What do you think?
Rate this book
БО Є ТАК...
Ця груба книжка короткої прози збудована за взірцем клепсидри – водяного годинника. Десять років досвіду пізнання розпорошені у кількох десятках нотаток, кількох тисячах речень. Читаючи їх, можна всіляко поводитися із часом. Залежно від налаштування струменя. Пропустити через себе на повну силу впродовж кількох днів; випускати мало не по краплі впродовж кількох років... Або віднайти якусь власну ненормальну гру з ритмом закручування і відкручування годинникового краника.
440 pages, Hardcover
Published January 1, 2021
19 people are currently reading
137 people want to read
About the author
Taras Prokhasko
56 books202 followersTaras Prokhasko studied Biology at Lviv University. He has worked as a radio operator, an editor, a bartender, the host of a radio program, a forester, a teacher, a gallery proprietor, a screen writer, a video operator and a gardener. For the past ten years he has worked as a journalist. He is the author of Inshi dni Anny (Anna's Other Days, 1998), FM Halychyna (FM Galicia, 2001), Neprosti (The UnSimple, 2002), Leksykon tayemnykh znan (Lexicon of Secretive Knowledge, 2005), Z tsyoho mozhna bulo b zrobyty kilka opovidan (Could Have Made a Couple of Stories from This, 2005), and Port Frankivsk (2006). He has also published a number of books in his Inshiy Format series featuring interviews he conducted with leading Ukrainian intellectuals. Several of Mr. Prokhasko's books have been translated and published in Poland, Russia and Germany. His novella Necropolis and novel The UnSimple have been translated and published in English. Taras Prokhasko is the recipient of the Joseph Conrad Award (2007) as well as Korrespondent magazine's Best Ukrainian Book Award (2006, 2007).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 16 of 16 reviews
January 3, 2025
У 2013 році я придбав собі прекрасну, велику ошатну збірку Тараса Прохаська "Ботакє". Того ж року був присутній на зустрічі з автором де точно пам'ятаю, що ми говорили про Джойса, Пруста і поезію, а також про те, що автор має знати що відбувається за стіною кімнати, яку він описує, навіть, коли про це в тексті не мовлено ні слова. Це були своєрідні перші мої уроки з книгописання. Тоді ж, я й підписав цю книжку у автора. Тоді я був на стільки хоробрим, що навіь відправив Тарасові свою першу (досі і ніколи не опубліковану) збірку віршів "Momentum". Через деякий час Тарас відписав: "Мені дуже сподобалися Ваші вірші. Вони оригінальні і майстерні. Файне мислення, образи, мова. Дуже цікава форма. Головне, що вирізняються власною особливістю від мейнстріму. Більше не вмію сказати. Досить того, що є що і знаєте як розповідати Вам.Це моцно і зріло. Дякую, тарас "
Найбільше мене зворушила простота і оте маленьке "тарас" вкінці.
Ні, тоді я навіть не намагався десь опублікувати ту збірку і точно ніколи не опублікую, але підтримка від улюбленого письменника значила дуже багато.
І ось, у 2022 році, Прохасько озвучує для Megogo свою збірку "Бо є так" - вона на 70% складається з "Ботакє", хоча декілька частин (Непрості та ін.) тут вилучені, бо вийшли окремими книжками.
І якщо читати Прохаська, то велике задоволення для мозку і душі, то слухати його ще приємніше. Цей спокійний простий голос, інтонації і довірливість. Дивовижність думання і автентична філософія. Чудово, що автор озвучив і ще дві свої збірки, котрі я також буду слухати. А під кінець поділюсь кількома улюбленими уривками.
"Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми дорогими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.
Ці сльози подібні на стрілу, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати – хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоби зробити щось дуже важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати."
"Ми потребуємо доторку. Хоча би тому, що поза доторком нічого більше не маємо, бо все наше життя є тільки ним. Нам унеможливлена якась альтернативна форма існування. Ми не вміємо ні по-справжньому входити всередину інших структур, ні бути в них, ні ставати ними, ні бути з ними. Різноманітні поверхні перешкоджають, припускаючи лише доторк.
Тому ми є лише тоді, коли торкаємося. І лише в такий спосіб світ оживає, перестаючи бути добіркою бездоганних категорій, понять і висновків.
Тому торкаємося. Пучками пальців, дактилоскопічними узорами, пальцями, нігтями, долонями, хіромантичними лініями, передпліччями, поглядами, слухом, нюхом, животами, черепами, язиками, волосинками та повіками. Доторкаємося голосовими зв’язками, галуженням судин, вигинами мозку та фраґментами генетичного тексту.
