What do you think?
Rate this book
Вивітрювання
Наскільки справді зміняться люди в екстремальних умовах? Напевно, навіть після кінця світу хтось інтригуватиме та сваритиметься, братиме й даватиме хабарі, буде борсатися заради привілеїв, ширити ненависть або теорії змови – а хтось, навпаки, піклуватиметься про слабких і допомагатиме чужим, прагнутиме справедливості й виявлятиме милосердя, буде любити, навіть жартувати попри все. Чи, може, та сама людина робитиме як одне, так і інше?
176 pages, Hardcover
Published January 1, 2021
1 person is currently reading
146 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 38 reviews
January 18, 2022
Цікава і доволі, на жаль, правдива варіація на тему: а що якщо?
February 21, 2022
Власне, перше враження від книги - що за боги маркетингу її продають?) Обкладинка в один бік тягне, анотація в інший, уривок на звороті - в третій. А тоді ще й суперобкладинку додали - і все геть вийшло з-під контролю! Люди, які роблять книги, схаменіться))
Той текст, що спочатку прикидався історією про ретрит молодого подружжя у Карпатах, виявився постапокаліпсисом - з оголеними метафорами, з яких повивітрювалося "м'ясо" міцно пропрацьованого роману. Задум хороший, але з нього можна було витягнути значно більше.
4ка за живу українську мову. За діалоги, від штучності яких не нудить. За сміливість лайнутися там, де треба, сипонути російсько там, де вона і так сиплеться, і за елементи діалекту не заради красного слівця.
Той текст, що спочатку прикидався історією про ретрит молодого подружжя у Карпатах, виявився постапокаліпсисом - з оголеними метафорами, з яких повивітрювалося "м'ясо" міцно пропрацьованого роману. Задум хороший, але з нього можна було витягнути значно більше.
4ка за живу українську мову. За діалоги, від штучності яких не нудить. За сміливість лайнутися там, де треба, сипонути російсько там, де вона і так сиплеться, і за елементи діалекту не заради красного слівця.
August 14, 2021
От ніби Артем класно пише, розкриває своїх персонажів, дуже детально прописує психологію стосунків і кохання. Але все одно важко переношу його сентиментальну подачу. Сентиментальну в сенсі з глибоким акцентом на драмі, емоціях і людській слабкості. Бо часто виходить драма заради драми, слабкість заради слабкості, без якоїсь переконливої передісторії, ніби інакше й бути не може. Оце трохи вибішує.
Це перша, яку читав з його книжок. Читається легко, щемка і щира, дуже людяна і цим кльова. Але все інше - сетинг, обгрунтування сюжетних поворотів, зрештою характери головних персонажів - воно ніби пущено на самотік, як другорядне і не варте детального розгляду.
Історія про апокаліпсис, в якій він нікому не цікавий - ані автору, ані його персонажам. І тільки читач бідний пнеться шукаючи якісь крихти пояснень) Гг просто постійно в стані меланхолійних рефлексій, то ж його оточуючі події також мало бентежать, включаючи ситуацію з його дружиною. Тобто переживати за неї він звісно переживає, але так щоб якось конвертувати ці переживання в дії то ні, вибачте.
Думаю моя проблема тут в тому, що я очікував постапокаліпсис з його характерними рисами і підходами. А отримав драму про людську слабкість, безініціативність і нездатність опиратись force major. Так то гарна і думаю багатьом цілком зайде, але але.
Це перша, яку читав з його книжок. Читається легко, щемка і щира, дуже людяна і цим кльова. Але все інше - сетинг, обгрунтування сюжетних поворотів, зрештою характери головних персонажів - воно ніби пущено на самотік, як другорядне і не варте детального розгляду.
Історія про апокаліпсис, в якій він нікому не цікавий - ані автору, ані його персонажам. І тільки читач бідний пнеться шукаючи якісь крихти пояснень) Гг просто постійно в стані меланхолійних рефлексій, то ж його оточуючі події також мало бентежать, включаючи ситуацію з його дружиною. Тобто переживати за неї він звісно переживає, але так щоб якось конвертувати ці переживання в дії то ні, вибачте.
