Повість "Земля" Ольги Кобилянської (1863 - 1942) - соціально-психологічний твір, що став знаменним явищем в українській літературі і поставив авторку у ряд найвидатніших художників світу. В основу твору покладено факти, пов'язані зі вбивством Савою - молодшим сином найзаможнішого селянина в селі, де проживала родина Кобилянських, - свого старшого брата за землю. Але за змістом повість виходить за межі родинної хроніки. На прикладі життя однієї сім'ї письменниця показує внутрішній світ героїв твору і коріння злочину шукає не стільки у прагненні володіти власністю, скільки в глибинах людських сердець.
A pioneering Ukrainian modernist writer; sister of Yuliian Kobyliansky. A self-educated and well-read woman, her first novellen were written in German, beginning in 1880. From 1891 she lived in Chernivtsi. Her travels and acquaintance with Lesia Ukrainka, Nataliia Kobrynska, Osyp Makovei, Ivan Franko, Vasyl Stefanyk, and Mykhailo Kotsiubynsky changed her cultural and political outlook, and she became involved in the Ukrainian women's movement in Bukovyna and began writing in Ukrainian. Many of her works—including the novels Liudyna (A Person, 1891) and Tsarivna (The Princess, 1895)—have as their protagonists cultured, emancipated women oppressed in a philistine, provincial society; semiautobiographical elements and the influence of the writings of George Sand and Friedrich Nietzsche are evident. A neoromantic symbolist, she depicted the struggle between good and evil and the mystical force of nature (eg, the short story ‘Bytva’ [Battle]), predestination, magic, and the irrational in many of her stories of peasant life and in her most famous novels, Zemlia (Land, 1902) and V nediliu rano zillia kopala (On Sunday Morning She Gathered Herbs, 1909). Her works are known for their impressionistic, lyrical descriptions of nature and subtle psychological portrayals.
Kobylianska's works have been published in many editions and selections. The fullest collections were published in 1927–9 (9 vols) and 1962–3 (5 vols). In 1944 a literary memorial museum dedicated to her was opened in Chernivtsi.
This is a classic Ukrainian novel by Olha Kobylianska. It is titled Land was initially published in 1902 and is one of the texts that are part of a school program these days. A lot of pupils (and former pupils) complain that Ukrainian 19th and early 20th-century literature is about serfs, rural life and suffering. While it isn’t exactly so (as this video argues it is less than ¼ of works, from poems to novels), there are still quite a few – after all authors were often activists, who wished to help Ukrainians as people and over 90% of them lived in rural areas and a sizable proportion were serfs, which is slavery under another name. This book is exactly one that has both rural life and suffering, but it has much more.
I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #10 in the list and the first 20th century work by a woman (and 2nd 20th century work in general).
The book starts by outlining the setting: there is a village, Dymka with the lord's forest in its western part. Initially, the story follows a relatively well-off landlady Dokiya Chopiak. She has only daughter Parasyna, whom she wants to marry off as soon as possible because she feels unwell and fears that she’ll die soon, while her husband Vasyl is a drunkard and may leave her daughter with nothing, squandering what they have. Parasyna is a village's #1 beauty, and the best groom for her would be the most handsome village guy Mykhailo Fedorchuk. A bonus is that, Mykhailo’s father owns lands bordering Dokiya’s. However, Mykhailo will be conscripted to the army for three years, so Dokia settles on the son of another wealthy villager and quickly settles the marriage.
Then we shift to the main characters of the novel: Mykhailo and his younger brother Sava, their parents, a wealthy peasant named Ivonika, and his wife Maria. Parents worked hard to get their land, and they hope that their sons would also work on this land… here we find out that Mykhailo works hard and follows everything his parents order, while Sava prefers hunting to working land. Moreover, he is in love with Rakhira, who is his aunt's daughter (i.e. his cousin) and moreover, of “gypsy seed”, thus parents are very unhappy with his choice, which leads to constant scandals. Here it is important to note that the author greatly follows different points of view, so e.g. outsiders see Maria as stingy, while she denies herself and others anything just to leave everything to their sons.
The story has a lot of magic realism and symbolism, giving a great glimpse into the beliefs of illiterate religious peasants, for whom what a fortune teller says is the truth, where curses are real…
The novel is strong, but at the same time it is nigh impossible to enjoy the story, for everyone suffers - Ivonika and Maria suffer for conscripted Mykhailo, Sava suffers that the parents clearly prefer his older brother, Mykhailo suffers in the army and uprooted from land… and suffering only grows as the story progresses.
«Земля» тривалий час була твором, який, як мені здавалося, я точно читала в школі. Проте виявилося, що він просто був на слуху, а я навіть сюжет переказати не можу.
Існує стереотип про українську літературу, що там пишуть лише про селян. Так от, як нескладно здогадатися з назви, ця повість дійсно про селян!