Доторкаємося до шкіри. Є щастя і є біль, але є.
Тверді є стільки, скільки її вміщається під тілом, що лежить. Сила вітру залежить від парусності силуету. Світові води закінчуються на півміліметра далі від вібрацій зануреного тіла…
Ніщо не минає доти, доки триває чуттєвий слід на слизових і шкірі.
На місці доторку двох будь-яких площин, які належать Тобі і Мені, виникає відчуття чогось третього. Того, що недоступне мені без тебе, а тобі – без мене. Так народжується Ми, яке оправдовує наші переддоторкові існування. Адже буття є співбуттям.
Тому ми мусимо торкатися. "
"Змалку я зрозумів, що моє життя буде невдалим. Усвідомив, що всі ілюзії про всі можливості, які з’являються впродовж життя, – лише ілюзії, бо від самого початку розуміння зрозумів, що єдине, чого би по-справжньому хотів від життя й у житті – вміти добре малювати. Та оскільки виявилося, що в моєму випадку це неможливо, все інше стало вже не таким важливим, бо життя все одно буде невдалим, якщо найголовнішого здійснити не вдасться.
Люди, які вміють добре малювати, можуть уміти добре робити багато інших речей, які, на перший погляд, зовсім не пов’язані з малюванням. Просто треба знати, що таким багато чого вдається. Уміючи малювати, можна не надто замислюватися над тим, як вдало прожити життя. Все стається саме собою, бо найважливіше вже сталося."
"Я пам’ятаю те, що не слід пам’ятати. Я пам’ятаю те, що не належить мені. Мені сняться колишні сни. Пам’ятаю, як із поміж смерек, що постали на місці шанців, приходили солдати незнаного війська. Бачу: ліс переходить в ожинник. Кладка в потоці. Колія. Шпали. Якийсь перелаз. Сад під горою. Вояки приходять по два, по три. Ця приреченість і ця всевідповідальність чинять усе. Вони піднімаються схилом до хати, в якій світиться світло. Господарі не встигли його згасити. Може, купають у рум’янку дитину, може, перебирають квасолю аж до весни, а може, люблять любитися, не гасячи світла в кімнаті, незважаючи ні на кого. Партизани йдуть схилом. Через сад. До хати, де світиться світло. Прийдуть і постукають у вікно. Немає нічого страшнішого, ніж у вікно. Приходять хлопці із за саду. Ти його висадив цього літа. Ще навіть навесні. Висадив привезені саджанці. Думав, що все буде добре, спокійно. А тепер мусиш іти. І підеш, бо треба. Лишай усе. Підеш до всього. Так чи так. Десь у снігах, там, де нема слідів (сліди – стежка до кінця, до завершення, до вибуху ґранати), шукай притулок. Чи зможеш іти тихо, рівно, слід у слід, не відстаючи? Пощо тобі ця війна? А таки навіщось потрібна."
"Вже давніше я зрозумів, що коли на тебе націлена зброя, то це ще нічого не означає, бо якщо вона націлена по-справжньому, то вже нема що робити, а коли напівсправжньо, то вона не вистрілить. У мене цілилися багато разів, і завжди все минало. Треба було лише спокійно поводитися, хоча під прицілом мені пропонували якісь дурнуваті речі – скочити чи з поїзда, який мчав, чи з височенного моста, відмовитись від чогось дуже важливого чи ще щось неможливе. Але це все фраґменти, про які скоро забуваєш. Стріляли рідше і майже завжди не прицільно. Прицільно по мені стріляли лише раз – тоді я мав би загинути замість друга. Але і з цього нічого не вийшло. У мене не вцілили. І саме це забезпечило другові ще трохи щасливого життя. Я рідко мав таких надійних друзів. І таких досконалих. Він називався Рудько. Я так його назвав. Великий, подібний на вовка, але жовтий і довгошерстий пес. З дивовижними очима тигра або рисі – бурштиновими, глибокими і мудрими. І брови. Абсолютно людські коричневі брови. Він уже був цілком дорослий і з величезним досвідом найгірших речей, коли прибився на нашу гору. Якось відразу прив’язався до мене. Спочатку міг час від часу гаркати, коли я пестив його, бо ніжність видавалася йому чимось незвичним і підступним. Але незабаром звик. Лише я міг пестити його так, як хотів. Незважаючи на те, що почав жити з нами, Рудько ніколи не заходив до хати. Я підозрюю, що він мав клаустрофобію. Він запровадив на подвір’ї свої порядки – не допускав на нього нікого, крім членів сім’ї, страшенно переслідував поштарів, вигавкував на всі поїзди. Ненавидів усе, що могло означати навіть найменші зміни в ритмі нашого життя. Крім того, чомусь охороняв мене від кількох родичів і вважав, щоб я з ними не зустрічався. Часом міг знервуватися і когось погризти.
