What do you think?
Rate this book
Смерть лева Сесіла мала сенс
«Смерть лева Сесіла мала сенс» — роман Олени Стяжкіної про нашу війну й про долі людей, випадково поєднаних у Донецькому пологовому будинку в 1986-му році. Магія фотографії та запозичених імен перетворює незнайомців на гілки генеалогічного дерева — і вони врешті стають родиною, головна в якій — маленька дівчинка. У книжці безліч переходів — стоматолог стає воєнним хірургом, цап — сапером-собакою, боягузливий радянський чиновник набуває рис янгола-охоронця, продавчиня косметики перетворюється на інструктора зі снайперської стрільби... В українському Донбасі. На початку ХХІ століття. Проте час у книжці — доволі умовна величина.
Це перший роман авторки українською мовою — втім, не повністю: за задумом, українська тут — чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв та негероїв можливість бути собою.
Це перший роман авторки українською мовою — втім, не повністю: за задумом, українська тут — чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв та негероїв можливість бути собою.
240 pages, Hardcover
Published January 1, 2021
14 people are currently reading
582 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 85 reviews
January 5, 2022
шось сподобалося, шось ні. дуже велика кількість героїв на 234 сторінки. стрибки з російську на українську викликали в мого мозку короткі замикання, місцями я могла лише думати як сильно мене це бісить, а про книжку не могла(
April 22, 2021
Цілком зрозуміло, що смерть лева Сесіла жодного сенсу не мала, як і не мала сенсу смерть жодного героя/негероя, як і не мала жодного сенсу війна, що суне у тексті не російською, а українською мовою. Російський, дещо патетичний, наратив змінюється на український, бездомний, поламаний, що йде наперекір. Тому й виходить плутано, бо це не історія однієї родини, це історія однієї знимки біля пологового у 86му: діти тільки-но отримали імена, які колись доведеться змінити, батьки тримають не лише згортки з немовлятами, а й мову, таку звичну для всіх, спільну, що дає надію (а ще дає квартири, килими, просто назвіть дитину на честь німецького комуніста, ну хіба вам шкода?). От вони там і стоять, на цій знимці, щоб і далі плутатися між собою, красти, ставати стоматологами і бізнесвумен, ділити життя з доброю примарою Донбасу Бабою, підтримувати самопроголошені республіки. Зрештою, просто сидіти в Зумі з онучкою (та кому вона донька, а кому онучка?), яка намагається усіх, наче ртуть з градусника, зібрати зі шпарин, але ніяк не виходить, тому й відправляє на карантин. А читач або читачка сидить і думає: "А хто оце зараз був? Це чий він батько? Чий син?", але історія завершилася. Певно, не в генеалогії справа, хай навіть онучка і малює сімейне дерево і підписує: "Усе складно". Справді складно, складніше і бути не могло.
July 15, 2021
Ох, скажу чесно - на початку мені було дивно. Книжка написана двома мовами - українською і російською - і ці "стрибки" між мовами мені давалися тяжко. Але ніщо так як мова краще не говорить про ідентичність та моральне зростання і перетворення персонажів. Мова на Донбасі - це вибір. Але це вже пізніше, коли той вибір буде. А спочатку...
Буде 4 сім'ї, які "виписали" із пологового будинку у один день. І одна спільна світлина, яка поєднала такі різні родини у одну велику сім'ю.
Буде ціле життя, яке сталося, і, дякувати Богу та Бабі, воно ще не завершилося, тож є надія.
Буде два привиди. Але буде й війна, тож привидів стане більше.
Буде дуже багато персонажів, у яких на початку історії страшно плутаєшся, а у кінці - вони тобі такі рідні, що навіть пробачаєш їм егоїзм, скандальність, дурість, ватність, помилки та страхи. Хоча особисто я деяким своїм родичам свого часу цього всього не пробачила. Категорично.
Буде Діна. Вона буде значно пізніше - як символ нового покоління та надії, що не все втрачено. Діна, яка малює "генеалогічне дерево" навіть з тими родичами, які "по ту лінію фронту", замальовує їх, але не викреслює. Не створює нових плям. Вона таки мій улюблений персонаж.
Ця книжка мені терапевтична. А тому - читаючи, я плачу. І щось мені повертається, щось у мені воскресає. Ще не пробачає, ще не час пробачати, але тоді, коли він настане - це буде зробити легше.
Література "про Донбас" має бути саме такою. Щоб "зрозуміти Донбас", для початку треба перестати на нього злитися. На тих, хто поїхав, і на тих, хто залишився, і на тих, "хто все це заварив". Тож "все складно", але Донбас замальовано, але не викреслено.
"Нам усім при народженні видають квиток у засвіти... Але далі поступ. Процес. Повільно, кожний у свій час. Майже всі йдуть назовсім хоча б трохи підготовленими, усвідомлюючи, що настав час. Улітку 2014 року квиток видали мільйонам одночасно і з коротким терміном дії. Усі жили собі, жили, а потім - усім - не тобі, не мені особисто - усім настав час. Але можна було ще вибирати, як і де".