Я думала, що знаю, в якому напрямку розвиватиметься сюжет. Повість ніби написана реалістично, але з додаваннями містики. Надприродні елементи мають неуявний вплив на дійсність. Через це в мене склалося враження, ніби я читаю майже казку, яка неодмінно закінчиться добре. Проте Кобилянська заскочила мене зненацька певною безжальністю до персонажів, що ставала чимдалі сильнішою. Як виявилося, сюжет заснований на реальних подіях.
Земля виступає ледь не окремим персонажем історії. Якщо про неї дбати та вкладати сили, вона годує та примножує статки. Водночас фанатичне ставлення до землі спричиняє більшість конфліктів у повісті. «Без землі чоловік нічого не варт». Через землю укладають неохочі шлюби, плетуть інтриги, вбивають і руйнують сім'ї. Я б сказала, що долі часто ламаються, коли фанатичне ставлення якоїсь ідеї перетворюється на примус і стає на заваді особистому щастю.
На додачу до всього в повісті ніхто не має контролю над своєю долею. Якщо не хочеш виходити заміж, тебе вмовлять, не хочеш іти до війська — тебе заберуть, надумаєш попросити по допомогу — тебе надурять. А якщо ти дівчина, то взагалі будь-який вчинок вважається програшним, якщо тобі заздрять.
Підкріпленню відчуття безсилля також служить фаталізм селян. Тут допомагає містична складова повісті. Слова ворожки, видіння, знаки трактують як офіційну інформацію про майбутнє, тому марно виявляти свободу волі.
Що мене напружувало під час читання, так це те, що фактично всі негативні персонажі — представники єврейських або ромських громад (або водять із ними дружбу!), і вже цей факт ніби слугує за пояснення їхній лінивості, підступності та жадібності. Таке.
Висновок такий, що за шкільних часів я би досить поверхнево зрозуміла «Землю», а зараз можу порадити до прочитання.
Спочатку було важко через романтизацію нездорової поведінки, але потім оціночні судження з цього трешу остаточно вивітрились, і залишилось просто реалістичне зображення бридких людей, тупих і безвідповідальних, які калічать всіх навкруги, називаючи це «на все божа воля»
«Земля, що давала їм життя, тепер ніби пила їхню кров…»
Я навіть не знаю, що сказати про цю книгу. Здається, усе вже давно сказано до мене. І додати щось нове майже неможливо. Але після прочитання неможливо і мовчати.
«Земля» — мій другий твір Кобилянської після «Царівни», і він мене вразив набагато сильніше. Якщо в «Царівні» було багато філософських роздумів і рефлексій (що часом ускладнювало читання), то тут — усе навпаки. Жива дія, напруга, драма, що розгортається майже з перших сторінок. Але найголовніше — сила тиші, що пронизує весь текст. Герої часто мовчать, але це мовчання звучить гучніше за будь-які монологи.
Головним героєм тут виступає земля — не як тло чи фон, а як справжній персонаж. Вона не тільки дає життя, силу, красу, але й руйнує, калічить, вбиває. Це подвійна природа — благословення і прокляття одночасно. Вона втілює природну справедливість: приймає і добрих, і злих, нікого не жаліє. У творі багато моментів, коли природа відгукується на людські вчинки — особливо пам’ятаю бурю після злочину. Це ніби сама земля (чи Бог?) дає свою оцінку. І стає лячно.
Кобилянська дуже точно показує, як культ власності, оця одержимість землею, перетворює людей. Не лише одного брата, а ціле село, всю родину. Мораль розпадається, коли матеріальне стає вищим за людське. І це не пафос — це просто правда, яку страшно читати.
Особливо — фінал. Він не дає катарсису. Це не та книжка, після якої зітхаєш із полегшенням. Кобилянська залишає рану відкритою. І винні ніби всі: і той, хто вбив, і той, хто мовчав, і той, хто покривав, і навіть ті, хто «просто любив землю». Бо любов, яка не бачить меж, стає фанатизмом.
Розділи з похоронною процесією пробивають настільки сильно, що хочеться просто сидіти і дивитись у стіну. Віриш кожному слову. Не можеш говорити. Не можеш думати про інше. Просто мовчиш.
Я дуже люблю українську літерутуру, а саме ту, де розповідається про село. Добре, що такой літератури маємо достатньо. Багато хто скаже, що це стандартний український роман - трагедія-село-бідність-кохання, одній й ті ж проблеми. Але таким було життя! І кожний автор розкриває і подає нам своє бачення історії. Ольга Кобилянська підняла тему землі. І розкрила її дуже майстерно на прикладі життя однієї родини. Тут зустрічаємо цікаві сюжетні елементи - заборонене кохання, різномаїтість сімейних стосунків, браться любов, одвічна тема Каїна і Авеля, братовбивства. Коли-небудь я обов*язково ще раз перечитаю цей роман, мені до душа подібна література. Любителям української класики раджу твори Ольги Кобилянської читати беззаперечно!