Думаю моя проблема тут в тому, що я очікував постапокаліпсис з його характерними рисами і підходами. А отримав драму про людську слабкість, безініціативність і нездатність опиратись force major. Так то гарна і думаю багатьом цілком зайде, але але.
February 21, 2022
Як же мені сподобалась ця книжка!!! Ковтнула за вечір, а потім вертілася у ліжку і перетравлювала. Це історія про звичайне подружжя під час апокаліпсису, про вивітрювання не лише людства, але й людяності в тих, хто вижив. Про те, як швидко такі ж самі люди по той бік пунктирної (умовної) лінії стають ворогами. Про те, як насправді деякі "боронять" свою землю, захоплюючи чужу.
І про цей шалений коктейль з розгубленості, страху, відчаю, гніву, надії, який ми маємо сьогодні.
Бо "чи може людина без зброї правильно повестися перед лицем людей зі зброєю?"
Дуже раджу читати усім, хто любить глибоку, емоційну, чуттєву прозу, хоча маю попередити, що може тригерити.
І так, хотілося б побачити екранізацію "Вивітрювання".
І про цей шалений коктейль з розгубленості, страху, відчаю, гніву, надії, який ми маємо сьогодні.
Бо "чи може людина без зброї правильно повестися перед лицем людей зі зброєю?"
Дуже раджу читати усім, хто любить глибоку, емоційну, чуттєву прозу, хоча маю попередити, що може тригерити.
І так, хотілося б побачити екранізацію "Вивітрювання".
July 21, 2021
Надзвичайна книжка! Тут все на рівні: і стиль, і сенс, і сильні метафори, і така тонка іронія над світом. Отримала неймовірну насолоду від цього роману, а після прочитання не полишають різні роздуми.
Про те, чому люди замість того, щоб берегти — нищать, замість будувати — руйнують, замість гуртуватися — ненавидять одне одного, і ще й виправдовують все це добрими намірами. «Вивітрювання людства і вивітрювання людяності» — точніше й не скажеш.
Про те, чому люди замість того, щоб берегти — нищать, замість будувати — руйнують, замість гуртуватися — ненавидять одне одного, і ще й виправдовують все це добрими намірами. «Вивітрювання людства і вивітрювання людяності» — точніше й не скажеш.
July 15, 2021
Мастрід.
February 10, 2024
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is an unusual post-apoc novella from Ukraine. The English title should be Erosion of Humanity - while it is formally different from the more direct translation (Winding down), it is a phrase used in the book itself, which in its double meaning fits much better.
It starts when the author-narrator and his wife Zoya, who rent an apartment in Kyiv and are freelancers, get fed up with their many jobs and go to the Carpathians to disconnect from this annoying world. In the Carpathians, thanks to the protagonist's uncle, they rent a house for the whole summer on top of one of the smaller (and therefore not interesting to tourists) mountains. It's a great place to relax-no people, no communication, no electricity... you can read, walk, make love to the sound of wood crackling in the stove. But after a while, this disconnection starts to get a little tiresome, and when the couple finally reaches the nearest village, they see that all the people have disappeared (no signs of struggle), the animals that were locked in the barns are dead from hunger and thirst, but those that were free (from dogs to cows in the pasture) are alive, as is all the wildlife.
The couple decides to make their way to Kyiv, not because of some definite expectations, but just because it is the closest place to what they can call home. However, once in the city, a surprise awaits them, which brings this story closer to many other works of the genre...
This is the first work by the author that I have read, although I have heard many favorable reviews of his works before. I liked it, as well as the fact that, as it is said, each text of the author is written in a separate genre. I will definitely try his other texts.