Буде 4 сім'ї, які "виписали" із пологового будинку у один день. І одна спільна світлина, яка поєднала такі різні родини у одну велику сім'ю.
Буде ціле життя, яке сталося, і, дякувати Богу та Бабі, воно ще не завершилося, тож є надія.
Буде два привиди. Але буде й війна, тож привидів стане більше.
Буде дуже багато персонажів, у яких на початку історії страшно плутаєшся, а у кінці - вони тобі такі рідні, що навіть пробачаєш їм егоїзм, скандальність, дурість, ватність, помилки та страхи. Хоча особисто я деяким своїм родичам свого часу цього всього не пробачила. Категорично.
Буде Діна. Вона буде значно пізніше - як символ нового покоління та надії, що не все втрачено. Діна, яка малює "генеалогічне дерево" навіть з тими родичами, які "по ту лінію фронту", замальовує їх, але не викреслює. Не створює нових плям. Вона таки мій улюблений персонаж.
Ця книжка мені терапевтична. А тому - читаючи, я плачу. І щось мені повертається, щось у мені воскресає. Ще не пробачає, ще не час пробачати, але тоді, коли він настане - це буде зробити легше.
Література "про Донбас" має бути саме такою. Щоб "зрозуміти Донбас", для початку треба перестати на нього злитися. На тих, хто поїхав, і на тих, хто залишився, і на тих, "хто все це заварив". Тож "все складно", але Донбас замальовано, але не викреслено.
"Нам усім при народженні видають квиток у засвіти... Але далі поступ. Процес. Повільно, кожний у свій час. Майже всі йдуть назовсім хоча б трохи підготовленими, усвідомлюючи, що настав час. Улітку 2014 року квиток видали мільйонам одночасно і з коротким терміном дії. Усі жили собі, жили, а потім - усім - не тобі, не мені особисто - усім настав час. Але можна було ще вибирати, як і де".
October 19, 2021
«А якщо Путін — як Волдеморт, то хто його горокракси? У кому ще сидить його частина? А чи може наш Гаррі Поттер бути дівчинкою з Донецька?»
Неймовірно щемка історія. Втім, дуже реальна. Про кілька родин, долі яких переплелися далекого 1986 року. Крізь розвал Союзу, важкі 90-ті, стабільні 2000-ні і війну вони пронесли своєрідну близькість, таку, яка буває лише в великому роді, попри те, що подекуди опинилися по різні боки барикад і під різними прапорами.
Олена Стяжкіна зуміла розповісти історію так, що в якийсь момент кожен з десятка персонажів набуває рис і характеру. Ти їх розрізняєш, впізнаєш, співчуваєш, навіть якщо не розділяєш поглядів. Ти починаєш розуміти натяки і недоговорене, як в справжній родині, де не все можна оформити у слова.
Це чесна історія, без тотального хепі-енду. Але з надією на те, що наша дівчинка з Донецька виконає свою місію. І що все це має сенс.
Неймовірно щемка історія. Втім, дуже реальна. Про кілька родин, долі яких переплелися далекого 1986 року. Крізь розвал Союзу, важкі 90-ті, стабільні 2000-ні і війну вони пронесли своєрідну близькість, таку, яка буває лише в великому роді, попри те, що подекуди опинилися по різні боки барикад і під різними прапорами.
Олена Стяжкіна зуміла розповісти історію так, що в якийсь момент кожен з десятка персонажів набуває рис і характеру. Ти їх розрізняєш, впізнаєш, співчуваєш, навіть якщо не розділяєш поглядів. Ти починаєш розуміти натяки і недоговорене, як в справжній родині, де не все можна оформити у слова.
Це чесна історія, без тотального хепі-енду. Але з надією на те, що наша дівчинка з Донецька виконає свою місію. І що все це має сенс.
January 18, 2022
Якось на своїй сторінці у фейсбуці я запитала, що з української сучасної літератури вас найбільше вразило останнім часом і цю книгу там згадали багато разів. Тому я вирішила її почитати теж.
Спочатку мене дратували переходи з української на російську. Йдеться не про суржик, а про дві цілком літературні версії мов, але зголом цей стилістичний прийом почав мати все більше і більше сенсу.
Це книга про долі людей, про війну, про самоідентифікацію, про Донбас. Після "Інтернату" Жадана, певно найліпше, що я читала на цю тему. А тема ця досить складна.
Спочатку мене дратували переходи з української на російську. Йдеться не про суржик, а про дві цілком літературні версії мов, але зголом цей стилістичний прийом почав мати все більше і більше сенсу.
Це книга про долі людей, про війну, про самоідентифікацію, про Донбас. Після "Інтернату" Жадана, певно найліпше, що я читала на цю тему. А тема ця досить складна.
April 26, 2024
Читати це зовсім не пішло, але слухати в додатку АБУК - саме задоволення 👏🏻❤️
October 25, 2023
Цю крихітку на 240 сторінок я читала досить довго. Мені було складно.
