What do you think?
Rate this book
Осінь для ангела
Євген Пашковський є сьогодні безперечно одним із найсильніших українських прозаїків, що може здатися парадоксальним, адже минуло вже майже двадцять років, відколи він відійшов від художньої літератури в строгому значенні цього слова, присвятивши себе духовним справам. Глибина пошуків людського, гідна Сартра з Камю, тягучість моменту і плинність художнього світу, не згірш як у Фолкнера, густина мови, якій, мабуть, позаздрив би й сам Джеймс Джойс. Але заразом Євген Пашковський дуже традиційний письменник, занурений у світ українського буття, тож помітити ці перегуки спершу не так просто. Проза Пашковського не з тих, які легко піддаються читачеві. Його мова щільна, немов ґрунт під ногами його героїв, але заразом плинна й нестабільна, вона засмоктує й пручається водночас, несучи читача, ніби нестримна річка, нескінченними завихреними лабіринтами внутрішнього монологу оповідача й не залишаючи безпечного місця, щоб перевести подих. Світ романів Євгена Пашковського переважно сірий, з численними вкрапленнями чорноти, проте він не безпросвітний, тож читачі, які зуміють продертися крізь це густе, місцями наїжачене письмо, будуть винагороджені якщо не спасіннями, любов’ю та розрадою, то принаймні дуже людською надією на них.
514 pages, Hardcover
Published January 1, 2020
6 people are currently reading
120 people want to read
About the author
Євген Пашковський
6 books6 followersЄвге́н Володи́мирович Пашко́вський — український письменник, лауреат Шевченківської премії 2001 року. Належить до так званої «Житомирської літературної школи».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
March 8, 2024
та це ж наш Джеймс Джойс
сенси цієї книги не осягнути за один раз
повне занурення
це не гра слів, це витончене мистецтво слова, яке викликає заніміння
сенси цієї книги не осягнути за один раз
повне занурення
це не гра слів, це витончене мистецтво слова, яке викликає заніміння
October 31, 2024
Історія бере зачин на кладовищі. Текст до неможливості густий, тягучий, чорно-білий і приречений, ніби якийсь фільм Берґмана. А ще профетичний, такий собі плач Єремії доби конаючого радянського союзу.
Читати хочеться, якийсь гіпнотичний вплив, кожне довжелезне речення вкінці має певну поетичну закінченість. Те, що в байках називали мораллю, тут радше є кристалізованою сльозою до того пережитого, витерпілого.
Брав книгу з собою на проходи цвинтарем. Їй добре на плитах, на лавках і на мохоховитих гробівцях.
Сфотографував біля обезголовленого ангела.
Цитати:
"пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи"
"така катівна туга, сутінки, серце зчісується об ребра, як кулак об бетонну глуху стіну"
"печерна сутінь молодої весни з різнотравними, з брунькуватими духмянками беззаздрісно юного щастя, світло тихе"
"все мине, як закоханість уві сні"
"ти, вікове втілення знань, потрактованих, як культура, таємно заручена з трупом істин, імператриця науки і вчених спокус, ти байдуже, всезвідано взяла мою долю, нікому нічого не винну, засуджену тим, що мучилась серед тіней і мірою покаянь готувала себе для доброго; вмерло розсіяне на тисячі сповідей зерно, пора, очистившись, розказати про Диво; друг тепер поблизу раю, помолиться за нас обох. Спирт пропікав до кісток, поромник покуштував наваристу страву і відклав ложку, — їжа тиснула гордо, — казанок холонув, розливаючи духмяність лаврового листя й перцю, рука мимоволі згрібала хлібні крихти на столі; не думалось і не згадувалось; за вікном таріль латунного місяця розмахнулась, щоб удосвіта гримнути об морозний сонячний диск і вістувати вбивчий потік годин над голодною пустелею осені; дощем, туманом, всіма піднебесними схлипами закликаючи туди, звідки — з сипучого хлібного мурашника — і відіпрілим нігтям нема повернення.
Проти місяця, коли цокався об похідну, зачохлену брезентом, флягу, спирт голубів коралями і провіщав зиму, ялиновий лапник на льоду, — хліб наш пустельний дай нам на сьогодні, — тепло від казанка розливалося по столі і Богдан незчувся як закуняв на схрещених безвільних руках."