Черговий твір з нашої шкільної програми, який перечитала. Думки не змінила - тоскно та безнадійно. На жаль, чи тоді, коли життя людини оцінювалось моргами землі, чи зараз, коли маємо "додану вартість" та "успішний успіх", конфлікт батьків, дітей, братів, сестер у кращому випадку завершиться "кайдашевою сім'єю" з її шкандалями навколо грушки. В гіршому - повторенням біблейських трагедій Каїна і Авеля, що бачимо саме тут, в творі Кобилянської. Токсичні стосунки в родині та суперечки навколо майна - це минуле, теперішнє і, боюсь, майбутнє багат��ох родин в Україні. І нема на то ради. Що таки люблю в цьому творі - мову буковинську з усіма бурдеями, кептарями, мамалигами, Івоніками, Домніками та іншим колоритом.
Сільська Санта-Барбара з елементами трилеру. Ця книжка вкотре довела мені, що мати справу з землею - річ не просто важка, неприємна, а ще й небезпечна. Думаю, вона мала би перетворювати українців з нації сіячів на націю міщан. Либонь, таки трохи подіяло, бо з урбанізацією сільське життя в свідомости вітчизняних авторів перетворюється з горору на втрачений рай з хрущами, що гудуть над вишнями, а надовкіль моральність і ріки молока й меду. Щодо самої книжки, то вона цілком в дусі нашої літератури: на одну сім'ю звалюються всі кари єгипетські. І це ще в часи, коли жодної війни довкола.
Мені важко уявити, що такий твір осилюють в десятому класі. Книжка для мене особисто не про землю, а про батьківство: зусилля, надії та сподівання, розчарування та прийняття, витримку та підтримку. Доволі важкий твір, довгий та змушує задуматись. Цілком виправдано класика української літератури.
Попри віддаленість у часі і зміну обставин, чимало тем, які порушує цей текст, досі актуальні. І про очікування від дітей, про те, яким руйнівним може бути їхнє порівняння. Про бажання передати справу життя у спадок - і нехай в сучасному світі це далеко не завжди земля. А також про те, як людина губиться, беручись не за свою справу.
Ольга Кобилянська як авторка мене дуже цікавить і через свій красивий (хоч і трошки складний для сприйняття) стиль написання, і через цікаві ідеї та психологію персонажів. Я доволі давно відкладала "Землю" для вдумливого та глибокого прочитання з упевненістю, що це - найкращий твір авторки, який мене точно підкорить.
Сюжети про села я люблю не особливо сильно - особисто для мене цей сетінг не близький, тому конфлікти персонажів сприймаються доволі віддалено та глибоко не чіпляють. Напевно, в цьому й криється причина того, чому я читала "Землю" так довго й так повільно. Певна частина сюжету була присвячена саме сільському побуту та сімейним сваркам, що не підходить під конкретно мої смаки.
Взагалі для себе я називаю цей роман "твором, де в усьому винні жінки". Я не критикую Кобилянську за подібний сюжет - це дійсно відповідає тому, як було і як люди ставилися (та й зараз теж ставляться) до жінок. Більш того, Кобилянська відома своїми феміністичними творами, тому каменів у її город нема. Але так, спостерігати за цим не вельми приємно. Сава починає віддалятися від родини та всім хамити, а потім підтверджує це вчинками - винна Рахіра, бо наставила його на неправильну путь. А може ще й винна мати, бо сама ж виховала, бо не прослідкувала. Анна - взагалі найтрагічніша героїня твору, як на мене. Пережила неймовірну втрату, а в результаті ще й отримала купу осуду та звинувачень. Та й сам Михайло, хоч і був для мене доволі приємним героєм, вчиняє дуже дивно, коли спить з Анною задовго до того, як вони збираються оголосити про свої стосунки. Вона вагітніє, через що вона також отримує осуд, а потім ще й залишається з дітьми та без Михайла (тут вже без його провини, але навіть без цього вчинок виглядає доволі дивним)
Я не знала, в який бік піде твір, тому вчинок Сави став для мене неочікуваним та ця сюжетна лінія була дійсно захопливою. Взагалі дуже цікаво було спостерігати за тим, як Сава потихеньку відсторонюється від родини, як в ньому пробуджуються ворожі почуття, як він радиться з приводу цього з Рахірою аби отримати підтвердження своїх ідей. Цей сюжет уже був мені доволі близький, бо я й в реальному житті спостерігала випадки, коли абсолютно здорова та щаслива людина під впливом родини починала все більше й більше псуватися. Причому не треба тут жорстоких родичів-тиранів. Достатньо просто ще з народження дитини визначити його долю, що йому треба, не давати зробити кроку ні вліво, ні вправо. Підігрівом ще послужить той факт, що в нього є брат - головний красень села, якого всі боготворять та обожнюють та на фоні якого Саву сприймають трошки не таким. Це просто той випадок, де в родині тотально проґавили розвиток особистості Сави та його нахили й замість того, щоб намагатися знайти до нього підхід та направити в потрібне річище, йому просто видавали однотипні фрази про святість землі. Персонажу я не те щоб співчуваю й точно його не виправдовую, але просто бачу, що ситуація могла б скластися інакше.