По-перше, добра частина книги написана російською мовою. Так, про це вказано в анотації, яку я не читаю в більшості випадків. Але я вже чула від інших, що там є російська. Й чомусь гадала, що це будуть діалоги, а не загалом весь текст. Тому продиратися між цими чужими словами та літерами було тяжко. Коли розпочалася українська, то стало легше. Але
По-друге, сама структура роману мені видалася якоюсь пошматованою. Розділи схожі на окремі новели, есе, чиїсь потоки свідомості чи листи.
По-третє, для мене це забагацько персонажів на 240 сторінках. Я так до кінця і не запам’ятала, хто кому син чи донька, хто кому батько чи мати, хто кому чоловік чи жінка.
Загалом як раз окремі розділи мені лише і сподобались. Уже в другій половині книги, де було українською. Розділ, де пояснення назви книги. Чи розділ, де є дитячий твір «Моя бабця - снайпер». І напевно ще останній, де є промінчик надії.
Але якщо вас не лякає велика кількість персонажів, не нудить від російської та подобається незвичайна структура історії, то раджу ознайомитися, бо це все ж важлива книга про нашу війну. Й вона точно має сенс.
А ще послухайте інтерв’ю з авторкою.
По-перше, добра частина книги написана російською мовою. Так, про це вказано в анотації, яку я не читаю в більшості випадків. Але я вже чула від інших, що там є російська. Й чомусь гадала, що це будуть діалоги, а не загалом весь текст. Тому продиратися між цими чужими словами та літерами було тяжко. Коли розпочалася українська, то стало легше. Але
По-друге, сама структура роману мені видалася якоюсь пошматованою. Розділи схожі на окремі новели, есе, чиїсь потоки свідомості чи листи.
По-третє, для мене це забагацько персонажів на 240 сторінках. Я так до кінця і не запам’ятала, хто кому син чи донька, хто кому батько чи мати, хто кому чоловік чи жінка.
Загалом як раз окремі розділи мені лише і сподобались. Уже в другій половині книги, де було українською. Розділ, де пояснення назви книги. Чи розділ, де є дитячий твір «Моя бабця - снайпер». І напевно ще останній, де є промінчик надії.
Але якщо вас не лякає велика кількість персонажів, не нудить від російської та подобається незвичайна структура історії, то раджу ознайомитися, бо це все ж важлива книга про нашу війну. Й вона точно має сенс.
А ще послухайте інтерв’ю з авторкою.
February 7, 2024
Як я ридала через Тельму, її батьків та взагалі всіх..
Гарна книга про людей, що й не родичі одне одному, але вузи їх закріпили міцно ледь не на все життя. Замальовки-клаптики ніби акварельні малюнки малюють долі. Різні долі. Зрадницькі, мученицькі, печальні, богаті, чесні, безмозклі долі. Донецьк. Такий рідний для них, такий різний із часом. Привиди районів бАби та чоловічої версії прізвище якого я не пам'ятаю.
Так легко написана книга, якої я сказати чесно боялася. Та вчора, йдучи в коледж, шукала що послухати на Абук, перебравши 3-4 ознайомчі фрагменти залишилась з голосом Соні Сотник.
Зачіпило, купила, продовжила слухати і ось в список улюбленої сучукрліт додалося.
Гарна книга про людей, що й не родичі одне одному, але вузи їх закріпили міцно ледь не на все життя. Замальовки-клаптики ніби акварельні малюнки малюють долі. Різні долі. Зрадницькі, мученицькі, печальні, богаті, чесні, безмозклі долі. Донецьк. Такий рідний для них, такий різний із часом. Привиди районів бАби та чоловічої версії прізвище якого я не пам'ятаю.
Так легко написана книга, якої я сказати чесно боялася. Та вчора, йдучи в коледж, шукала що послухати на Абук, перебравши 3-4 ознайомчі фрагменти залишилась з голосом Соні Сотник.
Зачіпило, купила, продовжила слухати і ось в список улюбленої сучукрліт додалося.
August 9, 2021
У мене, щоправда, немає дому. Є місце для зразків ДНК.
Це - ду��е проникливий і хірургічно точний нарис нас.
Це - ду��е проникливий і хірургічно точний нарис нас.
March 13, 2024
Відгук від 28.04.2021
За словами авторки, роман народився з однієї уявної (або ні) ситуації, яку я спробую переказати в кількох словах.
Уявіть, що ви перебуваєте десь на сході Україні в зоні бойових дій і потрапили там в халепу. Наприклад, стався вибух, вас котузило і оглушило, все на світі перемішалося – і зображення, і голоси – аж нарешті починаєте вслухатися у те, як говорять ті, хто вас намагається витягнути і полегшено видихаєте, бо чуєте не "порєбрік" чи масковскій говорок, а українську мову.
Бо за таких обставин українська мова – це порятунок, це безпека, це еквівалент життя.
На противагу поширеному концепту мови, як зброї, Олена Стяжкіна хоче також донести, що мова може бути щитом і стіною, або, якщо хочете, навіть так – Стіною.
