What do you think?
Rate this book
Остання любов у Цареграді
«Мій четвертий роман — «Остання любов у Царгороді» — по суті є романом-таро... Він не передбачає долю своїх героїв, а віщує долю самому читачеві, і читач сам може її відшукати у книзі. Під час ворожіння можна вбачати значення карт у розділах роману (які мають ті ж назви, що й окремі карти), можна вбачати смисл розділів роману в значеннях карт, можна використовувати роман і без огляду на карти... А можна, керуючись тлумаченням карт Таро, поданим у змісті, спочатку розкласти карти на столі, а вже потім читати розділи роману в тому порядку, який випав у картах» (Мілорад Павич).
159 pages, Hardcover
First published January 1, 1994
30 people are currently reading
1157 people want to read
About the author
Milorad Pavić
114 books559 followersMilorad Pavić was a Serbian poet, prose writer, translator, and literary historian.
Pavić wrote five novels which were translated into English: Dictionary of the Khazars: A Lexicon Novel, Landscape Painted With Tea, Inner Side of the Wind, Last Love in Constantinople and Unique Item as well as many short stories not in English translation.
Pavić wrote five novels which were translated into English: Dictionary of the Khazars: A Lexicon Novel, Landscape Painted With Tea, Inner Side of the Wind, Last Love in Constantinople and Unique Item as well as many short stories not in English translation.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 97 reviews
July 19, 2025
Milorad Pavić, that sly cartographer of metaphysical riddles, deals a Tarot hand of history, sex, prophecy, and betrayal from the bottom of a very slippery deck. This isn’t a novel you read; it’s one that whimsically reads you!
Pavić shuffles the fortunes of the Opujic clan across time and dimensions, where moustaches are waxed with poetry, wars taste like mushrooms, and dinner is served to genitalia christened Jevdokija. From the belly of a church echoing with the sighs of constellations to the sudden vanishing of Captain Opujic mid-toast, spurs and all, at a diplomatic dinner in Constantinople, this Tarot-coded tale reveals itself card by sensual card.
Pavić builds an East drenched in fragrant sweat and lunar soup, where a single gaze glides over Odessa, skips the Caspian, stumbles at the Wall of China, then lands squarely on a woman who “began to smell of peaches.”
The most lucid oracle of all may be a theatre performance called The Three Deaths of Captain Opujic, paid for by the very man whose deaths it reenacts. That Captain – lover, father, shapeshifter, charmer of girls who giggle into moonlit sleeves – is a character who manages to have a harem, a sense of style, and possibly three simultaneous afterlives.
Sofronije, his son, inherits desire as a form of astrology, his underground longing aligned with subterranean Libras and Scorpios that reroute his fate like blood through the veins of Byzantium.
But Pavić, true to form, laces the epic with riddles from the profane. A gypsy predicts doom in the form of reversed cards. A lover heals wounds by licking them and serves soup to Jevdokija from a bed dressed in damask and libido. A woman begs, “Help me before it’s too late,” only to be answered with, “Can your blouse be unbuttoned with the tongue?” There is a prophecy, perhaps the most erotic and eschatological in Balkan literature: a man becomes a vampire for the third time and vanishes the moment he glimpses the possibility of paternity.
Later, a clarinet interrupts an inn's performance of his own deaths. Above, someone plays Haydn's St Anthony Chorale, while downstairs, bloodlines, incest, and intergenerational revenge slither across pillows perfumed with artificial moles. “Memories are the sweat of the soul,” sings a chorus offstage, and at once, Jerisena gazes eastward, from Odessa to Pamir, seeking a glimpse of Captain Opujic, who may be her lover’s father, or perhaps her own destiny.
When she finally finds him, “her whole body began to smell of peaches.” That sentence alone should be printed on the flag of whatever nation still takes metaphysical literature seriously. She then removes the third shoe from her neck – the one that stood for fidelity – and shifts her fragrance from memory to myth.
Pavić, often called the last magician of European literature, wrote like Borges’ Slavic cousin and lived like he knew what had been told in the Eleusinian Mysteries. He structured this book as a Tarot deck, where every chapter corresponds to a card, each of which can be read in traditional order or dealt out to divine your own fate. It is a literary grimoire and a formal joke: a love story with alternate endings, arranged by the reader or by fate. It reminds me of the metaphysical conceits of Calvino’s Invisible Cities, and the libidinal archaeology of Fellini’s Satyricon. But its closest kin might be the Book of Ezekiel, if Ezekiel had enjoyed a good aubergine pilaff.
Reading it today feels strangely timely. The world’s empires are again crumbling in triplicate. Sex remains the only oracle not yet replaced by AI. And as Dunja says, whispering between bites of radish, “Your organ should pee sitting down for a while.” In other words, the age of masculine certainties has passed.
What remains? Cards, soup, sweat, and a name: Jevdokija. Pavić shows us that “every card of destiny” can be reversed and that love, especially the last one, never arrives upright. Another fantastic Pavić!!!
"...It was that hour of the night when moustaches grow more quickly and he felt something like a cobweb tickling his lips. 'What is the right path, Father?' he asked finally. 'How does one recognize it?' 'If you follow the direction of your fear, you will be on the right path. And may God help you'..."
"...He grew up by Lake Bukumir in Montenegro, among the rocks. He could write, but he could not read, because if he read his name it would immediately kill him. All that would remain of him would be a hollow bone. He did not like roses and he did not like his black teeth to show, so he never smiled. He wore strange boots, their heels were turned back to front, he was said to resemble himself and to be swifter than an angel, although he had a slight limp. He was seen tracing circles around children with that tail of his. When he was little he would hide in men's trouser cuffs and under women's skirts, frightened by lightning, because he believed that the bolts of lightning were looking just for him. He liked to observe his reflection in axe blades, and when it thundered people would bring out their axes with his reflection in them and thus stop the lightning from striking their homes..."
Pavić shuffles the fortunes of the Opujic clan across time and dimensions, where moustaches are waxed with poetry, wars taste like mushrooms, and dinner is served to genitalia christened Jevdokija. From the belly of a church echoing with the sighs of constellations to the sudden vanishing of Captain Opujic mid-toast, spurs and all, at a diplomatic dinner in Constantinople, this Tarot-coded tale reveals itself card by sensual card.
Pavić builds an East drenched in fragrant sweat and lunar soup, where a single gaze glides over Odessa, skips the Caspian, stumbles at the Wall of China, then lands squarely on a woman who “began to smell of peaches.”
The most lucid oracle of all may be a theatre performance called The Three Deaths of Captain Opujic, paid for by the very man whose deaths it reenacts. That Captain – lover, father, shapeshifter, charmer of girls who giggle into moonlit sleeves – is a character who manages to have a harem, a sense of style, and possibly three simultaneous afterlives.
Sofronije, his son, inherits desire as a form of astrology, his underground longing aligned with subterranean Libras and Scorpios that reroute his fate like blood through the veins of Byzantium.
But Pavić, true to form, laces the epic with riddles from the profane. A gypsy predicts doom in the form of reversed cards. A lover heals wounds by licking them and serves soup to Jevdokija from a bed dressed in damask and libido. A woman begs, “Help me before it’s too late,” only to be answered with, “Can your blouse be unbuttoned with the tongue?” There is a prophecy, perhaps the most erotic and eschatological in Balkan literature: a man becomes a vampire for the third time and vanishes the moment he glimpses the possibility of paternity.
Later, a clarinet interrupts an inn's performance of his own deaths. Above, someone plays Haydn's St Anthony Chorale, while downstairs, bloodlines, incest, and intergenerational revenge slither across pillows perfumed with artificial moles. “Memories are the sweat of the soul,” sings a chorus offstage, and at once, Jerisena gazes eastward, from Odessa to Pamir, seeking a glimpse of Captain Opujic, who may be her lover’s father, or perhaps her own destiny.
When she finally finds him, “her whole body began to smell of peaches.” That sentence alone should be printed on the flag of whatever nation still takes metaphysical literature seriously. She then removes the third shoe from her neck – the one that stood for fidelity – and shifts her fragrance from memory to myth.
