Постправда: Знание как борьба за власть

by Steve Fuller, Стив Фуллер, Дмитрий Кралечкин (Translator)

Хотя термин «постправда» был придуман критиками, на которых произвели впечатление брекзит и президентская кампания в США, постправда, или постистина, укоренена в самой истории западной социальной и политической теории. Стив Фуллер возвращается к Платону, рассматривает ряд проблем теологии и философии, уделяет особое внимание макиавеллистской традиции классической социологии. Ключевой фигурой выступает Вильфредо Парето, предложивший оригинальную концепцию постистины в рамках своей теории циркуляции двух типов элит — львов и лис, согласно которой львы и лисы конкурируют за власть и обвиняют друг друга в нелегитимности, ссылаясь на ложность высказываний оппонента — либо о том, что они (львы) сделали, либо о том, что они (лисы) сделают. Определяющая черта постистины — строгое различие между видимостью и реальностью, которое никогда в полной мере не устраняется, а потому самая сильная видимость выдает себя за реальность. Вопрос в том, как добиться большего выигрыша — путем быстрых изменений видимости (позиция лис) или же за счет ее стабилизации (позиция львов). Автор с разных сторон рассматривает, что все это означает для политики и науки.
Книга адресована специалистам в области политологии, социологии и современной философии.

Genres: Philosophy, Nonfiction, Sociology

368 pages, Hardcover

Published January 1, 2021

About the author

Steve Fuller graduated from Columbia University in History & Sociology before gaining an MPhil from Cambridge and PhD from Pittsburgh (1985), both in History and Philosophy of Science. He currently holds the Auguste Comte Chair in Social Epistemology in the Department of Sociology at the University of Warwick.

He is the founder of the research program of social epistemology. It is the name of a quarterly journal he founded with Taylor & Francis in 1987, as well as the first of his more than twenty books. His most recent work has been concerned with the future of humanity, or 'Humanity 2.0'.

Reviews

[g karameow · Rating 3 out of 5]

местами интересная, местами нудноватая, иногда неоправданно сложная, порой излишне водянистая книга

с одной стороны, прицельно исследуется феномен постистины, с другой — автор отвлекается на косвенно связанные подтемы, и от читателя то и дело ускользает общая нить повествования

отдельные выводы по итогам прочтения сделать можно, создать общую картину — едва ли. интересные мелкие детали могут добавлять очарование, но тут их так много, что они затемняют основную суть. по содержанию эти подробности также необязательно дополняют общую тему, и вполне могут оказаться просто одной из тысячи отсылок на чье-то исследовательское имя (которое неглубоко погруженному читателю не скажет почти ничего)

читается неоправданно сложно — даже с учетом, что это научная монография, её можно было бы упростить, не строя предложения по шесть строк (хотя такой шаг и расходился бы с традицией написания философских текстов)

[Наталія Толмачова · Rating 5 out of 5]

Я прочитала дві з половиною книжки про постправду, фейки і експертів, тому спочатку напишу відгук для цієї книжки, а потім порівняю її з іншими.

-
... а тепер я наспіваю вам Карузо — в одинадцяти абзацах перекажу основні ідеї книжки, яка написана науковою мовою і має 640 000 знаків.
-
Галілео Галілей був прихильником постістини. Офіційна істина, встановлена спеціально уповноваженими людьми на основі вивчення текстів Біблії, гласила, що Земля знаходиться в центрі Всесвіту. Галілей, на основі власних телескопічних спостережень, хотів довести, що Земля крутиться навколо Сонця. Як єретик він сильно ризикував, бо пропонував аж дві великі зміни — нову істину і нову процедуру встановлення істини. Не маючи достатніх доказів, а тим паче влади, Галілей намагався перехитрити церковних цензорів, але йому не вдалося: нове вчення назвали хибним і після інквізиторського суду вчений до кінця життя жив під домашнім арештом. Пізніше нова істина утвердилась, але стару не витіснила, а виникло вчення про дві істини: релігійну і наукову.

Проблеми церкви на цьому не закінчились. Релігійна істина передбачає вірність слову авторитета (жерця, монарха, священника), іншими словами — вірність джерелу інформації, але розвиток друкарства дозволив людям самостійно читати і трактувати Біблію, в результаті чого виник протестантизм і багато інших релігійних течій і напрямків. Наукова істина — це вірність предмету, вона виявляється шляхом вивчення речей, явищ, подій, процесів, тож поки релігія розвалювалась на частини, наука розвивалась як спільна справа і спосіб встановлення єдино можливої істини.