Роман має мозаїчну структуру і чимало персонажів, але за ними цікаво спостерігати. Дія відбувається здебільшого у Донецьку, тож можна навіть пограти із самим собою (самою собою) в гру і спробувати передбачити або вгадати, що з кожним (кожною) із них станеться після 2014 року.
Читати книгу, написану двома мовами одночасно дуже незвично, але й цікаво. Оповідь розмовляє з нами мовою тих, про кого розповідає історія. Я давно не читав нічого, крім дописів у фейсбуці, російською мовою і побоювався, що відчуватиму спротив, але ніт.
Перехід з російської мови на українську відбувається поволі, непомітно, а разом із мовою змінюються цінності. Так, мабуть, Льоха стає Олесем, а продавчиня косметики – снайперкою. А з іншого боку, це також історія про вибір – імені, сторони, мови і пов'язаного з нею майбутнього.
Завдяки кільком химерним персонажам, роман Олени Стяжкіної починає грати і на полі "магічного реалізму".
Баба (наголос на другому складі) і Шубін – це такі собі донецькі "непрості". Шубін російськомовний і попереджає кашлем шахтарів про небезпеку, а Баба розмовляє українською і видалася мені такою, якими ми бачимо на світлинах початку ХХ століття слобожанських селян. Утім, сама авторка книги вбачає у Баба щось французьке і європейське.
А лев Сесіл? - можете запитати ви.
А шо лев Сесіл, жив-був собі такий гарний лев в Африці, в національному парку, а в 2015 році його убив під час полювання якийсь стоматолог зі США. Це викликало величезний резонанс у всьому світі, а той стоматолог либонь досі переховується від громадськості і уряду Зімбабве.
З 2014 року між росією та Україною триває неоголошена війна, мільйони осіб залишили свої домівки, десятки тисяч були поранені, тисячі загинули і продовжують гинути зараз, щодня.
Та чи матиме це все хоча б такий сенс і розголос у світі, який мала смерть лева Сесіла?
За словами авторки, роман народився з однієї уявної (або ні) ситуації, яку я спробую переказати в кількох словах.
Уявіть, що ви перебуваєте десь на сході Україні в зоні бойових дій і потрапили там в халепу. Наприклад, стався вибух, вас котузило і оглушило, все на світі перемішалося – і зображення, і голоси – аж нарешті починаєте вслухатися у те, як говорять ті, хто вас намагається витягнути і полегшено видихаєте, бо чуєте не "порєбрік" чи масковскій говорок, а українську мову.
Бо за таких обставин українська мова – це порятунок, це безпека, це еквівалент життя.
На противагу поширеному концепту мови, як зброї, Олена Стяжкіна хоче також донести, що мова може бути щитом і стіною, або, якщо хочете, навіть так – Стіною.
Роман має мозаїчну структуру і чимало персонажів, але за ними цікаво спостерігати. Дія відбувається здебільшого у Донецьку, тож можна навіть пограти із самим собою (самою собою) в гру і спробувати передбачити або вгадати, що з кожним (кожною) із них станеться після 2014 року.
Читати книгу, написану двома мовами одночасно дуже незвично, але й цікаво. Оповідь розмовляє з нами мовою тих, про кого розповідає історія. Я давно не читав нічого, крім дописів у фейсбуці, російською мовою і побоювався, що відчуватиму спротив, але ніт.
Перехід з російської мови на українську відбувається поволі, непомітно, а разом із мовою змінюються цінності. Так, мабуть, Льоха стає Олесем, а продавчиня косметики – снайперкою. А з іншого боку, це також історія про вибір – імені, сторони, мови і пов'язаного з нею майбутнього.
Завдяки кільком химерним персонажам, роман Олени Стяжкіної починає грати і на полі "магічного реалізму".
Баба (наголос на другому складі) і Шубін – це такі собі донецькі "непрості". Шубін російськомовний і попереджає кашлем шахтарів про небезпеку, а Баба розмовляє українською і видалася мені такою, якими ми бачимо на світлинах початку ХХ століття слобожанських селян. Утім, сама авторка книги вбачає у Баба щось французьке і європейське.
А лев Сесіл? - можете запитати ви.
А шо лев Сесіл, жив-був собі такий гарний лев в Африці, в національному парку, а в 2015 році його убив під час полювання якийсь стоматолог зі США. Це викликало величезний резонанс у всьому світі, а той стоматолог либонь досі переховується від громадськості і уряду Зімбабве.
З 2014 року між росією та Україною триває неоголошена війна, мільйони осіб залишили свої домівки, десятки тисяч були поранені, тисячі загинули і продовжують гинути зараз, щодня.
Та чи матиме це все хоча б такий сенс і розголос у світі, який мала смерть лева Сесіла?
July 6, 2025
"Cecil the Lion Had to Die" is a bold and politically charged novel that blends history, allegory, and personal narrative to explore Ukraine's post-Soviet identity and the toll of Russian aggression. Olena Stiazhkina writes with urgency and insight, and there are moments where the emotional weight of the story truly lands. The title itself is a compelling metaphor that threads through the novel with haunting resonance.
