Ви колись пробували пройти слідом Лесі Українки в найдальше карпатське село? Ця «слабосила, хора дівчина» гірські маршрути долала безстрашно, нарівні з усіма; місцеві досі переказують про це легенди. Що залишилося в тих краях у пам’ять про неї, Франка чи родину Окуневських, крім суперечливих свідчень очевидців, які переказувалися з покоління в покоління?
У романі розгортається історія, пов’язана з головною жінкою української культури. Театральна режисерка та молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається у рідні краї, — як далеко вони готові зайти у пошуках унікального листа, що міг би внести ясність в один із найтаємничіших і найбільш резонансних сюжетів історії нашої літератури? Як на початку минулого століття йшли за Лесею невідома поетка, проста гуцулка, плотогон і черниця-бернардинка? Дізнаєтеся у новому романі автора книжок «Баборня» та «Світ не створений» Мирослава Лаюка.
Мирослав Лаюк народився 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Веде авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова».
Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.
"проблема ще в тім, що ми сприймаємо написане в листі як чисту правду, як відбиття істинної людини на аркуші. Але це ж не так: різним людям ми різне пишемо: щось замовчуємо, а щось перебільшуємо. І - щось закреслюємо, начисто переписуємо. А той, кому лист не призначався, може думати, що ця людина, яка пише від нашої руки, - справді ми. Ми шкодимо собі, бо віддаляємося від істини".
У далекому-далекому селі посеред зелених-зелених Карпат понад століття зберігається невідомий науковцям лист Ольги Кобилянської до Лесі Українки (лист розминувся з адресаткою в дорозі). Зберігається непрочитаним. Навколо пошуку того листа розгортається цілий авантюрний сюжет із погонями по кепських карпатських дорогах і поганими тріпами на провінційних дискотеках, авангардним театром і бойовими пітбультер'єрами, а ще формотворчими родинними історіями, які всі виявляються нефактографічними, але від того не менш важливими і правдивими для їхніх носіїв. Наприклад, що вдіє холодне й нещадне порівняння хронології проти родинних переказів про побачену живу письменницю? Кілька сюжетних ліній (сучасна й різні оповідачі з минулого - дарабники, які сплавляють річкою ліс, черниці, графомани, ще когось напевно забуваю) дуже забавно сколажовані між собою (особливо повеселили листи ЛУ, наведені одразу після інвективи проти читання чужих листів, зацитованої на початку відгуку). А Леся Українка - звісно, далеко не головне тут; прогалини непізнаваного в минулому заповнюються своїми історіями, бо постаті нашої культури - білі плями, на які ми проєктуємо свої потреби і бажання, тим і корисні, за те і любимо: "Однак факт, що лист наразі лишився непрочитаним, може, і дозволяє відчувати той залізний присмак минулого?" І далі: "Удома я витяг із сумки пів пляшки залізної води - вона із прозорої перетворилася на мутну і червонаву, іржаву, змінила смак. Залізна вода є живою тільки кілька годин, потім вона вже ні до чого".
Не ведіться на цей хайп...Тут від Лесі Українки хіба якісь крихти уривків листів до Кобилянської (бо ж основне питання - спала вона з О.К. чи ні, та чи й взагалі з чоловіком своїм спала) і плітки-фантазії жителів тих гірських сіл Карпат про хору, слабу письменницю без дітей і коханого, а решта треш із суцільних п'яних дебошів, обкурених істеричних жінок та звичайної соціалки в стилі Дашвар.
«Це історія про Лесю Українку», - думала вона. «Я запалюся західною Україною, Карпатами», - розмірковувала вона. «Після цього захочеться почитати ще більше укрсучліту», - сподівалася вона. Але, але, але…. Трясця, ні. «Залізна вода» Мирослава Лаюка мені не зайшла.
Сюжет. Родина Богдана зберігає таємний лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської. Несподівано мати хлопця помирає, і в нього залишається батько алкоголік, який зникає невдовзі після похорону. Богдана забирає тітка, яка живе в Одесі. Там хлопець навчається, здобуває фах столяра й може робити дивовижні двері, які замовляють в нього навіть з-за кордону. Він навіть почав колекціонувати двері, їздити світом і надибувати цікаві екземпляри. А ще Богдану навіть довелося робити декорації для театральної вистави. Там він познайомився з режисеркою Анною.