"...зайти за рампу, слухати скрегіт гравію під випадковим і однаково владним троном русявої повелительки, осмикувати себе від підглядань: признайся, ти відьма? на чорну мессу ходила і кубком пила диявольську воду з утопленого нехрещеного немовляти, голісінька клала на лживий алтар двох білопінних ягнят і двох голубиць білих, магічними благовоннями вабила тебе жриця, гола й статурна, заклинала древніми іменами Артеміди, Астарти, Венери, всіх попередниць твоїх; ти вклонялася їм, щоб гордо з любов’ю самиці пройти через грізні двері, підспівувала, я окраса зеленої ночі, я напоєна молозивом місячних грудей, я таїна вод, я відрада озлілих серцем, я входжу в душу твою, піднімись і ввійди в мене, — жриця тричі обходила коло і тричі цілувала тебе, — нестерпно ревли лісові звірі і відьми навколішки, молодіючи персами, стискали себе за плечі, тремтіли, щоб потім посвячену викупати єлеєм і вином, зрізати мотуззя на жижках, обдарувати магічною фігуркою з силою талісмана, білорукоятним пірначем, гарапником, що нагадує про муки очищень, паличкою для виклику духів, мотком насмоленої дратви для скріплення ворожбитних печатей; ти стала посестрою і ритуальне коло зімкнулось під місячним дощем твого розплетеного в сліпому танці волосся..."
Не знаю, чи читав Пашковський Джойса, але в четвертому розділі "Осені для ангела" мені бачаться конотації "Еола", а вже в наступному супер-реченні аґресивний бик (Бак?)
Цікава особливість - я розумію, як це робиться, себто, як вдало підмітив Master Max, оці ігри з естетизованим потоком свідомості, це практично те ж саме, що я роблю в першому і четвертому розділах "Тетраморфеуса. Liber T". Відповідно з цього випливає наступне твердження: такі книжки не можна читати швидко.
"На семінарі молодих літераторів, — зо три десятки затято геніальних молодиків і дівуль товклись по четвертому корпусі ірпінського дому творчості, за прохідною крематорно чаділа заводська труба, під товстокорими соснами німі, вгодовані собачиська винюхували блювотину, з більярдної линув епічний перестук київ, і схвильовано простоволосі, впугані в дублянки метри і сантиметри української літератури човгикали до їдальні, оббалакуючи рукописи, погоду, статури молодих поетес, — Ніна подумки кляла свою розгублену вдачу, обпікала пальці недопалком і цибатий, знервований згагою після червоного вина, референт поселив її в скрипучу, з розсохлим паркетом і помийно каламутним графином на пропаленому сигаретами столі, кімнату, збрехавши: до вас, за оцимо подовбаними дверима і клямкою на гвіздку, під вікопомно вогкою стелею творив Пастернак, додайте призабутого довоєнного лірика, пом’яніть творця пісень для передових буряківниць, погортайте романіста з ромашковими сторінками, ви їх проходили в школі, сам Гомер мріяв тут обгризати нігті і олівці, прилучайтеся до культури, ну, я побіг; дивлячись на порожній графин, вона згадала на днях знайдену вдома в кладовці гладишку крові, що прикидана дрантям, забута, крізь поліетиленове накриття смерділа на всю квартиру оцтом, скислим вином і безхмільною розлукою; вона довго пригадувала, звідки глек опинився на нижній полиці, по натурі схильна до містики злякалась відьмацького чаклунку і заглянула всередину, щоб побачити там чоловіче лице — згустки взялися цвіллю, вона викинула глечика в сміттєпровід і вмила з полегкістю руки. За коротким стуком дзеленькнула, злітаючи з гвіздка, манюня защіпка, на порозі вродився, мнучи брудну і схожу на кавалок глини спортивну шапочку, неголений чолов’яга з дитячим запалом під здивованими бровами: знаю, ви ненадовго, вас чекає дорога зваб і лицарі гуляйполя, оце купив марочку, гляньте, як писав Тарас, і Кочубеї-нагаї, славна марка, в кіоску ще є, можете пристарати, одну подарував, на третю грошей нема, ковтнула вогняна риба, для творчості марка сама потрібна річ, рукописа відіслати, вислати другові в «елтепе» бандероль, на гаманець наклеїти, найшов порожного, як цицька здохлої кози, і все одно радість, заховаю в блокнот, бо засіється, гарненна марочка, сьодня холодно, люди по електричках сумні, сітра не п’ють, тако пропхавсь по вагонах за здоров живеш, нема, нема пляшкозбору, чогось ви втомлені, пусте, надрукують, класики, їдріомать, не полінуйтеся, діво, по районних газетах до свят розішліть, точно кажу, дадуть на цілу сторінку і гонорейчик пристойний, тіко цих-о биків наганяйте від себе; мене малого як покотив, нечиста сила, за горло рогами до землі притиснув, душить і не пікнути, добре, сусід підскочив, лату на ньому переламав, той бутить і за ним, всилу заарканили, думаєте, чом сказило? ялівку привели, а зовсім не за бугаями була, злякалася, утекла, тягну до хліва бицюру, куди твоє діло, носаками під боки б’ю, а він на мене, на живу смерть забив! бійтесь пацатися, діво..."