That said, the book can feel dense and disjointed at times. The shifting perspectives and experimental structure, while ambitious, occasionally obscure the narrative's emotional core. Some readers may find the lack of linear storytelling or character depth frustrating, especially if unfamiliar with the historical context.
Still, Stiazhkina’s voice is important, and her portrayal of resistance, loss, and the struggle for national and personal truth is undeniably powerful. It’s a book that rewards patience, though it may not connect with everyone on a narrative level. Worth reading for its ideas, even if the execution doesn’t always match the intent.
September 29, 2024
«Десь там, куди ніхто не може дістатися, зачакловане й зґвалтоване чужинцями місто залишається обітованою землею. Це неправильно. Але — невиправно.»
September 22, 2021
Це друга хороша книжка про війну, яку я прочитала. А може, і перша - вибач, Жадан.
December 12, 2021
Стилістика небаченої потужності, філігранна і натхненна робота з російськими та українськими мовними реєстрами, міцно змайстрований сюжет — суцільна насолода.
April 2, 2022
"Сюди не "долітало". "Долітало" - це таке дієслово, яке пояснювало хронічний, безособовий порядок війни. Хаос війни, в якому страшно було шукати винних, оскільки винні прикидалися рятівниками, а невинні проголошувалися звірами... "Долітало" - це війна без авторства. Це позірна безневинність та згода на жертовність, це прокляття, послання кривою траєкторією - "на кого впаде".
"Долітало", "прилітало" - це безпомічність і безпорадність..."
"У глобальному світі, де люди давно не прив'язані до місця, війна повертає поняття дому. Тягне-притягує туди, куди ти не можеш потрапити. Але можеш повернутися".
Спершу книжку читати важко - російська мова, багато імен і персоналій, які дуже плутаються між собою. Вже з середини починає вимальовуватися суть і задум книжки, з'являється все більше тексту українською. Ближче до кінця стає зрозуміло, хто є хто і куди кого життя завело.
"Долітало", "прилітало" - це безпомічність і безпорадність..."
"У глобальному світі, де люди давно не прив'язані до місця, війна повертає поняття дому. Тягне-притягує туди, куди ти не можеш потрапити. Але можеш повернутися".
Спершу книжку читати важко - російська мова, багато імен і персоналій, які дуже плутаються між собою. Вже з середини починає вимальовуватися суть і задум книжки, з'являється все більше тексту українською. Ближче до кінця стає зрозуміло, хто є хто і куди кого життя завело.
February 25, 2023
«Ти потім дочитаєш про Руанду, червоних кхмерів, про індіанців, вірмен у Туреччині. Ти потім дочитаєш усе про концтабори, де, як з’ясувалося, можна не тільки помирати, але й жити. Ти дочитаєш про Сирію, але так і не зможеш до пуття зрозуміти, хто кого вбиває й на чиєму боці правда. Ти прочитаєш про всі катастрофи й масові вбивства, але це нічого не додасть.»
September 24, 2021
Ця книжка мені душу вийняла.
Важко читати про воєнні злочини, Голокост, Голодомор, депортацію кримських татар - але можливо. Бо знаємо, що це вже позаду.
Про війну на Донбасі читати не важко, а неможливо. Бо невідомо, чим це скінчиться, невідомо, чи це скінчиться.
Хочеться заплющити очі та перечекати до моменту, коли нам скажуть результат - війни більше немає. Ніхто не помирає, ніхто не пропадає безвісти, ніхто нікого не втрачає, болить тепер лише пам'ять. І це неможливо. Треба знати, бачити, нагадувати собі, перестати втомлюватися. Воювати. Не змінювати війну.
Не варто читати цю книжку перед сном. Залиште собі кілька запасних годин на те, щоб поплакати, подихати, зібрати назад розбите серце.
Важко читати про воєнні злочини, Голокост, Голодомор, депортацію кримських татар - але можливо. Бо знаємо, що це вже позаду.
Про війну на Донбасі читати не важко, а неможливо. Бо невідомо, чим це скінчиться, невідомо, чи це скінчиться.
Хочеться заплющити очі та перечекати до моменту, коли нам скажуть результат - війни більше немає. Ніхто не помирає, ніхто не пропадає безвісти, ніхто нікого не втрачає, болить тепер лише пам'ять. І це неможливо. Треба знати, бачити, нагадувати собі, перестати втомлюватися. Воювати. Не змінювати війну.
Не варто читати цю книжку перед сном. Залиште собі кілька запасних годин на те, щоб поплакати, подихати, зібрати назад розбите серце.
July 9, 2024
перечитати цю книжку через два роки було хорошим рішенням. я розумію наскільки дитиною була тоді і не розуміла багатьох речей, а зараз бачу. ця книжка тільки додає з часом емоцій вражень і думок. ну і, ніхто не каже, що перечитавши втретє, я не подумаю як банально я це все сприймала зараз.
ця книжка про сімʼю, велику сімʼю, де кожен має своїх тарганів, але тримається разом, а потім намагаються всі разом зрозуміти один одного і зробити вибори. ні зрозуміти, ні зробити вибір виходить у людей не завжди. таке життя, і на щастя, відсутність вибору — теж вибір.
