Bathsheba: A Novel

by Torgny Lindgren

An evocative retelling of the Old Testament story captures the love affair of King David and his beautiful young wife Bathsheba, stolen by the king from her first husband, and the tragedy that follows

Genres: Fiction, Historical Fiction, Contemporary, Historical, Sweden, Novels, Swedish Literature

256 pages, Hardcover

First published January 1, 1984

About the author

Gustav Torgny Lindgren was a Swedish writer.
Lindgren was the son of Andreas Lindgren and Helga Björk. He studied in Umeå to become a teacher and worked as a teacher until the middle of the 1970s. He was for several years active as a local politician for the Swedish Social Democratic Party. In the 1980s he converted to the Catholic faith.

Lindgren began as a poet in 1965 but had to wait until 1982 for his breakthrough, with The Way of a Serpent (Swedish: Ormens väg på hälleberget). Lindgren has been translated into more than thirty languages and was one of Sweden's most internationally successful contemporary writers. He became a member of the Swedish Academy in 1991.

Reviews

[Kuszma · Rating 4 out of 5]

„Berótaiban, Hadadézer király városában láttam először Sáfánt én, Dávid király. Hétéves volt, ott állt apja feldúlt házának kapujában, ott találtam rá; benn a házban holtan feküdtek nővérei, anyja és apja, hős harcosaim mészárolták le őket; bátyjai fogságba estek, arcán patakzott a könny, ikertestvére, Aksa is odabenn feküdt leölve, én pedig lehajoltam hozzá; máig sem tudom, ő hogy maradt életben; kezembe fogtam fejecskéjét, hogy megvigasztaljam, s azt mondtam:
Isten tette ezt velünk.”

Dávidot az Úr kente fel királlyá. (Szerettük volna az Urat is megszólaltatni a kérdésben, de titkársága megkeresésünkre lapzártáig nem válaszolt.) És mivel az Úr kente fel, ezért Szent. Bármit tesz, az ezáltal Szentté válik. Ha galád módon, kéjvágyból megöleti Úriást – hát a kéjvágyat is az Úr plántálta belé, az is az isteni terv része, szóval megölni Úriást bizonnyal Szent Dolog. Ha lerohanja a szuverén Amalekita Államot, ahol civileket bombáz... bocsesz... szóval kardoz halomra – hát arra is nyilván Isten által szentesített geopolitikai szükségszerűségek késztették, szóval nincs itt semmi látnivaló. Dávidot tehát a felkentség megszabadítja a személyes felelősségtől és elemeli a köznapi moráltól, de ezáltal a valóságtól is. Privát, egyszemélyes bunkerbe kényszeríti: ez a bunker pedig a diktátorok elviselhetetlen magányossága.

Nagyszerű diktátorregény ez, amiben a biblikus háttér és nyelvezet erőteljesen aláhúzza a tárgyalt erkölcsi kérdéseket. Remekül érzékelteti a hatalom csúcsán élők kozmikus egyedüllétét, örök félelmüket a hatalom elvesztésétől, és azt is, ahogy a nekik alávetettek (de náluk okosabbak) hogyan játszanak ezekkel a félelmekkel, hogy saját céljaikat elérjék. Mert a diktátor az olyan, hogy egyszerre képtelenül erős és képtelenül gyenge. Ki vagy neki szolgáltatva, de ő is ki van szolgáltatva saját rettegésének. Talán ha nem rettegne folyton, minket sem basztatna annyit.

[inna · Rating 4 out of 5]

«хай цар живе вічно, хай скоро помре!»

скандинавський погляд на біблію через призму жінки, яка була мовчазною частиною історії, через вірсавію – останню дружину царя давида, матір царя соломона. часи правління другого ізраїльського царя, сповнені боротьби за владу, пошуків сенсу, крові та жаги.

pros: форма твору; лірика; персонаж давида – всі його злочини, спонукання, виправдання; персонажі з індивідуальністю, їх легко розрізнити; перехід мови від одного персонажа до іншого; роздуми про бога (який бог? милосердний чи жорстокий? хто бог? який бог істинний?).

cons: недостатнє занурення в епоху; обсягу думок вірсавії замало, щоб якось відстежувати її зміни, тому її дії здаються непослідовними.