Після п’яти років мовчання в житті Богдана знову заявляється батько, який начебто кинув пити, і просить дозволу сина передати землі матері у використання якоїсь секти. Хлопець не може віддати спадщину, бо його мама хотіла побудувати готель і прив’язати його до відвідин Лесі Українки цих територій. Режисерка Анна також зацікавилася батьківщиною Богдана і таємничим листом Лесі, бо це б допомогло з майбутньою виставою на честь поетеси. Богдан вирушає дому, де зустрічається вперше за багато років із батьком, сусідкою (в яку був закоханий), рідною домівкою….і Анною, яка полює на лист.
Правда, цікавий сюжет? Мені теж так здавалося на перший погляд. Але з моменту пригод на батьківщині Богдана й пересування Лесиними шляхами, сюжет капітально для мене просів. У всіх персонажів (окрім Анни) з’являються не типові для них риси характеру й вони чинять не так, як нам спочатку показував автор. Буквально в одному абзаці події подають зі сміхом, далі хочеться плакати, далі битися головою об стіну, а потім прикрити очі від недоречної еротики. Що це? Події та герої так скачуть, що я не бачила логіки. А ще мова автора мені подекуди незрозуміла. «…погляд – як шкірки темного винограду, не виноград, а шкірки». Це як? І такі речі ще є далі в тексті.
Богдан починає пити, як його батько, хоча такі дії із дитинства ненавидів, але в якийсь момент просто став затятим алкашом. Батько дав розбити свою улюблену волгу, яку беріг навіть в найгірші моменти запою. Але що ж там, він сам наказав п’яному сину розбити машину, і просто на це дивися.
Герої стали для мене картонними, фоновими і нецікавими. Події нелогічними і навіть тупими. Де всі знання Богдана, які він здобув, де запал від столярства і досвід закордонних подорожей? Він скотився до неотесаного, п’яного селюка, яким був його батько на початку книги. І я вкрай заплуталася у всьому, що пише Лаюк. В результаті сюжет зосередився на родинних проблемах Богдана.
Ще є паралельні часові лінії з періоду, коли Леся Українка бувала в Буркуті, і як на це реагували місцеві жителі. Це ще хоч якось витягувало сюжет. Леся була в цій книзі темною плямою, про яку ми бачимо чемні\нечемні відгуки жителів різних сіл, їх роздуми при її любовні пристрасті та вподобання.
Склалося враження, що на темі Лесі Українки захотіли просто гайпонути…неприємне видалося читання. Ідея пройтися шляхами Лесі, написати невеличкий детектив довкола пошуку її листа до О.К. – чудова, але реалізація – мені не сподобалася.
Я очікувала більшого. Мені цей текст видався сирим, недопрацьованим. Мені страшенно зайшла "Баборня" з живою мовою і цікавими персонажами, а тут якось все значно слабше. В післямові автор каже, що хотів розповісти цю історію ще з шкільних часів і шось в ній таке і залишилось. Персонажі часто діють невмотивовано, історії недорозказані, уриваються або не викликають довіри. Частини з спогадами і міфологізованими спогадами про Лесю були найцікавіші, але цього було явно замало.
Коли лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської стає героєм екшн-роману (про жанр говорю умовно) - це вже добре. Герої полюють за ним як за «Монною Лізою», тим самим ставлячи їх на одну уявну поличку. Мені сподобалася ця ідея, як і Карпати, як і місцевість на межі біля залізної води, яку дуже добре відчувалося в оповіді. Мені сподобалося, хоча й інколи хотілося сказати авторові: «давай переведемо дихання, не біжи так швидко». Для мене це історія про Лесю, яка якось приїхала до Карпат, і як цю подію запам’ятали різні люди, а деяким залишився не лише спогад, а й справжні життєві перевороти.
І так, це не біографія Лесі, шукайте її десь інде. Але її листи прочитати/перечитати захотілося.
Тут є багато часових ліній. І всі вони подані короткими рваними шматками - читача теліпає, наче на якомусь атракціоні. Особливо в лінії сучасності люди роблять незрозумілі хаотичні дії, мотиви яких для мене загадка. Як і емоції, відчуття, що тими героями керують.
"Старі" лінії цікавіші, але в одну картину, особливо з Лесею Українкою, не пов'язуються. Ну, а самої Лесі тут мало - вона радше як гачок, на який ловлять таких довірливих читачів, як я. Нічого нового про неї і її життя тут немає.
