Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу

by Oksana Zabuzhko, Оксана Забужко

У новій книжці, присвяченій пам’яті архіваріуса Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксани Міяковської-Радиш (1919–2020), Оксана Забужко звертається до свого улюбленого жанру — міксу мемуару, літературознавчої розвідки та інтелектуального детективу. Читачеві пропонується пройти захопливим маршрутом завдовжки в півтора століття, від сімейної світлини в нью-йоркській вітальні — до українського Таганрога і дитячих вистав «Москаля-чарівника» в домі Чехових, щоб знайти відповідь на одне з головних питань сьогодення: за які уроки історії, пропущені в XIX ст., Україна змушена розплачуватися ще і в XXI?

Genres: Nonfiction, Ukrainian Literature, Essays, Ukraine, History, Contemporary

96 pages, Hardcover

First published January 1, 2021

About the author

Oksana Zabuzhko is a contemporary Ukrainian writer, poet and essayist.

Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.

Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.

For Ukrainian language profile see Оксана Забужко

Reviews

[Anastasiia Mozghova · Rating 5 out of 5]

позавчора розповідала новому знайомому про те, що я завжди хотіла бути де завгодно, окрім дому, бо я ж його знала, а хотілося всього нового, іншого. але ось лише тепер, у двадцать вісім, і під час повномасштабної війни вдома я розумію, що зовсі мало про нього знаю і дуже-дуже хочу це виправляти.

Забужко демонструє, як багато в нашій історії цікавого, втраченого, захопливого, вкраденого, забутого.

[Ірина Рубанова · Rating 5 out of 5]

Мої враження від цієї тоненької книжки - 96 сторінок концентрованої шляхетності, карколомних сюжетів і культурного шоку. І, як завжди після книжок Оксани Забужко, мій список "must read" збільшується на порядок.
Як три сестри з українського маєтку на Сумщині потрапили в російську літературу і звідки взявся вишневий сад в серединній Росії? Чому "Чайка" не була написана українською на порушення обіцянки Марії Заньковецькій? Чому Антон Чехов не став українським письменником, але збагатив російську літературу українською жіночою чуттєвістю і не тільки?
Як "музи" 19-го століття адаптувалися в "медові пастки" 20-го і жінки якого аристократичного українського роду пов'язують Тараса Шевченка, Герберта Велса, Максима Горького і Девіда Камерона? Як небога чехівських "трьох сестер" стала "femme fatale", навіки розбивши Шевельову серце?
Про колективний український ПТСР, як і коли нам накинули дихотомію "українське = хуторянське / російське = модерне" і як ми досі з цим живемо.
Якою була стара українська еліта і що таке справжня аристократія? Чому її представниці вміли залишатися "королівнами" і в ГУЛАГах, і в таборах Ді-Пі, і в "чорних" кварталах Бронксу?

[Ilonka Sheleshko · Rating 5 out of 5]

ця книжечка на 91 сторінку, наповнена багатьма фотографіями і великим шрифтом, змогла вмістити у собі неймовірну кількість усього — портрет української аристократії 19 століття, російську пропаганду( звісно ж! це чи не єдине, що століттями у них працює на високому рівні), втрату нашого культурного дому, значення емського указу, який має вплив на нас й досі, внесок українських культурних діячів, і найголовніше — захват. захват усім рідним, що я маю зараз і що досі ще не дослідила і не побачила; багатошаровість нашої культури і велич і її, і її носіїв і зберігачів ( не інакше!), бо по-іншому чи вижила б вона під тиском того всього, що було?

короткий, але концентрований текст, щоб з ним побачити більше

[Oleksander Lysenko · Rating 5 out of 5]

Коротесенька розвідка, що покликана відродити самоповагу та усвідомлення ролі й культури нашої аристократії у закладенні підвалин сучасної України. Спасибі, пані Оксано!