Власне не покусати, а погризти. Через певний час список погризених був майже ідентичний зі списком усіх, хто жив біля нас. І тоді дорослі сусіди вирішили, що пора його позбутися. Один із них мав рушницю, інші просто почали висліджувати Рудька. Пес щось відчув і перестав ходити прилеглими територіями.
Я біг ярком, коли над головою почала свистіти картеч. Від здивування я не впав на дно, а виглянув з яру і почув ще кілька посвистів біля голови, і побачив сусідів-мисливців, які стріляли в мій бік. Стріляли, бо з яру виглядала лише моя голова, яка за кольором і кудлатістю нагадувала якусь частину Рудькового тіла. Коли стрільці опритомніли, вони довго цілували і обіймали мене. І неначе комусь, хто повернувся з того світу, пообіцяли ніколи не переслідувати мого друга. Звичайно, як писано в найдавніших книгах, через певний час свою обіцянку вони легко порушили. Думаю, що, якби мене того дня застрелили, це сталося б ще швидше."
"У той самий момент, коли відчай, зневіра і найпохмуріше сприйняття світу затискають нас у найглухішому коридорі – тісному, мокрому, пекучому або холодному, але цілком темному, – коли не видно наступного повороту, а стіни зближуються і звужуються, коли бредеш у смердючій воді, заглиблюючись з кожним кроком чимраз ближче лицем до поверхні, де плавають найогидн��ші рештки чужого, ворожого балю. І коли здається, що наступний крок буде прощальним, але якщо ти не втратив віри в долю, впевненості у правильності свого напряму і любові до середовища, яке готове залити тебе чимось протилежним, то тоді, в ті короткі моменти твердий мур, у який ми впираємося, перетворюється на м’який, ніжний і світлий безконечний отвір. Крізь цей проріз нам з’являється найкраще, що є у нашому житті. Тоді літають ангели, подібні на добрих птахів, дитячі страхи виявляються мудрими пухнастими звірками. З твого тіла, з очей і вух, з кожного пальця розпускається найпрекрасніша квітка, запах якої на хвильку перебиває всі можливі смороди. Тоді нам з’являється дійсна краса життя. Якщо додати ці потрясіння красою, які, зрештою, оправдовують цілі роки, то набереться яких кілька днів або годин, а може, і хвилин. Бо краса дається нам секундами. Вона дозована, як гомеопатичні препарати. Якщо не витримати дозування, то можна просто померти від тиску серця. Вона різна, ця краса. Вона має стільки ж виявів, як тіні, що перебігають внутрішньою поверхнею повіки в сонячний день, або той фраґмент найкращого у світі сну, який перетворився на момент пробудження і не піддається обробці розумом. Це щось невловиме, його неможливо зафіксувати ні фотоапаратом, ні відеокамерою, ні диктофоном. Лише течія на шкірі, слизовій і очному дні: йде попереду вулицею дивовижна жінка, і ти бачиш лише одну її щоку, падає яструб із синього осіннього неба, вітер здмухує пелюстки з квітучого дерева, пірнаєш у прозоре плесо гірської ріки, нічний метелик дивиться на тебе великими червоними очима, їдеш осінньою дорогою вночі в автомобілі, і фари висвітлюють дерева на узбіччі, стоїш уранці на горі посеред сонця, а все, що нижче, – вкрите рівною поверхнею хмар, наївна і мила стара поштівка, яка вилітає з випадково вибраної книжки, дванадцять білих коней у місячному сяйві мчать горбами, летить стріла. Після цього переліку вступає в силу так званий карт-бланш – біла картка, вільна картка, де кожен може вписати свої з’яви краси."
"Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два-три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу досить і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого в первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч інших фраґментів, бачених у різні часи в різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.
Мені дуже часто сниться мій горб у горах, хата, все довкола неї, поруч ліси, верхи і прірви. Щоправда, моє місце розширюється, насичується якимись дивовижними деталями, добудовами, виростають нові дерева, збільшуються кімнати і кількість входів, виходів і переходів – уможливлюються нові шляхи до переміщення. Звичайно, все це заселяється великою кількістю людей, які, розділившись на якісь групи за інтересами, роблять щось своє. Я найчастіше просто переходжу від одних до других."