Хто встановлює істину, той має владу над майбутнім, тому державна політика, яка на Заході спочатку спиралась на релігію, почала спиратись на науку, аж поки наука сама не стала схожою на релігію. Науковець щось досліджує, пише статтю, відправляє її цензорам (рецензентам) і якщо вони дозволять, то його робота поповнить офіційний корпус наукових знань — нове Святе Письмо, яке мають право трактувати лише спеціально уповноважені люди.

Науку широкій публіці пояснює офіційна інтелектуальна еліта — науковці, експерти, журналісти, високопосадовці. Головна ознака істини, як вчать медіаексперти, — відповідність висловлювання офіційній інформації, тож аргумент від авторитету повернувся. Вірність джерелу настільки важлива, що перечити офіційним заявам і робити власні висновки — це як самостійно трактувати Біблію у Середньовіччі — нині за таке відлучають і від науки, і від фейсбуку.

Втім, розвиток інтернету дозволив всім охочим напряму обмінюватись інформацією, самостійно читати і трактувати наукові статті, і єдина наука стала розпадатись. Політики, звісно, цим користаються, бо в першу чергу за право встановлювати істину борються представники еліти: леви і лиси (за Парето). Леви при владі, тому вони хочуть зберегти статус-кво, а лиси — опозиція, яка хоче змінити правила гри за якими встановлюється істина. Обидві сторони звинувачують одна одну в поширенні фейків, але за ким правда? Противники брекзиту прогнозували колапс економіки після виходу Великої Британії з ЄС, прихильники — додаткові 350 млн на медицину щотижня, а в підсумку — ні того, ні того: трохи зниження загальних економічних показників, трохи більше грошей на медицину.

Представники еліти чудово знають, що на багато питань нема простих однозначних відповідей, які б виправдовували ту чи іншу політику, але широкій публіці ніхто правду не каже, бо еліта слідує ще одному, давнішому вченню про дві істини: істина для еліт та істина для мас. Хоч брекзит, хоч зміни клімату — одна істина для себе, інша — для вас. Істина для еліти: наука не вказує, що робити, рішення приймаються в умовах невизначеності, реальна картина складна і неоднозначна, дані досліджень постійно оновлюються, висновки змінюються. Істина для мас, яка звучить в «публічних комунікаціях» — ми точно знаємо, що відбувається і що робити, а сперечаються єретики, які противляться науці.

Між собою науковці, звісно, сперечаються. Лис в науці — Карл Поппер, бо він вважав, що наукове знання має постійно оновлюватись і треба діяти з розумінням того, що нинішня істина не вічна, а Томас Кун в науці швидше був левом, бо вважав, що поки наука не накопичить достатньо помилок, оновлення не відбудеться, і виходить, що треба діяти так, наче нема ризику завтра виявити, що дії базувались на хибних висновках. З точки зору широких мас, це світ Орвелла: наука сама себе постійно виправляє, бо те що сьогодні вважається істиною, завтра може виявитись хибою, але якщо ти рядовий громадянин, то щодня маєш вірити науці і словам політиків, які посилаються на науку.

Чому б не сказати широкій публіці правду? Тому що «політика — мистецтво можливого». Майбутнє наперед не визначене і може скластися по-різному, а якщо ти можеш встановлювати істину (маєш модальну владу), то можеш впливати на майбутнє. За Платоном для підтримки соціального порядку влада має самостійно приймати рішення (воля правителя — закон), але щоб народ не обурювався, йому треба пояснювати, що правитель спирається на божественний чи природний порядок. Звідси, вчення про дві істини: для еліти і для мас. Якщо люди зрозуміють, що наука постачає факти і прогнози, але не диктує рішення, то захочуть приймати власні рішення і наявний соціальний порядок зруйнується.

Раніше вчення про дві істини працювало краще, бо маси були неграмотними і суперечки науковців і політиків на публіку майже не виходили. Тепер ситуація змінюється. Збільшення кількості освічених людей, вільний доступ до корпусу наукових знань і обмін інформацією через інтернет породили явище, яке можна назвати протестантською наукою: люди стали самостійно трактувати результати наукових статей і публікувати власні наукові дослідження, підриваючи авторитет чинної влади. Наука демократизується і кастомізується, чинна еліта втрачає монополію на встановлення істини і жахається невизначеності майбутнього.