[Anna P (whatIreallyRead) · Rating 1 out of 5]

Книги Забужко постійно фігурують у всяких рейтингах, списках та рекомендаціях. Я вирішила почати своє знайомство з авторкою саме з цієї книжки з банальної причини - вона найкоротша. Що ж, тепер мене дуже лякають дві інші, що стоять на моїх полицях.

Скажу чесно, якби я заздалегідь не знала, що авторка - професійна та відома письменниця, я б, мабуть, подумала, що пише аматор. Бо текст практично нечитабельний. Майже в кожному реченні більше однієї пари дужок та лапок, і мова часто йде про цілу купу різних тем. Дужки сприяють перескакуванню між темами, а лапки часто взагалі незрозуміло що означають. Забужко пише про жінок, яких на її думку, суспільство несправедливо забуло, і навіть фахові кандидати наук часто про них не чули. Але замість того, щоб про них розказати, Забужко розказала про те, що їх не знають, як погано, що не знають, і що це говорить про суспільство. Суть же - власне, інформація про героїнь та їх вплив на культуру - проскакувала шматочками і до неї треба було продиратись, приблизно як у джунглях з мачете продираються крізь ліани. Просвітництво - благородна мета. Але як на мене, у цій книзі більше було про те, яка Забужко сама обізнана, і дуже мало зроблено для просвітництва менш обізнаних читачів типу мене.

Наприклад, всю книгу згадується якась "плянета Ді-Пі" (так в лапках і подається). Ні у тексті, ні у зносках, не було пояснення, що це, і на п'ятій згадці загуглила та дізналась, що мова про табори переміщених осіб з англ. Displaced Persons, скорочено: D.P. От чому було так і не написати? Хто і чому називав цей табір "плянетою" і навіщо так же йогоназивати у книзі?

Приклад одного речення:

На меломанів трохи ще діє вістка, що Міяковські були споріднені з Лятошинськими (по кужелі пані Оксана доводилась композиторові двоюрідною небогою); ще на якийсь прошарок "просунтих" - що вони належали до кола Косачів (з Ізидорою Косач, наймолодшою сестрою Лесі Українки, Міяковська-Радиш на емігації підтримувала "спадкову" дружбу й багатолітнє листування), але загалом і цілий той Київ перших століть 20-го віку, Київ Винниченкових "Записок кирпатого Мефістофеля" та Чикаленкових "Спогадів" у нас досі "невидимий" - накритий у масовій свідомості імперською накривкою "Белой гвардии", і навіть тодішній "Український Парнас" - квартал сусідських садиб Старицьких, Лисерків і Косічів на Саксаганського - досі, на 30-му році незалежности, не має сатусу національного музею (sic!) і до обов'язкового списку київських туристичних маркерів не входить: десятиліття рейдерської колоніальної політики, покликаної довести українцям, ніби "нас тут не стояло", дали свої плоди.

[Tetiana Polianska · Rating 5 out of 5]

"можна розстріляти народу його геніїв, скинути їх у безіменні ями десь у Сандормоху, можна заборонити геніям писати й малювати, а те, що написано й намальовано, знищити, щоб і сліду не зосталося, - але коли цей народ, опинившись після найстрашнішої в історії людства війні у біженських бараках - без хліба, без ліків, без певного майбутнього, - першим ділом добуває папір, верстат і заходжується друкувати книжки - це і є знак великої культури, не меншою мірою, аніж списки геніїв, котрим пощастило вижити".
Оксана Забужко

[Vadym · Rating 5 out of 5]

Прекрасний формат про український ПТСР, згадками про Київ, Януковича, Жиріновського, Чехова та його «А ведь они по-нашему разговаривают»

https://vadymklymenko.com/blog/zabuzh...