уміння й бажання змінюватись може врятувати.
але, зрештою, так. 2015 будуть памʼятати тільки через смерть лева Сесіла, яка мала сенс.
а наступні роки хтозна чи взагалі памʼятати будуть
ця книжка про сімʼю, велику сімʼю, де кожен має своїх тарганів, але тримається разом, а потім намагаються всі разом зрозуміти один одного і зробити вибори. ні зрозуміти, ні зробити вибір виходить у людей не завжди. таке життя, і на щастя, відсутність вибору — теж вибір.
уміння й бажання змінюватись може врятувати.
але, зрештою, так. 2015 будуть памʼятати тільки через смерть лева Сесіла, яка мала сенс.
а наступні роки хтозна чи взагалі памʼятати будуть
February 19, 2023
Смерть лева (це не ім‘я, реально лев) Сесіла мала сенс, а смерть водія тролейбуса з Донецька - не дуже. Принаймні у 2015 про першого глобально говорили багато, а про другого - локальний пшик, а не згадка.
Дуже недооцінена книжка, як на мене. Смислів - море.
Так, важко стрибати між персонажами, між мовами, між роками. Але ж це і робить літературу хорошою - коли треба прикласти зусилля.
Стяжкіна - молодець. Хотілось би більший масштаб і розмах, але і на цьому велике дякую.
Дуже недооцінена книжка, як на мене. Смислів - море.
Так, важко стрибати між персонажами, між мовами, між роками. Але ж це і робить літературу хорошою - коли треба прикласти зусилля.
Стяжкіна - молодець. Хотілось би більший масштаб і розмах, але і на цьому велике дякую.
October 29, 2024
Чудова книга! Прочитала на одному диханні, незважаючи на те, що російська на початку відштовхувала, бо не знала, що книга написана двома мовами. Навіть не усвідомлювала, що сумую за Донецьком. Багато чого відгукнулось, бо про мене і про моє життя. Рекомендуватиму своїм, бо привезти в місто-привид змоги немає, а так хоч почитати про частинку рідного міста можна, поїздити знайомими маршрутами і пригадати перехрестя вулиць і проспектів з минулого.
June 11, 2023
Я читала много хороших отзьівов про эту книгу, поэтому ожидания бьіли вьісокими, но, к сожалению, напрасньіми.
Це ще одна книга про Донецьк і перші роки російсько-української війни. Однако написана будто в спешке и хаотично, авторка просто растеклась мьіслями по древу.
Одна з найочевидніших проблем - перескакування з української на російську і навпаки. Раздражает, не так ли? Тим гірше, коли читаєш це після початку повномасштабного вторгнення.
Імен і персонажів так багато, що було б доречним додати якесь сімейне дерево чи просто список, - хто є хто - куди можна було б підглядати час від часу.
Що мені сподобалося, то це окремі цитати, які хотілося виписати і запам'ятати. Але загалом книга зовсім не обов'язкова до прочитання.
Це ще одна книга про Донецьк і перші роки російсько-української війни. Однако написана будто в спешке и хаотично, авторка просто растеклась мьіслями по древу.
Одна з найочевидніших проблем - перескакування з української на російську і навпаки. Раздражает, не так ли? Тим гірше, коли читаєш це після початку повномасштабного вторгнення.
Імен і персонажів так багато, що було б доречним додати якесь сімейне дерево чи просто список, - хто є хто - куди можна було б підглядати час від часу.
Що мені сподобалося, то це окремі цитати, які хотілося виписати і запам'ятати. Але загалом книга зовсім не обов'язкова до прочитання.
October 27, 2023
Не дивіться, що я поставила 4/5, насправді ця книга не оцінювана. І, простіть за банальність, неоціненна.
Двомовність книги — це те, що їй було потрібно. Це природно та передбачувано, але я не пробачу анотації метафору про перехід. Це занадто грубо й це стирає все, що авторка так ніжно зі слізьми на очах намагалася описати.
Мені, як людині з низькою концентрацією, короткі розділи та багато персонажів лише допомагали не загубитися в книзі. Ми ж не губимося в житті, де кожен з нас знає сотні людей. От і тут я не загубилася з приблизно двадцятьма.
Багато закладок і цитат, але вони настільки зачіпають особисте, що ними ділитися неможливо.
Двомовність книги — це те, що їй було потрібно. Це природно та передбачувано, але я не пробачу анотації метафору про перехід. Це занадто грубо й це стирає все, що авторка так ніжно зі слізьми на очах намагалася описати.
Мені, як людині з низькою концентрацією, короткі розділи та багато персонажів лише допомагали не загубитися в книзі. Ми ж не губимося в житті, де кожен з нас знає сотні людей. От і тут я не загубилася з приблизно двадцятьма.
Багато закладок і цитат, але вони настільки зачіпають особисте, що ними ділитися неможливо.