Pavić, often called the last magician of European literature, wrote like Borges’ Slavic cousin and lived like he knew what had been told in the Eleusinian Mysteries. He structured this book as a Tarot deck, where every chapter corresponds to a card, each of which can be read in traditional order or dealt out to divine your own fate. It is a literary grimoire and a formal joke: a love story with alternate endings, arranged by the reader or by fate. It reminds me of the metaphysical conceits of Calvino’s Invisible Cities, and the libidinal archaeology of Fellini’s Satyricon. But its closest kin might be the Book of Ezekiel, if Ezekiel had enjoyed a good aubergine pilaff.
Reading it today feels strangely timely. The world’s empires are again crumbling in triplicate. Sex remains the only oracle not yet replaced by AI. And as Dunja says, whispering between bites of radish, “Your organ should pee sitting down for a while.” In other words, the age of masculine certainties has passed.
What remains? Cards, soup, sweat, and a name: Jevdokija. Pavić shows us that “every card of destiny” can be reversed and that love, especially the last one, never arrives upright. Another fantastic Pavić!!!
"...It was that hour of the night when moustaches grow more quickly and he felt something like a cobweb tickling his lips. 'What is the right path, Father?' he asked finally. 'How does one recognize it?' 'If you follow the direction of your fear, you will be on the right path. And may God help you'..."
"...He grew up by Lake Bukumir in Montenegro, among the rocks. He could write, but he could not read, because if he read his name it would immediately kill him. All that would remain of him would be a hollow bone. He did not like roses and he did not like his black teeth to show, so he never smiled. He wore strange boots, their heels were turned back to front, he was said to resemble himself and to be swifter than an angel, although he had a slight limp. He was seen tracing circles around children with that tail of his. When he was little he would hide in men's trouser cuffs and under women's skirts, frightened by lightning, because he believed that the bolts of lightning were looking just for him. He liked to observe his reflection in axe blades, and when it thundered people would bring out their axes with his reflection in them and thus stop the lightning from striking their homes..."
July 27, 2023
https://kansasbooks.blogspot.com/2023...
“-¿Cuál es el camino correcto padre. ¿Cómo puede uno discernir este camino de los demás?
- Si vas en la dirección en la que tu miedo crece, vas por buen camino. Y que Dios te ayude”
A Milorad Pavic lo descubrí hace poco en mi fiebre balcánica, como la llamo yo, fiebre que no se ha terminado todavía y espero que dure porque la riqueza literaria de los Balcanes no deja de maravillarme, aunque ahora los voy intercalando con otras lecturas. Es la segunda novela que leo de Pavic y por lo que tengo entendido, tanto la primera que leí ,"Pieza Única", como ésta que me ocupa, están consideradas obras menores, así que no me quiero ni imaginar como serán las buenas, porque desde el momento en que lo descubrí, me ha vuelto loca en el mejor sentido.
"...y pensó que las lágrimas la traicionaban. Le pareció que en su rostro se podían ver sus pensamientos y que en las lágrimas se podía leer lo que pensaba y todo lo que soñaba.
Las lágrimas traicionan aun cuando están secas, pensó Jerisena, cuando ya no se distinguen del sudor de ayer y yacen en la mejilla como las escamas de un pez."
Pavic me encanta, me sorprende, me escandaliza al mismo tiempo que me hace sonreírme (no es incompatible como me dijeron una vez); ejerce una especie de hechizo porque me resulta tan imprevisible que no me espero nunca la salidas que van a tener sus pequeñas historias. La voluptuosidad de sus personajes y ese erotismo siempre latente, se mezcla con pasajes tan poéticos e inesperados que ya digo que no dejan de fascinarme. Es un provocador, un poeta, un autor inclasificable, casi imposible encasillarlo, por lo menos en estas dos novelas que leí suyas.
"Vosotros, los hombres, no sabéis medir vuestros días. Medís solo su longitud y decís que duran veinticuatro horas. Sin embargo, vuestros días tienen a veces una profundidad mayor que la longitud, y esta profundidad puede equivaler a un mes o incluso a un año de los días lineales. Por eso, no sabéis abarcar vuestra vida. Por no hablar de vuestra muerte…"
El último amor en Constantinopla al igual que lo fue Pieza Única es una novela que no tiene un argumento cronológicamente lineal. Pavic te invita a experimentar con el texto, cambiándolo de orden en este caso divide la novela en 21 capítulos o claves que pretenden emular a las cartas del Tarot a las que conocemos como Los Arcanos Mayores, así que se puede decir que la novela presenta dos posibles lecturas. Una de ellas es la normal y corriente, capítulo a capítulo de principio a final. La otra lectura es ya aquella en la que Pavic invita al lector a jugar con él, a enfrentarse al imprevisto: se deben echar las cartas conforme a uno de los tres modos descritos al final del texto y leer los capítulos dependiendo de las cartas que vayan saliendo. Si el lector elige esta segunda versión fragmentaria, ha elegido de alguna forma también identificarse con el texto porque de esta forma el lector puede interpretar este texto relacionándolo con su vida, y así convertirlo en una lectura muy personal y más íntima. Al final del texto, la edición viene acompañada de estas cartas de tarot con las explicaciones pertinentes. Yo confieso que no estoy todavía preparada para zambullirme en estas interpretaciones y elegí la versión convencional, leer la novela del principio al final. Pero Pavic me da la posibilidad gracias a este juego, a releerla más adelante y convertir el texto en otro libro totalmente diferente.
"Durante años llevarás escondido bajo el corazón algo grande, un sueño. Viajarás mucho en pos de ese deseo, de esa hambre que se parece al dolor, vagarás por las carreteras en pos de un dolor que persigue a esa hambre por el mundo. Lucharás con ella años enteros. En secreto y solo. Pues los que son como tú no se soportan entre sí. No tendrás amigos...Y por eso no sabrás quién eres."
La historia vuelvo a decir que me ha parecido fascinante por lo luminosa y por el ritmo que en ningún momento decae, y eso que he elegido la versión “convencional”, no me atrevo a pensar qué hubiera ocurrido si hubiera elegido la versión fragmentada y loquísima ;-). Con el contexto de las guerras napoleónicas de fondo, la historia sigue a dos familias serbias, los Opujic y los Tanecki: mercaderes por una parte que proporciona varios soldados a Napoleón, y otra de artistas, que a su vez proporciona algunos de sus miembros como soldados para el Imperio Austrohúngaro, y el personaje guía por llamarlo de alguna forma es Haralampije Opujic, capitán serbio que sirve a Napoleón cuya leyenda le acompaña vaya donde vaya,: el título de la novela hace mención una obra teatral que le representa.
“El tipo al que estamos buscando se llama Haralampije Opujic. Los Opujic son ricos, son mercaderes de Trieste y son serbios. Este es capitán, tiene el mejor caballo a este del ejército francés, lleva un baúl de cuero con su propia cubertería de plata, y en su cinturón tiene un cuchillito y un tenedor en una funda. Mantiene su propio teatro, que viaja y representa el retablo de su vida; lo extraño es que aunque esté vivo representa sus muertes.”
A partir de este personaje guía, Pavic entreteje una red de pequeñas historias que envuelve a varios miembros de las familias Opujic y Tanecki, convirtiendo el texto en una novela de aventuras, romances y mucha melancolía soterrada. Mezcla estos elementos con leyendas que intuyo de su pasado serbio e imagino que entrelineas Pavic esté hablando de los conflictos históricos que ha sufrido su tierra a lo lo largo de los siglos, incluso en un momento dado un personaje hace alusión a ello: “Por qué servís en ejércitos extranjeros y no en el vuestro? Lucháis y os matáis unos a otros por dos imperios extranjeros, por Francia y Austria, mientras vuestros hermanos en Serbia y en Belgrado luchan por su país contra los turcos.“ La rivalidad de ambas familias serbias tiene momentos de puntos de encuentro en que sus personajes, ya digo que dentro de lo colorido del argumento, no pueden esconder esa melancolía o tristeza feroz con la que cargan crónicamente: ("Así es como empezó un gran amor. Y de los grandes amores uno envejece con rapidez. De los grandes amores uno envejece con mayor rapidez que de una vida larga, dura e infeliz." ), con lo que y en perspectiva una vez terminada esta novela, tengo la impresión de que estos personajes en continúa búsqueda o huída, están desesperados por encontrar su lugar en el mundo, ya sea si hablamos del contexto histórico como de esa insatisfacción íntima (a la que la novela alude como hambre) que los domina.
