Наталка Ворожбит написала цю п’єсу, збираючи свідчення реальних людей для кіносценарію «Кіборгів» (режисер Ахтем Сеїтаблаєв). Однак якщо «Кіборги» — про міф і звитягу, то «Погані дороги» — про саме життя, яке завжди переважатиме смерть. Шість історій про стосунки жінок і чоловіків, яких поєднали розбиті дороги Донбасу, загострені та спотворені війною. Уперше п’єсу поставлено у лондонському театрі Royal Court у жовтні 2017 року. Українська прем’єра відбулася 27 вересня 2018 року на Сцені 6. 17 травня 2019 року — прем`єра на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2020 року Наталка Ворожбит дебютувала як кінорежисерка з екранізацією власної п’єси.
Від фільму "Погані дороги" я не в захваті - він майстерно написаний, непогано зіграний (хоча нерівно), безперечно, тримає в напрузі, але (1) він весь як крик на одній рівній ноті, без зав'язки-кульмінації-розв'язки, тобі просто дві години повторюють, що людство кошмарне, не через війну кошмарне, це було б залегке виправдання - останній сюжет у фільмі підводить до думки, що насправді люди завжди знайдуть привід чинити жорстокість, війна тут не обов'язковий елемент; (2) немає великої майстерності в тому, щоб емоційно прибити глядача зображенням шок-контенту, тому в якийсь момент це починає здаватися маніпуляцією. Типу, а розкрутити на емоцію менш грубими засобами - нє, ніяк? Коротше, я підозрювала, що особисто мені це краще сприйматиметься в текстовому форматі, і от перевірила - таки ага. Фільм дуже близько до тексту повторює всі новели, крім першої обрамлювальної (хоча, наскільки пам'ятаю, в іншому порядку).
Загалом, вступна новела про репортерку, яка збирає матеріал про ДАП, їздить уздовж лінії фронту і спить з офіцером - і далі кілька сценок уздовж лінії розмежування, які перегукуються з вступною новелою, тож припускається, що це і є її тексти.
1) Старшокласниці місцевої школи хваляться, що їм подарували їхні коханці - українські солдати. І заодно говорять про всі конфлікти по лінії наші/не наші, які набудовуються на цю ситуацію. Крає серце, шо страшне. Боже, девки, не ругайтесь. Я так рада, шо домой вернулась. Я в эвакуации этой думала, с ума сойду. Вроде море, а капец, как тяжко. Потом вернулась, иду такая по городу и слышу: стреляют... И мне так хорошо стало — я дома!
2) Директор тієї самої школи, де вчаться дівчата (ідеологічно навіть цілком доброї - маскувальні сітки плетуть, змагання якісь мають під патронатом Нацгвардії), намагається перетнути блокпост. Трапляється конфлікт із солдатами, які, звичайно, покликані захищати цивільне населення, але це місцеве цивільне населення для них явно не рахується за своїх: Я особисто воюю за те, шоб моя дочка не прокинулась одного разу серед війни, як ваші діти. І шоб по подвалам не ховалась, блядь. Хоч я вже не воюю тут, я стінкою служу між домом і Мордором. Але стінкою я тут буду до останнього, ви мене не проб’єте. І ще стою тут за те, шоби бухий директор школи не возив калаші в багажнику...” Знов-таки, навряд чи він хотів би, щоб його донька замість школи трахалася по окопах з невідомим солдатом, як чиясь інша донька у цій сірій зоні (“Одни нас бомбили... Другие наших детей ебут”), але.
3) Сепаратист піймав українську журналістку і знущається в підвалі. Вона намагається достукатися до чогось людського в ньому: ВОНА: Ты же был когда-то ребенком... ВІН: Уебенком. Я был уебенком. А стал полноценным уебищем.
(Саме з цієї новели походить моя улюблена цитата шо з фільму, шо з п'єси, майстерклас зі створення характеризації на дві репліки: сепаратист каже, що соски мусять бути “на ощупь, как вот ткань такая... на гробах.” Оксамит, - здогадується журналістка. Цей хронотоп настільки занурений у смерть, що будь-який досвід уже немислимий без призми похоронних коннотацій, - здогадується читач.)
Коротше, до людського виходить достукатися так собі, з перемінним успіхом: ВІН: Я больной на всю голову. Вали давай, пока отпускаю. ВОНА: Все травмы можно превратить в опыт. ВІН: И что мне с ним делать, с этим ебучим опытом? ВОНА: Не знаю... В книжках пишут, что все травмы можно превратить в опыт, что они могут помогать дальше жить... ВІН: Ты гонишь. Этот опыт никому не помог еще. ”
4) Але - каже останнє оповідання про курку - це не військовий досвід, це питома природа людини (дозволити собі чинити насильство, коли є така можливість), і жийте з цим, як знаєте.
Я не дивилася фільм, бо трейлер дав зрозуміти, що таке дивитися я не хочу. Почавши читати вступну новелу, подумала, що дарма була такою упередженою. Дійшовши до п’єси про сепаратиста і журналістку, над якою він знущається, впевнилася, що такі трешові діалоги мені насправді легше сприймати в текстовому форматі. Остання історія про курку звучить сильним дуже потужним завершальним акордом. Але на фільм рада, що не пішла, так.
Сильно, страшно. Наталка Ворожбит вміє писати такі сценарії, які тримають з першого до останнього слова. На фільм не піду, вже від деяких діалогів і сцен в книзі знудило, боюсь, не виживу.
Тут зібрано шість новел. Про життя. Про любов. Дивну. Але любов. Про Донецький аеропорт. Про життя під вибухи. Смерть. Волонтерство. І навіть про курку 😅
І хоч тут всього 96 сторінок. Але всі ці сфери присутні.