"Мій прадід був дуже суворим до своїх дітей. Він їх не бив, але суворо виховував. У нас удома дотепер збереглася нагайка – шістка (з шістьма шкіряними пасками), яка називалася гарапником. Мене ж ніхто не бив. Я ціле дитинство не знав, що це таке. Може, кілька разів ударив по руці тато, і лише тричі бив дід. Але ті три биття були такими дивними, що запам’яталися на ціле життя. Ба більше, ці три биття вартували трьох закінчених університетів.
Дідо був дуже лагідним і добрим до мене, але його натура була вибуховою. Його гнів був коротким, але нестримним, щоправда, не залишав жодних слідів у стосунках з людьми.
Перший раз він ударив мене кіссям – держаком коси так, що я аж відлетів у фосу біля колії. І це було дуже вчасно. Бо на шаленій швидкості під’їжджав поїзд, а я, зовсім малий, пішов майже перед тим через колію, щоб зустріти діда з косовиці.
Іншого разу до діда прийшли такі самі старі приятелі і щось говорили собі при столі, попиваючи смереківку. Я був з ними, і коли мене запитали щось таке, на що я мав би сказати «так» або «ні», я заговорився надовше, не зауважуючи, що дідам уже набридло. Тоді дідо вхопив палицю ковбаси і вдарив мене вдруге.
Третій раз був для мене взагалі спочатку незрозумілим. Ми з дідом сиділи в хаті, падав дощ, і не було роботи. До нас зайшов родич і, балакаючи про різне, запитав – де мій тато. Дідо сказав, що не знає, а я знав, що він знає, що тато пішов з приятелями в гори, і знав навіть маршрут. І все це розказав родичеві. Але не до кінця, бо дістав страшенно болючий і невидимий удар у якусь больову точку. Цього дідо навчився в спеціальному вишкільному таборі в Голландії. Коли гість пішов, дідо перепросив мене і сказав, щоб я ніколи не говорив непотрібного.
Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю."
Найбільше мене зворушила простота і оте маленьке "тарас" вкінці.
Ні, тоді я навіть не намагався десь опублікувати ту збірку і точно ніколи не опублікую, але підтримка від улюбленого письменника значила дуже багато.
І ось, у 2022 році, Прохасько озвучує для Megogo свою збірку "Бо є так" - вона на 70% складається з "Ботакє", хоча декілька частин (Непрості та ін.) тут вилучені, бо вийшли окремими книжками.
І якщо читати Прохаська, то велике задоволення для мозку і душі, то слухати його ще приємніше. Цей спокійний простий голос, інтонації і довірливість. Дивовижність думання і автентична філософія. Чудово, що автор озвучив і ще дві свої збірки, котрі я також буду слухати. А під кінець поділюсь кількома улюбленими уривками.
"Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми дорогими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.
Ці сльози подібні на стрілу, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати – хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоби зробити щось дуже важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати."
"Ми потребуємо доторку. Хоча би тому, що поза доторком нічого більше не маємо, бо все наше життя є тільки ним. Нам унеможливлена якась альтернативна форма існування. Ми не вміємо ні по-справжньому входити всередину інших структур, ні бути в них, ні ставати ними, ні бути з ними. Різноманітні поверхні перешкоджають, припускаючи лише доторк.
Тому ми є лише тоді, коли торкаємося. І лише в такий спосіб світ оживає, перестаючи бути добіркою бездоганних категорій, понять і висновків.
Тому торкаємося. Пучками пальців, дактилоскопічними узорами, пальцями, нігтями, долонями, хіромантичними лініями, передпліччями, поглядами, слухом, нюхом, животами, черепами, язиками, волосинками та повіками. Доторкаємося голосовими зв’язками, галуженням судин, вигинами мозку та фраґментами генетичного тексту.
Доторкаємося до шкіри. Є щастя і є біль, але є.
Тверді є стільки, скільки її вміщається під тілом, що лежить. Сила вітру залежить від парусності силуету. Світові води закінчуються на півміліметра далі від вібрацій зануреного тіла…
Ніщо не минає доти, доки триває чуттєвий слід на слизових і шкірі.
На місці доторку двох будь-яких площин, які належать Тобі і Мені, виникає відчуття чогось третього. Того, що недоступне мені без тебе, а тобі – без мене. Так народжується Ми, яке оправдовує наші переддоторкові існування. Адже буття є співбуттям.