Звісно, не всі можуть оспорювати офіційну науку і політику — це можуть робити лише високо освічені люди, незалежні публічні інтелектуали. Щоби було більше таких людей, має бути більше просвітницьких університетів, бо дослідницькі університети плодять експертів — студенти створюють власні винаходи та теорії, після чого приєднуються до числа офіційно схвалених знавців істини і працюють на чинну владу, просуваючи єдино правильні для всіх рішення. Втім, ніщо не триває вічно.

Ми живемо в часи змін, негативні явища варто трактувати як хвороби росту демократичного інтелекту. Зрештою, Галілей також виграв спір посмертно, за життя він лише відкрив горизонт можливостей для інших людей.

-
Поки це найцікавіша книжка про постістину (постправду, фейки, експертні знання), яка мені траплялась. Багато ідей, концепцій, теорій, які згадує автор мені невідомі, тому деякі частини книжки я не оцінюю — просто склала список для читання. Зокрема, я до кінця не розумію суть теорії соціального конструктивізму (Бергер, Лукман), пізніше планую розібратись.

З переваг: хороша критика опитувань громадської думки, наукової журналістики, наукового консенсусу; незвичний погляд на дослідницький університет (я вперше почула таку критику), цікаво описана історія ідей, політичних теорій, пропаганди, міждисциплінарності. Автор розуміє ідеї економістів, виступає за відповідальність експертів, за право громадян замовляти експертизу, рекомендації якої не обов'язкові для виконання. Найголовніше — виступає за право вільно проводити наукові дослідження, робити власні висновки з опублікованих наукових робіт, самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність.

Автор постмодерніст, соціальний конструктивіст, прихильник теорії розумного замислу і схеми політичної демократії «пастух, сторожові собаки, вівці», противник брекзиту, але радий, що народ переміг експертів у їхній власній грі, — не все я розумію чи схвалюю, але його книжка мені сподобалась. Читала і думала, перефразовуючи, самі знаєте яку фразу: «коли помиляється дурна людина — це попса, коли помиляється розумна людина — це блюз». У чомусь Фуллер помиляється, але його книжка явно не попса.

І оцінка. Сумніваюсь, але сумніви завжди тлумачу на користь автора, тому 5/5.

-
Отже, я прочитала дві з половиною книжки про постправду, фейки і експертів. Спільне в них те, що всі вони написані 2017-2018 рр., ще до пандемії і великої війни в Європі. Всі автори написали про постправду в стилі постправди — так, як самі її розуміють. Всі автори прихильники політичної демократії, яка працює за схемою пастух (політична влада), сторожові пси (експерти, журналісти), вівці (рядові громадяни). Всі автори пишуть з позиції сторожових псів (політичної) демократії, але звертаються до різних аудиторій.

1. Том Ніколс написав книжку для масової аудиторії соцмереж так, щоб сподобатись масовій аудиторії соцмереж. Вийшло смішно і тупо, я не дочитала. Звісно, книжка написана простою мовою на рівні середнього фейсбучного допису, повна суперечностей і всіляких дурниць. В українському перекладі називається «Диванні експерти», в оригіналі — «Смерть експертизи» (The Death of Expertise: The Campaign against Established Knowledge and Why it Matters).

2. Мітіко Какутані пише для широкої аудиторії, але її критика в основному спрямована на владу (пастуха) і зовсім трохи на колег (сторожових псів). Складається враження, що широка аудиторія Какутані не цікавить, для неї це всього лиш об'єкти впливу політиків і експертів. Типова мейнстрімна публіцистика із заламування рук в стилі «людоньки, країна гине! Щоби відвернути катастрофу, треба повернути старі-добрі часи, коли політики були відповідальними, а народ одностайно підтримував правильні рішення завдяки правильній публічній комунікації!». Авторка асоціюється в мене з Дартом Вейдером, якого страх штовхнув на темну сторону, бо вона так боїться, що брехливі політики розбестять маси і доведуть країну до диктатури, аж сама стає диктаторкою і пропагандисткою, яка б'є на емоції і однобоко висвітлює складні теми, щоб налякати читача. Книжка називається «Смерть правди» (The Death of Truth: Notes on Falsehood in the Age of Trump).