Я була попереджена відгуками тих, хто прочитав книжку раніше, що вона зовсім не біо Лесі (бо здається, значна частина ресантименту читач_ок саме через невиправдане сподівання, що це про неї книжка)) У "Залізній воді" дві сюжетні лінії, переплетені між собою. Сучасна, де про головного героя, його стосунки з батьком, пошуки автентичності і смисла жизні, - такоє, дуже сире, герої не справжні, мотивації їхні не те що незрозумілі, їх просто нема, ніби не читаєш книжку, а дивишся незв'язані шматки фільму. ЛесьоУкраїнська, навколо мандрівки ЛУ в Буркут на лікування, де різні місцеві люди розповідають свої історії, - дуже цікаве, у цих коротких замальовках більше життя, ніж у наскрізному сюжеті, де герої мають у десять разів більше часу, щоб розкритися. Як мінімум через них я зовсім не шкоду, що прочитала книжку.
Більшість відгуків які мені зустрічалися на цю книгу були негативними. Але мені вона дуже зайшла в атмосферу, бо я саме дочитала останній том Листів Лесі Українки і Залізна вода ніби повернула мене в знайомий світ. Автор мій одноліток, тому більшість його референсів з дитинства головного героя мені були близькі, що також плюс.
5 з 5 Нормальна цікава історія. Якщо читаєш, розуміючи, що це художній твір, а не наукова праця, то ніяких претензій. Читається легко. Героям співчуваєш. Скоріше, їх усіх шкода. Закінчення також очевидне. Інакше не могло і бути.
Перші 50 сторінок захоплювали. Автор зацікавив. Далі ж все більше і більше плутав, і таки заплутав. Якщо ви очікуєте тут дізнатися більше про Лесю-то не очікуйте. Згадки є. Але вони губляться у всіх тих уривках історій, які наче і мають бути пов‘язані між собою, але логічно все ж далекі одна від одної. Ідея дуже хороша. Але мені не вистачило цілісності, сюжетних ліній та все ж більше про саму Лесю.
Не можу сказати що прочитав цю книгу "за одни захід", але книга сподобалась. Все що описується "рухає сюжет", нічого зайвого. Жодних нескінченних описів природи, людей, страв і т. ш. (привіт "Фелікс Австрія"). Чудовий факт-чекінг, все досить достовірно описано. Цікаві, реалістичні персонажі, можливо крім "зеків". В частині з ув"язненими є слабке місце - зазвичай до робіт на волі залучають "хіміків" які не схильні до втеч і взігалі живуть на поселеннях і ходять на роботу самі. Ну й мова у зеків трохи інша. Між іншим, це одна з проблем української мови - ми не маємо свого злочинного сленгу. Було б добре щоб такі люди як Лаюк та Андрухович відсиділи у в"язниці. Я впевнений вони могли б закласти підвалини української-в"язничної мови. Ну і якщо ти псевдо-інтелектуальна тьолочка що шлікає на Лесю і зачитується Софією Андрухович, то ти там є, і краще тобі проходити повз цю книгу.
Роман "Залізна вода" (вдалою назвою далебі було б і "Залізна вона") насичений вдалою естетикою. Сучасний дизайн, абстрактні карти на форзацах, картонка з листом Лесі до дядька й дядини, глянцеві сторінки та великий шрифт складають позитивне перше враження. Однак це все речі хоч і приємні, але плинні: через кілька років "Залізна вода" може виглядати геть інакше. Тому най цей абзац просто буде дитерамбою "Видавництву Старого Лева".
А цей абзац най буде дитерамбою Мирославу Лаюку. Бо роман справді крутий. Мені надзвичайно сподобався формат оповіді, що здійснюється по гарячих (і не дуже) слідах авторки "Лісової пісні", "Оргії" та "Досвітніх огнів". Ця спроба зловити тінь легендарної письменниці, до того ж через призму перцепції людей різних епох та різного статусу в суспільній ієрархії, є чудовим віддзеркаленням того, хто така Леся Українка насправді. Бо "залізна вона" це не просто письменниця — це образ, канон, який обріс мітами і легендами, який застосовувався для пропаганди і просвітництва, тісно вплівся в національний код і продовжує надалі метаморфозувати (точніше, який продовжуємо метаморфозувати ми). А ще цей роман значною мірою про нас: про сучасне українське суспільство та про наші патології, які, зрештою, спричиняються до того, якою ми бачимо тінь Лариси Косач.