Тому ми мусимо торкатися. "
"Змалку я зрозумів, що моє життя буде невдалим. Усвідомив, що всі ілюзії про всі можливості, які з’являються впродовж життя, – лише ілюзії, бо від самого початку розуміння зрозумів, що єдине, чого би по-справжньому хотів від життя й у житті – вміти добре малювати. Та оскільки виявилося, що в моєму випадку це неможливо, все інше стало вже не таким важливим, бо життя все одно буде невдалим, якщо найголовнішого здійснити не вдасться.
Люди, які вміють добре малювати, можуть уміти добре робити багато інших речей, які, на перший погляд, зовсім не пов’язані з малюванням. Просто треба знати, що таким багато чого вдається. Уміючи малювати, можна не надто замислюватися над тим, як вдало прожити життя. Все стається саме собою, бо найважливіше вже сталося."
"Я пам’ятаю те, що не слід пам’ятати. Я пам’ятаю те, що не належить мені. Мені сняться колишні сни. Пам’ятаю, як із поміж смерек, що постали на місці шанців, приходили солдати незнаного війська. Бачу: ліс переходить в ожинник. Кладка в потоці. Колія. Шпали. Якийсь перелаз. Сад під горою. Вояки приходять по два, по три. Ця приреченість і ця всевідповідальність чинять усе. Вони піднімаються схилом до хати, в якій світиться світло. Господарі не встигли його згасити. Може, купають у рум’янку дитину, може, перебирають квасолю аж до весни, а може, люблять любитися, не гасячи світла в кімнаті, незважаючи ні на кого. Партизани йдуть схилом. Через сад. До хати, де світиться світло. Прийдуть і постукають у вікно. Немає нічого страшнішого, ніж у вікно. Приходять хлопці із за саду. Ти його висадив цього літа. Ще навіть навесні. Висадив привезені саджанці. Думав, що все буде добре, спокійно. А тепер мусиш іти. І підеш, бо треба. Лишай усе. Підеш до всього. Так чи так. Десь у снігах, там, де нема слідів (сліди – стежка до кінця, до завершення, до вибуху ґранати), шукай притулок. Чи зможеш іти тихо, рівно, слід у слід, не відстаючи? Пощо тобі ця війна? А таки навіщось потрібна."
"Вже давніше я зрозумів, що коли на тебе націлена зброя, то це ще нічого не означає, бо якщо вона націлена по-справжньому, то вже нема що робити, а коли напівсправжньо, то вона не вистрілить. У мене цілилися багато разів, і завжди все минало. Треба було лише спокійно поводитися, хоча під прицілом мені пропонували якісь дурнуваті речі – скочити чи з поїзда, який мчав, чи з височенного моста, відмовитись від чогось дуже важливого чи ще щось неможливе. Але це все фраґменти, про які скоро забуваєш. Стріляли рідше і майже завжди не прицільно. Прицільно по мені стріляли лише раз – тоді я мав би загинути замість друга. Але і з цього нічого не вийшло. У мене не вцілили. І саме це забезпечило другові ще трохи щасливого життя. Я рідко мав таких надійних друзів. І таких досконалих. Він називався Рудько. Я так його назвав. Великий, подібний на вовка, але жовтий і довгошерстий пес. З дивовижними очима тигра або рисі – бурштиновими, глибокими і мудрими. І брови. Абсолютно людські коричневі брови. Він уже був цілком дорослий і з величезним досвідом найгірших речей, коли прибився на нашу гору. Якось відразу прив’язався до мене. Спочатку міг час від часу гаркати, коли я пестив його, бо ніжність видавалася йому чимось незвичним і підступним. Але незабаром звик. Лише я міг пестити його так, як хотів. Незважаючи на те, що почав жити з нами, Рудько ніколи не заходив до хати. Я підозрюю, що він мав клаустрофобію. Він запровадив на подвір’ї свої порядки – не допускав на нього нікого, крім членів сім’ї, страшенно переслідував поштарів, вигавкував на всі поїзди. Ненавидів усе, що могло означати навіть найменші зміни в ритмі нашого життя. Крім того, чомусь охороняв мене від кількох родичів і вважав, щоб я з ними не зустрічався. Часом міг знервуватися і когось погризти.
Власне не покусати, а погризти. Через певний час список погризених був майже ідентичний зі списком усіх, хто жив біля нас. І тоді дорослі сусіди вирішили, що пора його позбутися. Один із них мав рушницю, інші просто почали висліджувати Рудька. Пес щось відчув і перестав ходити прилеглими територіями.