А взагалі родину було шкода. Бо по факту вони втратили відразу обох синів. Було багато емоційних сцен горя, небажання визнавати, що це зробив Сава, спроб його захищати. Але як би вони не старалися, Сава цього ніколи по-справжньому не оцінив і ніколи не повернувся до родини. В результаті з родини, для якої життя протікало доволі стабільно і які знали, чого вони хочуть для своїх дітей, вони перетворилися на хаос і втратили все. До речі, теж з досвіду бачу, що так зазвичай і буває - батьки, які найбільше планують та найбільше цим тиснуть потім залишаються з повністю перевернутим світом, бо все йде максимально не так.
В результаті все класично: всі нещасні, всі травмовані, всі залишилися ні з чим, але надія на відновлення життя та на світлий кінець все ж присутня. Головне навчитися на помилках та більше не ставати заручниками землі та багатства.
This entire review has been hidden because of spoilers.
По-перше, не знаю, що там у інших видавництв, але “Фоліо” вирішили, що заспойлерити на обкладинці головний сюжетний поворот - офігезна ідея. Так, ще до початку читання я знала, що один брат вб’є іншого через майнові претензії. По-друге, добре, що твір вилучили із шкільної програми, бо я навіть і не знаю, щоб про нього сказала 16-17 річна Я. Бо доросла Я трішки в неприємному шоці після прочитанного. Поїхали.
Повість починається із знайомства із жіночкою на ім’я Докія. Її чоловік Василь - алкаш, робить жінці регулярно нерви. Їй здається, що вона от–от помре, бо вже стара (в дійсності їй напевно немає і 40 років). Вона дуже хвилюється, що по її смерті чоловік проп’є все майно. Вона вигадує “чудове” рішення сієї ситуації - віддати свою 15-річну доньку Параску заміж за надійного хлопця, щоб вони удвох господарювали. Кандидата в чоловіки обирає керуючись суто меркантильними мотивами (щоб не пив, мав землі та гроші). Те, що обраний варіант не подобається доньці аж ніяк - це нікому не цікаво. Нахіба вирішувати проблеми із запойним чоловіком, якщо простіше підкласти юну дівчину під немилого їй мужика? Весілля справлять і нагорода “мати року” її, ага. Плюс-мінус на цьому оповідання про долю бідної Параски закінчується. Тож для мене лишилося загадкою, навіщо ця інформація взагалі була потрібна? Хіба щоб зобразити інфантильність та моральну убогість тогочасних людей.
Головна ж перлина всього оповідання - Михайло, він же Михайлик. Він - син Івоніки, шанованого на селі чоловіка-трудяги. Всі дівчата мріють бути йому за дружину, бо він (Михайлик) і красень, і розумник, і господар хоч куди, і землі йому в спадщину піде багато. Єдина турбота в житті цього чоловічого ідеала - по осені він має стати до служби у війську на 3 роки. Тут читачеві доведеться “насолодитися” кількома десятками сторінок, що сповідують за страждання його батьків. Як же вони без нього три роки житимуть? Мати день і ніч ридає, батько, мов у воду опущений і ніц їм в цьому світі більше не миле. Після невдалих спроб відкупитися від служби і безмежних страждань він всеж-таки йде. Але перед цим встигає звіритися у любовних почуттях дівчині Ані, що бідна мов церковна миша і служить наймичкою у місевого пана. Сюрпрайз-сюрпрайз - Ана вже давно взаємно закохана в Михайлика, вони тайком милуються у полі, а потім він йде у жовніри (в армію). Але перед цим просить її не тріпатися за їхній романтік, бо щастя любить тишу. У війську для Михайлика видається справжнє пекло - сувора муштра, фізичне та моральне насильство. Красень марніє на очах і підчас одного з візитів батька каже, що якщо він його прям щас не забере назад до маміньки, то він або сам втече або накладе на себе руки. Івоніка (батько) в шоці. Не вигадує нічого кращого, як кожен день пішки ходити з села до казарм (а це дофіга кілометрів пішки в один бік), щоб його Черешенька здалеку його бачив і не так сумував. Так-сяк минає майже весь термін служби. За цей час викривається, що Анна (кохана Михайлика) вагітна. Для села це справжній шок-контент. Хто батько - таємниця. Але думаю, уважний читач і сам здогодавсь, хто сє постаравсь.