Read
December 22, 2024Два моменти: 1) я зробила велику помилку, адже прочитала перший розділ в якому ми знайомимося з жінками у пологовому і їх дітьми, а потім зробила перерву, і всю решту книги на жаль не відстрілювала про кого мова, їх так багато і стиль дуже насичений, кожна фраза з купою інфи. Треба список персонажів виписувати.
2) Як же тригерить російська. Я не розумію, нащо було писати цілі абзаци російською, а не просто передавати мову героїв у Донецьку, якщо дуже вже хотілось. Також не розумію, чому далі раптово українська і "вата" кричить на дівчину українською "Ти що, бандерівка?" в цьому немає сенсу.
Книга на жаль не складається у цілісну картинку. Багато фрагментів. Деякі описи супер точні і майстерні і до мурашок, але через пункти 1 + 2 воно все втрачається
2) Як же тригерить російська. Я не розумію, нащо було писати цілі абзаци російською, а не просто передавати мову героїв у Донецьку, якщо дуже вже хотілось. Також не розумію, чому далі раптово українська і "вата" кричить на дівчину українською "Ти що, бандерівка?" в цьому немає сенсу.
Книга на жаль не складається у цілісну картинку. Багато фрагментів. Деякі описи супер точні і майстерні і до мурашок, але через пункти 1 + 2 воно все втрачається
August 27, 2024
4 родини, 4 дитини, 10 таких різних історій, які починаються в одному донецькому роддомі у 1986 році.
Це книга не про гарних чи поганих, про своїх чи чужих. Вона про людей - з їхньою
«сірістю», емоційними гойдалками, меркантильними виборами і, зрештою, наслідками цих виборів. І це - найстрашніше.
Це книга не про гарних чи поганих, про своїх чи чужих. Вона про людей - з їхньою
«сірістю», емоційними гойдалками, меркантильними виборами і, зрештою, наслідками цих виборів. І це - найстрашніше.
September 15, 2025
9/10. A powerful book,but it takes a while to really coalesce. A writer to watch.
July 26, 2025
1986 року в пологовому в Донецьку народилися в один день четверо дітей, чиїх батьків партійний функціонер намагався вмовити назвати їх на честь німецького комуніста Ернста Тельмана. Відтак чотири сім'ї, люди, пов'язані між собою тільки місцем і випадком, а в іншому дуже різні в тому, як вони переживають розпадання попередніх систем смислів і пошук нових, стають такою собі великою родиною.
Для мене це була книжка про людей у пошуках сенсу - і в принципі, радше успішних у цьому пошуку, ніж ні, тому загальна наративна арка мені видалась позитивною попри досить складні теми. Мені спершу було дещо забагато персонажів - коли йдеться про кільканадцять основних героїв, яких показують протягом 30+ років, в будь-якому разі виходить, що їхні психологічні та ідеологічні зміни на тлі зміни часів можна накреслити тільки окремими віньєтками, а не детальним дослідженням еволюції на тлі доби. І хоча я читала без особливих перерв, протягом лише кількох днів, спершу між згадками когось встигала забути, що ми основного про нього знаємо - очевидно, книжка розрахована на уважнішого читача, ніж я, або такого, хто готовий тримати при собі папір з олівцем і поступово вибудовувати сімейне дерево, яке Діна малює наприкінці, або такого, хто після завершення почне знову читати з початку, щоб все ж розставити по місцях ті деталі про персонажів, які були на початку книги, коли вже нарешті звик, хто кому хто, поки її дочитав.
Бідні перекладачі на будь-які інші мови.
Для мене це була книжка про людей у пошуках сенсу - і в принципі, радше успішних у цьому пошуку, ніж ні, тому загальна наративна арка мені видалась позитивною попри досить складні теми. Мені спершу було дещо забагато персонажів - коли йдеться про кільканадцять основних героїв, яких показують протягом 30+ років, в будь-якому разі виходить, що їхні психологічні та ідеологічні зміни на тлі зміни часів можна накреслити тільки окремими віньєтками, а не детальним дослідженням еволюції на тлі доби. І хоча я читала без особливих перерв, протягом лише кількох днів, спершу між згадками когось встигала забути, що ми основного про нього знаємо - очевидно, книжка розрахована на уважнішого читача, ніж я, або такого, хто готовий тримати при собі папір з олівцем і поступово вибудовувати сімейне дерево, яке Діна малює наприкінці, або такого, хто після завершення почне знову читати з початку, щоб все ж розставити по місцях ті деталі про персонажів, які були на початку книги, коли вже нарешті звик, хто кому хто, поки її дочитав.
Бідні перекладачі на будь-які інші мови.
April 30, 2023
Книга виявилась для мене дещо не актуальною, але я таки перебігла її сторінками до кінця.
Від початку відчула щільний бар‘єр до російської мови, якою написана перша половина. Через цей опір важко було зануритись в суть.
Зрештою зустрічалось в тексті декілька цікавих моментів, таких собі житейських істин, які сподобались.
Такий стиль, у якому написана книга - це взагалі щось нове для мене, дещо завуальовано усе подається. Незвичний мені формат. Можливо тому не сприймається так як цього очікує автор.