[Олена Павлова · Rating 5 out of 5]

Важливий та блискучий есей Оксани Забужко про планомірне поступове нищення української еліти, високої культури, аристократії Російською імперією. Чи був би Чехов українським письменником? Як воно, жити абсолютно без жодного комплексу меншовартості, представникам українських еліт, що виїхали до останніх етапів краху — і тримають рівно спини, хай в таборах для переміщених осіб, хай на засланні, хай на прийомах у Нью-Йорку.
Про Оксану Радиш-Міяковську, про сестер Линтварьових, прототипів чехівських героїнь з Вишневого саду. Це саме наш вишневий сад у Чехова. Тільки світ цього не знає. Та й ми самі подекуди.
Сподобалася думка, що про націю дуже багато говорить те, як в ній заведено ставитися до жінок, ту частину, що продовжує рід. Український народ жінок поважає, на відміну від деяких сусідів. І Чехов навчився бачити у жінці людину — що й приніс в російську літературу. Книжка — про особливу породу сильних українських жінок, аристократії, еліт. І що еліти — це не ті, хто «шляхта не працює». Справжня аристократія — та, що служить. Своїй обраній справі, своїй землі, своєму народу

[Анна Bilenka · Rating 5 out of 5]

Невеликий есей про ціну нашої мови й культури.
Багато хто знає про винищення кулями й Сибірами, але було багато ще чого.
І ця привілеґія зараз, говорити, чути, писати українською – має величезно високу ціну.

Для глибшого занурення, цитата, яка мене зупинила, й дала ґрунт роздумів. Знову і знову:

«- … за кожним збоєм людина вертається в ту мовленнєву колію, яку їй прошили змалку. Це очевидне, дотепер не заліковане нами до кінця ментальне насильство варте серйозних соціо- і психолінґвістичних досліджень, але от проголошувати його наслідки «українською російською» й пропонувати їх через 115 років після скасування Емського указу леґалізувати – то, далебі, ненабагато дотепніше, ніж оголосити жертву зґвалтування «фахівцем із сексології» й запросити консультувати молодят.»

[Marysya Rudska · Rating 5 out of 5]

Книга, що надихає на читання і перечитування!

[Anna Kozyuta · Rating 5 out of 5]

Так небагато сторінок, а так багато сенсу.
Після цієї книги починаєш ще більше пишатися тим, що є українкою, ще краще розумієш, як непросто було зберегти це українство крізь 19 і 20 століття, ще більше захоплюєшся людьми, яким це вдалось.
Справжня інтелектуальна насолода і відчуття дотичності до української шляхетності, яку так сильно намагалися викорінити.

Цитата про мову, суміш російської та українською, якою доводилось говорити українцям, коли українська мова була під забороною: "Це очевидне, дотепер не заліковане нами до кінця ментальне насильство, варте серйозних соціо- і психолінґвістичних досліджень, але от оголошувати його наслідки "українською російською" й пропонувати їх, через 115 років після скасування Емського указу, леґалізувати - то, далебі, ненабагато дотепніше, ніж оголосити жертву зґвалтування "фахівцем із сексології" й запросити консультувати молодят. "

[Олександр Іванов · Rating 5 out of 5]

Про те як нищили нашу мову, про те як, всупереч указам, вона існували, її удосконалювала українська інтелігенція, про те як вона всупереч всьому впливала на сусідні, молодші мови, про промітеїв України, які несли вогонь крізь віки. Про те, що мова важлива, про міркування як би українську мовову не забороняли тоді б що...

[Olya Nestor · Rating 5 out of 5]

Можна викинути Булгакова з програми і замість нього читати ось це. Кажу як людина, яка колись вважала МіМ вершиною літератури.

[Софійка Лучкевич · Rating 5 out of 5]

"Атож, час побороти комплекси й сказати собі це вголос: ми також впливали на світові культури, а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал."

"...але ось цю "тригерну" фразу - "А ведь они по-нашему разговаривают"..."
"Це безмежно українська фраза, і про неї можна написати цілу книжку - фраза-пароль, фраза-гасло глибоко пораненого народу, півторастолітній безпомильний "емський" розпізнавчий код для "своїх"..."