Це – незвична пост-апок повість. Вона починається коли автор-оповідач і його дружина Зоя, що орендують квартиру у Києві та є фріленсерами, затрахались на своїх багатьох роботах і тому їдуть у Карпати аби відімкнутись від цього настирного світу. У Карпатах через вуйка протагоніста вони на усе літо знімають будиночок на верхівці однієї з менших (і тому не цікавих туристам) гір. Випочивається чудово – людей нема, зв’язку нема, електрики нема… читай собі, гуляй, займайся коханням під тріскіт дров у грубі. От лише за якийсь час таке відключення починає дещо муляти, а коли подружжя нарешті дістається найближчого села, то бачить, що усі люди зникли (жодних слідів боротьби), тварини, що були закриті у хлівах повиздихали від голоду і спраги, проте ті, що були на волі (від собак до корів на пасовиську) живі, так само як і уся дика природа.
Пара вирішує дістатись до Києва, баз якоїсь чіткої надії, просто там найближче місце, що вони його кличуть дім. Водночас, опинившись у місті на них очікує сюрприз, що зближує цю повість з багатьма іншими творами жанру…
Це – перший твір автора, який я прочитав, хоч про нього самого я і раніше чув неодноразово схвальні відгуки. Мені він сподобався, так само як і той факт, що, як пишуть, кожен текст автора написано у окремому жанрі. Я безумовно спробую його інші тексти.
This is an unusual post-apoc novella from Ukraine. The English title should be Erosion of Humanity - while it is formally different from the more direct translation (Winding down), it is a phrase used in the book itself, which in its double meaning fits much better.
It starts when the author-narrator and his wife Zoya, who rent an apartment in Kyiv and are freelancers, get fed up with their many jobs and go to the Carpathians to disconnect from this annoying world. In the Carpathians, thanks to the protagonist's uncle, they rent a house for the whole summer on top of one of the smaller (and therefore not interesting to tourists) mountains. It's a great place to relax-no people, no communication, no electricity... you can read, walk, make love to the sound of wood crackling in the stove. But after a while, this disconnection starts to get a little tiresome, and when the couple finally reaches the nearest village, they see that all the people have disappeared (no signs of struggle), the animals that were locked in the barns are dead from hunger and thirst, but those that were free (from dogs to cows in the pasture) are alive, as is all the wildlife.
The couple decides to make their way to Kyiv, not because of some definite expectations, but just because it is the closest place to what they can call home. However, once in the city, a surprise awaits them, which brings this story closer to many other works of the genre...
This is the first work by the author that I have read, although I have heard many favorable reviews of his works before. I liked it, as well as the fact that, as it is said, each text of the author is written in a separate genre. I will definitely try his other texts.
Це – незвична пост-апок повість. Вона починається коли автор-оповідач і його дружина Зоя, що орендують квартиру у Києві та є фріленсерами, затрахались на своїх багатьох роботах і тому їдуть у Карпати аби відімкнутись від цього настирного світу. У Карпатах через вуйка протагоніста вони на усе літо знімають будиночок на верхівці однієї з менших (і тому не цікавих туристам) гір. Випочивається чудово – людей нема, зв’язку нема, електрики нема… читай собі, гуляй, займайся коханням під тріскіт дров у грубі. От лише за якийсь час таке відключення починає дещо муляти, а коли подружжя нарешті дістається найближчого села, то бачить, що усі люди зникли (жодних слідів боротьби), тварини, що були закриті у хлівах повиздихали від голоду і спраги, проте ті, що були на волі (від собак до корів на пасовиську) живі, так само як і уся дика природа.
Пара вирішує дістатись до Києва, баз якоїсь чіткої надії, просто там найближче місце, що вони його кличуть дім. Водночас, опинившись у місті на них очікує сюрприз, що зближує цю повість з багатьма іншими творами жанру…
Це – перший твір автора, який я прочитав, хоч про нього самого я і раніше чув неодноразово схвальні відгуки. Мені він сподобався, так само як і той факт, що, як пишуть, кожен текст автора написано у окремому жанрі. Я безумовно спробую його інші тексти.
September 18, 2022
"меланхолійний апокаліпсис"
Сподобалась атмосфера, гарно продумані та прописані події, коли частина людей "вивітрилась", а головні герої мають виживати. Світ, в якому знову все вирішують ресурси і сила. Трохи наївний кінець.