не знаю, мінус це чи плюс, але цей твір не про вірсавію чи давида, чи про когось іншого – він про бога в першу чергу. він в усьому: у діях, задумах, розмовах. хтось його шукає, хтось його має, хтось виправдовується через нього. ці інтерпретації нескінченні, і кожен має свою відповідь. під кінець мене це вже звісно втомило.

«не думаю, що любов господа відрізняється від кохання чоловіка. жага завойовництва, і нічого більше»

мені подобається, що автор зображає давида не ідеалізованим могутнім царем, а людиною слабкостей, поривів. людиною, яка дозволяє собі все, а потім вимолює прощення у бога, звинувачує інших і називає себе господнім посланцем, тому його дії начебто не можуть бути хибними. за перші 100 сторінок я нарахувала 10 злочинів, які давид вчинив і вимолив. він показаний невпевненим, розгубленим, самотнім. давид у торґні ліндґрена – це людина, якій найбільше потрібна вища невидима постать, щоб перекласти на неї відповідальність.

«він завжди коливався між мʼякосердістю і жорстокістю, між ненавистю і любовʼю, між перебиранням струн і пеклом війни. іноді його милосердя не мало меж, а іноді він не міг втамувати свою кровожерливість»

через давида автор добре показує механізми влади та лицемірство лідерів, які вважають себе обраними, особливо підкреслюючи думку про те, що святість може бути жорстокою та нелюдською.

незважаючи на те, що твір названий іменем вірсавії, вона в ньому залишається ніби за завісою. на сторінках розміщені її слова, занотовані писарем; вона тихо передає поради цареві, пошепки спрямовує синів на дії, які ведуть до її мети – «щоб не потрапити в залежність довіку, їй треба перемогти царя давида». вона думає про бога, аналізує слова чоловіка, які сприймає як розповіді дідуся (між ними, на секундочку, 39 років), але їй бракує чогось, що робить її живою людиною, – переживань, минулого. її прагнення влади та боротьба за сина соломона – майже все її життя.

вірсавія проживає десятиліття з 19 років у стінах царського палацу. її погляди змінюються констатацією, а не процесом, що лишає відчуття нестачі. сюжету тут небагато. історія більше побудована на роздумах, ніж на подіях, підкреслюючи медитативний характер тексту. стиль автора запам’ятовується своєю циклічністю й поетичністю.

тут добре видно місце жінки в патріархальній системі: зневажені дружини-інкубатори, які мають підкорятися своїм чоловікам. у цій книзі вони хоча б отримують голос. вірсавія – символ жінки, об’єкта, власності чоловіка, єдина, кому вдається здобути владу. і якщо сприймати її так, то це нівелює недолік її недостатньо розкритої центральної особистості.

«готуйся, дочко: віднині забудь і свій народ, і свій дім задля того, щоб цар насолоджувався твоєю красою. бо він твій пан, і судилося тобі впасти перед ним ниць»

3.75⭐️

[verda neverda · Rating 4 out of 5]

į pabaigą kiek prailgo, buvo ilgesnė, buvo kokia buvo

vis tardavau mintyse Betsabėja, arba garsiau Betsabėja, gražu keturi skiemenai, skamba gana karalieniškai, bet vis tiek prisipažinsiu man Bátšeba ir net Batšèba daug gražiau

tas Torgny patinka, jau ketvirtąkart, su skirtinga puokšte, bet jis pradeda ir patinka, kvepia neerzindamas

ir tie raštininkai šaunuoliai, rašo rašo valgyt neprašo, gal prašo, bet jau taip tyliai, kad nieko nesigirdi jų rašte, ir Dovydas, ir Betsabėja (nors Batšeba gražiau) nekart su jais kalbėjosi, jie linksi arba purto, o rašo tik dovydą ir betsabėją

daugiau nieko nepasakysiu neparašysiu, tegyvuoja karalius, tuoj pats prailgsiu, ypač jei paklausiu koks yra Viešpats

[Josefin]

Bland det bästa jag har läst.