"El teniente Opujic se sintió como si estuviera al borde de un precipicio. De repente sintió cómo se hacía doble su soledad. Luego se hizo un poco más grande, se detuvo un momento y volvió de nuevo al número dos. En su soledad alguien más estaba solo. y concluyó que eso era una auténtica suerte para un hombre solitario."
El universo de Pavic, al que he conocido solo por estas dos novelas, es un mundo aparentemente disparatado, loco, caótico, de un realismo mágico mezclado con un cierto surrealismo y sin embargo, dentro de esta locura, hay un orden y un sentido que subyace, como ya dije antes: una melancolía muy soterrada pero latente bajo ese aparente colorido de aventuras y romances. Y la prosa de Milorad Pavic es absolutamente hechizante, envuelve y sorprende continuamente con pasajes poéticos tras un párrafo de lo más alocado. Incluso se podría leer esta novela yendo por libre, y enfrentarse a ella como una colección de relatos, que sería una tercera lectura. Adoro a este autor 🖤🖤
"¿Qué quién soy? Me llamo Jerisena Tenecki. Pero cada vez tengo menos claro quién soy y cada vez me asombro más de mí misma, de lo que hago y de aquello en lo que me estoy convirtiendo. En lugar de conocerme mejor, cada vez me conozco menos. Me estoy convirtiendo en una extraña en mi propia vida. Y me alegro de ello..."
“-¿Cuál es el camino correcto padre. ¿Cómo puede uno discernir este camino de los demás?
- Si vas en la dirección en la que tu miedo crece, vas por buen camino. Y que Dios te ayude”
A Milorad Pavic lo descubrí hace poco en mi fiebre balcánica, como la llamo yo, fiebre que no se ha terminado todavía y espero que dure porque la riqueza literaria de los Balcanes no deja de maravillarme, aunque ahora los voy intercalando con otras lecturas. Es la segunda novela que leo de Pavic y por lo que tengo entendido, tanto la primera que leí ,"Pieza Única", como ésta que me ocupa, están consideradas obras menores, así que no me quiero ni imaginar como serán las buenas, porque desde el momento en que lo descubrí, me ha vuelto loca en el mejor sentido.
"...y pensó que las lágrimas la traicionaban. Le pareció que en su rostro se podían ver sus pensamientos y que en las lágrimas se podía leer lo que pensaba y todo lo que soñaba.
Las lágrimas traicionan aun cuando están secas, pensó Jerisena, cuando ya no se distinguen del sudor de ayer y yacen en la mejilla como las escamas de un pez."
Pavic me encanta, me sorprende, me escandaliza al mismo tiempo que me hace sonreírme (no es incompatible como me dijeron una vez); ejerce una especie de hechizo porque me resulta tan imprevisible que no me espero nunca la salidas que van a tener sus pequeñas historias. La voluptuosidad de sus personajes y ese erotismo siempre latente, se mezcla con pasajes tan poéticos e inesperados que ya digo que no dejan de fascinarme. Es un provocador, un poeta, un autor inclasificable, casi imposible encasillarlo, por lo menos en estas dos novelas que leí suyas.
"Vosotros, los hombres, no sabéis medir vuestros días. Medís solo su longitud y decís que duran veinticuatro horas. Sin embargo, vuestros días tienen a veces una profundidad mayor que la longitud, y esta profundidad puede equivaler a un mes o incluso a un año de los días lineales. Por eso, no sabéis abarcar vuestra vida. Por no hablar de vuestra muerte…"
El último amor en Constantinopla al igual que lo fue Pieza Única es una novela que no tiene un argumento cronológicamente lineal. Pavic te invita a experimentar con el texto, cambiándolo de orden en este caso divide la novela en 21 capítulos o claves que pretenden emular a las cartas del Tarot a las que conocemos como Los Arcanos Mayores, así que se puede decir que la novela presenta dos posibles lecturas. Una de ellas es la normal y corriente, capítulo a capítulo de principio a final. La otra lectura es ya aquella en la que Pavic invita al lector a jugar con él, a enfrentarse al imprevisto: se deben echar las cartas conforme a uno de los tres modos descritos al final del texto y leer los capítulos dependiendo de las cartas que vayan saliendo. Si el lector elige esta segunda versión fragmentaria, ha elegido de alguna forma también identificarse con el texto porque de esta forma el lector puede interpretar este texto relacionándolo con su vida, y así convertirlo en una lectura muy personal y más íntima. Al final del texto, la edición viene acompañada de estas cartas de tarot con las explicaciones pertinentes. Yo confieso que no estoy todavía preparada para zambullirme en estas interpretaciones y elegí la versión convencional, leer la novela del principio al final. Pero Pavic me da la posibilidad gracias a este juego, a releerla más adelante y convertir el texto en otro libro totalmente diferente.
"Durante años llevarás escondido bajo el corazón algo grande, un sueño. Viajarás mucho en pos de ese deseo, de esa hambre que se parece al dolor, vagarás por las carreteras en pos de un dolor que persigue a esa hambre por el mundo. Lucharás con ella años enteros. En secreto y solo. Pues los que son como tú no se soportan entre sí. No tendrás amigos...Y por eso no sabrás quién eres."
La historia vuelvo a decir que me ha parecido fascinante por lo luminosa y por el ritmo que en ningún momento decae, y eso que he elegido la versión “convencional”, no me atrevo a pensar qué hubiera ocurrido si hubiera elegido la versión fragmentada y loquísima ;-). Con el contexto de las guerras napoleónicas de fondo, la historia sigue a dos familias serbias, los Opujic y los Tanecki: mercaderes por una parte que proporciona varios soldados a Napoleón, y otra de artistas, que a su vez proporciona algunos de sus miembros como soldados para el Imperio Austrohúngaro, y el personaje guía por llamarlo de alguna forma es Haralampije Opujic, capitán serbio que sirve a Napoleón cuya leyenda le acompaña vaya donde vaya,: el título de la novela hace mención una obra teatral que le representa.
“El tipo al que estamos buscando se llama Haralampije Opujic. Los Opujic son ricos, son mercaderes de Trieste y son serbios. Este es capitán, tiene el mejor caballo a este del ejército francés, lleva un baúl de cuero con su propia cubertería de plata, y en su cinturón tiene un cuchillito y un tenedor en una funda. Mantiene su propio teatro, que viaja y representa el retablo de su vida; lo extraño es que aunque esté vivo representa sus muertes.”
A partir de este personaje guía, Pavic entreteje una red de pequeñas historias que envuelve a varios miembros de las familias Opujic y Tanecki, convirtiendo el texto en una novela de aventuras, romances y mucha melancolía soterrada. Mezcla estos elementos con leyendas que intuyo de su pasado serbio e imagino que entrelineas Pavic esté hablando de los conflictos históricos que ha sufrido su tierra a lo lo largo de los siglos, incluso en un momento dado un personaje hace alusión a ello: “Por qué servís en ejércitos extranjeros y no en el vuestro? Lucháis y os matáis unos a otros por dos imperios extranjeros, por Francia y Austria, mientras vuestros hermanos en Serbia y en Belgrado luchan por su país contra los turcos.“ La rivalidad de ambas familias serbias tiene momentos de puntos de encuentro en que sus personajes, ya digo que dentro de lo colorido del argumento, no pueden esconder esa melancolía o tristeza feroz con la que cargan crónicamente: ("Así es como empezó un gran amor. Y de los grandes amores uno envejece con rapidez. De los grandes amores uno envejece con mayor rapidez que de una vida larga, dura e infeliz." ), con lo que y en perspectiva una vez terminada esta novela, tengo la impresión de que estos personajes en continúa búsqueda o huída, están desesperados por encontrar su lugar en el mundo, ya sea si hablamos del contexto histórico como de esa insatisfacción íntima (a la que la novela alude como hambre) que los domina.
"El teniente Opujic se sintió como si estuviera al borde de un precipicio. De repente sintió cómo se hacía doble su soledad. Luego se hizo un poco más grande, se detuvo un momento y volvió de nuevo al número dos. En su soledad alguien más estaba solo. y concluyó que eso era una auténtica suerte para un hombre solitario."