Сподобалась атмосфера, гарно продумані та прописані події, коли частина людей "вивітрилась", а головні герої мають виживати. Світ, в якому знову все вирішують ресурси і сила. Трохи наївний кінець.
March 1, 2024
Приклад того, як круто можна написати про апокаліпсис і постапокаліпсис не у двох томах мілким шрифтом. Так, я бачила, що деякі читачі це вважають мінусом, бо немає подробиць і саме виживання схематичне і схоже на багато інших історій, що давно вже муляють у кіно і літературі. Ну от взяти кремезне "Протистояння" Кінга, після якого авторам наче можна не намагатися щось там варняками, бо розписане геть усе.
Але тут дещо інша справа. Чапай не розкаже нам причини свого вивітрювання, не видасть винуватців (депутати, прибульці, росіяни, масони, відсутність сортування сміття), не стане розписувати стандартні схеми виживання і дегуманізації. Так, це все є, але доволі стисло, без заглиблення.
У центрі оповідання - подружня пара, що втекла у Карпати відпочити від світу, але щось пішло не так і повернулися вони вже у майже безлюдну столицю.
А далі суто виживання, але більш за все для мене це схоже на артхаусне кіно, де герої красиво гуляють біля жовтих дерев і ностальгують по чомусь не зовсім реальному. А за ними скрадається огидний реал із калашниковим.
Текст шикарно написаний, його просто приємно читати. Навіть діалоги, які часто слабке місце у багатьох. Обладинка і суперобкладинка - просто ульот башні.
"Вивітрювання" - це меланхолійний лагідний апокаліпсіс, де ти навіть помреш із задоволенням.
Але це не точно, бо хто тебе знає.
Але тут дещо інша справа. Чапай не розкаже нам причини свого вивітрювання, не видасть винуватців (депутати, прибульці, росіяни, масони, відсутність сортування сміття), не стане розписувати стандартні схеми виживання і дегуманізації. Так, це все є, але доволі стисло, без заглиблення.
У центрі оповідання - подружня пара, що втекла у Карпати відпочити від світу, але щось пішло не так і повернулися вони вже у майже безлюдну столицю.
А далі суто виживання, але більш за все для мене це схоже на артхаусне кіно, де герої красиво гуляють біля жовтих дерев і ностальгують по чомусь не зовсім реальному. А за ними скрадається огидний реал із калашниковим.
Текст шикарно написаний, його просто приємно читати. Навіть діалоги, які часто слабке місце у багатьох. Обладинка і суперобкладинка - просто ульот башні.
"Вивітрювання" - це меланхолійний лагідний апокаліпсіс, де ти навіть помреш із задоволенням.
Але це не точно, бо хто тебе знає.
October 16, 2021
Продублюю написане деінде, але із невеликими змінами:
Нещодавно побачив Артема Чапая у місті, куди я щойно приїхав розмовляти про мову ворожнечі - і з якого він якраз їхав. Перетнулися накоротко, не було іншої ради; але він встиг мені сказати, що нова книжка "Вивітрювання" - саме про це: мову ворожнечі та споріднені з нею явища.
І вона таки про це - і ще дуже багато про що. Проковтнув на одному диханні, за кілька годин (потім майже шкодував, що не зробив бодай дві паузи, для настрою).
Як на мене - дуже важлива книга, про важливі речі. Дуже впізнавані - із українського сьогодення, із нещодавніх років, - та і не лише українського (деякі візуальні образи мені зчиталися одразу - і їх вміщено до іншого контексту дуже влучно). Про конструювання образу ворога, про людей зі зброєю і без, про популізм і трагедію. Про людство і людяність. І чимало - про особисте.
На жаль, не так багато читаю сучасного українського красного письменства. Але "Вивітрювання" видалося мені надзвичайно важливою книгою - для нас, для зараз, і не лише.
