю, свої спогади.
Як хочеться крикнути цьому щирому, талановитому, страшному тексту: Ваші спогади таки дійшли через роки до тих, хто хоче їх вислухати, в кого серце розривається від болю та співчуття, від сліз за Вашою мамою й татом, за Галькою та Васильком, за власними рідними людьми, з ким так і не судилося ніколи побачитися, бо померли вони задовго до нашого народження, померли найстрашнішою в світі мукою - від голоду. Ваш труд не був марним. Ми пронесемо їх до наступних поколінь і назавжди закарбуємо в своєму серці. Говоріть, бо те, що Ви кажете - неможливо забути...
Нажаль, я знаю тільки кілька історій, що прабабуся розповідала мені про Голодомор, про те, як вона та її родина його пережили. Прабабуся тоді була віку молодшої сестри авторки цих спогадів, Гальки. Читати цю книжку було для мене болісно і страшно, проте - необхідно для моєї душі.
Анастасія Лисивець, мати поетеси Наталки Білоцерківець, розповідає свою історію красиво, просто, гідно. Найстрашніше в ній для мене було те, що дитина, яка в 11 років похоронила своїх батьків, сестру та братика, через рік була змушена прославляти своїх вбивць та катів на святі, вимовляючи промову про те, "що ми щасливi, що колгоспний лад принiс щастя селянству, що ми єдинi в свiтi такi щасливi, що лише в нашiй радянськiй країнi такi щасливi й вiльнi дiти, бо там, за кордоном, на Заходi, люди мучаться в неволi, там бiднi дiти трудящих помирають з голоду"... Жорстокіших тортур над людською психікою годі й уявити.
Есей-передмова Миколи Рябчука, чоловіка Білоцерківець, до книжки його тещі, окрім розповіді про те, як Голодомор переживала та потім до нього ставилася його власна мати, має в собі такий підсумок:
Голодна смерть не лише моторошна, а й принизлива, бо ж вичавлює поступово з людини усе людське. Те сталіністське приниження виявилось для українців подвійним. Їх було не просто опущено до тваринного стану, а й наказано забути про це, стерти з пам’яті, ба гірше — полюбити своїх мучителів, восхвалити їх у віршах і прозі, у щоденних присягах на вірність Партії, Сталіну і Москві. Жоден режим не додумався до такого: примусити жертву прийняти щоденне ґвалтування як норму та ще й перейнятися до ґвалтівника палкою любов’ю.
Цю книгу можна безкоштовно завантажити і прочитати на сайті Українського інституту національної пам'яті. Читати її одразу після орвелівського 1984 - досвід, якого я ніколи не забуду.
Як хочеться крикнути цьому щирому, талановитому, страшному тексту: Ваші спогади таки дійшли через роки до тих, хто хоче їх вислухати, в кого серце розривається від болю та співчуття, від сліз за Вашою мамою й татом, за Галькою та Васильком, за власними рідними людьми, з ким так і не судилося ніколи побачитися, бо померли вони задовго до нашого народження, померли найстрашнішою в світі мукою - від голоду. Ваш труд не був марним. Ми пронесемо їх до наступних поколінь і назавжди закарбуємо в своєму серці. Говоріть, бо те, що Ви кажете - неможливо забути...
Нажаль, я знаю тільки кілька історій, що прабабуся розповідала мені про Голодомор, про те, як вона та її родина його пережили. Прабабуся тоді була віку молодшої сестри авторки цих спогадів, Гальки. Читати цю книжку було для мене болісно і страшно, проте - необхідно для моєї душі.
Анастасія Лисивець, мати поетеси Наталки Білоцерківець, розповідає свою історію красиво, просто, гідно. Найстрашніше в ній для мене було те, що дитина, яка в 11 років похоронила своїх батьків, сестру та братика, через рік була змушена прославляти своїх вбивць та катів на святі, вимовляючи промову про те, "що ми щасливi, що колгоспний лад принiс щастя селянству, що ми єдинi в свiтi такi щасливi, що лише в нашiй радянськiй країнi такi щасливi й вiльнi дiти, бо там, за кордоном, на Заходi, люди мучаться в неволi, там бiднi дiти трудящих помирають з голоду"... Жорстокіших тортур над людською психікою годі й уявити.