Читаючи, всі події бачиш перед очима. Деколи стає страшно. Деколи — гидко. А деколи не розумієш героїв/героїнь. А деколи співчуваєш.
Всі ці історії об'єднала війна. Яку ще тоді ми називали АТО.
Погана була ідея читати "Погані дороги" саме зараз. Млосно на душі. Якби читала до 24 лютого - новела про сєпара і журналістку здалася б перебільшенням, вигадкою. А зараз просто як черговий доказ, з ким доводиться мати справу. Поставила 4/5 не за зміст, а за свій стан після читання.
I was very impressed by the movie, and I overall like what Наталка Ворожбит is doing in our cinematography, but I had doubts about reading this book. It is basically just a scenario of the movie, with very few differences in the textual part (many sentences are reproduced in the movie word by word), minus the visual benefits of the movie (charisma of the actors, sounds, lights, etc.).
Nevertheless, I liked this book as well and believe that it is a very good pair to the movie. It is indeed just a repetition of what I have already seen on the screen, but it does not feel redundant or wasteful. Some aspects of the stories look more poignant in the movie format, and some become clearer in text. Plus, the author adds here a personal (?) preamble that can be regarded as another “novella.”
O well, I would gladly read as many “novellas” as Наталка Ворожбит wishes to share. It would be nice if the book/movie later continued in the same form, as “Погані дороги-2,” “Погані дороги-3,” etc. Just another collection of such novellas, and another, and another. Give me more of them, please. I would love to read a good thick book of this calm and yet very disturbing and thought-provoking stuff.
Наталка Ворожбит has a very humane and delicate approach, and although she is quite restrained, even ascetic in what she is trying to show us, you suddenly understand and perceive so much and so deeply on both intellectual and intimately emotional levels.
I would recommend both the book and the movie together, as they are among the best representations of our war and the people who live through it in one or another way.
Давно хотів подивитися «Погані дороги», начитавшись суперечливих відгуків, вподобавши перед тим серіал «Спіймати Кайдаша» і виставу «Зелені коридори», втім так і не придбав квиток у театр. Коли випала нагода подивитися, довелося робити це двічі. Перед другою спробою читав п’єсу в електронному варіанті.
Давно так швидко не читав: 96 сторінок за годину і сім хвилин за Рорком. Кілька історій про людей під час війни.
У п’єсі кілька сцен, від яких мені було огидно і які мені являлися під час читання, на сцені, зрозуміло, відбуваються в темряві. Закінчення кожної новели доведено до абсолюту: відчуття, ніби робили операцію з мінімальним знеболенням.
При цьому не можу сказати, що мене щось здивувало. Через це весь час згадував прозові твори: «Інтернат» Жадана й «Смерть лева Сесіла мала сенс» Стяжкіної — з них для себе щось виніс. А тут реакції після прочитання і перегляду: «Дякую, ознайомився» — ніби підслухав дещо надто інтимне. Провідна асоціація — гнітючість.
Почала читати і розумію, що щось мені це нагадує і я це десь але чула і навіть бачила. Кілька історій на тематику війни. АТО, життя на окупованих територіях, полон, смерть. Це сценарій до українського однойменного міні серіалу, який мені випало переглянути. Тяжкі теми, які відбиваються глибокими слідами на душі. Лишають гіркий присмак і окутують смутком. Важко відійти від прочитаного, як і від побаченого на екрані.
Книжечка зовсім невеличка. Навіть я її прочитала за дві години (хоча я читаю дуже повільно).
Книга про війну, але ще до повномасштабного вторгнення. Вона була написана в 2017 році. До речі, є однойменний фільм, знятий за цим сценарієм (Наталка Ворожбит - сценаристка, серіал "Спіймати Кайдаша" теж написала вона).
І ніби нічого особливого в цій книзі немає. Нічого такого, про що б я не читала раніше. Але читала її до першої години ночі і просто не могла відірватися. Ось якось так. Книга складається з кількох сцен, які показують долю жінки на війні: медикині, коханий якої загинув, журналістки, яка потрапила в полон, юних дівчат-школярок, зваблених військовими.
Перебирав, яку б книгу прочитати наступну - і не зчувся, як прочитав перший розділ цієї книги і далі не міг зупинитися, аж поки не до читав в той же вечір. Хоч і бачив фільм більш, ніж півдесятка разів - все одно цікаво читати новели, ніби вперше. Наталка Ворожбит безперечний майстер живої сучасної прямої мови. Додаткова цінність, порівняно з фільмом чи виставою, - це автобіографічний перший розділ, в якому авторка ділиться спогадами, коли працювала над сценарієм до "Кіборгів", і як власне з'явилася ідея "Поганих доріг".
Читати зараз "Погані дороги" під час провокацій зі сторони рашки тривожно та боляче. Не те щоб ці історії були спокійними у часи "перемир'я". У кожному персонажі бачиш знайомих і віриш що ці діалоги були насправді. Гірко, що ці історії написані, бо нам дійсно не пощастило з сусідами, але вони написані і написані якісно, болюче та до біса щемко. Варто піти на виставу, щоб пережити це знову, варто боротися далі, щоб не переживати це більш ніколи.
Коротка п'єса-замальовка про жінок. Кілька болючих історій, що не про красу чи подвиги, але про життя.
(Окремо: казати після «Доріг» (п'єса написана 2017 року, книга видана вже пізніше), що «у нас немає історій про секс в контексті війни», розкручуючи Шиян (чия книга видана у 2019), як на мене, дуже дивно.)