P.S. Те, чого не було на іншій платформі:
- як завжди, Чапай читається дуже легко (це не означає "просто" чи "тупо", і тим не менше)
- ті частини, які присвячені міжособистісній динаміці, мені дуже зайшли. Мені, суб'єктивно, видається, що в деяких частинах динаміка змальована дуже... змальована. І про нас, і ситуації людей зі зброєю, і жінок - просто дуже болісно і влучно, не знаю, як це ще коротко, без спойлерів, сформулювати.
Нещодавно побачив Артема Чапая у місті, куди я щойно приїхав розмовляти про мову ворожнечі - і з якого він якраз їхав. Перетнулися накоротко, не було іншої ради; але він встиг мені сказати, що нова книжка "Вивітрювання" - саме про це: мову ворожнечі та споріднені з нею явища.
І вона таки про це - і ще дуже багато про що. Проковтнув на одному диханні, за кілька годин (потім майже шкодував, що не зробив бодай дві паузи, для настрою).
Як на мене - дуже важлива книга, про важливі речі. Дуже впізнавані - із українського сьогодення, із нещодавніх років, - та і не лише українського (деякі візуальні образи мені зчиталися одразу - і їх вміщено до іншого контексту дуже влучно). Про конструювання образу ворога, про людей зі зброєю і без, про популізм і трагедію. Про людство і людяність. І чимало - про особисте.
На жаль, не так багато читаю сучасного українського красного письменства. Але "Вивітрювання" видалося мені надзвичайно важливою книгою - для нас, для зараз, і не лише.
P.S. Те, чого не було на іншій платформі:
- як завжди, Чапай читається дуже легко (це не означає "просто" чи "тупо", і тим не менше)
- ті частини, які присвячені міжособистісній динаміці, мені дуже зайшли. Мені, суб'єктивно, видається, що в деяких частинах динаміка змальована дуже... змальована. І про нас, і ситуації людей зі зброєю, і жінок - просто дуже болісно і влучно, не знаю, як це ще коротко, без спойлерів, сформулювати.
July 20, 2021
постапокаліпсис закладає плідний ґрунт для утопії на Русанівці, що стрімко розвивається в антиутопію. нормальне таке осмислення всього, що тут відбувається, – з відстані недалекого «післяковідного» майбутнього
August 23, 2025
Книга на один зуб - всього лиш 160 сторінок, але вміє залишити по собі слід. Це апокаліптична історія, дія якої розгортається в Києві, і саме це місце робить оповідь особливо близькою та відчутною. Атмосфера порожніх вулиць, відчуття загрози та невизначеності передані добре, і водночас через дрібні деталі автор показує, що в екстремальних умовах розкривається справжня сутність людей і суспільства.
Читалося легко й швидко - текст лаконічний, стиль зрозумілий, а сюжет розгортається без зайвих відступів. Це робить книгу доступною, навіть «ковтком повітря» серед важчих, багатослівних романів. Та разом із цим мені не вистачило глибшого розкриття персонажів: хотілося побачити повніший спектр їхніх емоцій і внутрішніх суперечностей, аби вони залишилися не лише як фігури в оповіді, а як живі люди, з якими важко попрощатися на останній сторінці.
Як ідея - дуже класно. Автор підняв важливу тему - що залишається від нашої «нормальності», коли вона руйнується за одну мить. У тексті є гострі спостереження про те, як ми влаштовані як суспільство, і це додає книзі ваги. Проте особисто мені хотілося більшої масштабності й глибини - щоб історія розрослася, розкрилася ширше, залишаючи післясмак.
Читалося легко й швидко - текст лаконічний, стиль зрозумілий, а сюжет розгортається без зайвих відступів. Це робить книгу доступною, навіть «ковтком повітря» серед важчих, багатослівних романів. Та разом із цим мені не вистачило глибшого розкриття персонажів: хотілося побачити повніший спектр їхніх емоцій і внутрішніх суперечностей, аби вони залишилися не лише як фігури в оповіді, а як живі люди, з якими важко попрощатися на останній сторінці.