3. Стів Фуллер пише для вузької аудиторії експертів і публічних інтелектуалів в науковому стилі — як сторожовий пес для сторожових псів, але не як свій, а як опозиція до влади (Ніколс і Какутані пишуть як представники влади). Фуллер єдиний позитивно оцінює те, що політики і державні експерти втрачають монополію на встановлення істини, бо наука демократизується і кастомізується. Так, не без проблем, але якими ще можуть бути часи кардинальних змін? На його думку, хто приймає рішення, той і має нести за нього відповідальність: або хай відповідають експерти, або хай люди самостійно приймають рішення після того, як ознайомляться з результатами експертизи, зробленої на їхнє замовлення. Після дурнуватої книжки Ніколса і задушливої публіцистики Какутані Фуллер сприймається як боженька, який дає думати і дихати. Його книжка називається «Постправда: знання як боротьба за владу» (Post-Truth: Knowledge As A Power Game).

У 2018 році Фуллер писав, що вийшло 20+ книжок, в назві яких було слово «постправда», нині я на Амазоні знайшла 70+ таких книжок. Якби в мене був вагон часу, я б заради розваги прочитала всі книжки на тему постправди, незалежно від того, чи є це слово в назві, щоби порівняти їх між собою, але мені здається, хто читав дві з половиною книжки на цю тему, той читав їх всі.

[Erik Zhivkoplias · Rating 5 out of 5]

This book, although indeed not an easy read, is full of useful ideas - all of which emerge at the intersection of knowledge, politics, and power.

First, what matters is not power itself, but the modality of power. Therefore, the important goal is not simply to "win the game", but to create conditions under which the defeat of your competitors becomes inevitable. And ofc, this arms race for control cannot be confined to just "politics" because politics involves a wide range of actors from other fields and institutions - military, bureaucracy, priests, and of course, scientists. Because of this, the meta-conditions under which truth is possible are always contested by those less fortunate, who push alternative narratives.

This is a double-edged sword. The dangerous part is that even if the current meta-conditions for truth (such as the scientific method based on observation and hypothesis testing) perfectly align with reality, that does not guarantee they will endure. Reality matters less than control over the modality itself.

The optimistic side is that as we move from declarations to real implementation of universal values - such as freedom of thought and the right to participate in governance - we inevitably face challenges like those posed by the FSB and Trump, who exploit an "anti-elitist" agenda that many people around the world genuinely identify with. This is a necessary condition for remedies to be discovered, since discoveries can only arise within the system being challenged.

The good news is that Western philosophy has often followed this pattern, with Plato acting as one of the first “post-truth” seekers who challenged the rules "democratic" sophists liked to play by.

It’s also worth mentioning that the scope of ideas in this book goes well beyond the problems caused by power games, and many of these ideas may be particularly interesting for those with academic backgrounds. For example, the discussion of the challenges introduced by transdisciplinarity, as well as the historical symbiotic relationship with the military-industrial complex, is essential for a realistic understanding of academia’s role in the pursuit of truth. The comparison with the Roman Catholic Church is refreshing, though not always entirely fair.

Finally, one last concept I learned: “precipitatory governance,” which operates on the assumption that some harm will occur no matter what action is taken, and thus the task is to derive the greatest possible good from it. I do think it is crucial not to avoid taboo topics (which in my limited experience working at the science-policy interface, are often avoided). Frankly, worst-case scenarios might happen regardless of how unlikely they seem. The only thing harmed by taboo is our adaptive potential.

[Wyn]

This book goes in all sorts of directions. To me most interesting was the idea that the proliferation of access to scientific publications is creating a "Reformation"-analogous movement in the public. Fuller views this positively as it will nudge the public into becoming scientific customers, taking responsibility for their own adjudication of truth, rather than just consumers. I rather feel Fuller underestimates the jolt required to encourage people to take on this responsibility, no small ask in our complicated world; I wonder if we won't just see increasingly unsatisfied, resentful, and cynical consumers incapable of making the jump to empowered customer ... the same interregnum slump seen elsewhere in society post-internet. Good references, interesting material, although some needless repetition that could have been given the chop.

[Megan Tee · Rating 5 out of 5]

Very interesting even important book today, would recommend it, it's not an easy read but the endless dilemmas here will definitely keep your mind spinning.