El universo de Pavic, al que he conocido solo por estas dos novelas, es un mundo aparentemente disparatado, loco, caótico, de un realismo mágico mezclado con un cierto surrealismo y sin embargo, dentro de esta locura, hay un orden y un sentido que subyace, como ya dije antes: una melancolía muy soterrada pero latente bajo ese aparente colorido de aventuras y romances. Y la prosa de Milorad Pavic es absolutamente hechizante, envuelve y sorprende continuamente con pasajes poéticos tras un párrafo de lo más alocado. Incluso se podría leer esta novela yendo por libre, y enfrentarse a ella como una colección de relatos, que sería una tercera lectura. Adoro a este autor 🖤🖤
"¿Qué quién soy? Me llamo Jerisena Tenecki. Pero cada vez tengo menos claro quién soy y cada vez me asombro más de mí misma, de lo que hago y de aquello en lo que me estoy convirtiendo. En lugar de conocerme mejor, cada vez me conozco menos. Me estoy convirtiendo en una extraña en mi propia vida. Y me alegro de ello..."
January 23, 2021
мабуть що, чи не перший раз, коли книжка сподобалася тобі дуже, та ти досі не знаєш чому, бо зрозуміло було мало що.
та, у Павича виходить все так звучно та з поезією, що тобі подобається складати ці розкладки розділів.
та, у Павича виходить все так звучно та з поезією, що тобі подобається складати ці розкладки розділів.
May 17, 2016
A rather baffling but utterly beautiful novel by Milorad Pavić, all of whose novels are rather baffling and utterly beautiful. The Major Arcana of the Tarot here are used to construct a framework for the story, which is set during Napoleonic times. The rich tapestry of happenings, the incredibly inventive and unusual use of language, the mysterious connections between the protagonists, all combine to create a masterpiece that is luminous but also dark. Pavić has long been one of my favourite writers and a major inspiration on my own writing, but I am now of the opinion that he cannot be effectively emulated. He was too unique.
December 28, 2017
„Така започна една велика любов. А от великите любови се старее бързо. От великите любови се старее по-бързо, отколкото от дълъг, тежък и нещастен живот.“
„Последна любов в Цариград“ на сръбския писател и поет Милорад Павич е роман, който дълго търсех след като прочетох превъзходната му творба „Хазарски речник“, но беше неоткриваем. Благодарение на прекрасните хора от издателство Colibri можем да му се насладим в ново издание, към което са приложени и карти Таро, както и наръчник за гадаене с тях. Романът е синкретично свързан с картите и те с него. Всяка една от 22-те глави носи името на карта Таро – Обесеният, Любовниците, Луната, Лудият, Смърт и т.н. Павич е създал един роман-магия, в който Фокусникът е изкусен факир, който изпълнява желания, Папесата може да прочете в чуждите сълзи всичко, което е сънувал човек, а Царицата е с дълга черна коса, с посипан сребърен прах по нея и обича да се киска.
„Ако си спомниш за Цариград в Атина, Цариград ще е един, ако си спомниш за него в Рим, ще е друг.“
Формата на разказа е подобна на тази в Речника – необичайна, причудлива и оригинална. Чрез основната колода от 22 карти Таро е разказана историята на двама влюбени от два враждуващи рода.
„Половината наша любов остава за нас – другата половина е предназначена на Бога. Там тя трае винаги, независимо какво се случва с нашата половина.”
Историята на поручик Софроний Опуйич и Йерисена Тенецки се развива по време на Наполеоновите войни в Източна Европа. Йерисена Тенецки, на която е все по-малко ясно коя е и все повече се чуди сама на себе си от това, което прави, и от това, което става. Вместо все повече, тя все по-малко познава себе си. Превръща се в странник в собствения си живот, а под езика си пази една тайна. Софроний пък е син на прочутия капитан Харалампи Опуйич, от знатен род и желае да превърне безсъницата в дъга.
Суеверия, кръвосмешение, убийство, възкресение, мъст – Павич рисува картина, в която размива абсурда с реалността и получава една последна любов в Цариград. На място, където нощта се раздвоява и оставя място на някаква сладка светлина, а после всичко утихва.
„А от щастие се оглупява. Щастието и мъдростта не вървят заедно, както не вървят заедно тялото и мисълта.“
Милорад Павич) е сръбски писател, драматург и поет, доктор по история на литературата, специалист по сръбска литература от XVII-XIX век. Експерименталният език на Павич и усетът му за литературни мистификации го прави толкова интересен автор. Той пленява читателя с прозата си, която дълго време ще остане в съзнанието.
„Много повече любови съм изживял в своите книги, отколкото в своя живот. С едно изключение, което продължава още. Нощем, докато спя, ми се лепи сладко и по двете бузи.“
„Смятам, че романът е рак. Живее от своите метастази. От ден на ден все по-малко съм автор на собствените си книги и все повече – автор на бъдещите, които може би никога няма да напиша.“
„Последна любов в Цариград“ на сръбския писател и поет Милорад Павич е роман, който дълго търсех след като прочетох превъзходната му творба „Хазарски речник“, но беше неоткриваем. Благодарение на прекрасните хора от издателство Colibri можем да му се насладим в ново издание, към което са приложени и карти Таро, както и наръчник за гадаене с тях. Романът е синкретично свързан с картите и те с него. Всяка една от 22-те глави носи името на карта Таро – Обесеният, Любовниците, Луната, Лудият, Смърт и т.н. Павич е създал един роман-магия, в който Фокусникът е изкусен факир, който изпълнява желания, Папесата може да прочете в чуждите сълзи всичко, което е сънувал човек, а Царицата е с дълга черна коса, с посипан сребърен прах по нея и обича да се киска.
„Ако си спомниш за Цариград в Атина, Цариград ще е един, ако си спомниш за него в Рим, ще е друг.“
Формата на разказа е подобна на тази в Речника – необичайна, причудлива и оригинална. Чрез основната колода от 22 карти Таро е разказана историята на двама влюбени от два враждуващи рода.
„Половината наша любов остава за нас – другата половина е предназначена на Бога. Там тя трае винаги, независимо какво се случва с нашата половина.”
Историята на поручик Софроний Опуйич и Йерисена Тенецки се развива по време на Наполеоновите войни в Източна Европа. Йерисена Тенецки, на която е все по-малко ясно коя е и все повече се чуди сама на себе си от това, което прави, и от това, което става. Вместо все повече, тя все по-малко познава себе си. Превръща се в странник в собствения си живот, а под езика си пази една тайна. Софроний пък е син на прочутия капитан Харалампи Опуйич, от знатен род и желае да превърне безсъницата в дъга.
Суеверия, кръвосмешение, убийство, възкресение, мъст – Павич рисува картина, в която размива абсурда с реалността и получава една последна любов в Цариград. На място, където нощта се раздвоява и оставя място на някаква сладка светлина, а после всичко утихва.
„А от щастие се оглупява. Щастието и мъдростта не вървят заедно, както не вървят заедно тялото и мисълта.“
Милорад Павич) е сръбски писател, драматург и поет, доктор по история на литературата, специалист по сръбска литература от XVII-XIX век. Експерименталният език на Павич и усетът му за литературни мистификации го прави толкова интересен автор. Той пленява читателя с прозата си, която дълго време ще остане в съзнанието.
„Много повече любови съм изживял в своите книги, отколкото в своя живот. С едно изключение, което продължава още. Нощем, докато спя, ми се лепи сладко и по двете бузи.“
„Смятам, че романът е рак. Живее от своите метастази. От ден на ден все по-малко съм автор на собствените си книги и все повече – автор на бъдещите, които може би никога няма да напиша.“
February 8, 2022
Редко случаются книги настолько прекрасны и непонятны, что не хочется, чтобы они заканчивались и хочется, вдохновившись, писать.
Так было и с этой книгой.
Так было и с этой книгой.
March 9, 2018
Класическа изящна изтрещялщина в стил Павич. Но той може много по-добре. Справка - "Хазарски речник".
