Надсяння під час Другої світової війни. Малий Степан Дідич не мав дитинства. Була війна, прихід німців та нелюдські воєнні побори, криваві сутички між батьківщинами поляків та українців, злидні, невизначеність. Хвацько ковтало людей не пережовуючи. Боротися було марно — Дідичі виживали, як і всі інші. Продавали цеглу, таємно різали худобу, тихцем підміняючи реєстраційні бірки, молилися крізь сльози. Якось пристосувалися, притерпілися. Та починається лиховісне переселення українців, влаштоване владою «совітів». Страх жити далі стає сильнішим за страх смерті. Степан опиняється на допиті в НКВС за підозрою у співпраці з бандерівцями. Хлопець розуміє, що тепер чекає на нього та його рідних. Юній Дідич знову шукає свої істини на хиткій кладці між польським тавром «схизматик» і радянським — «переселенець». Та у світі зла не все однозначно.
Важлива і важка книга. Про біди, які випали на долю українців у середині ХХ століття. Друга Світова війна з німецькими порядками і вивезення молоді на примусові роботи до ворожої країни. Непорозуміння з поляками, масові вбивства і переселення людей з польської землі на велику Україну, чию територію привласнили Совіти. Репресії і знущання, полювання на патріотів, зрада і колаборантство. І водночас - любов до рідної землі і мови, боротьба за незалежність і визнання. ⠀ Головний герой роману, Степан, уособлює всіх українських дітей, яким довелося подорослішати у зовсім юному віці, у яких відібрали дитинство і віру, і які змушені відстоювати своє право на життя. ⠀ Книга актуальна як ніколи. Всі болі і страждання, описані у ній, українці переживають прямо зараз.
Важка книга, як і "Сад Гетсиманський". Як на мене, "Схизматик. Діти Каїна", має бути і перекладено, і екранізовано, я місцями плакала, коли читала. Щаслива, що про переселенців- українців заговорили в літературі, до цього, про операцію "Вісла, 1947", згадував покійний дідусь (1933 рн), котрий чомусь не любив поляків, і майже нічого не розповідав, про своє дитинство. Пройшли роки, виросли діти, внуки, правнуки. І, як тавро, далі звучить слово "переселенці". Для кого ця книга-- для всіх, хто шукає відповіді на питання "а жити добре-- то як". Чи можна її читати дітям--треба. Дуже важкі емоційно та візуально моменти викладено через призму сприйняття, кожен читач може відтворити все в своїй уяві. Цитата, яка схвилювала "люди звикли носити свої обра`зи з собою, ще й дітям у спадок передавати". Однозначно рекомендую всім. Для мене кінцівка дуже сумбурна. Низький уклін авторці за твір.
Воно геть не моє, але я не шкодую, що прочитала. Якщо стисло: книжка для масового читача, але містить дуже багато важливих сенсів. Вони подані доступно, читач вибагливий навіть скаже, що надто в лоб. Але і мені знайшлося, над чим тут поміркувати. Хоча як для мене, просідало саме виконання. Вкладені сенси не просідали. Причому в якому сенсі просідало виконання: книжка класна, якісна, але в доволі старомодному стилі. Авторська мова красива і розмаїта, нагадує класику шкільної програми. Для мене навіть надміру художня :) І от саме ця авторська мова, на мій смак, вже трохи застаріла, несучасна, в мене реально було враження, наче я читаю книжку, написану десь у 19 столітті, але чомусь із новими, актуальними сенсами. Частково, на жаль, проговореними надто в лоба. (Втім, я розумію, що те, що стало вадами для мене, якраз стане чеснотами для менш вибагливого читача, і це вкрай цінна література для нього). Натомість мова персонажів рясніє діалектизмами, просторіччями, вона жива і цікава і, безсумнівно, є чеснотою твору. Ця книжка, знаєте, ідеально вписалася б у той стереотип, який у багатьох з нас залишився від шкільної програми: тужлива книжка про стражденну долю українського селянства. Але, чорт забирай, це не недолік анітрохи :) Бо вона розповідає дуже багато вкрай важливого про цю саму долю. Особисто мені вона відповіла на багато питань, що і досі в мене залишалися. До її прочитання. Наприклад: як так сталося, що селяни здебільшого були байдужими до процесів розбудови національної самосвідомости; чому і як роздмухувалася ворожість до інших етносів; що там по Волинській різні; чому національна свідомість таки спалахувала, як, за яких обставин, чому це вряди-годи призводило до насильства; як взагалі так трапляється, що вчорашні сусіди раптом починають