[Цікава Ґава · Rating 3 out of 5]

⚜️Мабуть, я просто не доросла...

⚜️Я не знала хто така Вірсавія до прочитання книги та й темами із старого завіту мало цікавилася. Щось трохи чула про царя Давида та його сина Соломона, щось читала про битву Давида й Голіафа, але не більше. Історію Вірсавії, останньої дружини царя Давида, матері царя Соломона, я дізналася вперше.

⚜️От є книги, після прочитання яких, дуже важко відповісти на питання: "Чи сподобалася?" Бо і так, і ні. Якби не подобалася, то я б закинула десь на третині, а цю ж хотілося читати далі і дізнатися фінал. Хоча кошмарила вона мене практично з перших сторінок.

⚜️Цар - намісник Бога на землі, усе до чого він торкається і все що чинить - священне, навіть якщо це відверта дурня чи злочин. Зґвалтування - бо занадто красива, бо сама винна, бо просто йшла до криниці води набрати. Жахливе ставлення до жінок і до царських дружин у тому числі. Народжених доньок ніхто не лічив, а відсутність народжених синів - це прокляття. Жертвоприношення - як спосіб спокутувати свій гріх, коли вбивством тварини можна було відкупитися за вбивство людини.

⚜️Водночас, уся ця дикість добряче занурює в часи 3000 років тому і передає атмосферу епохи. От це автору вдалося чудово! У сюжеті безліч паралелей і протилежностей, хоч я не впевнена, що всі прочитала: перша і остання дружина; зґвалтування - кохання; перший син і улюблений; кохана донька чи блудний син; старість дружин і міць царя; могутність Давида над юною Вірсавією та її влада над здитинілим дідом.

⚜️Загалом не шкодую, що прочитала, навіть хочу перечитати з часом, а поки що планую продовжити знайомство з автором та його "Пьольсою". Рекомендувати не буду, бо книга не для широкого загалу, але вона точно знайде свого читача.

[Mark · Rating 4 out of 5]

This is a wonderful book. It reconstructs the tale of David and Bathsheba, which is one of the Bible's most vivid soap operas, but does it with a true sense of the isolation of kingship and the wild, argumentative, mystical relationship that David had with his Yahweh. Lindgren, I gather, is a highly celebrated Swedish writer, but virtually unknown in America, I'm willing to bet. I stumbled across this book, and was so glad I did.

[Khrystyna Nyzhnyk · Rating 4 out of 5]

"Вірсавія"

[Liisa | kirjavuori · Rating 2 out of 5]

Ensin tää oli vaan ällöttävä, sitten myös ihan mielenkiintoinen. Raamatun uudelleenkerronnat on aina kiinnostavia, mutta tää ei noussut mitenkään mullistavaksi. Kerrontatyyli aika erikoinen, tykkäsin vaihtelevista kertojista mutta välillä turhan sekavaa ja outoja sanavalintoja.

[Magnus Eriksson · Rating 3 out of 5]

Det mest minnesvärda var mannen som skrek en åsnas namn i örat så pass högt att den föll ned pladask och dog. 😳

[Marco Freccero · Rating 4 out of 5]

Quella era l’essenza dell’amore: essere oggetto dell’amore di qualcuno.

Prima di parlare di questo romanzo, avviso che la prima edizione cartacea risale al 1988 (io ho quella elettronica); non è un libro recentissimo quindi. Però dello scrittore svedese Torgny Lindgren ho scritto in passato alcune considerazioni a proposito dei suoi romanzi. Mi riferisco in particolare a Acquavite; Miele (dal quale è stato tratto anche un film: chissà quando e se lo vedremo in Italia); Il pappagallo di Mahler; Per amore della verità.

Veniamo ora a Betsabea.

Immagino che esistano delle storie che un autore deve raccontare. Perché occupano una parte consistente del suo vissuto quotidiano; sono tanto radicate nella memoria, hanno un posto così centrale nella vita, che prima o poi diventa necessario metterle su carta.

