У новій книжці Ярини Сенчишин усе вимовлене стає поезією. Здається, і слова такі, як завше, і сполучені так, як завше, але в часі і просторі невимушено відбуваються якісь невловні зміни, зафіксувати які здатна лише поезія. Так, львівська архітектура перетікає у карпатські орнаменти, а галицькі обряди сусідять із традиціями гуцулів. Поетка наче демонструє відтворюваність одних і тих самих сюжетів, які по-різному грають нами у різний час та у різних декораціях, наче вічні сюжети чи правила шахової гри, що не міняються уже століттями, але завжди захоплюють нас. Вони складаються у найважливішу гру — життя.
Були хороші вірші, але мені зрезонувало не все. Дуже красиве оформлення. Дивно, що авторка, згадуючи Голмса, навіщось пише його прізвище через літеру "х", дикунство якесь.
"я стояла серед того світу що сам є поезією"
"гори - велика мушля прикладеш до вуха чуєш ріку"
"і любові стільки що боїшся очі розплющити вона зупинить камінь в повітрі"
Гори, Черемош, вівці, Різдво..., а тоді усяке різне – і настрій збірки втрачено, змазано як зображення, які обрамляють вірші. Не кажу, що це погано, але я не зрозуміла.