Я біг ярком, коли над головою почала свистіти картеч. Від здивування я не впав на дно, а виглянув з яру і почув ще кілька посвистів біля голови, і побачив сусідів-мисливців, які стріляли в мій бік. Стріляли, бо з яру виглядала лише моя голова, яка за кольором і кудлатістю нагадувала якусь частину Рудькового тіла. Коли стрільці опритомніли, вони довго цілували і обіймали мене. І неначе комусь, хто повернувся з того світу, пообіцяли ніколи не переслідувати мого друга. Звичайно, як писано в найдавніших книгах, через певний час свою обіцянку вони легко порушили. Думаю, що, якби мене того дня застрелили, це сталося б ще швидше."
"У той самий момент, коли відчай, зневіра і найпохмуріше сприйняття світу затискають нас у найглухішому коридорі – тісному, мокрому, пекучому або холодному, але цілком темному, – коли не видно наступного повороту, а стіни зближуються і звужуються, коли бредеш у смердючій воді, заглиблюючись з кожним кроком чимраз ближче лицем до поверхні, де плавають найогидн��ші рештки чужого, ворожого балю. І коли здається, що наступний крок буде прощальним, але якщо ти не втратив віри в долю, впевненості у правильності свого напряму і любові до середовища, яке готове залити тебе чимось протилежним, то тоді, в ті короткі моменти твердий мур, у який ми впираємося, перетворюється на м’який, ніжний і світлий безконечний отвір. Крізь цей проріз нам з’являється найкраще, що є у нашому житті. Тоді літають ангели, подібні на добрих птахів, дитячі страхи виявляються мудрими пухнастими звірками. З твого тіла, з очей і вух, з кожного пальця розпускається найпрекрасніша квітка, запах якої на хвильку перебиває всі можливі смороди. Тоді нам з’являється дійсна краса життя. Якщо додати ці потрясіння красою, які, зрештою, оправдовують цілі роки, то набереться яких кілька днів або годин, а може, і хвилин. Бо краса дається нам секундами. Вона дозована, як гомеопатичні препарати. Якщо не витримати дозування, то можна просто померти від тиску серця. Вона різна, ця краса. Вона має стільки ж виявів, як тіні, що перебігають внутрішньою поверхнею повіки в сонячний день, або той фраґмент найкращого у світі сну, який перетворився на момент пробудження і не піддається обробці розумом. Це щось невловиме, його неможливо зафіксувати ні фотоапаратом, ні відеокамерою, ні диктофоном. Лише течія на шкірі, слизовій і очному дні: йде попереду вулицею дивовижна жінка, і ти бачиш лише одну її щоку, падає яструб із синього осіннього неба, вітер здмухує пелюстки з квітучого дерева, пірнаєш у прозоре плесо гірської ріки, нічний метелик дивиться на тебе великими червоними очима, їдеш осінньою дорогою вночі в автомобілі, і фари висвітлюють дерева на узбіччі, стоїш уранці на горі посеред сонця, а все, що нижче, – вкрите рівною поверхнею хмар, наївна і мила стара поштівка, яка вилітає з випадково вибраної книжки, дванадцять білих коней у місячному сяйві мчать горбами, летить стріла. Після цього переліку вступає в силу так званий карт-бланш – біла картка, вільна картка, де кожен може вписати свої з’яви краси."
"Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два-три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу досить і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого в первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч інших фраґментів, бачених у різні часи в різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.
Мені дуже часто сниться мій горб у горах, хата, все довкола неї, поруч ліси, верхи і прірви. Щоправда, моє місце розширюється, насичується якимись дивовижними деталями, добудовами, виростають нові дерева, збільшуються кімнати і кількість входів, виходів і переходів – уможливлюються нові шляхи до переміщення. Звичайно, все це заселяється великою кількістю людей, які, розділившись на якісь групи за інтересами, роблять щось своє. Я найчастіше просто переходжу від одних до других."
"Мій прадід був дуже суворим до своїх дітей. Він їх не бив, але суворо виховував. У нас удома дотепер збереглася нагайка – шістка (з шістьма шкіряними пасками), яка називалася гарапником. Мене ж ніхто не бив. Я ціле дитинство не знав, що це таке. Може, кілька разів ударив по руці тато, і лише тричі бив дід. Але ті три биття були такими дивними, що запам’яталися на ціле життя. Ба більше, ці три биття вартували трьох закінчених університетів.
Дідо був дуже лагідним і добрим до мене, але його натура була вибуховою. Його гнів був коротким, але нестримним, щоправда, не залишав жодних слідів у стосунках з людьми.
Перший раз він ударив мене кіссям – держаком коси так, що я аж відлетів у фосу біля колії. І це було дуже вчасно. Бо на шаленій швидкості під’їжджав поїзд, а я, зовсім малий, пішов майже перед тим через колію, щоб зустріти діда з косовиці.
