Отелло, венеціанський мавр

by Вільям Шекспір, Ірина Стешенко (Translator)

115 pages, Unknown Binding

First published January 1, 1604

Reviews

[Yana · Rating 5 out of 5]

Зло в «Отелло»: трохи про Яго

«Волів би я для нього бути катом!» - вигукує Родріго у першій дії п’єси у розмові з Яго, маючи на увазі, що дав би добрячої прочуханки «маврові» з тієї лиш причини, що сердиться на командувача за його любов до Дездемони. Роль ката у цій п’єсі за власною волею чи волею випадку переймає більшість героїв.

Шекспір не обмежувався самим лиш перенесенням на сцену історичних перепетій, для нього це було тло, на першому ж плані завжди з’являлися питання екзистенції – ляльководи усілякого почину героїв. Таким був Гамлет з його безконечною тягою пізнати себе і світ. Таким залишається Яго та Отелло з їхнім цілком відмінним бажанням помсти.

Яго уповні відданий власній злобі і у діалозі з дворянином Родріго описує себе як:

Є й інші, є й такі, що ніби служать
І вірою і правдою, на ділі ж –
Приховують, що дбають лиш про себе,
І, догоджаючи своїм панам
Лише про людське око, всі вони
Влаштовують чудово власні справи;
Коли ж, нарешті, в пір’я добре вб’ються,
Тоді вже служать лиш самим собі;
Такі ось люди мають досить глузду,
І я до тих людей належу й сам.

Хорунжий не приховує ненависті до Отелло, який, на думку Яго, знехтував ним і віддав посаду заступника «рахівнику нікчемному» Кассіо. Однак це лише привід, насправді перед нами зовсім інше зло, ніж те, яке ми бачили в решті п’єс. Яго мститься тільки тому, що може, тому що просто ненавидить.

А ось його командувач Отелло радше стає жертвою власної довірливості. Помста його так само вщухає, як спалахує, і якісно відрізняється від тієї, якою снить Яго. Він стає катом для власної коханої, яку безпідставно запідозрює у зраді, злочинцем, який не може померти, не переконавшись, що свідками його лихих дій стане весь світ – весь світ стане його суддею.

Водночас герой Яго – достоту прекрасний актор! Ні, не актор, що грає Яго, а сам Яго, який у розмовах з Отелло, Дездемоною чи Кассіо перевтілюється у найчеснішого, найдоброчеснішого персонажа, який тим не менше продовжує плести свої інтриги, почергово знищуючи своїх ворогів.

Яго – це лиходій, у певному сенсі у зачині святого, святого-навпаки (saint manqué). Не плутаймо зі злодієм – цей вчиняє злочин, щоб потім розкаятися. У лиходія ж і святого дуже схожа психологія: обидвоє вільні щодо людських взаємин, мало переймаються повсякденням. «Послухайте, - крикнув хтось з зали, - це ж людина з підпілля!» Це типаж хворобливого і завжди невдоволеного героя Достоєвського. Забезпеч його усім, нагодуй і зігрій, але цей чоловік, засинаючи, з самої лиш чистої злоби і невдячності продовжить і далі роздумувати, як завдати якомога більшої кривди.

[Kateryna Venedchuk · Rating 4 out of 5]

Раніше мої знання про цей твір обмежувалися одним питанням до Дездемони, чи ж молилася вона на ніч, і в мене склалося трохи викривлене уявлення про сюжет. З одного боку, рада, що тепер я знаю, як же ж там усе було насправді. З іншого – конфлікт якийсь максимально тупий, де є один антагоніст, який наробив усієї біди своїми інтригами.

Читається швидко, та й це класична історія, яку варто знати, тому час точно не вважаю втраченим. Але на противагу «Макбету», якого я читала нещодавно (і чию постановку Івана Уривського я просто обожнюю до мурах), це було набагато слабше.