А! Ще у Михайлика є молодший брат Сава. Зовсім непутящий. Має інтимні стосунки із двоюрідною сестрою, до роботи ледачий, батьків та брата відверто зневажає. Так як ще із стислого опису на обкладинці ми знаємо за братовбивство, то вгадайте, хто кого порішив? Далі так детально оповідати вже не буду. Коли до кінця служби Михайлу лишається кілька місяців, він приходить у відпустку додому, і там його вбиває за неясних обставин його брат Сава (підговорений корисливою дівкою, хотів усунути конкурента по спадщині). Всі знають, що це брат вбив брата, але кому то цікаво. Доказів немає, на тому і розійшился. Бог йому суддя. Дівчина Анна з горя майже сходить з розуму, десь поміж стражданнями народжує двійняток, які також пізніше помруть…
Сум, печаль, безвихідь та моральне банкрутство - це якщо стисло описати цю історію та зображений в ній зріз сільського суспільства. Жоден з персонажів не викликав ані співчуття, ані поваги. Темні та обмежені люди, що самі винні у всіх своїх бідах. А будь-яку незрозумілу ситуацію або дилему вони можуть пояснити тим, що на це воля Божа.
Фух, у мене все. Якщо хтось подужав цей відгук - які ваші враження від твору?
Жанрово “Землю” позиціонують як повість, хоча це добрячий роман, я читала його 10,5 годин. Читати мені було дуже важко, бо на відміну від “Царівни”, де дія переважно розгортається в місті, тут авторка показує село з типовими проблемами: власне земля, володіння нею, обробка її, сімейні чвари, тощо. За жодним з персонажів спостерігати мені було не те що не цікаво, вони всі складалися лише з негативних рис. Звісно, судити з точки зору сучасної моралі, це - не найвдячніший підхід, але мені дуже складно абстрагуватися від нього.
Історія розгортається на селі і детально розповідає нам про долі багатьох родин, де практично всі між собою якісь далекі родичі, але переважно ставляться одне до одного із заздрістю та злістю. Вершиною розвитку жіночих персонажів є мрія одружитися та стати доброю ґаздинею. І це так контрастує з “Царівною”.
Одною з великих тем роману є служба в армії. Здавалося б, це немає нічого спільного з сьогоденням - бо герої не перебувають в стані загарбницької війни, коли треба боронитися від ворога. Натомість вони живуть на території, окупованій імперією, і служба - обовʼязкова, хоч і неприємна повинність, яку насаджує уряд метрополії. Батьки героя, якого призивають, намагаються його відкупити. Чи розумію я їх мотивацію? Звісно. Чи хочу я про це читати в 2025 році? Звісно ні.
Я б не радила читати “Землю” зараз. Як на мене, цей твір геть не актуальний та не цікавий. Однак я продовжу знайомитися з творчістю авторки, бо ну не просто так же вона написала “Царівну” - я вірю, що будуть інші твори, які мені відгукнуться.
Як же інколи класно, що я не читала всі твори з шкільної програми. Прочитати «Землю» вперше вже в зовсім дорослому віці - це чудовий подарунок мені від лінивої школярки. Окрім того, читала видання 60-их років з неймовірними ілюстраціями, які дуже влучно підсилювали переживання і враження. Таки дійсно люблю Кобилянську.
В голові крутиться лише одна фраза «чого дурне, бо бідне. Чого бідне, бо дурне».
Я щиро не розумію чому саме ця повість стала такою популярною і визначною в письменницькій діяльності Кобилянської.
Адже сюжет і персонажі і кожен рядочок, все просічене такою стереотипною українською літературою. Село. Страждання. Ріки і моря страждань. Я насилу закінчила книжку, мене вже підтошнювало від горя головних персонажів.
Досить стереотипний сюжет. Куди вже стереотипніше. На початку дають нам спойлер у лиці ворожки - біда наступає, і то велика.
Двоє братів. Один - мов золото, нічого негативного. Другий - диявол во плоті. Пані Олю, відколи люди настільки однобокі? Відколи ми або суцільна доброта або всепоглинаюче зло?
А Івоніка? А Марія? Мені весь час хотілось взяти їх за плечі і так добре струснути. Люди без освіти, люди без критичного мислення. Люди - раби системи, маленькі люди, які ні за шо не відповідають.
Про батьківські скіли я взагалі мовчу. Хвалити одного, а іншого сварити, і думати, що він так виправиться… 🤦🏻♀️
Авторка хотіла донести до нас роль землі в житті людини? Якось не вдалось. За горами та ріками болю і сліз, я нічого не розгледіла. Навпаки, закрила я книжку в дуже погано настрої. Ну бо досить вже! Я поважаю талант пані Олі, але вона вибрала дуже короткий і тупий шлях.
Страждають всі. Ото справжня назва книги, а не Земля. Я хотіла прочитати цікаву історію однієї сім’ї. З її взлетами та падіннями, а вийшло чорті шо.
Гарна лексика. Кобилянська освічена жінка, і це видно з перших сторінок. Але … але … такої злості на автора я давно не відчувала. Хотіла перевідкрити для себе українську літературу. Але натомість отримала стереотипну історію про село і дурних селян.