Non amo indugiare troppo sul lato personale degli autori (è falso, lo scrivo solo per darmi un tono); però Lindgren è nato e vissuto in un ambiente dove la lettura della Bibbia era la regola. Siamo quindi in una Svezia rurale, oggi distante (forse) dall’immagine che ci viene consegnata (e ricordiamoci: si tratta pur sempre di un’immagine: come sarà la realtà?). Questo romanzo racconta della storia d’amore tra re David e Betsabea. Ma come tutte le definizioni, è assurda e incompleta; l’unico modo per comprendere un romanzo è leggerlo, e una recensione per quanto accurata (e non è questo il caso), finisce col ridurre. Per esempio:

Signore, l’amore è spaventoso, più ingannatore della malvagità, esso è creato dall’angelo caduto che regna nell’abisso.

Eccoci perciò alle prese con qualcosa di più complesso. Betsabea è giovane, sposata a Uria, un guerriero del re. E il re David però si invaghisce di lei; chi può impedirgli di averla? Forse Dio?
No.

Spesso un autore capace come Lindgren compie un’operazione interessante: vale a dire prende una storia molto conosciuta, oppure un luogo comune. E lo lavora con estrema perizia per ottenere qualcosa di diverso e sorprendente.

David parla con regolarità a Dio. Ma questa confidenza, avere la sua mano sul capo, e i nemici massacrati, la gloria e la ricchezza, l’harem pieno di donne e figli senza numero, non lo mette al riparo da nulla.

La santità è crudele e inumana.

Ci sarebbe molto da dire sul Dio del Vecchio Testamento che sembra praticare la violenza con estrema disinvoltura, e piacere. Ma attenzione: Lindgren evita con cura di scivolare su un tale argomento. Lui racconta una storia, e sposa alla perfezione il punto di vista “semplice” di David, e di quella cultura basata sulla pastorizia (e la violenza). E ne è talmente pregna che sì, la santità può essere crudele e inumana. Se una simile affermazione può far sobbalzare qualcuno, in realtà per re David tutto è molto naturale.

Esiste in un autore un filo rosso che unisce le diverse opere? Penso di sì. Direi che in Lindgren la riflessione sulla parola, la scrittura ricorre spesso. Nel romanzo “Per non sapere né leggere né scrivere” troviamo:

La maggior parte delle sciagure del nostro tempo sono state causate dalla lettura e dalla scrittura.

Nel romanzo “La ricetta perfetta” invece il cronista locale di un quotidiano della Svezia del Nord riceve l’ordine di non scrivere più, perché:

Lei è un impostore. Un bugiardo e un falsificatore.

Quando all’inizio ho parlato della necessità di fare i conti con certe storie, di raccontarle, in parte mi riferivo anche a questo. Lindgren prima o poi nel suo lento cammino di autore, doveva incrociare il suo cammino con quello che viene considerato il Libro per antonomasia. Non per trovare la soluzione, o la risposta ai dubbi.

Il fine della scrittura era di ridurre la fugacità delle parole.

Piuttosto per tornare alla sua fonte di ispirazione, per rendere omaggio a una narrazione che comunque la si pensi, ha sempre fornito agli autori più diversi, materiale per riflettere su uomo e realtà. Perché è una narrazione che insegna l’ascolto.
Benché non ci siano in essa risposte adeguate.

(…) l’uomo è una parabola, il mare è una parabola, gli uccelli e i pesci sono parabole (…) il tuo amore per Betsabea è una parabola!

Ecco, la protagonista di questo romanzo. Una giovane donna che sembra in balia di forze superiori a lei. Ha un marito che la considera roba sua. Anche David non è affatto differente dal consorte, e può fare quello che vuole perché lei è una cosa, mentre lui è il sovrano di Israele. Quello che sfugge agli uomini della reggia, è che la donna, con la sua rassegnazione, è in grado di leggere molto bene la realtà. Di cambiarla. Sino ad arrivare a urlare:

Io sono un essere vivente! Lo spirito di Dio alberga anche in me!