[Yaroslava Pasteruk · Rating 5 out of 5]

Пані Оксана пише дуже складні за будовою речення, було важко через них пробиратися, але книжка однозначно варта уваги

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

Коротка розвідка, а скільки змісту 💔 Як добре зазначили, це вакцина від меншовартості. Скільки про себе ми ще не знаємо...

[Melnyk-Romaniak Olena · Rating 5 out of 5]

Публічистичний твір Оксани Забужко «Як рубали вишневий сад або довга дорога з Бад-Емса» - короткий курс історіософії для тих, хто досі не збагнув (або ж, напроти, збагнув і жадає поглибити) роль України і її культури формуванні світової культури в масштабному розумінні цього слова.
Коротка, на 96 сторінок, історія, що жанром нагадує не то есе, не то мікс мемуаристики з літературознавчою статтею (або ж як писала сама авторка «Есе завдовжки в книжку») відкриває перед читачем тематичний калейдоскоп, який з кожною сторінкою бажаєш розглядати все детальніше і вдумливіше, аж поки не дійдеш до кінця.
Твір присвячено пам’яті не надто відомої, та, попри це, не менш вагомої постаті Оксани Міяковської-Радиш (1919-2020), видатної української емігрантської активістки та архівістки Української академії вільних наук. Здається, що Оксана Забужко наскільки заглибилася в подвиг життя маленької жінки, так ґрунтовно його переосмислила, що ідейно декларує не героїзм (ні, це штампове зрадянізоване слово геть не доречне в тематичному дискурсі есе Забужко і взагалі втратило свою вагомість в контексті історії України, де «героями» були всі, кому цей вінець «почепили», тільки не справді достойні), а скоріше феномен української жінки, яку не здатні зламати ані життейські незгоди, ані утиски з боку політрежиму, ані чуже культурне середовище.
Але есе «Як рубали вишневий сад або довга дорога з Бад-Емса» не просто біографічна довідка. Ба, більше, в творі більше написано не про саму Оксану Міяковську-Радиш, а про всім нам добре відомого Антона Павловича Чехова, відомого й видатного, але, як виявилося після прочитання цього есе, не такого вже й російського письменника. Письменника, що штучно став російським культурним набутком для сліпих. Бо ж зрячі (до числа яких належить і Оксана Забужко) чітко бачать, як Антон Павлович «збагатив російську літературу українською жіночою чуттєвістю» і не тільки чуттєвістю. Для достовірності цього авторка наводить біографічні відомості, які розвіюють всі сумніви й допомагають побачити «Три сестри» та інші твори Чехова в зовсім іншому контексті – українському!
Багато сказано авторкою й про історію (куди ж без неї нашій зболеній українській ідентичності!). Навіть у назві йдеться про неї, бо ж Бад-Емс – славнозвісне курортне містечко на півночі Німеччини, яке замість релаксу принесло світові багато сліз, бо ж саме тут у 1870 році була підписана Емська депеша, що призвела до Франко-пруської війни, а через 6 років, у 1876, натягла на українців найтяжче культурне ярмо - Емський указ, підписаний рукою Олександра ІІ.
Емський указ «зрубав вишневий сад», приглушив все, що розвивалося в національному культурному просторі України, яку вперто в ті часи називали Малоросією, компенсовуючи цим комплекс неповноцінності. Бо ж всім давно відомо, що нічого «великого» у псевдовеликих превдоросів не було, певно тому вони так вперто називали «большими» театри, двірці, балети... «Емський указ так само увімкнув послідовний ланцюг катастроф, дарма що менш очевидних. На два покоління, у вирішальний для формування політичних націй час, позбавивши Україну своєї школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918–1920 років (...) а це, своєю чергою, надовго визначило баланс сил у Європі й світі (без України ніякого СРСР не було б, як не стало його в 1991-му, а отже світова історія точно пішла б іншим шляхом — і навряд чи гіршим…).» - пише авторка, і тут важко щось додати.
У творі Оксани Забужко кожен побачить щось своє: хтось захоплення українськими емігрантками, що зберегли в собі національні гордість й незнищенну жіночність, інший - цікаві родинні зв’язки відомих персон нашої історії та їх нереалізовані надії на любов (куди ж без неї!); комусь впадуть у вічі незліченні прізвища-прізвища-прізвища: можливо й доведеться погуглити, бо ж справді цікаво(!), але всі спільно відчують єдине: «Щирий за́хват людьми, які «були тут до тебе» — і створили й залишили тобі те, з чого ти вжиткуєш.».

