бунчуковий яків маркович, вирушаючи у військовий похід на дагестан, пише дружині: пришли мені зілля до ванни и голови; а потім, уже з дагестану, просить кагве ок 2 — два з половиною кілограми кави (кагве — завжди ок, надто якщо два). фунт кави (приблизно третина ока) коштував десь рубль, а, скажімо, відро горілки (орієнтуймося на 12 літрів) — 40 копійок, тож це було коштовне замовлення, але значно дешевше, ніж якби бунчуковому запраглося чаю, бо чай в україні xviii століття був за каву щонайменше втричі дорожчий. чай, утім, маркович теж споживав, і то «добрий галанский», а не який-небудь.
читати про козацьку старшину, яка в походи запасається оливками і зіллям до ванни, чи про воєводу, що повертається з лаврської гостини, «добряче угобзавшися», чи про климентія зіновіїва, який не просто вважає, що пекти хліб можна навчити й мавпу, а навіть пише про це вірш (цікаво, як зреагували київські пекарі), дуже весело. але не приємно. книжка вичитана космічно недбало, примітки спантеличують (з одної можна дізнатися, що шльонський — це «шльонський, сілезький»), форматування цитат спершу викликає подив, та на третьому десятку сторінок, осягнувши глибину катастрофи, на цитати вже дивишся зі спокоєм і смиренням.
сумний той світ, у якому з потенційно класними текстами роблять отаке.