Una formidabile dichiarazione di esistenza al mondo, da parte di una donna debole e sola, che porta con sé soltanto la statuina di un dio sconosciuto. È il primo passo, o quello più evidente, di un percorso che porterà questa “proprietà” a essere una persona a tutti gli effetti. Il romanzo è anche la cronaca di una crescita, di un essere che sembra solo bello e giovane. Ma col tempo rivelerà una scaltrezza formidabile.

Io credo che ogni cosa contenga qualcos’altro, disse Betsabea.

Sarebbe troppo semplice indicare come in questa frase non ci sia solo la protagonista, ma si celi anche Lindgren, e che ogni autore degno di questo nome debba essere d’accordo (almeno un po’) con questa affermazione. E questa bellissima donna non solo è capace di piegare gli uomini al suo volere, senza che se ne accorgano. Oppure se ne accorgono, ma lo accettano (suo figlio Salomone sarà il prescelto, il successore di re David).

Nel romanzo ricorre spesso la questione che nessuno, nemmeno il profeta Natan può soddisfare. Com’è Dio? Forse è pesante, e schiaccia regni e uomini. O è implacabile e spietato. È creatore, ma crea gli uomini perché siano puniti. È perfetto e buono. E un profeta non può essere di aiuto, a volte è più di ostacolo:

Ma più conoscenza noi uomini possediamo, più scrupolosi dovete essere voi profeti nelle vostre proclamazioni.

Il Dio di David sembra un abile giocatore che si svela (ricoprendo di onori chi lo ama, annientando i suoi nemici); oppure sfugge quando tutto sembra fissato e immutabile. Ora c’è, ora sembra aver abbandonato il suo prediletto. Si sacrificano animali a lui, eppure non impedisce l’iniquità, salvo poi ricorrere a una giustizia feroce (la peste), perché il popolo di Israele è stato contato.

No, il popolo è estraneo all’amore. Si può conquistare l’entusiasmo del popolo, mai il suo amore.

Betsabea celebra l’umile potenza della donna che per sopravvivere si rifiuta di accettare il suo destino di “cosa”, respinge la pretesa degli uomini di ridurla a forno per fare figli (chiederà al profeta Natan di non averne più), e rimane donna. Quindi se stessa insomma. Sente di avere un nucleo dove c’è lei e solo lei, e deve proteggerlo per non diventare come le altre mogli di David, sdentate e sfigurate da maternità senza numero. E ci riesce.

Alla fine la sua identità è talmente chiara e forte, da apparire proprio per questo “invisibile”. Perché non può essere davvero così, è solo una donna. È impossibile che sia riuscita a ottenere così tanto, pur essendo l’essere più debole del creato, quello di cui gli uomini dispongono quando ne hanno voglia. E re David che pure ha la mano di Dio sul suo capo, le riconosce un ruolo, un valore incredibile, anche se non lo rende più padre. Essi parlano. Si confrontano. Si amano.

Benché possa sembrare azzardato, oltre a lei, c’è un altro protagonista in questo romanzo che come Betsabea è ben presente, eppure invisibile. Ha un potere, ma non si riesce bene a decifrarlo e comprenderlo.

La vita è una caccia ininterrotta a Dio, le disse, al di fuori di Dio non esiste alcuna preda che abbia valore o importanza.

Come se tra Dio e donna ci fosse una sorta di bizzarro legame, mentre l’uomo appare essere, dopotutto, semplice e prevedibile.

[Carol · Rating 1 out of 5]

I did not particularly like this historical novel about the Biblical Bathsheba and her life with King David. The writing style was terse and distant; I prefer my historical novels to be more descriptive. In Lindgren's version of the story, Bathsheba becomes very much the power behind the throne, engaging in subtle and clever machinations in order to ensure that her son Solomon rules after David. Yet Lindgren does note give any sense of immediacy to the plot. Neither of the main characters are particularly sympathetic or easy to relate to. David comes off especially badly - for the first half of the book, he is a real rat bastard, doing reprehensible things and then scraping off the moral culpability onto the people around him or onto God.