Я дуже сподіваюся, що цей твір забрали зі шкільної програми. Дуже трагічний, важкий, тягучий, складний. Мені всю дорогу бракувало хоч якогось промінчика світла. Гнітюча історія і не про "землю", а про людські грішності. Я навіть більше співчуваю негативним персонажам тут, якийсь мій внутрішній спротив проти матері та улюбленого сина. Хочеться врятувати паршиву вівцю. Я навряд чи пораджу читати. Для мене історія трохи присипана попелом старих часів. Ну, і якщо ознайомлюватись з цією класикою, то вже після 35, а не в школі.
Я знав, що цю повість раніше вивчали в 10 класі, але дуже радий, що її виключили, оскільки підліткам не осилити весь сенс, щоб був закладений авторкою. Навіть зараз мені було важко пробратись через весь символізм твору. Книжка для мене особисто не про землю, а про батьківство: зусилля, надії та сподівання, розчарування та прийняття, втрату та підтримку. Доволі важка історія, яка змушує замислитись над деякими питаннями. Цілком виправдано класика української літератури.
До знайомства з творами Кобилянської не любила описи пейзажів. Тут вони космічні просто. Дуже гарні описи емоцій та ситуацій. З легкістю поринаєш в історію і переживаєш її з героями, не зважаючи на те, що подібна тематика зовсім не нова для української літератури. Не розумію, чому досі її не екранізували.
🌱 Зазвичай я не засуджую історію за те що вона була історією: ранні заміжжя, ставлення до жінок, класова нерівність і чимало подібного були реальністю для тривалих історичних періодів. Але може через те, що цю книгу я слухала в аудіо, сприймати історичні реалії в цьому романі мені було ой, як нелегко. Було майже фізично складно слухати добрячу половину цього роману, і справа не у великій кількості діалектизмів і застарілої лексики, а в чисельній перевазі абсолютно токсичних героїв.
Отже, село. В центрі сюжету родина Федорчуків - Івоніка і Марійка, у котрих є два сини Михайло і Сава. Батьки з тих, хто багато працювали, щоб мати ту землю, ті угіддя, якими володіють зараз. Івоніка відмовляє собі в праві жити. В молодості працював, а в зрілості не може дозволити собі пожинати плоди заробленого («наша доля - працювати»). Марійка – дружина Івоніки,«сповняла усі його накази без опору», жила з чоловіком у злагоді (цікаво, чи є тут причинно-наслідковий зв’язок, на думку авторки?). Ще одна проблема полягає в тому, що старші Федорчуки не дають життя своїм дітям, не дають робити жодного вибору самостійно. Токсичність, що передається від покоління до покоління. Ми завжди так робили, жили, тож і ви мусите.
Далі маємо братів. Михайло – улюбленець обох батьків, працьовитий, статний, сильний, красень, ще й має велику повагу до роботи на землі, але мусить йти у жовніри (служити в армії). Сава – не дужий і робота на землі йому задоволення не приносить, але вона є водночас усім, бо може прогодувати і дати заробити. Сава це усвідомлює. Водночас батькам важко догодити, він же не Михайло. А ще й закохався, то рідко ночує вдома, тож батьки знову не схвалюють. А ще він стріляє птахів і сексист (про брата: “Михайло був баба, серце м’яке, як тісто”).
«Як справи, Саво? Чи відчепився ти від тої гадюки?» - звертання брата до брата, Михайла до Сави. Я розумію, що всі проти цих стосунків і взагалі, але Михайло здивований, що брат не оцінив його піклування і вибору подібних слів по відношенню до дівчини, в яку він закоханий. Є сенс зупинитися на Рахірі, бо це ледь не єдиний момент, де мораль початку XX століття і нашого XXI пролягає в одній незмінній площині. Мова йде про засудження інцесту. Отже, Сава закоханий в Рахіру, яка фактично є його кузиною. Рахіра ще й циганської крові і, звісно ж, негативний персонаж, тому в тексті легко зчитуємо ще неприйняття інакшого, того, хто відрізняється («вона погана волошка, циганка, дивися на її рот, очі як у чортиці»). Саме Рахіра розкаже Саві, як батьки несправедливо до нього ставляться (що не така вже й брехня), цінуючи тільки старшого сина, і підбурюватиме його на лихе. Ще й питимуть постійно разом, а це вже взагалі для українського села нечуване)))) Її мрія - бути ґаздинею на Увонікових ґрунтах. Чому? Вона ж лінива дупа. Тільки психологічне почуття перемоги, а що потім працювати треба на тій землі, то куди?
Михайло любить наймичку Анну. Але батьки і такому вибору не зрадіють (вони нічому в тексті не радіють насправді), тож Михайло свій вибір не афішуватиме.