Мене відразу привабило те, що події книги розгортаються у Верховинському районі (центр подій село Буркут) - одному з моїх найулюбленіших куточків Карпат.
Особливо сподобалися описи подій того часу, коли до цих місць приїжджала Леся Українка - саме ця подія і стала основою твору. Натомість текст "сучасної" сюжетної лінії подекуди викликав запитання й, на мою думку, потребує додаткового редагування.
Цікавим кроком було використання кількох сюжетних ліній, які між собою переплітаються. Наповнені цікавими фактами та історіями вони ще більше занурювали у давні часи, щоправда залишилось відчуття, що без них основна сюжетна лінія б не постраждала.
Твір з потенціалом, але післясмак від незрозумілих рішень автора та неточностей у тексті залишається.
Кажуть, що в цьому романі про Лесю Українку дуже мало Лесі Українки. Навіть не кажуть - докоряють. Адже анонсована розгадка найбільшої (тобто найінтимнішої) таємниці головної культурної діячки країни змусила багатьох гарячково гортати сторінки в пошуках пікантних подробиць, а потім розчаровано знизувати плечима. Та насправді ця книга має для нас відповіді. Потрібно лише навчитися ставити запитання.
У романі дуже багато музики, а точніше - ніжних почуттів до неї. Тож не дивно, що в певний момент звучання цього багатоголосного тексту набуває рис хоральності, адже розділи навмисне поділені на топографічно-музичні горизонталь та вертикаль - буквально, нам запропоновано простежити «шлях» головних і «висоту» побічних героїв, тобто «мелодію» та «гармонію» цього незвичайного літературного твору, де одна функція не може існувати без іншої, як теперішнє без минулого. Як правда без міфу. Як творчість без любові.
Так, це міг би бути біографічний бестселер про слабку сильну жінку з мінливою орієнтацією. Натомість, ви прочитаєте оповідь про столяра, майже не схожого на найвідомішого теслю в історії людства (а все ж...) з його одержимим захопленням дверима і підсвідомим пошуком виходу. Полюбите бездарну графоманку, чия відданість власним переконанням несподівано знайде відгук у найчерствіших скептиків. Впізнаєте себе в розповідях випадкових подорожніх, які чіпляються за історії про украінську поетесу як за доказ власного існування.
Бо навіть найзневіреніші із нас, йдучи за Лесею дорогою вимушеної самотності, несміливо шепочуть «мріє, не зрадь».
Довго роздумувала, що ж написати. ❓❓❓ Сюжет книги постійно кружляє навколо відомої постаті Лесі Українки. Ліній декалька, з різних часових періодів. Усі зав'язані на історії про лист Лесі, який вона відправила Ользі Кобилянській, але який все ж до адресата не дійшов. В кожному сюжетному напрямку герої розповідають про своє життя і про поетесу, яка якимось чином, чи то на 5 хв, чи то на довше, у цьому житті з'являлась. Більше про події в книзі нічого сказати не можу. Теми зачеплено різні: і непрості відносини батьків і дитини, алкоголізм, нещасливий шлюб, нещаслива перша любов, складне і цікаве життя в горах і навіть недвозначні натяки на відносини двох письменниць. Але...
📚Реклама цієї книги і весь маркетинг був зосереджений на Лесі. А її тут практично немає. Якщо сказати коротко, то описано кілька днів її дороги і відпочинку біля джерел "залізної води". А якщо чесно, то я прийшла в цю книгу саме за Лесею. І тих кілька спогадів явно замало. Ну, подивіться на обкладинку, врешті. Сюжетні лінії дуже пошматовані і нерозказані до кінця, вчинки персонажів часто нелогічні, абсурдні і трохи дивні. Особливо це стосується сучасної часової лінії сюжету.
Для мене цей твір видався недопрацьованим, бігом виданим до дати 150-річчя з дня народження Лесі Українки. Додам, що це перше моє знайомство з цим автором. Також розумію його бажання розповісти цю історію дитинства. Але... Маркетинг спрацював, та читач трохи розчарований.