September 2, 2021
Ոճը հետաքրքիր էր, լավն էր, յուրահատուկ լեզու ուներ։
April 6, 2025
Це було прекрасно, химерно, смішно, сумно, незрозуміло. Книга, яку буду перечитувати не раз і шукати нові сенси.
Прекрасний початок дружби з Павичем 😍
Прекрасний початок дружби з Павичем 😍
Want to read
December 15, 2017Moje prvo čitanje Pavića, tako neobično i teško objašnjivo. Pre dva meseca, jedan od mojih rođendanskih poklona bio je i špil tarot karata koje bih neprestano mešala, otkrivajući njegove simbole, značenja prikazanih slika. Ubrzo sam, kao slučajno, naletela na šturi opis ove knjige, na random sajtu, bez ikakvog poznavanja Pavićeve književnosti. Krajnje iznenađena što se srpski, slavni pisac bavi ovom tematikom, odmah sam pohitala u biblioteku.
Ispostavilo se da sam knjige ovako žanrovski napisane, nadrealistično, rečnikom simbola, dugo zapostavljala ili čak odbacivala. Možda jer ne želim da se sa njima hvatam u koštac prerano, bez dovoljno sveobuhvatnog znanja koje bi mi pripomoglo u tumačenju. Iako se često ovakve knjige čitaju intuitivno, potrebna je doza intelekta da bismo tekstu dali smisao.
Ukoliko uživate u pomenutom žanru, dopašće vam se knjiga i bez potrebnog znanja o tarotu. Ukoliko volite tarot, moguće da će vas zabaviti ali ne i u potpunosti zadovoljiti jer se nigde direktno ne bavi njime. Na kraju, ukoliko se ne interesujete ni za jedno od dva, ne čitajte ovo.
Delo je prepuno simbola, aluzija, magle, erotike. Erotičnost je sveprožimajuća i konstantna. Nekada bih samo određenim delovima stranice davala sopstvena značenja ili se divila onome na zvuk lepom, dok bih se nakon drugih odeljaka osećala prazno i besmisleno, kao da napisano nema ama baš nikakav značaj. Drago mi je da sam je pročitala, iako bez osećaja potpunosti. Kao da sam na knjigu stavila tačku i pre nego što je pisac stavio onu stvarnu. Svakako imam želju i potrebu da se upoznam sa Pavićem, njegovim životom, sklonostima, stilu pisanja, delima, da vidim gde smo se mimoišli i hoćemo li se ikada susresti.
Ispostavilo se da sam knjige ovako žanrovski napisane, nadrealistično, rečnikom simbola, dugo zapostavljala ili čak odbacivala. Možda jer ne želim da se sa njima hvatam u koštac prerano, bez dovoljno sveobuhvatnog znanja koje bi mi pripomoglo u tumačenju. Iako se često ovakve knjige čitaju intuitivno, potrebna je doza intelekta da bismo tekstu dali smisao.
Ukoliko uživate u pomenutom žanru, dopašće vam se knjiga i bez potrebnog znanja o tarotu. Ukoliko volite tarot, moguće da će vas zabaviti ali ne i u potpunosti zadovoljiti jer se nigde direktno ne bavi njime. Na kraju, ukoliko se ne interesujete ni za jedno od dva, ne čitajte ovo.
Delo je prepuno simbola, aluzija, magle, erotike. Erotičnost je sveprožimajuća i konstantna. Nekada bih samo određenim delovima stranice davala sopstvena značenja ili se divila onome na zvuk lepom, dok bih se nakon drugih odeljaka osećala prazno i besmisleno, kao da napisano nema ama baš nikakav značaj. Drago mi je da sam je pročitala, iako bez osećaja potpunosti. Kao da sam na knjigu stavila tačku i pre nego što je pisac stavio onu stvarnu. Svakako imam želju i potrebu da se upoznam sa Pavićem, njegovim životom, sklonostima, stilu pisanja, delima, da vidim gde smo se mimoišli i hoćemo li se ikada susresti.
December 22, 2015
Había comenzado a leerlo el año pasado previo a mi viaje a Serbia y sus alrededores pero lo abandoné pensando en que podría entender mejor el contexto y algunas de las acciones de los personajes si lo dejaba para mi regreso. No me equivoqué: la complejidad se volvió cercana, familiar. El trasfondo psicológico e histórico de los personajes se volvió entrañable. Me hizo sonreir varias veces; antes pensaba que el mundo que plasmaba Pavić en este libro, lleno de frases hilarantes y de situaciones inverosímiles era producto de su fantasía personal; ahora veo confirmadas en ellas las tradiciones y muchas particularidades de la cultura serbia y en general de la región de los balcanes.
Me gustó muchísimo más ahora que lo leo con distintos ojos. Los libros y los viajes son un complemento bellísimo para la memoria a largo plazo. En cuanto al autor.... prefiero, eso sí, pieza única. Ah, y creo que el diccionario jázaro está que me pica los ojos.
Me gustó muchísimo más ahora que lo leo con distintos ojos. Los libros y los viajes son un complemento bellísimo para la memoria a largo plazo. En cuanto al autor.... prefiero, eso sí, pieza única. Ah, y creo que el diccionario jázaro está que me pica los ojos.
February 11, 2018
Пълна лудница.
Read
July 28, 2023оскільки це типу роман-довідник гадання картами таро, то я підійшов дуже серйозно: спочатку роздуплився, як працює це ваше таро, а потім розклав перед собою колоду, як павіч і заповідав. і що ви думаєте? вийшла якась шляпа, змісту якої може надати хіба що дуже емпатично-езотерична персона, або прокачаний шарлатан, що навчився експлуатувати ефект барнума. але я не здався та з другої спроби прочитав книжечку від початку до кінця, і це вже було трохи цікавіше: отримав магічну притчу, насичену поетичними образами та дивакуватими словоформами, але інколи зустрічав і банальщину коельївського штибу. в цілому норм, але як кажуть на американщині, style over substance, у павіча є і кращі книжки.
August 27, 2018
Ona je ležala nauznak u zelenoj mesečini i osećala kako se mirisi na reci slažu jedan povrh drugog, lakši preko težih: najpre miris katrana, vode i mulja, pa dima i najzad na povrišini plovile su ploče mirisa lipe. A mesečina je i sama imala tri mirisa, mešale su se u njoj te večeri sve tri mesečeve mene. Vlaga s vode ulazila je kroz prozore, a negde u hanu neko zasvira klarinet. (182)
Jedna namerno magično-mistična knjiga od Pavića (njegove ostale su možda više slučajno takve), neverovatna u originalnosti izraza, prepuna simbola, idejnih i verbalnih smicalica, kao i preobrta na polju ljubavi, porodice i smrti. Karte za gatanje dolaze kao prilog knjizi, kao i kratak priručnik za gatanje, mada to mene nije zanimalo. Moguće je čitati roman (ipak to ovo jeste) od početka do kraja, i biće smislen. Ma, biće nezaboravn i jedinstven.
Preporučujem svakome ko ćeli da se uhvati u koštac sa neobičnim delom.
Još neki od zanimljivih citata:
Otac mi vedri i oblači, a meni kiše padaju u činiju i sneg u krevet (39).
U njegovoj samoći samovao je još neko. I on zaključi da je to za usamljenog čoveka čista sreća. (43)
Ako je sanjaš, okreni jastuk i ta će te sanjati. (51)
Svak mora svoj put da pojede pred sobom, kao glista. (59)
Gospoda su tvoji koraci, a ti si im sluga... (171)
Bio je stamen kao kaljeva peć uprkos tome što je stario u „vremenskim udarima“, najpre deset godina ništa, pa deset goina za noć. (186)
Čoveka možete naučiti da se služi sabljom brže nego viljškom. A mržnja je stvar koja se uči pokolenjima. To je dar. Kao lep glas. (195)
Tvoja misao je sveća kojom možeš da upališ tuđu sveću, no za to moraš imati vatre. (203)
Ima istina kojim čovek pomaže da umru—reče ona—i sam čovek je istina koja umire. (205)
February 15, 2024
ამ წიგნის კითხვისას მივხვდი, რომ წიგნის სიუჟეტი ისე არ მაინტერესებს, როგორც ესთეტიკური და აზრიანი დეტალები, აურა და თვითონ ავტორის შეცნობა.