Есей-передмова Миколи Рябчука, чоловіка Білоцерківець, до книжки його тещі, окрім розповіді про те, як Голодомор переживала та потім до нього ставилася його власна мати, має в собі такий підсумок:
Голодна смерть не лише моторошна, а й принизлива, бо ж вичавлює поступово з людини усе людське. Те сталіністське приниження виявилось для українців подвійним. Їх було не просто опущено до тваринного стану, а й наказано забути про це, стерти з пам’яті, ба гірше — полюбити своїх мучителів, восхвалити їх у віршах і прозі, у щоденних присягах на вірність Партії, Сталіну і Москві. Жоден режим не додумався до такого: примусити жертву прийняти щоденне ґвалтування як норму та ще й перейнятися до ґвалтівника палкою любов’ю.
Цю книгу можна безкоштовно завантажити і прочитати на сайті Українського інституту національної пам'яті. Читати її одразу після орвелівського 1984 - досвід, якого я ніколи не забуду.
December 5, 2022
Лікарня була заповнена хворими й голодними... Таких, що мерли з голоду було надто багато. На кладовищі не всіх навіть закопували. Собаки тягали то руки, то ноги по кладовищу. Були там і дитячі тіла... Колгоспне начальство нічого не робило, чи може, воно теж уже було не в змозі рятувати дітей, чиї б вони не були. Адже то були діти сільських трудівників, яких сама земля народила хліборобами..."
- спомини сільської вчительки про Голодомор 33-го, записані через сорок років в 70-80рр. просто так "в шухляду" без жодних сподівань на публікацію через нещадний режим. Опубліковані вперше вже за часів незалежності.
Кожне особисте свідчення про трагічні події Голодомору є безцінними, вони ніколи не будуть викреслені із пам'яті українців, до поки пам'ятаємо. І так не справедливо нечуване ім'я Анастасії Лісовець, твір якої за цінністю не поступається книгам "Жовтий князь" Василя Барки та "Марія" Уласа Самчука.
Спогади розпочинаються із розповіді про життя великої родини у переддень колективізації та Голодомору. Доволі звичайна селянська родина, де панує злагода й любов, де вміють цінувати радощі щоденного життя, де ніхто не цурається роботи, а діти змалку привчені до відповідальності.
Загроза з'явилася незабаром, із нею страх та небезпека...
Голодомор.
Українців просто було загнано до тваринного стану, потім наказано забути, стерти все з пам'яті, і полюбити своїх мучителів. Вижили ті, хто пройшовши всі етапи голоду, і в стані заціпеніння вибрали стратегію працювати задарма за трудодні на колгоспи. Єдиний порятунок від голоду - покора та робота.... І так тривало десятиліттями. Покоління в покоління українці успадкують цю покору. Допоки не відстоять свою правду на Майдані, а згодом і на війні.
- спомини сільської вчительки про Голодомор 33-го, записані через сорок років в 70-80рр. просто так "в шухляду" без жодних сподівань на публікацію через нещадний режим. Опубліковані вперше вже за часів незалежності.
Кожне особисте свідчення про трагічні події Голодомору є безцінними, вони ніколи не будуть викреслені із пам'яті українців, до поки пам'ятаємо. І так не справедливо нечуване ім'я Анастасії Лісовець, твір якої за цінністю не поступається книгам "Жовтий князь" Василя Барки та "Марія" Уласа Самчука.
Спогади розпочинаються із розповіді про життя великої родини у переддень колективізації та Голодомору. Доволі звичайна селянська родина, де панує злагода й любов, де вміють цінувати радощі щоденного життя, де ніхто не цурається роботи, а діти змалку привчені до відповідальності.
Загроза з'явилася незабаром, із нею страх та небезпека...
Голодомор.
Українців просто було загнано до тваринного стану, потім наказано забути, стерти все з пам'яті, і полюбити своїх мучителів. Вижили ті, хто пройшовши всі етапи голоду, і в стані заціпеніння вибрали стратегію працювати задарма за трудодні на колгоспи. Єдиний порятунок від голоду - покора та робота.... І так тривало десятиліттями. Покоління в покоління українці успадкують цю покору. Допоки не відстоять свою правду на Майдані, а згодом і на війні.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews