Нано Мазут, відомий боснійський поет та есеїст з канадським громадянством, автор циклу віршів під назвою «Пси на озері», впадає в кому. Його мозок, відгороджений від зовнішніх подразників, творить паралельний світ, у якому спогади переплітаються з витворами уяви, минуле стає майбутнім, а мертві з минулих епох крокують попідруч із живими, створюючи фантасмагорійну процесію, що прокладає собі шлях крізь сум’яття Балкан.
Аріф Невзеті, непоказний хлопчина-рецепціоніст, який виявив поета непритомним у його готельному номері, відчуває незбагненну спорідненість із ним і вирішує вдати з себе його родича. А щоб виправдати свої часті візити в лікарню перед сусідом, хлопець вигадує історію важкохворої кузини Беси і щодня розповідає другові про її життєві пригоди, черпаючи натхнення зі свого захоплення Дубровником, літературою доби Відродження та молодою працівницею лікарні.
Обидва оповідачі сміливо поринають у ймовірні та неймовірні історії, сюжети яких в парадоксальний спосіб переплітаються і розвиваються дзеркально. «Пси на озері» — це мандрівка лабіринтом біографій видатних постатей, безіменних героїв та неспокійних душ. Це історія про самотність, пошук і усвідомлення своїх життєвих пріоритетів та про якорі минулого, які знайдуть тебе, як від них не ховайся.
Miljenko Jergović is a Bosnian prose writer. Jergović currently lives and works in Zagreb, Croatia.
Jergović has established himself as a writer in both Bosnia and Herzegovina and Croatia, and his stories and novels have been translated into more than 20 languages. Critics have acclaimed his capability to turn every topic into a story without changing it at all, hence preserving its internal logic.
His more acclaimed works include his debut Opservatorija Varšava (Warsaw Observatory, 1988); Hauzmajstor Šulc (Schultz the Repairman, 2000), both collections of poetry; a collection of short stories Sarajevski marlboro (Sarajevo Marlboro, 1994); the novels Mama Leone and Dvori od oraha ("The Mansion in Walnut," 2003; and the drama Kažeš, anđeo (You Say It's an Angel, 2000). Jergović is also a journalist and has published a collection of his articles in the acclaimed Historijska čitanka (A Reader in History, 1996).
His most recent work, Rabija i sedam meleka (Rabija and the Seven Angels), became a bestseller in Bosnia and Herezgovina only few days after it was published.
Я довго трималася на відстані Мілєнка Єрґовича, хоч на поличці вже стояли дві його книги — «Війна» і «Пси на озері». Я чула схвальні відгуки (наприклад, від «Микита любить книги»), але все відтягувала читання, поки поїздка в Дубровнік не схилила мене нарешті взятися за неї. І жодної секунди не пошкодувала. Так, книга для когось тригерна: дві війни, еміграція, несправедливість, біженці, памʼять. Але мені нормально, бо люблю читати про схожі досвіди людей з різних епох. Єдине соромно — що я так мало знаю про Югославію та їхню війну.
Стиль письма окремо заслуговує лайка. Як написав один англомовний рецензент: якщо б Єрґович просто виклав свій довжелезний список покупок, я б і його проковтнула. Книга складається з кількох простих, але нелінійних сюжетів: трохи містики, трохи брехні, трохи загадок. Багато справжніх і вигаданих персонажів, багато історичних фактів і культурних відсилок (які треба гуглити, якщо у вас нуль знань в югославській історії).
Моя улюблена частина, де Аріф розповідає (вигадує на ходу) історію своєї сести (ні) своєму другові.
Фінал, канєшна, трешачок (хоча я так і думала), але хоча б зрозуміло, чого один з ГГ так був зациклений на псах на озері.
Якби у людства був доступ до інтелектуальної діяльності помираючого мозку Джойса, то ми б мали ще більш вражаючий витвір мистецтва. А ще цих двох авторів об'єднує Трієст.
Це дивна і чудова книжка. Навіть попри трохи дике для мене закінчення. Книжка, про котру хочеться поговорити одразу в кількох контекстах. Моя улюблена частина її та, де Нано Мазут розповідає стюардесі історію її родини через призму сервізу. І це по суті повість чи оповідання, зашите в роман. В цьому сенсі пригадується спосіб Мілоша із "Придорожного песика", де є розділ, що називається якось типу "Дарую теми". Там Мілош писав фабулу текстів, котру дарує письменникам, аби розвинули до рівня повісти чи роману, бо сам він вєе застарий, аби ті десятки задумів втілити в життя, тому шкода, як пропадуть. А в "Псах на озері" виглядає так, що Єрґович свій задум про сервіз вписує в роман. Це дуже зручно, зважаючи на те, що головний герой книжки - письменник. Як людина, котра навіть не те, що просто продукує більше ідей для текстів, ніж здатна втілити, а котрій вигадувати сюжет подобається куди більше, ніж її розписувати, я їх обох дуже добре розумію. Друга річ, про котру хочеться поговорити в контексті цієї книжки - як часто в балканській літературі згадується багато назв міст. Якщо порівнювати ту добру балканську літературу, про котру мені йдеться, то майже в кожнім романі, навіть, якщо він про одне умовне Сараєво чи умовний Загреб, то там все одно буде згадано мінімум зо три десятка міст і сіл балканських. При чому через купу різних призм. Натомість в нашій літературі автори якось дуже замкнуті на локації, в якій відбуваються основні події твору, наче замикаючи героя і його долю, штучно замикаючи. Звісно, я спрощую, але в балканській літературі є відчуття зв'язків і широти мандрів чи переплетення їхньої особистої долі з десятками топосів, про котрі вони пишуть. В нас же часто автори обмежені мегаполісом, котрий нерідко самі погано знають і котрий їм не є рідним. Третій контекст - це віршова частина збірки. Я не фанат поезії, але цей віршовий корпус в плані мітологізації постаті Мазута дуже добре працює, бо допомагає повірити в реальність такого автора. Ба більше, частина тих віршів мені сподобалася, що я навіть постив кілька із них в інстаґрамних сторіз. Тому ось ця мистецька надбудова в цьому конкретному випадку працює і вона створена якісно. Бо часом буває, що такі речі створюють просто для збільшення об'єму чи образу, але для повноти картини вони нічого не промовляють, бо зроблені халтурно чи не мають насправді сенсу. Якщо ж узагальнювати все це, то се цікава книжка, котру хочеться читати, навіть попри складні теми і деякі неприємні моменти чи описи, деякі з яких мені видалися зайвими.
Новела Мілєнко Єрґовича зіткана з двох наративів, десятків балканських імен, кількох воєн, спогадів про всіма забуті геноциди і масові убивства, коматозних снів, дитячих спогадів які виявляються ключовими в долях людей, а також біографій справжніх і вигаданих людей. Коротше - типова «балканщина».
Чи значить це щось конкретне для читача? Так. Те що прочитання цього твору вимагає розуміння контексту як мінімум югославської війни і взаємостосунків балканців між собою і світом, як максимум хоча б поверхневого розуміння історії Балкан включно з османським періодом плюс того ж поверхневого розуміння культурних шарів.
Сам сюжет доволі простий за конструкцією: поета виносять із готельного номеру непритомного. Він дивиться коматозні сни в яких йому розкривається власне життя і його вузлові моменти, аж до ключового спогаду дитинства про псів на озері. На яву рецепсіоніст готелю вражений картиною, сам не знає навіщо, гуглить імʼя поета, ходить до нього в лікарню і називається його родичем. А щоб відбрехатися від друга вигадує неправдоподібну, але літературну історію про хвору сестру.
Обидві історії дивним чином паралеляться, але геть невловимо. Фінал поетової історії для мене був неочікуваний і , певне, ті сцени з його дитинства на озері - моя улюблена частина історії, він завʼязує докупи все сумʼяття і розгардіяш які виникали під час читання тексту і дає розуміння, що ж так мучить героя і що він шукає в своїх спогадах.
Колись мені трапилась на очі порада письменникам початківцям щодо довгих речень. Мовляв: перевірте, що написано у вашому паспорті. Ніл Ґейман? Ні? Тоді не пишіть довгих речень.
Власне, якщо у вашому паспорті написано Мілєнко Єрґович, то вам теж можна. Нескінченно довгі витієваті речення, в яких, однак, ніколи не губиться основна лінія і в яких дуже складно заплутатись, заворожують.
Дивно усвідомлювати, що з усього тексту справжні події - справжні у дійсності роману - займають хіба що чверть тексу, все інше - вигадки та марення. Але книгу це зовсім не знецінює.
Із чим тут справді є проблема, на мій смак, то це з поезією. Не люблю, коли вірші роблять невід'ємною складовою прозового тексту, як тут чи, наприклад, у Жадановій "Месапотамії". Цього разу я вирішив здатись. Можливо, ті вірші розкриють якісь несподівані деталі з життя та способу мислення Нано Мазута, але мені то вже байдуже.
Історія, яку хотів розказати автор, закінчилась. А я не настільки зблизився із Мазутом, щоб, як Аріф Невзеті, поринати в дослідження його творчості.
Jergowić ma niewątpliwą umiejętność przepływania między wątkami i budowania postaci w które można uwierzyć. Specyficzna książka do czytania, bo główna historia paradoksalnie nie jest tak wyraźna i wciągająca jak wątki poboczne. Określenie przez autora książki jako "ćwiczenie stylistyczne" ratuje ją w mojej opinii przed 2 gwiazdkami, umieszczając ją w nieco innej, bardziej przychylnej kategorii.
Przeciągnięta ta struna za mocno, Miljenko. I przegadana opowieść. No, ale skoro jedną z inspiracji byli ci niefortunni "Zagubieni"... Których nawet pierwszej serii nie byłem w stanie obejrzeć do końca!? Tym razem treść przegrywa z rozbuchaną formą. Plącze Miljenko wątki, rwie je i szarpie; prawda - niektóre zapierają dech, ale kilka jest po prostu zbędnych. Mimo to - czyta się świetnie. Ale czy sięgnąłbym po listę zakupów MJ? Wolałbym relację z tego, kogóż to On w tym sklepie spotkał. Dobrą historię poproszę, bez udziwnionych inspiracji. A w czerwcu obiecuję wziąć się za "Rutę"!
It was a bit of a letdown. There are all the usual elements of a Jergovic story, the ones he used so many times in his Sarajevo, Marlboro, he even employs his trademark farce to mask the thousands of daily tragedies that pass you unnoticed. He balances a thin line: anything over it would be deemed cynical or whimsical, but it's that delicate touch that gives it heart. You can grant him that. But what's the point of it?
The novel tells a story of a fictional Yugoslavian writer who whiles away in a coma some 300 pages, while giving you insights to his life from a Lost-like plane full of dead or dying people. In real life he's occasionally visited by a receptionist from the hotel where he stayed just before that. The receptionist is a "wonderfully beautiful young man", who feels a strange connection to the said writer, because he looked him up in Google. To explain his frequent visits to the hospital to his neighbour, he invents a terminally ill cousin who has just returned to Zagreb after spending her whole life in Canada. She decidedly "became lesbian" after meeting Arturo Belano and her dying wish is to see Dubrovnik. She falls in love with a young nurse and repeatedly tries to seduce her acting very much like a drunken sailor. All of this is interspersed with occasional interludes in the form of sketches on "Bosnian and Serbian history through material objects".
It is incredibly enjoyable at times, but lacks both integrity and purpose. The novel just went on and on, and I started actively wishing for one of the characters to die and break the vicious circle of hospital visits and memories of childhood trauma. It ends quite abruptly and like many works of post-modern fiction leaves you wondering what it was all about. The only thing is clear: it could have turned out so much better.
Skozi celoten roman ni povsem jasno kdo je glavni lik in kdo v resnici pripoveduje. Najverjetneje je glavni pripovedovalec pisateljev alterego, ki potuje z letalom v nekem na pol budnem, treznem ali pa norem stanju in ves čas nadleguje stevardeso Dunjo ter nekega najverjetneje fiktivnega prijatelja, medtem pa skače iz zgodbe v zgodbo. Ali pa se tako samo zdi in so vse nanizane in pomešane zgodbe v romanu samo poizkus napisati en roman in hkratna kapitulacija s tem, da ta pripovedni kaos združiš v eno prisiljeno celoto. Miljenko je izvrsten pripovedovalec, a to delo nima nobenega fokusa, nobene osrednje zgodbe ali ideje, niti ni zanimiv, v kolikor se ravno ne najdeš v kaki lokalni anekdoti jugoslovanskega prostora, ki skačejo v časovnem okviru od 70ih let do sedanjosti....
Прозова частина захоплює, а поетичний доробок Ніно Мазута важкувато сприймається. Можливо, через те, що в поезію треба вчитуватися концентрованіше, але з іншого боку, погана поезія викликає нудьгу. Мілєнко Єрґович у кінці книжки писав, що тут зібраний доробок поезії Мазута різної художньої якості. А от проза і стан в комі Мазута – це захоплююче – дозволяє зануритись в особистісний та ширший державний та історичний контекст
Priča ispričana do kraja, no osim dijelova koji su se ticali Bese Nevzeti, i koji su dali omaž Bolanu, mogao bi izdvojiti samo lijepi završetak knjige. Dio koji se ticao ratnih razračunavanja je suvišan, stranice o posuđu također. Nije do kraja uspio u svojoj stilskoj vježbi, jer je oniričnost nešto što ga nije krasilo, što ne prepoznajemo kao dio njegove poetike.
DNF na 50 stronie jak dla mnie zbyt patetyczna i chaotyczna historia. Nie mam pojęcia co się działo przez te 50 stron. Po niezwykle filozoficznym trzydziestowyrozowym zdaniu o kacu stwierdziłam, że to nie jest książka dla mnie.
Mój najsłabszy Miljenko, zbyt dygresyjny, szkatułkowy, oniryczny, mówiący o tym samym co zawsze, ale konstrukcja tej książki jest skomplikowana niepotrzebnie.