[Albina K · Rating 4 out of 5]

Мені всі книги цього автора дуже важко даються. "Вірсавія" стала прешою книгою з початку війни, яку я прочитала, дуже хотілося чогось серйозного.
Мені дуже сподобалося те, що сховане поміж рядків: НЕрівність жінок і чоловіків, НЕсвятість "великих" людей, альтернативне прочитання історій, які здавалося уже всім відомі. Мабуть, відповідь "то ж який він бог?" у кожного своя і це правильно. Гіркуватий осад через вседозволеність царів (читай чоловіків) та прихована радість, що жінка все ж знайшла в собі сили стати богом для свого кривдника.

[Christine · Rating 3 out of 5]

Skulle ha läst bibeltexterna först.

[Joey · Rating 2 out of 5]

I found that I preferred Lindgren's short stories and the novel "Sweetness". I do like his writing, but I found with this book I just could not get into it even though I am quite interested in the biblical story.

[Marjo · Rating 4 out of 5]

An engaging story, with a very individual writing style. I found it a great page turner, adding lots of depth to the original bible story of David the King and Bathsheba.

[Bjorn · Rating 3 out of 5]

Skulle nog vara en fyra om det inte vore Lindgren, då har jag lite högre krav. Det finns geniala grejer här;

Heligheten är grym och omänsklig. Den är blind, den ser inte åt människan och hennes flyktiga liv, den är som fågelfångarens snara och som pesten. För heligheten är inget heligt? Så är det. Hur har då kung David kunnat bli så helig? Kraften och makten avlar och föder helighet. Varje bragd han utfört, vart krig han vunnit, var stad han tillspillogivit, vart folk han utrotat har gjort honom allt heligare.

...men å andra sidan känns det också ibland väldigt resonerande, didaktiskt. Den där Lindgrenska febern infinner sig inte riktigt så ofta som jag skulle velat. Det är en stark återberättelse med många intressanta vinklingar, språket lysande som alltid, men den blir lite tjatig utan att egentligen utveckla sina argument så mycket.

[Ilaria Arghenini · Rating 5 out of 5]

Betsabea è la donna che, secondo il racconto biblico, fa perdere la testa a Te Davide, senza saperlo e senza volerlo, al punto da indurlo ad anteporre la passione alla legge. Questo è uno di quei romanzi che ci lascia qualcosa descrivendoci tanti aspetti della natura umana. Si legge molto volentieri.

[Otto Nilson · Rating 3 out of 5]

Bibliska. Bra, poetisk och filosofisk. Mycket Herren Gud hela tiden, men så var det väl på den tiden. Man inser verkligen att kristendomens Gud är en mycket våldsam Gud. Man ärar och gör honom nöjd genom att erövra. David var en bruten karaktär i sina sista år. Bat Seba var slug och gjorde det bästa av sin situation.

[Inna Zolotar · Rating 5 out of 5]

Ця книга про владу. Про владу як благословення, і як прокляття. Про владу як силу, і як слабкість. Про владу як всемогутність, і відповідальність. Про владу чоловічу, та жіночу. Про владу як божественну, і як людську. Старозавітня історія з цікавими акцентами. Рекомендую!

[Nadia Brylynska · Rating 4 out of 5]

Читати було цікаво. Мені здається, цей роман - такі-собі роздуми Т. Ліндґрена над старозавітними сюжетами, які, своєю чергою, наштовхнули й мене на чимало роздумів. Майстерне письмо автора, неперевершений переклад Наталі Іваничук.

[Tuvia Pollack · Rating 3 out of 5]

Very well written, but far too poetic and flowery for me.

[Jan Dronkers · Rating 4 out of 5]

Mooi boek.

[Ketutar Jensen · Rating 5 out of 5]

This is the story about king David and Bathsheba. I fell in love with Torgny Lindgren's writing with this book, unfortunately I haven't read another of his books I like as much :-D

[Alleaa · Rating 5 out of 5]

Huvitava stiiliga kirjutatud. Kandis mind kergelt 3000 aasta taha. Hea tõlge ka muidugi! Vaikne intriigipunumine. Mitmekülgsed tegelased. Mida veel healt raamatult tahta?

[Joel · Rating 4 out of 5]

Bra

[Lola D. · Rating 4 out of 5]

(4.5)

[Arturas · Rating 5 out of 5]

Man labai patiko: turinys, rašymo stlius, vaizdingai perteikti pokalbiai. Labai gera knyga.