Звісно, в тексті просто ллється любов до землі, що завжди прогодує. Які смачні описи ставлення українців до своєї землі, вау! В сучасному контексті, звісно, цю прив’язаність до землі можна сприймати і інакше – як чіпляння за традиції, за «своє», яке насправді вже не одне століття нас і рятує.
🌿«Все, що в лісі роблене, не було гріхом»
Друга частина книги захопила більше, в ній стільки атмосфери, напруги, символізму!
🌾«Чи не був він задобрим до Михайла і засуворий до Сави?»
Навесні я читала «Казку про калинову сопілку», тепер «Земля». І там, і там в основі - різне ставлення батьків до своїх двох дітей. “Така вже удача, такий уродився, ми ні до чого”. Що ж, мабуть, читач XXI ст. має на цей інший погляд, ніж читач XX-го ст.
Після відгуку мами думала, що це найсмутніша історія у всій українській літературі, але насправді все ще не так погано закінчилося. В один момент, якраз після смерті Михайлі, мені здалося, що це кінець, далі тільки гірше, що брехнею не виявилося. Але кінцівка була не настільки пропащою. Дуже сподобалася мова, почула багато слів, які загалом вважаються суржиком, але у творі вони часто і густо використовуються. Деколи здавалося, що у романі не повторюється жодне слово, окрім єства (його запам'ятала дуже). Найбільш запам'ятався і полюбився момент зізнання у коханні Анни і Михайла, такий вже був ніжний, добрий, аж захотілося самій закохатися. Марія (матір Михайла) часто дратувала, і хоч так не можна казати, але своїми вчинками і поведінкою накликала на себе таку долю. Коли казали, що вона скупа — нехай, адже сама ж вона знала, що все для синів берегла (хоч я цю думку і не поділяю), але вже коли так ставилася до Анни, до Сави — яким би поганим він не був — то вже отримала. Спочатку не вірила у причетність Сави до вбивства. Насправді, навіть зараз не дуже хочеться у неї вірити, але у творі ніхто ні не підтвердили, ні не заперечили того. Сава цікавий персонаж, ��е хочу його сильно аналізувати, але все ж любитися із сестрою, то неправильно, яких би поглядів я не була. Та здається мені іноді, що якби йому спокійніше розтолкували, то не повівся б він на ту Рахіру. Рахіра взагалі окрема історія: направляла Саву у такі глибокі, страшні води. Справжня антагоністка, страшна відьма — це правда. Очевидно, що вона вигадала ідею убити Михайла. Страшна і погана дівчина. Михайло просто золото. Дуже важко було навіть мені, як читачу, слухати всі ці скигління, плач за ним, таким уже хорошим парубком. Справді, іноді хотілося, щоб забрали краще когось іншого, а не його, наче я сама стала Марією чи Івонікою. Та Івоніка чудовий батько. Просто неймовірний. Любити сина навіть після того, як той став убивцею — та й кого! — іншого сина. Але трудолюбивий, чуйний, вірний, загалом, дуже хороший чоловік. Окремим персонажем була сама земля, опис якої навіть у мене пробудив бажання володіти нею, працювати над нею, доглядати її. Любов до землі здавалася найщирішою, найпрекраснішою у всьому творі. Я можу описувати певно персонажів скільки завгодно, та не буду. Враження твір залишив дуже різні, але мені сподобалося. Цікаво, як українська література після школи може бути зовсім іншою. Я продовжу досліджувати це поле і, можливо, знайду ще чудові перли. П.С. Якщо це реально хтось читає, то я пишу відгуки тільки для себе, щоб пригадати емоції після прочитання. І не сильно чекаю, що по моїх відгуках люди формуватимуть думки чи сперечатимуться з моїм поглядом на твір.
This entire review has been hidden because of spoilers.
"Українську літературу важко читати. Але так, як пишуть українські письменники, не пише ніхто." Десь у відгуках прочитала схожу фразу і цілком з нею згодна.
Зазначу, що зі школи про цей твір нічогісінько не пам'ятала. Прочитавши, зрозуміла, що просто не мала ніяких шансів осягнути цей потужний текст за шкільною партою, це було б надто складно для мене тоді, тому зараз «Земля» вразила з подвійною силою.
Глибока й подекуди важкувата, проте, гарно продумана і майстерно написана повість. Ніби українською читаєш, але немов іноземною, так зачудовано побудовано її виклад. Хоч у виданні, яке я читала (Ольга Кобилянська, твори у 2-х томах, видавництво художньої літератури "Дніпро", Київ, 1983, том 2), більшості діалектизмів подається тлумачення, багато лишається незнайомих слів. Проте важко читати не так через незнайомі слова, як через дії головних героїв та жахливі події, до яких їхні діяння призводять. Трагічний й дійсно напрочуд актуальний сюжет, ніби десь поряд поміж сучасників це відбувається, а ти - спостерігач. Адже Ольга Кобилянська в цій повісті, написаній більше ніж 100 років тому звертала увагу на безліч вже тоді архаїчних явищ, які, втім, існують ще й досі!
