Сьогодні на столі лежить комікс у жанрі наукової фантастики «Тріліум» («Trillium»). І знову з фірмовим художнім стилем Джеффа Леміра (if you know what I mean). Але допомагав йому колорист Хозе Вілларрубіа, який, на мою думку, гарно розфарбував та витягнув малюнок на вищий рівень. Те саме він зробив із коміксом «Ласун» («Sweet Tooth») про три делюкси якого я вже розповідав.
Далеке майбутнє. 38 століття, де людство стоїть на волосинці свого існування. Розумний вірус під назвою Каул швидко знищує їхнє існування і залишилося лише кілька тисяч людей, віддалених дуже далеко від Землі у відчайдушних спробах вижити. На далекій планеті під назвою Атабіті, ботанічка Ніка Тенсміт вважає, що знайшла ліки у квітці тріліум на цьому космічному тілі. Але їй потрібно завоювати довіру місцевих мешканців, раси атабітів, яка веде закритий спосіб життя, і, які боронять свій урожай біля загадкового храму від усіх чужинців.
Але все змінюється, як тільки Каул починає пробиратися до їхньої космічної лабораторії, тому Ніка вирішує діяти на випередження, щоби не забирати квіти силою, а спробувати потрапити всередину цього обмеженого для інших поселення. Атабіти запрошують її скуштувати тріліум — і несподівані результати не забарилися. Раптом Ніка виявляє, що перенесена в зовсім іншу обстановку, де зустрічає Вільяма Пайка, колишнього солдата, що страждає на ПТС, під час пошукової місії в Південній Америці. Тут він і його група полюють на квітку, яка потенційно може подарувати безсмертя. Вільям при розмові каже їй, що зараз 1921 рік, що призводить до повного нерозуміння ситуації Нікою. Це історія, яка навічно об’єднає цих двох людей поміж зірок космосу.
Безумовно, головною темою коміксу є історія кохання. «Тріліум» виглядає, як романтичний науково-фантастичний мальопис. Але хотілося б цю тему мати на фоні, тому що, хоч ось ця вся романтика є мотивацією вчинків обох головних героїв, але воно виглядає взагалі непереконливо. Двоє незнайомих людей випадково зустрічаються посеред нічого, вони разом максимум кілька годин, просто їдять пелюстки триліуму, в результаті чого передаються їхні спогади одне одному, і раптом вони глибоко закохані. Я б краще не розглядав цю історію, як таку, яка будується на коханні, а, на жаль, вона такою є.
Що ж мені справді сподобалося — це науково фантастична складова, часові петлі, паралельні світи та сама раса на планеті Атабіті, яка мала свою власну мову й за задумкою Джеффа Леміра мала б бути більш візуальною. Думаю йому це вдалося. У всіх хмаринках, де атабіти промовляли щось якраз були ці візуальні символи. І, хоча, Ніка мала штучний інтелект Ессі, яка частину слів перекладала українською, але сенс речень всерівно був незрозумілим. Тому в рух пішла табличка алфавіту атабітійських символів з аналогами на українські літери, кілька листочків паперу й ручка, де я записував перекладені фрази. Це цікавий елемент, який додав цікавого інтерактиву під час читання коміксу. І ще скажу, що останні випуски вже читалися майже без підглядання в алфавіт 🙃
І ще хочу похвалити Джеффа Леміра за те, як він попрацював із розкадруванням в мальописі. Воно, справді, дивувало, а в деякі моменти також додавало певного інтерактиву, бо ти змушений повертати фізичний примірник у різні боки, щоби розібратися в сцені чи певному моменті часу.
Не скажу, що я в сильному захваті від цієї історії. Тому радше вона є середньою, де недоліками для мене є не до кінця притомна мотивація героїв на фоні їхнього кохання та просте завершення, а плюсами знайомство із расою атабітів, елементи подорожей у часі і, як би дивно це не звучало, малюнок та хороша робота з кадрами. Але думаю, що Джефф Лемір міг би вижати більше з цього світу, тільки щось пішло не так. Та все ж, це досить хороша історія й по своєму цікава. І якщо любите творчість цього канадського сценариста й художника, то обов’язково придбайте цей мальопис.