«Залізна вода» – роман українського письменника Мирослава Лаюка, у якому переплітаються історія, міф, психологічна глибина, загадковість людських доль, культурні постаті та особисті пошуки героїв. Творчість Мирослава Лаюка – поета, прозаїка, літературознавця –відзначена низкою нагород, серед яких Премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського за роман «Баборія». «Залізна вода», у якій автор продовжив експериментувати з формою та стилем, стала однією з найочікуваніших книг 2023 року. Дія роману розгортається у двох часових планах: сучасності та 1913 року. У центрі першої сюжетної лінії – театральна режисерка та молодий чоловік, який після тривалої відсутності повертається до рідного краю. Вони вирушають на пошуки унікального листа, здатного пролити світло на один із найбільш загадкових епізодів української літературної історії. Це лист, який нібито пов’язаний із Лесею Українкою. Головні герої шукають його, оскільки він може допомогти з’ясувати походження невідомого твору письменниці. Друга сюжетна лінія – це розповідь про подорожі Лесі Українки Карпатами, її зустрічі з місцевими жителями та вплив мисткині на їхні долі.
Мирослав Лаюк увиразнює значущість впливу Лесі Українки на сучасну українську літературу, зазначаючи: «Є думка, що всі письменники перебувають у постійному діалозі з письменниками минулих епох. Ми завжди спілкуємося з Шекспіром. Так само мені здається, що всі українські письменники завжди будуть спілкуватися з Лесею, Шевченком, Франком. Це наша свята трійця». У романі «Залізна вода» художньо переплетено історичні факти з художньою вигадкою, завдяки чому створюється батошарова оповідь, яка досліджує проблеми відданості, пошуку сенсу життя та взаємозв'язку між минулим і сучасністю.
Текст роману окреслює особисті стосунки героїв, їхні внутрішні конфлікти та пошуки самореалізації. Наприклад, Богдан намагається налагодити контакт із батьком, Анна прагне досягти успіху в театральній сфері. Леся Українка зображена не лише як видатна письменниця, а й як людина, яка безпосередньо взаємодіяла з мешканцями Карпат, мала глибокий вплив на культуру та була носієм європейських ідей. Ці вставні історії додають глибини та реалістичності оповіді, роблячи її близькою та зрозумілою для сучасного читача.
Твір «Залізна вода» Мирослава Лаюка поєднує ознаки різних жанрів, зокрема історичного, психологічного, містичного романів, тут представлено глибоке дослідження людських почуттів, амбіцій та пошуків свого місця у світі. У романі наявна атмосфера загадковості, містичні мотиви, переплетення минулого й сучасного, а також мотиви пошуку істини через незвичайні знахідки. Можна говорити про певну схожість із романом-феєрією «Зачаровані музиканти» Г. Пагутяк. Обидва твори мають містичну атмосферу, глибокий зв’язок із фольклором та народними віруваннями. Вони досліджують межу між реальністю та міфом, а також торкаються теми пам’яті й зв’язку минулого з сучасністю. Це глибокий та рефлексивний твір, який запрошує читача замислитися над власним шляхом, над тим, як минуле впливає на наше сьогодення та як особисті вибори формують нашу долю спадщиною культури та роллю видатних особистостей у формуванні національної ідентичності.
Відверто кажучи, для мене ця книга стала тією, яку ти читаєш тільки тоді, коли від неї немає куди тікати.
Якщо під час читання здебільшого складалось враження, що «історія не визначилась» зі своєю основою, то після – що тебе обманули. Книга обіцяє тобі захопливі пошуки листа, з приватної переписки Лесі Українки та Ольги Кобилянської, а отримуєш – особисту історію страждань головного героя Богдана. Всі ж розповіді про сучасників Лесі Українки там присутні, ніби у якості виправдання. Крім того, книга має купу напівпустих сторінок, хоча об’ємом всього 260, вже зі змістом та післямовою автора. Тільки 4 з цих сторінок – про взаємодію Лесі та Ольги.
Сам твір поділяється на дві основні половини: власне різноманітні історії життя людей, які так чи інакше пов’язані із Лесею, та сучасну історію Богдана. Між собою ці половинки співпрацюють просто жахливо.
Історії з минулого, хоч інколи й повторюють одні й ті ж сцени, всі пов’язані між собою, дають тобі цікаве відчуття погоні за привидом видатної постаті. Проте, через велику кількість персонажів та постійне чергування розділів (один про минуле, один про Богдана), це все складається у мішанину, ніби читаєш дві зовсім різні книги одночасно. На мою думку, цьому творові справді було б краще у форматі двох не пов’язаних між собою книжок.