ჰოდა, რას ვიტყოდი პავიჩზე?
უნაზესი და ულამაზესია.
ძალიან სპეციფიკური აურა აქვს პავიჩს, ატმის სურნელოვანი და ნოსტალგიური. ვნებიანი, ძალიან მძაფრი სუნამოს სურნელიც მახსენდება. ჰმ.
თვითონ პავიჩი რბილი ბუნების კაცი მგონია, ნაზი და ესთეტიკურად, ეზოთერიულად ინტელექტუალური, აბა, ესთეტიკაში და ეზოთერიაში გაუცნობიერებელი ადამიანი როგორ შექმნიდა ასეთ რომანს?
სულ არ მიკვირს, სალომე ბენიძის ინსპირაცია რომ გახდა. ჰგვანან ერთმანეთს სტილით, უბრალოდ ისტორია სალომეს რომანში უფრო შემეხო ღრმად, ვიდრე ამ წიგნში.
სიამოვნებით წავკითხავდი პავიჩის სხვა წიგნებსაც. უბრალოდ, არა მეტროში, არამედ რომელიმე პარკში გაზაფხულის ჟამს, რადგან ამ კაცის წიგნებს ყველაზე მეტად გაზაფხულის სიმწიფე უხდება.
ჰოდა, რას ვიტყოდი პავიჩზე?
უნაზესი და ულამაზესია.
ძალიან სპეციფიკური აურა აქვს პავიჩს, ატმის სურნელოვანი და ნოსტალგიური. ვნებიანი, ძალიან მძაფრი სუნამოს სურნელიც მახსენდება. ჰმ.
თვითონ პავიჩი რბილი ბუნების კაცი მგონია, ნაზი და ესთეტიკურად, ეზოთერიულად ინტელექტუალური, აბა, ესთეტიკაში და ეზოთერიაში გაუცნობიერებელი ადამიანი როგორ შექმნიდა ასეთ რომანს?
სულ არ მიკვირს, სალომე ბენიძის ინსპირაცია რომ გახდა. ჰგვანან ერთმანეთს სტილით, უბრალოდ ისტორია სალომეს რომანში უფრო შემეხო ღრმად, ვიდრე ამ წიგნში.
სიამოვნებით წავკითხავდი პავიჩის სხვა წიგნებსაც. უბრალოდ, არა მეტროში, არამედ რომელიმე პარკში გაზაფხულის ჟამს, რადგან ამ კაცის წიგნებს ყველაზე მეტად გაზაფხულის სიმწიფე უხდება.
February 22, 2019
Գրքի առաջին էջերը կարդալուց հետո մտածեցի՝ էս ինչ եմ վերցրել, դե արի ու հիշի ով ում բարեկամն է, լրիվ ԳՕԹ։ Բայց հետո լաավ էլ հիշվում է, թե ով ով էր։ Կարդացի 1 օրում։ Գիրքը ահավոր հետաքրքիր ոճով է գրված ու շատ ճիշտ ժամանակին հայտնվեց իմ ձեռքում, նորություն էի ուզում։ Ու կներես ինձ 99 ֆրանկ, որ եկել էի քեզ գնելու, բայց տարո քարտերը գրավեցին ուշադրությունս։))
March 29, 2023
boze koliko najkripticniji najvizantinskiji najvjesticiji najintuitivniji najjungovskiji najarhetipskiji covjek...zasto ne zivim u svijetu dje sve funkcionise po njegovim pravilima, hocu i ja ovako da nosim trecu cipelu oko vrata wtf???? + Pavic bukvalno izgleda kao da je umro 1906. a ne 2006. godine i ako vam to nije dokaz da je vampir onda ne znam sta je.....
Read
October 25, 2023о м г
треба з лупою сидіти над кожним символом. отак насправді відчуваються карти таро
треба з лупою сидіти над кожним символом. отак насправді відчуваються карти таро
September 23, 2019
Мілорад Павич був письменником більше 200 років. Хоча жив всього 80. Так він сам казав в своїй автобіографії, натякаючи на літературну традицію в своїй родині. І я думаю в його словах є істина. За 80 років життя неможливо навчитися писати так як пише Павич, для цього потрібно приміряти хоча б 3-4 життів і подивитися що з цього вийде. Якщо комусь вдасться повторити письменницьке довголіття цього сербського автора, ми зможемо перевірити чи впливає літературний вік на якість творів, а поки що залишається лише відкривати наступну книгу і читати. "Остання любов в Царгороді" особлива книга. Проте сказати про що вона дуже складно. Можна тисячу разів відповідати на це запитання і так і не відповісти. Вона про переплетіння доль? Про серба в французькій наполеонівській армії і серба в австрійській армії що хочуть один одного вбити? Вона про сім'ю? Про батька який шле своєму пораненому сину через три лінії фронту знахарку, що буде зализувати тому рани і годувати його своїм молоком? Чи це книга про магію, адже вона побудована в форматі інструкції до карт таро? Всі відповіді правильні і не вірна жодна з них.
"Остання любов в Царгороді" - книга про Все. Саме так, з великої літери. Її можна читати багато разів і знаходити багато різних сенсів. Бо те, що ти прочитаєш в цій книзі, залежить не лише від того що в ній написано, а і від того яка зараз пора року, в якій позиції на небі знаходиться місяць, а ще від того чи маєш ти в жилах потрібну кров, чи дивився ти на нічне місто з гори, чи торкався рукою Сави і затоки Золотий Ріг, чи чув як сміються французькі жінки чи знаєш як дзвенить дзвін вилитий австрійським майстром. Одним словом, багато чого впливає на прочитання цієї книги. І відкриваючи її знову і знову, кожного разу знаходиш в книзі новий текст, який ти точно не читав до цього, хоча міг би заприсягнутися, що знаєш його досконально. Кажуть Мілорад Павич продав душу дияволу, за вміння так писати. Проте від одного старого в Белграді я чув, що диявол не взяв цю душу, бо вона не вміщалася в пеклі. Тож йому довелося відпустити Павича і він досі блукає між світами, час від часу вселяючись в якогось прозаїка, який раптом видає геніальний роман і думає, що то натхнення прийшло до нього так неочікувано. Так один серб обманув диявола і за це сатана пообіцяв помститися усій Сербії. З тих то пір ця країна така нещаслива. Бо за одного великого письменника тепер страждає весь народ. Але, хіба заради хорошої літератури не варто страждати?
Тож я закликаю усіх, кому не байдужий біль інших, читайте книги Мілорада Павича. В них зібрано стільки сенсів, що вам вистачить, аби на цих сенсах доїхати з Києва в Белград, а потім і в Царгород хоча його вже давно немає на карті. І якщо там, в Царгороді вас зустріне остання любов - стережіться, бо як каже Мілорад Павич:
"Кожна велика любов - свого роду покарання"
Зумієте вберегти себе, зумієте повернутися назад з цієї дивної, але захопливої подорожі сторінками книг Павича - що ж честь вам і хвала, значить ви дійсно вмієте читати.
"Остання любов в Царгороді" - книга про Все. Саме так, з великої літери. Її можна читати багато разів і знаходити багато різних сенсів. Бо те, що ти прочитаєш в цій книзі, залежить не лише від того що в ній написано, а і від того яка зараз пора року, в якій позиції на небі знаходиться місяць, а ще від того чи маєш ти в жилах потрібну кров, чи дивився ти на нічне місто з гори, чи торкався рукою Сави і затоки Золотий Ріг, чи чув як сміються французькі жінки чи знаєш як дзвенить дзвін вилитий австрійським майстром. Одним словом, багато чого впливає на прочитання цієї книги. І відкриваючи її знову і знову, кожного разу знаходиш в книзі новий текст, який ти точно не читав до цього, хоча міг би заприсягнутися, що знаєш його досконально. Кажуть Мілорад Павич продав душу дияволу, за вміння так писати. Проте від одного старого в Белграді я чув, що диявол не взяв цю душу, бо вона не вміщалася в пеклі. Тож йому довелося відпустити Павича і він досі блукає між світами, час від часу вселяючись в якогось прозаїка, який раптом видає геніальний роман і думає, що то натхнення прийшло до нього так неочікувано. Так один серб обманув диявола і за це сатана пообіцяв помститися усій Сербії. З тих то пір ця країна така нещаслива. Бо за одного великого письменника тепер страждає весь народ. Але, хіба заради хорошої літератури не варто страждати?