[Андрій · Rating 4 out of 5]

Нація ( а отже і державність) не можуть бути збудовані без історичної памʼяті, так само, як вони не виникають мимоволі самі по собі. Ця книга якраз про це, про тих хто своїми руками, за власної ініціативи та хронічно всупереч колонізаторському дискурсу (що півторасторіччя або присвоював або виривав з сторінок історії українську тожсамість) вишукував, приховував та зберігав для кращих часів ту саму памʼять про наше минуле.

Моторошно уявити скільки дослідників, істориків, митців, письменників та інших соціяльно-політично-ку��ьтурно-наукових діячів, що доклались до будівництва проекту Україна (великою мірою, коли такий був лише в планах і мріях), ми забули, скільки у нас вкрали, знищили та скільки так ніколи ними й не стали.

Книга залишає приємне відчуття гордості за таких українців як Оксана Радиш, безмежне відчуття вдячності за можливість поглянути на своє минуле та надихає лупати ту скалу скільки є сил, бо нам призначено скалу сею розбить.

p.s. ну і як завжди це трапляється у Забужко кількість сенсів, імен та подій на сантиметр квадратний більша ніж здатний осягнути середньостатистичний читач, а для повного розуміння маленької книги на 90 сторінок має бути список позакласного на кільканадцять томів.

[Evgeniya · Rating 4 out of 5]

Дане есе було написано в перший рік lockdown, в цей час до друку готувалося 2ге перевидання Планети Полин, і дане есе стало , так би мовити, доповненням до Планети Полин. Пані Оксана називає це есе сумішшю історичного детективу, мемуарів та літературного детективу. В назві твору ми бачимо назву міста Бад-Емс, це курортне містечко в Німеччині, де імператор Олександр 2 підписав Емський указ який мав за мету унеможливити становлення української нації та культурний спротив, Забужко називає наслідки тих подій, як «українське чудо». Валуєвський указ не спрацював, він виявився слабким, причиною став підкуп головного цензора у Пітері Драгомановим, батьком Лесі Українки та інших. Тому вони мали змогу друкувати деякі українські книжки. Цей нюанс розкопав один фінський історик. Коли цензор вийшов на пенсію, це все відкрилося і цар вводить Емський указ
В 17-20 рр минулого століття, українська інтелігенція, так звані Петлюрівці, намагалися відновити українську мову, створити українську державу, але це їм тоді не вдалося. Починаються репресії, розстріли, фальсиковані справи проти української інтелігенції, Про одну таку фальсифіковану справу, СВУ, я читала в книзі Гелія Снєгірьова "Набої для розстрілу." Всі ми знаємо що сталося з більшістю української еліти того часу. На них чекали розстріли, пожиттєви табори , маленькій частині людей вдалося втекти від режиму за кордон, здебільшого після 2 світової, вони проходили через табори ДІПІ ( табори в Європі для переміщених осіб), в кінці хтось залишився в Європі, а хтось поїхав до Сша чи Канади. За кордоном, перебуваючи в таборах, вони створювали архіви, друкували книжки і чекали коли зможуть передати це все до вільної України.
Дане есе присвячене українській діаспорянці Оксані Радиш, доньки архіваріусу Нью Йоркскої УВАН, який був заснований Володимиром Міяковським, справу якого продовжила донька Оксана Радиш. Також в есе згадуються багато імен «старої української еліти», та трохи про їх внески. Також показано чому українські письменники ставали Великороськими на прикладі Чехова, в ниї не було часто вибору. Українці мали перетворитися на великоросів і прославляти їх. І якщо з якихось причин не можливо, то обов’язково треба вказувати хто з великоросів мав вплив на малоросів. Так нібито Чернишевський вплинув на Шевченка, що той аж випустив Кобзар. Чернишевському було 12 коли вийшов перший Кобзар.
Чехов, мав українське походження та самоідентифікацію, зв'язки із представниками української творчої інтелігенції, зокрема родиною Линтварьових та Марією Заньковецькою, а також звертається увага на його оповідання «Людина у футлярі», яке є «анти-Емським та сповнене недвозначних політичних натяків».
Після публікації книга стала номінанткою ХХІІІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2021»
..