[Daphne Petrén · Rating 3 out of 5]

väldigt svårt att betygsätta: det var mycket jag inte tyckte om, men det jag tyckte om tyckte jag väldigt väldigt mycket om

[Oleh · Rating 2 out of 5]

Книга, може, і непогана, але я зовсім не проникся нею. Сюжет в основному рухається за рахунок розмов про Бога, святість та обраність. Результати конфліктів відомі наперед. Сама Вірсавія, може, й хитра та пристрасна жінка, але це взагалі не відчувається. Найкраще автору вдалося передати наближено-Біблійну атмосферу.

[Mionne · Rating 5 out of 5]

Waouh.
Juste, waouh. Ce n'est pas une vraie réécriture, ni même une analyse du récit d'origine. C'est simplement l'histoire du roi David, lorsqu'il rencontre Bethsabée.

Je n'ai pas eu la sensation de lire un livre. En fait, j'avais l'impression d'écouter quelqu'un raconter l'histoire. C'est un peu compliqué à décrire, mais la narration ne suit personne et tout le monde à la fois. J'avais l'impression de faire partie de l'atmosphère, ce qui me permettait de me balader comme je le souhaitais. On suit majoritairement cette jeune femme, qui est repérée par le roi alors qu'elle sort du bain. Coup de foudre? Passion fugace? En tout cas, si David veut quelque chose, David l'a (même si la jeune femme est déjà mariée). En quelques pages, Bethsabée se retrouve devant lui, se voit contrainte de coucher avec lui.
Si je suis aussi directe, c'est parce que le récit ne prend pas de pincettes, et n'est donc peut-être pas pour tout le monde.
Il ne cherche pas à adoucir le mythe ou à élever David en héros parfait. Non. David est l'élu de Dieu, mais reste un homme. Un homme de 58 ans, qui décide que sa dernière femme (il en a une cinquantaine) sera Bethsabée. David, qui a déjà vécu de nombreuses aventures et fait face à sa vieillesse et ses doutes.
Le texte ne dénonce pas, Bethsabée ne lutte pas, parce que c'est normal pour elle et pour tout le monde.

Là où c'est intéressant, c'est qu'au moment où je me disais qu'elle était décidément bien passive et sans caractère, elle s'est élevée. Pas de révolution, de cris ou de lutte. Non, elle utilise la ruse et la subtilité en murmurant à l'oreille de son mari, de ses conseillers, ou de ses beaux-fils et parvient ainsi à sécuriser la place de son fils aîné sur le trône. En parallèle, nous suivons la géopolitique complexe de ce pays instable et pourtant fidèle à son roi mais plus encore à son Seigneur.

Il est évident que Dieu a une place primordiale dans le récit. Ce qui m'a particulièrement frappée, c'est la manière dont Dieu est décrit. Il n'est pas qu'amour. En fait, il est bien souvent terrifiant pour les protagonistes. On le craint, on le respecte, mais même sa parole semble changer aussi facilement qu'un souffle de vent. de même, David est instable, et se cache parfois derrière son rôle. Nous sommes à l'origine du judaïsme, ce qui signifie que Dieu partage sa place avec les autres dieux, pas une fois dans le récit il est question de "il n'y a qu'un Dieu, et c'est le mien". Bien au contraire, on reconnaît les autres dieux, mais il y en a un qui est plus puissant que les autres, et qui peut changer sa bénédiction à tout moment. Cela m'a rappelée certains cours que j'ai eu, et ça m'a fait plaisir de me replonger dans cette période charnière et passionnante !

On sent que les sources sont maîtrisées à la perfection. Les bases solides de l'auteur lui permettrent de nous faire comprendre chaque personnage, chaque situation et tous les enjeux en quelques lignes. C'est fluide est agréable à lire.

C'est bien plus qu'une réécriture, c'est juste une petite partie du mythe.
La fin brusque allait parfaitement avec l'impression d'écouter une histoire.

C'est tellement complet pour 288 pages !
Vraiment une très bonne découverte.