вбивати одне одного? Вони ж наче гарно жили? Це історія про те, як відбувається знелюднення, як люди поруч перетворюються на ворогів, як власна біда затьмарює чужу. Мені Тодось Осьмачка згадувався, коли я читала. Це історія про те, як люди змушені робити важкі вибори, зокрема такі, які самі вважають аморальними, щоб вижити та врятувати свої родини. Обирати, не знаючи достеменно, чи це допоможе. Життя, як мандри трясовиною. Власне, що там відбувається. Це історія життя української родини, яка жили з того берегу Сяну, опинилася за лінією Керзона, вимушено переселилася на території Совітської України та важко адаптовувалася в новій реальності. Якраз той час, коли точилася визвольна боротьба. Тут багато всього, дуже багато. Як родина суто випадково опиняється не в селі, а в містечку, а потім дізнається, що з села тепер і не виїхати, бо совіти не дозволяють. Чи про освіту. Начебто стаєш освіченішим, але передусім вчишся мовчати і плазувати. І від того жити лише горше. Тут дуже чітко показане життя тих самих селян, про яких Грушевський казав, критикуючи «просвітян»: що ви намагаєтеся їм розповідати про події в Австрії, вони не знають, що таке Австрія! Показано, як і чому вони, власне, не знали про такі речі; як вони жили; як змінювало, гнуло і ламало їх життя. Хочу зауважити важливе: мені подобається, як тут показане село. Воно мудре. Серйозне. Це не якісь недолугі, некультурні дикуни, яких нам доводилося, на жаль, бачити в літературі. Чудово прописані, розумні люди, які чимало міркують над тим, як влаштоване життя, що таке добро і зло, як і чому відбувається те, що відбувається. І чому якісь речі, очевидні нам зараз, незбагненні для них, роз’яснюється дуже зрозуміло. Також у книзі є чимало магічного реалізму. Це не фантастика, я підкреслюю. Саме магічний реалізм. Здебільшого він не псує, а прикрашає, тобто цілком доречно використаний, гармонійно вписаний. Але особисто мене покоробив один момент, що, втім, виринає лише один раз — наприкінці: начебто хворі діти народжуються в покарання за гріхи. Це така штука, яка мене аж розлютила. Але там про це дві сторінки. Книжка говорить про багато важливих речей одразу. Годі й згадувати всі теми, бо все одно всі не пригадаються одразу. Текст доволі щільно напханий сенсами, у кожному невеликому фрагменті їх кілька. Певно, більше всього тут про віру, надію і любов, і про те, що вибір, чи пливти за течією, — це завжди вибір людини, але він буває збіса складним. І ламаються іноді й гарні люди. А ще — про суб’єктність. Ти можеш пливти за течією, але тоді нічого не вирішуватимеш. А можеш намагатися щось робити. І тоді матимеш шанс. Коли в надскрутній ситуації герої кинули все, що мали, на власну справу і наполегливо, з останніх сил, вкладалися в неї, мені було щемко. Вони стояли на межі. Але все одно ризикували кудись рухатися, щось робити. Книжку дуже рекомендую купувати в бібліотеки, давати читати старшим людям, яким бракує розуміння сучасних процесів. Та й самим почитати варто. Вибагливому читачеві вона може деінде здатися наївною, але, знаєте, наївне мистецтво теж цінне.
Тетяна Пахомова ➖ "Схизматик. Діти Каїна. ⠀ Роман по суті прочитаний на одному диханні. ⠀ Події розгортаються в період Другої світової війни. Невеличка селище, де проживають українці та поляки. В центрі сюжету сім'я Дідичів. Вони українці, які все своє життя та їхні предки проживали в польському селищі. На перший погляд здається, що поляки та українці в селищі проживають нормально. Але це до першої незгоди. У село прийшли німці, а головою села став українець і все пішло шкереберть. ⠀ Адже коли німці забирали молодь на роботу в Німеччину, його доньки при ньому. За цю несправедливість його вбили. До села починають надходити звістки не з приємних. Одна про те, як українці вирізують поляку, інша про те, як поляки вбивають українців. ⠀ В такий час родини розвалюються. Частина родини навертається в католицизм, лиш би їх не кликали схизматиками. Але і від свого рішення страждають. ⠀ В той період часу Польща та Радянський союз провели кордон. Поляки, які жили на території України вивозять в Польщу, а українців з Польщі в Україну. Появляється вперше слова біженці та переселенці. От тільки українці, яких насильно виселили зі своїх домівок на новій території їм несильно раді. А нова влада шукає серед них бандерівців. ⠀