Тож я закликаю усіх, кому не байдужий біль інших, читайте книги Мілорада Павича. В них зібрано стільки сенсів, що вам вистачить, аби на цих сенсах доїхати з Києва в Белград, а потім і в Царгород хоча його вже давно немає на карті. І якщо там, в Царгороді вас зустріне остання любов - стережіться, бо як каже Мілорад Павич:
"Кожна велика любов - свого роду покарання"
Зумієте вберегти себе, зумієте повернутися назад з цієї дивної, але захопливої подорожі сторінками книг Павича - що ж честь вам і хвала, значить ви дійсно вмієте читати.
January 20, 2019
Երբ ավարտեք, անպայման տարո խաղաքարտերով, որ կցված են գրքին, բախտնեդ բացեք, նոր կհասկանաք՝ գիրքն ինչի մասին էր 🙂
September 10, 2018
მეგი ელოდება ჩემს რივიუს, რივიუ არ იქნება. დავწერე და წავშალე,მერე შეიძლება დავწერო.
პ.ს ძალიან ბევრი რაღაცის გახაზვა მინდოდა და ვერ გავხაზე, ახლა ვერ ვპოულობ თორემ ავკრიფავდი:დ
პ.ს ძალიან ბევრი რაღაცის გახაზვა მინდოდა და ვერ გავხაზე, ახლა ვერ ვპოულობ თორემ ავკრიფავდი:დ
August 17, 2020
It is hard for me to say if I actually liked this book. Honestly it felt like an absolute mess. I am not even sure what exactly I read. It sure has some beautiful language and is pretty surreal but to be fair I am not a big fan of mystical realism. So somebody who actually is into this genre will probably be less lost and like it more.
But I love this idea, when a book has such an original idea it is hard to rate it as just "ok". If I ever get tarot cards I will try this again by making my own novel based on it. We'll see if this will actually change my rating because while reading I didn't really use the unique part of this book.
But I love this idea, when a book has such an original idea it is hard to rate it as just "ok". If I ever get tarot cards I will try this again by making my own novel based on it. We'll see if this will actually change my rating because while reading I didn't really use the unique part of this book.
August 1, 2025
Химерна постмодерністська проза, яка відкриває тим більше прихованих сенсів, чим більше в неї вчитуєшся. Цікаві персонажі-маски й цікавий історичний контекст. До слова, цей роман лінійніший, ніж можна очікувати від Павича. Якщо знати таро, читається ще цікавіше. Однозначно варто уваги.
July 26, 2018
Виртуоз в поливалентната, интерактивна проза, Милорад Павич е един от най-четените и най-превеждани балкански писатели. Което е удивително, защото книгите му са осеяни с парадокси, символи и лабиринти. След знаменателния роман житие-трилър-апокриф „Хазарски речник” и романа-клепсидра „Вътрешната страна на вятъра” Павич пише „Последна любов в Царирад” − духовита, на моменти сладко непроницаема приказка за любов, война и смърт в Източна Европа по време на Наполеоновите войни. Понесен от подводните течения на този „наръчник за гадаене”, в който картите Таро са екзотична котвичка, читателят в началото се чувства като натрапник. Но после му олеква, защото съзнава, че всеки човек крие в себе си тайна. „Свой малък глад под сърцето, който на дъното на душата се превръща в болка.”
Приключенията на лудия поручик Софроний Опуйич от Триест, кавалерист със смесена кръв, откъснат от известния си баща, са само повод да се запознаем с цяла плеяда герои и идеи. Сюжетната нишка се заплита около съдбите на две враждуващи фамилии – Опуйич и Тенецки, и ни потапя до дъно в техните страсти и авантюри, майсторски подправени с притчи и суеверия. Главният герой е потомък на знатен род, надарен със сюрреален сбор от качества: той е елегантен конник „с отнесена, женска усмивка на лицето” и живее в състояние на постоянна сексуална възбуда. Тъй като е „смесен от две кърви, сръбска и гръцка, иска да превърне безсъницата в дъга, а съня в дюкян”. Любовта на живота му е равна на наказание и носи името Йерисена Тенецки… Героите в този фрагментиран роман са насилствено разединени от война, която не са избирали, и всеки от тях търси своята идентичност и място в света. Те знаят, че ако вървят в посоката, в която страхът им расте, значи са на прав път. И Бог ги обича. Но онези, които обича, Бог награждава едновременно с най-голямото щастие и най-голямото нещастие:
"Така започна една велика любов. А от великите любови се старее бързо. От великите любови се старее по-бързо, отколкото от дълъг, тежък и нещастен живот… Сред общото нещастие и поражение те бяха щастливи, бяха успели и това никога нямаше да им бъде простено."
Жонглирайки с натрапчиви мисли, халюцинации, приказни мотиви и цитати, Павич създава един невъобразим свят, в който реалността звучи като измислица, измислицата като паралелна реалност, а абсурдът е издигнат в култ. Абсурдът удря като мълния, защото хората навсякъде са едни и същи, еднакво крехки, само предразсъдъците им, наследство на кръвта, се различават.
„Хората се делят на такива, които убиват, и такива, които мразят. Човек може да бъде научен по-бързо да си служи със сабя, отколкото с вилица. Омразата се учи с поколения, тя е дар, по-опасен от всяка сабя”.
„Махаше с ръка и заключаваше, че съдбата на една жена винаги се решава от някое „Да”, а на мъжа – от някое „Не”.
„Половината наша любов остава за нас – другата половина е предназначена на Бога. Там тя трае винаги, независимо какво се случва с нашата половина.”
Павич не пише книги, а те кани на шведска маса, където има от всичко по малко и всички са добре дошли. Но внимавайте да не се задавите. Защото щастието и мъдростта не вървят хванати за ръка, също като тялото и ума. Само болката е мисълта на тялото.
Приключенията на лудия поручик Софроний Опуйич от Триест, кавалерист със смесена кръв, откъснат от известния си баща, са само повод да се запознаем с цяла плеяда герои и идеи. Сюжетната нишка се заплита около съдбите на две враждуващи фамилии – Опуйич и Тенецки, и ни потапя до дъно в техните страсти и авантюри, майсторски подправени с притчи и суеверия. Главният герой е потомък на знатен род, надарен със сюрреален сбор от качества: той е елегантен конник „с отнесена, женска усмивка на лицето” и живее в състояние на постоянна сексуална възбуда. Тъй като е „смесен от две кърви, сръбска и гръцка, иска да превърне безсъницата в дъга, а съня в дюкян”. Любовта на живота му е равна на наказание и носи името Йерисена Тенецки… Героите в този фрагментиран роман са насилствено разединени от война, която не са избирали, и всеки от тях търси своята идентичност и място в света. Те знаят, че ако вървят в посоката, в която страхът им расте, значи са на прав път. И Бог ги обича. Но онези, които обича, Бог награждава едновременно с най-голямото щастие и най-голямото нещастие:
"Така започна една велика любов. А от великите любови се старее бързо. От великите любови се старее по-бързо, отколкото от дълъг, тежък и нещастен живот… Сред общото нещастие и поражение те бяха щастливи, бяха успели и това никога нямаше да им бъде простено."
Жонглирайки с натрапчиви мисли, халюцинации, приказни мотиви и цитати, Павич създава един невъобразим свят, в който реалността звучи като измислица, измислицата като паралелна реалност, а абсурдът е издигнат в култ. Абсурдът удря като мълния, защото хората навсякъде са едни и същи, еднакво крехки, само предразсъдъците им, наследство на кръвта, се различават.
„Хората се делят на такива, които убиват, и такива, които мразят. Човек може да бъде научен по-бързо да си служи със сабя, отколкото с вилица. Омразата се учи с поколения, тя е дар, по-опасен от всяка сабя”.
„Махаше с ръка и заключаваше, че съдбата на една жена винаги се решава от някое „Да”, а на мъжа – от някое „Не”.
„Половината наша любов остава за нас – другата половина е предназначена на Бога. Там тя трае винаги, независимо какво се случва с нашата половина.”