Головним же мінусом для мене став саме Богдан. Якщо на початку його зображають цікавою людиною, з міцними принципами та важкою долею, то за кілька розділів він перетворюється у дратуючу постать, яка бігає за листом просто «тому що це моє». Все життя йому не був цікавий і потрібний той лист, а от щойно ним зацікавився хтось інший, то тепер він готовий ледь не вмерти за нього. Чому? Відповіді немає. Особисто мене цей персонаж дратував протягом всього читання, хоч твір і намагається нас змусити йому співчувати, ледь не на кожній сторінці. Це відверто втомлює, особливо на фоні вічно ображеної поведінки героя, яка відганяє від нього всю можливу емпатію. Тільки за його взаємодією з батьком спостерігати цікаво, й віриться в неї дуже легко.
Крім того, ви не знайдете тут жодного жіночого персонажа, який би був повноцінним. Це все або сюжетні «функції», які стрибають навколо головного героя, або глибоко нещасні однотипні постаті, що відрізняються лише деталями. Серед них, яскраво виділяється хіба що монахиня-грубіянка, наче ковток свіжого повітря.
Візуальні описи – єдине, що дарувало мені насолоду. Вони глибокі, соковиті та метафоричні. Тут тобі і мухи в смолі живого дерева, і звисаючий з моста кінь, і спляча дитина серед надгробків, і дарабники посеред крижаної води та смертоносних колод. Все, чого душа забажає, але дочитавши, замість звичної туги за історією, я відчула полегшення.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Перше. Це не бай опік, том сподіватись на роман «Залізна вода» як на джерело детальної інформації про життєпис Лесі Українки не слід.
Друге. Це не масовий детектив на зразок Дена Брауна (пам’ятаєте, Роберт Ленгдон шукає історичні атрибути, розшифровує загадки та містифікації і все таке…). Цього в тексті Лаюка (на жаль?) немає.
У романі простежуємо дві сюжетні лінії:
1) історії/спогади/побрехеньки про візит Лесі Українки до Буркута із метою оздоровлення 2) сучасна лінія пошуку втраченого листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської
В обидвох лініях є зав’язка на мільйон. Дійсно, роман міг стати вибухом, сенсацією, епатажним пазлом. Але… Лінії роману є не надто динамічними, змістовними. Спогади в так званій історичній лінії цікаві колоритом, мовою, але певної єдності ідейної не простежуємо.
Пошуки листа Богданом взагалі перетво��юються на історію про «блудного сина», який забуває про історичну місію встановлення правди про кохання (?) наших двох письменниць, а натомість намагається розібратись зі своїм минулим, з’ясувати стосунки зі своїм батьком і водночас із коханням усього життя – Дзвінкою.
Десь усередині твору ти просто вже не усвідомлюєш, куди й навіщо рухаються герої. Так, маршрут Лесі Українки продубльовано, але лише на географічному рівні. Цілі подорожі вже зовсім інакші. Мені катастрофічно не вистачило цілісності між двома лініями твору, занадто паралельно вони йдуть, без натяків на поєднання.
Після прочитання лишається приємний план здійснити власну подорож тими місцями, бажання віднайти щось своє в цій історії. Може, це особливості авторського задуму? Не давати готової відповіді, а спробувати відкопати свої сенси.
Роман «Залізна вода» може стати першим кроком до глибшого занурення до творчості Лесі Українки (перечитати її драматургію та листування, зокрема). А ще текст Мирослава Лаюка є своєрідними популяризатором певних районів Івано-Франківської області (сам був, рекомендую). Тому книжку до сумки та гайда місцями подорожі Лесі Українки. Ось цей меседж для мене є найважливішим здобутком після прочитання книжки.
Оповідь відбувається в двох паралельних лініях: сучасній (де йде послідовно) і в минулому (де кожна глава йде від нового персонажа). В минулому таймлайн огортає час подорожі Лесі Українки до Карпат, а в теперішньому герої намагаються знайти живих свідків чи документи про ці події.
Трохи уваги приділяється і стосункам Лесі з Ольгою Кобилянською. Для мене читати це було дуже цікаво, адже я якраз нещодавно читала "Царівну", і в принципі немало чула про відносини між цими титанесами.
Ще один рівень, завдяки якому книжка мені дуже відгукнулася - це локація. Події відбуваються в Карпатах, а саме на Чорному Черемоші. І такі згадані населені пункти, як Красник, Дземброня та Косів мені знайомі, адже я саме відвідувала їх (правда півжиття тому, але все ж). Тому по-перше я завжди могла уявити пейзажі, в декораціях яких відбувалися події роману, а по-друге цей факт щоразу мене дуже тішив.