[tanya kompaniets · Rating 4 out of 5]

складно оцінювати такі книжки (маленькі, занадто розумні для мене і нонфік загалом), але четвірка щось нормальне, я думаю

з однієї сторони важко було заглибитись в усі імена, як ті чи інші постаті повʼязані між собою, і стиль Забужко ще більше заплутував :)

але з іншої, хороші думки, корисна інформація і влучні фрази знайшла для себе. найбільше запали слова на 72-73 сторінках

наступні книжки читатиму більш уважно та детально, і з ґуґлом, який поруч 24/7🤝🏼

[Kseniia Nosulenko · Rating 4 out of 5]

Чомусь назва в мене не проасоціювалася з Чеховим, тому я не очікувала, що оповідь буде настільки крутитися навколо нього. Але загалом досить інформативно.

[Yuliia · Rating 5 out of 5]

Вражаюча і дуже потрібна книга! Точно перечитуватиму!

[Eugenia · Rating 5 out of 5]

Оксана Забужко знову вражає. На початку я думала, що буде депресивно. Але кінець і основна думка - найоптимістичніше з усього, що я читала. Що ж, пані Оксана виховує мене і досі. Як після «Планети Полин» я засвоїла один із головних уроків для себе, так і тут я знову переконуюся у правильності цього уроку.

Ця книга позбавляє меншовартості і додає наснаги читати українську класику.

[Natalya Kushnir · Rating 5 out of 5]

Чи міг би Чехов стати видатним українським письменником?

Ця невелика книжечка дослідження і роздуми про вплив українців на російську культуру, літературу зокрема. Ми звикли, що то "вєлікая руская культура" впливала на нас – нам про це століттями втирали, формуючи стійкий комплекс меншовартості, а то й просто намагаючись знищити, вирубати, як вишневий сад.

На прикладі Антона Чехова, таганрозького хлопця, авторка показує, як українське наскрізь просочує його твори, саме освічені українські жінки відіграли значну роль і зробили Чехова таким, яким він був. Зізнаюсь, я не знайома з творами Чехова, навіть якщо щось десь і проскакувало в шкільній програмі російської літератури (так, я застала ще ті часи, коли російські мову і літературу вивчали в школі і класи для цього ділили на дві групи, і єдине, що я запам'ятала – "Муму" Тургєнєва, і це назавжди травмувало мою психіку), тож мені досить складно було бути в контексті написаного.

Але, Чехов жив в УКРАЇНСЬКОМУ Таганрозі і якби не Емський указ, який зупинив розвиток української мови і наслідки якого ми розгібаємо досі, через півтори сотні років, все могло скластися інакше не лише для Чехова, а для багатьох інших письменників, митців, науковців. А так українці вносили свою лепту в розвиток імперської роsійс*кої культури та науки. Бо все українське інтелігентне і високе привласнювалось імперієї і автоматично ставало "вєлікім рускім".