Іншого разу до діда прийшли такі самі старі приятелі і щось говорили собі при столі, попиваючи смереківку. Я був з ними, і коли мене запитали щось таке, на що я мав би сказати «так» або «ні», я заговорився надовше, не зауважуючи, що дідам уже набридло. Тоді дідо вхопив палицю ковбаси і вдарив мене вдруге.
Третій раз був для мене взагалі спочатку незрозумілим. Ми з дідом сиділи в хаті, падав дощ, і не було роботи. До нас зайшов родич і, балакаючи про різне, запитав – де мій тато. Дідо сказав, що не знає, а я знав, що він знає, що тато пішов з приятелями в гори, і знав навіть маршрут. І все це розказав родичеві. Але не до кінця, бо дістав страшенно болючий і невидимий удар у якусь больову точку. Цього дідо навчився в спеціальному вишкільному таборі в Голландії. Коли гість пішов, дідо перепросив мене і сказав, щоб я ніколи не говорив непотрібного.
Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю."
December 27, 2021
Дехто і досі зітхає про те, що Прохасько ніяк не напише нового роману.
Я особисто бажаю, аби він ніколи за нього й не сідав.
Його сила саме в таких лаконічних, в міру неоковирних, надзвичайно особистих оповідях, що й утворюють цю книгу.
Як тільки він виходить за межі особистого: досвіду, вражень, знань, відчуттів і водночас перевищує об'єм у три сторінки, магія швидко розвіюється, і перед нами постає автор, що капітулює перед найпримітивнішим сюжетом.
У довгих текстах він, на відміну від улюбленого ним Богумила Грабала, перетворюється на акина-імпровізатора, який більше не веде читача, а навпаки залишає його борсатись на самоті у океані власної пам'яті.
Іскри Прохаськової мудрості виблискують у недомовленості, зваженості та своєчасності.
Натомість вони не терплять квапливості, багатослів'я, спланованості; швидко марніють від сили героїв і сюжетних ліній.
Кращі речі Прохаська короткі, місткі та приголомшливо цілісні.
Вони вкладаються в руку (свідомість) як округлий, гірський камінчик.
Найкращі з них нагадують буддистські коани, що примирюють нас із двозначністю та парадоксальністю цього світу.
Я особисто бажаю, аби він ніколи за нього й не сідав.
Його сила саме в таких лаконічних, в міру неоковирних, надзвичайно особистих оповідях, що й утворюють цю книгу.
Як тільки він виходить за межі особистого: досвіду, вражень, знань, відчуттів і водночас перевищує об'єм у три сторінки, магія швидко розвіюється, і перед нами постає автор, що капітулює перед найпримітивнішим сюжетом.
У довгих текстах він, на відміну від улюбленого ним Богумила Грабала, перетворюється на акина-імпровізатора, який більше не веде читача, а навпаки залишає його борсатись на самоті у океані власної пам'яті.
Іскри Прохаськової мудрості виблискують у недомовленості, зваженості та своєчасності.
Натомість вони не терплять квапливості, багатослів'я, спланованості; швидко марніють від сили героїв і сюжетних ліній.
Кращі речі Прохаська короткі, місткі та приголомшливо цілісні.
Вони вкладаються в руку (свідомість) як округлий, гірський камінчик.
Найкращі з них нагадують буддистські коани, що примирюють нас із двозначністю та парадоксальністю цього світу.
August 24, 2024
Прикро, та я втратила зв'язок із Прохаськом. Він тепер дуже рідко мене проймає, зачіпає за живе. Зате все частіше на думку спадає, що замість того, аби копати вглиб і писати щось посутнє, він ковзає поверхнею і не дає читачеві... майже нічого.
Припускаю, що через певний час я можу змінити думку, але поки так.
Припускаю, що через певний час я можу змінити думку, але поки так.
April 6, 2023
читання рідніше ріднішого 💔
закохалась у мову Прохаська і ніколи ця любов не мине, я певна
закохалась у мову Прохаська і ніколи ця любов не мине, я певна
October 10, 2023
як багато світів навколо і всередині Прохаська, а він все бачить та відчуває, і знаходить "ті самі" слова.
December 30, 2024
Гарно написана збірка маленьких історій, з яких складається життя, культура, місто, час, характер, звички, дружба, ітд.. Частинами книжка цікава, частинами не дуже, як все і є в реальному житті.