Читати хочеться, якийсь гіпнотичний вплив, кожне довжелезне речення вкінці має певну поетичну закінченість. Те, що в байках називали мораллю, тут радше є кристалізованою сльозою до того пережитого, витерпілого.
Брав книгу з собою на проходи цвинтарем. Їй добре на плитах, на лавках і на мохоховитих гробівцях.
Сфотографував біля обезголовленого ангела.
Цитати:
"пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи"
"така катівна туга, сутінки, серце зчісується об ребра, як кулак об бетонну глуху стіну"
"печерна сутінь молодої весни з різнотравними, з брунькуватими духмянками беззаздрісно юного щастя, світло тихе"
"все мине, як закоханість уві сні"
"ти, вікове втілення знань, потрактованих, як культура, таємно заручена з трупом істин, імператриця науки і вчених спокус, ти байдуже, всезвідано взяла мою долю, нікому нічого не винну, засуджену тим, що мучилась серед тіней і мірою покаянь готувала себе для доброго; вмерло розсіяне на тисячі сповідей зерно, пора, очистившись, розказати про Диво; друг тепер поблизу раю, помолиться за нас обох. Спирт пропікав до кісток, поромник покуштував наваристу страву і відклав ложку, — їжа тиснула гордо, — казанок холонув, розливаючи духмяність лаврового листя й перцю, рука мимоволі згрібала хлібні крихти на столі; не думалось і не згадувалось; за вікном таріль латунного місяця розмахнулась, щоб удосвіта гримнути об морозний сонячний диск і вістувати вбивчий потік годин над голодною пустелею осені; дощем, туманом, всіма піднебесними схлипами закликаючи туди, звідки — з сипучого хлібного мурашника — і відіпрілим нігтям нема повернення.
Проти місяця, коли цокався об похідну, зачохлену брезентом, флягу, спирт голубів коралями і провіщав зиму, ялиновий лапник на льоду, — хліб наш пустельний дай нам на сьогодні, — тепло від казанка розливалося по столі і Богдан незчувся як закуняв на схрещених безвільних руках."
"...зайти за рампу, слухати скрегіт гравію під випадковим і однаково владним троном русявої повелительки, осмикувати себе від підглядань: признайся, ти відьма? на чорну мессу ходила і кубком пила диявольську воду з утопленого нехрещеного немовляти, голісінька клала на лживий алтар двох білопінних ягнят і двох голубиць білих, магічними благовоннями вабила тебе жриця, гола й статурна, заклинала древніми іменами Артеміди, Астарти, Венери, всіх попередниць твоїх; ти вклонялася їм, щоб гордо з любов’ю самиці пройти через грізні двері, підспівувала, я окраса зеленої ночі, я напоєна молозивом місячних грудей, я таїна вод, я відрада озлілих серцем, я входжу в душу твою, піднімись і ввійди в мене, — жриця тричі обходила коло і тричі цілувала тебе, — нестерпно ревли лісові звірі і відьми навколішки, молодіючи персами, стискали себе за плечі, тремтіли, щоб потім посвячену викупати єлеєм і вином, зрізати мотуззя на жижках, обдарувати магічною фігуркою з силою талісмана, білорукоятним пірначем, гарапником, що нагадує про муки очищень, паличкою для виклику духів, мотком насмоленої дратви для скріплення ворожбитних печатей; ти стала посестрою і ритуальне коло зімкнулось під місячним дощем твого розплетеного в сліпому танці волосся..."