Книжка написана в 2020 році, Оксана Забужко нарікає на те, що ми багато чого не знаємо, кажемо про трагічну українську класику, і запитує: може ми її не вміємо читати? Але зараз, після початку повномасшабної ві*ни р*ssiї проти України ми сповна починаємо розуміти чому в українській літературі стільки трагізму, а попри нього ще й геройства та мужності. Існує величезний запит на історичні дослідження, щоб дізнатись хто ми і які ми. Це справжній феномен, що ми вижили і далі маємо сили боротися, коли нас віками вбивали, але не вбили.

"Як рубали вишневий сад або довга дорога з Бад-Емсу" Оксани Забужко дуже вчасна, потрібна і цікава книжка, написана в неперевершеному інтелектуальному стилі авторки.

Рекомендую!

[Yevhen Yakovenko]

Купив цю книгу після презентації на Book Space'і-2021 в Дніпрі (до речі, кому цікаво - відео самої презентації тут: https://www.facebook.com/yevhyakovenk...). Прочитав її одразу, мешкаючи на околицях промислового міста на березі Дніпра на Полтавщині. Околиці міста вже говорили українською, а в самому місті було дедалі чутніше російську. Хоч ніякої міжмовної напруги не було відчутно.

Ця книга - це, зрештою, про тих, хто обрав українськість (Оксана Міяковська-Радиш) (часом відмовляючись від більш оплачуваної кар'єри й т. п.), або не обрав її, але вніс (як Чехов) в російську літературу - (за Забужко) ретрансльовану з української культури - вміння в жінці бачити людину.

Цими днями говорив про проблеми українських еліт ХІХ ст. з польською славісткою Аґнешкою Матусяк. Одна з тем цієї книги - формування українських інтелектуальних еліт.

[Alla Kovalenko · Rating 5 out of 5]

Потужна книга від якої, правда, навіює тугу за те, що ми настільки мало знаємо себе, нашу культуру і справжню історію, а головне тих, котрі це все зберегли всупереч драконським законам і політиці Московії.

«На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено як щось «культурницьке», а не яК «пологова травма» всієї модерної української ідентичности,
a отже державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі.»

[Yaryna Vdovychyn · Rating 5 out of 5]

Потрібне чтиво для розуміння підвалин української культури, ролі української аристократії і хороша вакцина від комплексу меншовартості

[Mariia Viktorivna · Rating 5 out of 5]

Невеликий есей, але дуже корисний. Читається швидко, виходить хитросплетіння тем:
- інтелігенція в еміграції;
- Чехов і чому умовний вишневий сад в Ярославській губернії;
- Емський указ;

Якщо про Линтварьових я раніше чула то наприклад про архіваріуса Української вільної академії наук* Оксану Володимирівну Міяковську-Радиш я почула вперше. Також у виданні присутні фото матеріали за що окрема дяка.

*створена 15 листопада 1945 в Авґсбурзі гуртом українських учених в еміграції. Тоді ж схвалено проєкт статуту, який визначав УВАН як спадкоємницю традицій і продовжувачку діяльності ВУАН у Києві 1920 — початку 1930-х років.

[kadym · Rating 5 out of 5]

люблю Забужко, вона вміє на пальцях пояснити складні історичні перипетії та травми, як вчорашні погано розказані новини та ще з такими запалом та живо, що читається легше будь-якого детективу, не знаю чи то так можна говорити, але я з нею приємно відпочив цього вечора, але не так бездумно і ескапічно, а ніби розсмаковуючи і розмірковуючи про події за день минулий

[Nadiia · Rating 5 out of 5]

Мене знатно зачепило, скільки нашої історії заховано і знищено під шарами насадженого.
Були речі, про які собі хочу додатково пошукати інформацію, бо дійсно цікаво дізнатись більше. Але вражає, як книжка менше, ніж 100 сторінок можу змусити ще більше ненавидіти насаджене і зацікавити у дослідженні свого.