May 14, 2022
Бо так є...так укладене життя: за зимою весна, за весною літо. і так по колу. люди народжуються, ростуть і помирають. а дехто, так і помер не народившись. або жив помираючи. а, може й не ріс, просто жив.
Такі складні й водночас очевидні інстини пропонує нам пан Прохасько. Трохи про Франківськ, трохи про Закарпання, трохи про Австрію, трохи про Чехію зі Словаччиною, трохи про буденність, а іноді й про війну чи свята. В кожному есеї прихована своя істина, свій камертон, з якого можна винести щось своє чи для себе, а можна просто почитати й забути. Бо так укладене життя: просто і складно водночас.
Отримала масу задоволення від книги, лаконічності її текстів й довершеності таких простих ідей, сюжетів, життєвих ліній. Його сила в простоті. Його "слабкість" - бажання показати читачу, яке ж все таки очевидне оте наше життя, які ж все таки зрозумілі істини ми часом не хочемо помічати, та й як було ж класно жити просто, в гармонії з собою, з природою, з життям, як і зі смертю
Ну і тепер банальщина: книга точно залишиться в моїй бібліотеці, для майбутніх поколінь :)
Такі складні й водночас очевидні інстини пропонує нам пан Прохасько. Трохи про Франківськ, трохи про Закарпання, трохи про Австрію, трохи про Чехію зі Словаччиною, трохи про буденність, а іноді й про війну чи свята. В кожному есеї прихована своя істина, свій камертон, з якого можна винести щось своє чи для себе, а можна просто почитати й забути. Бо так укладене життя: просто і складно водночас.
Отримала масу задоволення від книги, лаконічності її текстів й довершеності таких простих ідей, сюжетів, життєвих ліній. Його сила в простоті. Його "слабкість" - бажання показати читачу, яке ж все таки очевидне оте наше життя, які ж все таки зрозумілі істини ми часом не хочемо помічати, та й як було ж класно жити просто, в гармонії з собою, з природою, з життям, як і зі смертю
Ну і тепер банальщина: книга точно залишиться в моїй бібліотеці, для майбутніх поколінь :)
July 16, 2021
не знаю, чи ставлю п‘ять усій-усій книжці, але деяким текстам у ній ставлю мільон, деякі якось не відчулися. в середньому виходе радість за те, шо ми маїм прохаська і не псувати рівненьку статистику п‘яти зірочків.
August 28, 2023
Книга, яку можна читати систематично, можна вибірково, можна частково, можна цілком. Можна повертатись, робити перерви і знову повертатись. Неповторні замальовки- описи-спогади-спостереження-розповіді-ессе-подорожні нотатки неповторного Тараса Прохаська, якого просто хочеться слухати. Ця книга подарує вам чудового співрозмовника на найрізноманітніші теми, з тонким відчуттям локальної галицької ідентичності.
Читається затишно і тепло.
Читається затишно і тепло.
July 6, 2022
Геніально і крапка.
May 16, 2024
Щось неймовірно прекрасне. Впевнена, що буду ще не раз перечитувати чи переслуховувати
November 4, 2023
"Тож, як це не парадоксально, але є такі миті, коли для повернення до себе потрібно вдаватися до фантазії, яка цілком може виявитися найправдивішими спогадами."
Деякі тексти прям запали у серденько, деякі дали трошки зазирнути у інші життя, а деякі може і не так відгукнулися на фоні інших, але дали багато тем для обмірковування. Коротка форма це дійсно щось прекрасне у Прохаська. Але чесно скажу, що дуже сумую за його ненаписаними романами.
Деякі тексти прям запали у серденько, деякі дали трошки зазирнути у інші життя, а деякі може і не так відгукнулися на фоні інших, але дали багато тем для обмірковування. Коротка форма це дійсно щось прекрасне у Прохаська. Але чесно скажу, що дуже сумую за його ненаписаними романами.
Read
August 6, 2021Раджу прочитати кожному, хто хоче всеосяжно полюбити укрсучліт.
February 3, 2025
Абстрактний малюнок стола — це справді щось!
Але самі твори простенькі й у мене в нотатках тільки кілька тез(
Але самі твори простенькі й у мене в нотатках тільки кілька тез(
October 1, 2025
Не втомлююсь захоплюватись Тарасовим стилем письма. Таку книгу хочеться перечитувати мінімум раз на рік.
February 1, 2024
Як він пише! Про щоденну радість буття, доторки, Галичину, Станіславів, життя в горах, історичні моменти, дитинство. Автор ніби обіймає словами. Отримала величезне задоволення від читання.
Displaying 1 - 16 of 16 reviews