Попри бажання відхреститись від цього "села" і не мати нічого спільного ані з головними героями, ані з нашими сучасниками, які мислять тими ж категоріями, що й описані у творі селяни понад 100 років тому; попри важкість під час читання (для мене цими «важкостями» були: особливості мови та стилю викладу, діалектизми, архаїзми, абсурдні думки головних героїв, їхні дії та трагічні й несправедливі події), неможливо відірватись, мучить питання "а що ж далі?". Постійно зазирала наперед, шукаючи спойлери і неймовірно шкодувала, що знаходила їх! Бо читати знаючи, що буде далі - було ще гірше.
Читання давалось поволі, повторюсь, через важкий сюжет, але під кінець відчувала на стільки сильне напруження, що попри цю важкість закинути читання не була годна... Це дивовижно, зізнаюсь, не чекала від себе такого, читавши «звичну», українську літературу. Ну хіба це не одна з ознак майстерності, якщо не шедевру в моїх руках?
Словом, це вибух. Крик душі, повість-квінтесенція категорій мислення тогочасного (і не лише, на жаль) суспільства, заснована на реальних подіях більш ніж століття тому, й вражаюче-жахаюче актуальна і донині.
Земля – те, без чого в селі не прожити. Всі її хочуть мати, хочуть її втримати й готові на страшні вчинки заради неї. Батьки ламають життя своїм дітям. Діти йдуть проти волі батьків. Недозволене кохання. Суперництво і заздрість між братами, а далі, як в Біблії – братовбивство.
Звичайно ж, основа тема повісті – братовбивство. Але, мене особисто, дуже зачепила тема стосунків матерів і дітей.
👉Докія віддає заміж, ще зовсім юну доньку. Вона вже все прорахувала, чоловік п'є і може спустити всі статки на випивку, тому треба швидше видати доньку заміж і не важливо, що та ще зовсім дитина та й подобається їй, зовсім інший хлопець. І звичайно ж, часи такі, що ти навіть не маєш права перечити волі батьків.
👉Мати наймички Анни, зла і сварлива.Знущається з доньки, забирає всі заробітки, а коли Анна вагітніє то змушена жити в чужій сім'ї. Її забирає до себе Докія (таке своєрідне спокутування, свою доньку віддала заміж, іншу дівчину приймає й опікується, як рідною).
👉Ну і, звичайно ж, стосунки головних героїв - Марії і її двох синів Михайла та Сави. Марія постійно нахваляє старшого Михайла, а Саву шпиняє, наголошуючи, що Михайло кращий і буде мати все, а Сава лінтюх і не любить землю. А батько ж має поділити землю між братами. Постійне порівнювання братів, не може не призвести до внутрішніх образ і заздрості. Звичайно, це не вигороджує братовбивство, але показує складність сімейних стосунків.
Це блискуче написано, Кобилянська, без сумніву, дуже сильна авторка. Саме тому і бісило все читання незмірно. Єдине, від чого я була не в захваті - широка панорама, не лише соціальна, таке якраз мені цікаво, а відгалуження історій побічних персонажів. Мені б якби історія була сконцентрована на одній сім"ї, класичний каїновий конфлікт, як на мене, був би сильніший. Моє враження - тут Кобилянську Франко покусав :) Повертаючись до "бісило" - це історія про токсичні відносини, якщо чесно - усіх з усіма, але в першу чергу - із землею. Земля навіть у статусі успішного фермерського господарства не приноисть вважай нікому із господарів радості і почуття успіху та самореалізації. Вона тяжіє над всіма, і вона підштовхує хороших людей робити дичину (і це я не по Саву, він її роблять із егоїзму, заздрощів, абощо, і саме він тут якраз – нормальний (типовий?) у своєму нєгодяйстві). Але так звані "хороші люди" і добрі газди - страші. Так, все дуже сильно спотворюється патріархальними відносинами, економічними у першу чергу, тому воно таке страшне і сильне
"Земля" - важка до сприйнятя сучасному читачеві мов брила. І не лише тому, що чудово описує побут та культуру, які віддалені від нас часом та потребують доброї етнографічної освіти - це якраз, як на мене, родзинка української романтичної літератури. Але всі герої, за винятком може "злочинців", зображені байдужими до власної долі, пасивними та пригніченими. Звісно, Ольга Кобилянська добре передає цим підневільний стан селян, які, стиснуті обставинами та незрозуміли їм і нав'язаними "згори" порядками, представляють собою чи не найнижчу соціальну верству. Проте авторка й сама зображує персонажів дещо зверхньо: "наївними", "культурно-недорозвиненими". Вони не роблять жодних спроб впливати на ключові рішення свого життя, покладаючись на у вирішенні усіх птань на ворожок, сни та парадигму "як Бог дасть". Певно, не дуже вдалий взірець творчості Кобилянської.