А сама тематика взагалі стосується Донбасу, ситуації там і змін, яких зазнавали його мешканці та того, чим вони жили.
Від початку відчула щільний бар‘єр до російської мови, якою написана перша половина. Через цей опір важко було зануритись в суть.
Зрештою зустрічалось в тексті декілька цікавих моментів, таких собі житейських істин, які сподобались.
Такий стиль, у якому написана книга - це взагалі щось нове для мене, дещо завуальовано усе подається. Незвичний мені формат. Можливо тому не сприймається так як цього очікує автор.
А сама тематика взагалі стосується Донбасу, ситуації там і змін, яких зазнавали його мешканці та того, чим вони жили.
October 24, 2022
Книжка-арт, книжка-пазл.
З перших сторінок хотілось осягнути всю картину повністю, запам'ятати родинні зв'язки, промалювати генеалогічне дерево. Але авторка нещадно кидає від однієї дійової особи до іншої, від одного часового проміжку до другого, а потім назад. Саме незвичний хронологічний порядок, а точніше його відсутність, дали відчуття, що ти намагаєшся скласти пазл, але щось не клеїться.
Суперечливі емоції були й щодо використання російської мови. Із самого початку очікувала що вона тут має мати сенс, бо ще коли купувала книгу, то сумнівалась чи подужаю. Російськомовний контент зараз придушує каменем туги, словам не дає вимовлятись, а мозку сприймати почуте/прочитане. З усіх сил намагаюсь уникати.
Тут це не просто про те, як в реальному житті, що хтось розмовляє однією, а хтось іншою. Це переходи з російської на українську в діалогах, а потім цілі розділи знову однією мовою. Сенс я знайшла, або принаймні намалювала його сама для себе: початок тексту російською і поступовий перехід на українську, яка проривалась то там, то сям, але все ніяк не могла втриматись, як відбиток цієї боротьби з нашої реальності, намагання мови вижити і розквітнути, від совкового минулого до вільного українського сьогодення.
Окремо спантеличив і вразив образ Бабú, як такої фентезійної героїні скрізь цілком реалістичну історію. Чомусь в голові одразу провелись паралелі з "Моя бабуся просить їй вибачити" Бакмана. Така тепла турбота звідкілясь поза часом.
"У глобальному світі, де люди давно не прив'язані до місця, війна повертає поняття дому."
Я не знаю, що ще сказати. Мені сподобалось, залишає емоції безсумнівно.
З перших сторінок хотілось осягнути всю картину повністю, запам'ятати родинні зв'язки, промалювати генеалогічне дерево. Але авторка нещадно кидає від однієї дійової особи до іншої, від одного часового проміжку до другого, а потім назад. Саме незвичний хронологічний порядок, а точніше його відсутність, дали відчуття, що ти намагаєшся скласти пазл, але щось не клеїться.
Суперечливі емоції були й щодо використання російської мови. Із самого початку очікувала що вона тут має мати сенс, бо ще коли купувала книгу, то сумнівалась чи подужаю. Російськомовний контент зараз придушує каменем туги, словам не дає вимовлятись, а мозку сприймати почуте/прочитане. З усіх сил намагаюсь уникати.
Тут це не просто про те, як в реальному житті, що хтось розмовляє однією, а хтось іншою. Це переходи з російської на українську в діалогах, а потім цілі розділи знову однією мовою. Сенс я знайшла, або принаймні намалювала його сама для себе: початок тексту російською і поступовий перехід на українську, яка проривалась то там, то сям, але все ніяк не могла втриматись, як відбиток цієї боротьби з нашої реальності, намагання мови вижити і розквітнути, від совкового минулого до вільного українського сьогодення.
Окремо спантеличив і вразив образ Бабú, як такої фентезійної героїні скрізь цілком реалістичну історію. Чомусь в голові одразу провелись паралелі з "Моя бабуся просить їй вибачити" Бакмана. Така тепла турбота звідкілясь поза часом.
"У глобальному світі, де люди давно не прив'язані до місця, війна повертає поняття дому."
Я не знаю, що ще сказати. Мені сподобалось, залишає емоції безсумнівно.
January 1, 2022
Чудова книга, яка дозволяє зрозуміти останні події україно-російської війни з перспективи різних людей, долі яких випадково поєдналися у пологовому будинку у 1986 році. Книга іронічна, наділена глибокими змістами і цікаво написана. Вона написана двома мовами, українською та російською, що дозволяє прослідкувати ментальну зміну, яка відбувається з героями народженними у радянській Україні. Деякі з них так все життя і прожили з ментальною столицею у Москві і вітали російських загарбників на Донбасі. А деякі з них вийшли захищати свою землю у лавах української армії. Книга багата на контрасти - між героями, подіями та історичним минулим. І на останок маленький спойлер - смерть лева Сесіла не мала сенсу (бо лев міг жити далі), як і понад 10 тисяч інших українців, які віддали своє життя на захист своєї держави та свого народу.
Displaying 1 - 30 of 85 reviews