Не знаю, чи читав Пашковський Джойса, але в четвертому розділі "Осені для ангела" мені бачаться конотації "Еола", а вже в наступному супер-реченні аґресивний бик (Бак?)
Цікава особливість - я розумію, як це робиться, себто, як вдало підмітив Master Max, оці ігри з естетизованим потоком свідомості, це практично те ж саме, що я роблю в першому і четвертому розділах "Тетраморфеуса. Liber T". Відповідно з цього випливає наступне твердження: такі книжки не можна читати швидко.
"На семінарі молодих літераторів, — зо три десятки затято геніальних молодиків і дівуль товклись по четвертому корпусі ірпінського дому творчості, за прохідною крематорно чаділа заводська труба, під товстокорими соснами німі, вгодовані собачиська винюхували блювотину, з більярдної линув епічний перестук київ, і схвильовано простоволосі, впугані в дублянки метри і сантиметри української літератури човгикали до їдальні, оббалакуючи рукописи, погоду, статури молодих поетес, — Ніна подумки кляла свою розгублену вдачу, обпікала пальці недопалком і цибатий, знервований згагою після червоного вина, референт поселив її в скрипучу, з розсохлим паркетом і помийно каламутним графином на пропаленому сигаретами столі, кімнату, збрехавши: до вас, за оцимо подовбаними дверима і клямкою на гвіздку, під вікопомно вогкою стелею творив Пастернак, додайте призабутого довоєнного лірика, пом’яніть творця пісень для передових буряківниць, погортайте романіста з ромашковими сторінками, ви їх проходили в школі, сам Гомер мріяв тут обгризати нігті і олівці, прилучайтеся до культури, ну, я побіг; дивлячись на порожній графин, вона згадала на днях знайдену вдома в кладовці гладишку крові, що прикидана дрантям, забута, крізь поліетиленове накриття смерділа на всю квартиру оцтом, скислим вином і безхмільною розлукою; вона довго пригадувала, звідки глек опинився на нижній полиці, по натурі схильна до містики злякалась відьмацького чаклунку і заглянула всередину, щоб побачити там чоловіче лице — згустки взялися цвіллю, вона викинула глечика в сміттєпровід і вмила з полегкістю руки. За коротким стуком дзеленькнула, злітаючи з гвіздка, манюня защіпка, на порозі вродився, мнучи брудну і схожу на кавалок глини спортивну шапочку, неголений чолов’яга з дитячим запалом під здивованими бровами: знаю, ви ненадовго, вас чекає дорога зваб і лицарі гуляйполя, оце купив марочку, гляньте, як писав Тарас, і Кочубеї-нагаї, славна марка, в кіоску ще є, можете пристарати, одну подарував, на третю грошей нема, ковтнула вогняна риба, для творчості марка сама потрібна річ, рукописа відіслати, вислати другові в «елтепе» бандероль, на гаманець наклеїти, найшов порожного, як цицька здохлої кози, і все одно радість, заховаю в блокнот, бо засіється, гарненна марочка, сьодня холодно, люди по електричках сумні, сітра не п’ють, тако пропхавсь по вагонах за здоров живеш, нема, нема пляшкозбору, чогось ви втомлені, пусте, надрукують, класики, їдріомать, не полінуйтеся, діво, по районних газетах до свят розішліть, точно кажу, дадуть на цілу сторінку і гонорейчик пристойний, тіко цих-о биків наганяйте від себе; мене малого як покотив, нечиста сила, за горло рогами до землі притиснув, душить і не пікнути, добре, сусід підскочив, лату на ньому переламав, той бутить і за ним, всилу заарканили, думаєте, чом сказило? ялівку привели, а зовсім не за бугаями була, злякалася, утекла, тягну до хліва бицюру, куди твоє діло, носаками під боки б’ю, а він на мене, на живу смерть забив! бійтесь пацатися, діво..."
Displaying 1 - 2 of 2 reviews