Павич не пише книги, а те кани на шведска маса, където има от всичко по малко и всички са добре дошли. Но внимавайте да не се задавите. Защото щастието и мъдростта не вървят хванати за ръка, също като тялото и ума. Само болката е мисълта на тялото.
August 30, 2011
No he leído libro de Pavic que no sea sublime. Así de simple. El último amor en Constantinopla es una novela llena de pasajes hermosos, tramas que se desenvuelven en muchos niveles y en muchas direcciones, por eso Pavic es un autor infinito de novelas infinitas. Creo que es la mejor técnica de la inmortalidad.
La historia narra, entre muchas otras cosas, las tres muertes de general Opujic, sin embargo estas muertes están envueltas en promesas, misterios, seducciones y traiciones. Como todo Pavic, la novela es un desfile de personajes mágicos y entrañables, mujeres cuyos senos se pintan del mismo color que sus labios, hombres que nunca pierden la erección, demonios, balas, clarinetes, vistas que abandonan a las personas.
La novela puede leerse de dos maneras: como la historia común y corriente o usando las cartas de Tarot con las que vienen, la propuesta de Pavic es que el lector pueda leer su vida en la novela o la novela según la vida. Acabo de terminar la novela de forma lineal, pero seguramente regresaré a esta para leerla según las cartas del Tarot. A ver sino se aparece el fantasma de Pavic.
Un extracto para que les entren más ganas:
-Mira. Te diré un poema en mi lengua, y tú lo oirás en tu lengua materna.
-Pero no son las mismas lenguas -le respondió.
-De eso se trata. Si estás atenta, la verdad se te revelará en el silencio entre las dos lenguas. Porque entre las lenguas reinan océanos de silencio. Me las he arreglado para que las palabras que vas a oír suenen igual en mi lengua que en la lengua de tu madre, pero en la suya significarán algo completamente distinto. Y te revelarán mi secreto. Su sentido en mi lengua es insignificante.
La historia narra, entre muchas otras cosas, las tres muertes de general Opujic, sin embargo estas muertes están envueltas en promesas, misterios, seducciones y traiciones. Como todo Pavic, la novela es un desfile de personajes mágicos y entrañables, mujeres cuyos senos se pintan del mismo color que sus labios, hombres que nunca pierden la erección, demonios, balas, clarinetes, vistas que abandonan a las personas.
La novela puede leerse de dos maneras: como la historia común y corriente o usando las cartas de Tarot con las que vienen, la propuesta de Pavic es que el lector pueda leer su vida en la novela o la novela según la vida. Acabo de terminar la novela de forma lineal, pero seguramente regresaré a esta para leerla según las cartas del Tarot. A ver sino se aparece el fantasma de Pavic.
Un extracto para que les entren más ganas:
-Mira. Te diré un poema en mi lengua, y tú lo oirás en tu lengua materna.
-Pero no son las mismas lenguas -le respondió.
-De eso se trata. Si estás atenta, la verdad se te revelará en el silencio entre las dos lenguas. Porque entre las lenguas reinan océanos de silencio. Me las he arreglado para que las palabras que vas a oír suenen igual en mi lengua que en la lengua de tu madre, pero en la suya significarán algo completamente distinto. Y te revelarán mi secreto. Su sentido en mi lengua es insignificante.
November 18, 2024
Мой мозг решил соединить воедино Милорада Павича и Йоргоса Лантимоса.
Я читала «Последнюю любовь в Константинополе» Павича, и в голове разворачивалось красочное, избыточное, сенсорно оглушающее действо, полное и абсурда, и глубокой правды, как в фильмах греческого режиссёра.
Сначала хочется воскликнуть: «чё за нах здесь вообще происходит!»
А потом ты понимаешь, что сейчас просто рвётся шаблон, к которому ты привыкла, некий канон и традиция.
Почти все книги похожи друг на друга, почти все фильмы тоже, всё в одном ключе, в одном настроении, так, как сейчас в тренде и как сейчас принято.
А Павич и Лантимос — сами по себе, выкрутили на максимум свою индивидуальность, самость, необычность, без оглядки на всё вокруг.
Почему все ромкомы — ромкомы, все слэшеры — слэшеры, все детективы — детективы, почему есть «путь героя», почему все основные сюжеты одни и те же?
А может, нет? Может, если дать себе волю быть собой, без оглядки на окружающих, появится новый путь, новый сюжет, новый жанр?
Все, кто читают Павича и все, кто смотрит Лантимоса, говорят примерно следующее: мы ничего не поняли, но нам очень понравилось.
Не поняли, потому что мозг не нашёл в своей библиотеке шаблонов, с которыми это можно сравнить. Потому что мы оказались в мозгу Павича и Лантимоса, которые мыслят вне рамок и вне шаблонов.
А понравилось, потому что так изначально и было и должно было быть.
Это и есть настоящее искусство.
А не знание, что после неудачи у героя будет победа, а после расставания любовников в ромкоме они помирятся и будет хэппи энд.
Я читала «Последнюю любовь в Константинополе» Павича, и в голове разворачивалось красочное, избыточное, сенсорно оглушающее действо, полное и абсурда, и глубокой правды, как в фильмах греческого режиссёра.
Сначала хочется воскликнуть: «чё за нах здесь вообще происходит!»
А потом ты понимаешь, что сейчас просто рвётся шаблон, к которому ты привыкла, некий канон и традиция.
Почти все книги похожи друг на друга, почти все фильмы тоже, всё в одном ключе, в одном настроении, так, как сейчас в тренде и как сейчас принято.
А Павич и Лантимос — сами по себе, выкрутили на максимум свою индивидуальность, самость, необычность, без оглядки на всё вокруг.
Почему все ромкомы — ромкомы, все слэшеры — слэшеры, все детективы — детективы, почему есть «путь героя», почему все основные сюжеты одни и те же?
А может, нет? Может, если дать себе волю быть собой, без оглядки на окружающих, появится новый путь, новый сюжет, новый жанр?
Все, кто читают Павича и все, кто смотрит Лантимоса, говорят примерно следующее: мы ничего не поняли, но нам очень понравилось.
Не поняли, потому что мозг не нашёл в своей библиотеке шаблонов, с которыми это можно сравнить. Потому что мы оказались в мозгу Павича и Лантимоса, которые мыслят вне рамок и вне шаблонов.
А понравилось, потому что так изначально и было и должно было быть.
Это и есть настоящее искусство.
А не знание, что после неудачи у героя будет победа, а после расставания любовников в ромкоме они помирятся и будет хэппи энд.
March 30, 2018
Доста странна книга в хубавия смисъл, имам само една забележка към резюмето, отделните глави не могат да се четат самостоятелно или по-точно така се губи общият смисъл. Героите са свързани, всеки е интересен със своята странност, събитията имат определена последователност и логика и на места се затварят като в кръг, особено на финала. Историята е едновременно реалистична и фантастична на границата на абсурда.
April 9, 2020
Първа среща с Павич и Любовта в Цариград, но не и последна.
Много изящен и извисяващ балкански магически реализъм. Тия сърби са велика литературна работа!
Една лека ненатрапчива и извисяваща мъдрост по пътя до Цариград...
Много изящен и извисяващ балкански магически реализъм. Тия сърби са велика литературна работа!
Една лека ненатрапчива и извисяваща мъдрост по пътя до Цариград...
August 9, 2022
Մոգական ռեալիզմն իհարկե իմը չի միանշանակ, հատկապես սենց խճճված, ով ում հետ հասնի սեռական կապերով, անտեղի աֆորիզմներով, մոգություններով ու կանացի կերպարներով, որոնք կամ հեքիմ էին կամ էլ զուտ սեռական օրգաններ ունեին :) Որ ասեմ ձանձրալի էր՝ սուտ կլինի, բայց սենց անհեթեթ գիրք կարդացած չկայի)), զուտ կարդալուց անընդհատ մտածում էի՝ ինչ ա ծխել էս մարդը գրելուց:) Երևի հենց էդ էլ ստիպում էր կարդալ մինչև վերջ ու երեք, ոչ զրո գնահատականը հենց դրա համար ա:)
Displaying 1 - 30 of 97 reviews