Мені сподобалося те, як Мирослав Лаюк підійшов до зображення подій, повʼязаних з життям письменниці. Ми ніколи не бачимо її детально, і автор ніколи не намагається залізти їй в голову. Натомість ми здалеку зустрічаємо її очима інших персонажів, і от таку мозаїку збирати напрочуд цікаво. До того ж ці ніби-то другорядні епізодичні персонажі - переважно дуже яскраві і захопливі.
Я отримала велике задоволення від прочитання, та переважно саме від лінії "минулого", сучасна ж частина оповіді не настільки мене чіпляла, хоча багато хто з членкинь нашого клубу знаходили там для себе цікаві теми.
Прочитала цю книгу на одному диханні. Побачивши Лесю Українку на обкладинці та карту зі знайомими місцями на форзаці, я подумала що це буде щось на зразок «Забуття» Тані Малярчук. Але ні. Це не белетризована біографія Лесі Українки. Роман Мирослава Лаюка перш за все про взаєморозуміння між батьком та сином. А вже потім — про місця, де бувала Леся Українка. Але карта не дарма прикрашає форзац книги, роман побудований як своєрідний маршрут, який прямує до Буркута, де Леся лікувалась від туберкульозу. У книжці побіжно згадується листування Лесі з Ольгою Кобилянською. Когось цей момент роздратує, а когось навпаки зацікавить. Жалкую тільки про, те що не читала цю книгу раніше. Хоча, як сказано в післямові автора до роману — життя одне, тому не варто ні про що жалкувати.
Очікувала більшого, хоч це моя перша книга авторства Лаюка. Переплетення сюжетних ліній часом складно відстежується, бо, замість анонсу «хто» і «коли», автор кожен розділ оголошує розмитим «де», яке мало допомагає, якщо ти погано тримаєш у голові Карпати й не маєш звички заглядати до карти, або ж вести додаткові нотатки читача. Давніші лінії читаються цікаво, вони насичені автентичним буковинським (і не тільки) говором, але для мене звучали по-рідному. Сучасні сюжетні лінії для мене абсолютно непослідовні, стохастичні, необґрунтовані, і взагалі головні герої якісь «припадочні». Не шукала в цій книзі аж такої «побутовости» і «приземлености».
Я не можу бути цілком об'єктивною, тому що книгу написав мій одногрупник. Може, я очікувала більшого, тому що знаю, який Мирослав розумний і творчий. На жаль, роман видався ні про що. Мені сподобалися окремі речення, з них вийдуть гарні цитати. Для мене книга про те, як у певному гірському регіоні всім хочеться краплинку слави Лесі Українки, навіть якщо вони мають лише опосередкований стосунок до життя письменниці. Чимало незрозумілих і невмотивованих вчинків персонажів, якісь випадкові герої з'являються і зникають, а Леся Українка просто існує собі на тлі цього всього. Однак загалом незрозуміло, про що йшлося і навіщо це все було.
Так, брала виключно через Лесю Українку, і в цьому плані не була розчарована. Оповідки від людей різного віку, статі, статусу, професії, часу про цю загадкову письменницю були дуже цікавими. Але, на жаль, головний сюжет все зіпсував. На початку було навіть непогано, все подобалось, ідея з листом як зав'язка чудова, аж поки не почалась ахінея з пригодами алкоголіків, якимись зеками, бійками, аваріями. От чесно, з головної історії висновків та сенсів не зловила, персонажі не симпатизують. Тому я й закинула книгу і дочитала аж зараз лише, хоча вона й маленька. Але пише автор гарно, з цим не сперечатимусь.
От читаєш, читаєш художній твір, втягуєшся, а потім бац – там описується ситуація з собаками, і ти точно знаєш, що вони так себе не будуть поводити у поданих обставинах. Магія порушилась, і одразу оголились всі нелогічні для мене поступки, дивна поведінка персонажів. Трошки відвикла я від суцільної «загадковості» душ. Не зайшло.
Наче у холодну воду входиш, як відкриваєш книгу і починаєш читати. Все довкола вʼязке і дивне, але відірватися сил нема. Дуже сподобалося, що Леся Українка проходить червоною ниткою по сюжету, лишаючись в тіні, даючи простір іншим персонажам відкриватися. Загалом, закінчивши книжку - наче від сну прокинувся, сон трохи незрозумілий і наче хаотичний, але приємний.