Як ідея - дуже класно. Автор підняв важливу тему - що залишається від нашої «нормальності», коли вона руйнується за одну мить. У тексті є гострі спостереження про те, як ми влаштовані як суспільство, і це додає книзі ваги. Проте особисто мені хотілося більшої масштабності й глибини - щоб історія розрослася, розкрилася ширше, залишаючи післясмак.
December 5, 2025
Це було добре, досить добре.
Те що почалось як побутова історія, швидко перетворилося на постапокаліптичну антиутопія.
Але не таку як ми звикли, чапайську.
Дуже реалістичну, і київські декорації ще додали плюсів.
Гг мене не дуже й часто роздражав, в цілому цілком типовий представник українського народу.
Головне мені сподобались ці роздуми і описи як ерозія людства стає ерозією людяності.
Те що почалось як побутова історія, швидко перетворилося на постапокаліптичну антиутопія.
Але не таку як ми звикли, чапайську.
Дуже реалістичну, і київські декорації ще додали плюсів.
Гг мене не дуже й часто роздражав, в цілому цілком типовий представник українського народу.
Головне мені сподобались ці роздуми і описи як ерозія людства стає ерозією людяності.
October 17, 2021
And another book by Артем Чапай, very recent this time and already much discussed.
I liked that the author tries different genres and is not afraid of “global themes.” “Вивітрювання” is technically a “post-apocalyptic” story. However, similarly to “the Neanderthal premise” in “Дивні люди” or “social dystopia” in “Червона зона,” this apparently central line is not the story itself but only a metaphor, a symbolic excuse to talk about humanity overall. (Without this understanding, all the admirers of post-apocalyptic stories will be seriously disappointed, because the post-apocalyptic aspect of “Вивітрювання” is extremely weak and even ridiculous.)
Well, again, it’s a well-written but quite boring story if we talk about it as a “story.” Nothing happens even in those moments where all the logic suggests that SOMETHING should already be happening, and quickly/dramatically/maybe even lethally.
Instead, the author tries to look at the problem of “erosion of humanity,” as he defines it. I found this aspect of the book also quite weak and “underdeveloped.” We all can describe much more serious and relevant examples of “erosion of humanity” from real life even without any post-apocalyptic tragedies.
In Артем Чапай’s interpretation, this key line of the story is quite “twinkling” — you feel some references to our current problems with the war and people who live in those “republics” but not exactly, and then it shifts to a more global problem of migrants trying to survive and save their children but, again, very vaguely, without any distinct discussions or reflections about it, and it’s also about more individual, psychological things, about “people are the same people after all” (“Не розумію, як виходить, що навіть після радикальних змін, після революції, війни, пандемії, кінця світу, перевороту, — я все одно продовжую робити приблизно те саме, що і раніше!”). I am not sure whether this “twinkling” is a good or a bad thing here — I probably needed more clear references to specifics but the vagueness may be very much purposeful, for a larger scale.
Overall, the book is lively, pleasantly written, sometimes funny, with good humane messages. However, I would put it on the last, third place among the three books by Артем Чапай I have read to date. I think that I liked “Червона зона” most of all, and then “Дивні люди,” and then “Вивітрювання” — although I wouldn’t separate them very much from each other, because the author’s style is very similar everywhere. I find him interesting, worthy of attention, relevant, discussable, and promising, although not especially exciting.
I liked that the author tries different genres and is not afraid of “global themes.” “Вивітрювання” is technically a “post-apocalyptic” story. However, similarly to “the Neanderthal premise” in “Дивні люди” or “social dystopia” in “Червона зона,” this apparently central line is not the story itself but only a metaphor, a symbolic excuse to talk about humanity overall. (Without this understanding, all the admirers of post-apocalyptic stories will be seriously disappointed, because the post-apocalyptic aspect of “Вивітрювання” is extremely weak and even ridiculous.)
Well, again, it’s a well-written but quite boring story if we talk about it as a “story.” Nothing happens even in those moments where all the logic suggests that SOMETHING should already be happening, and quickly/dramatically/maybe even lethally.
Instead, the author tries to look at the problem of “erosion of humanity,” as he defines it. I found this aspect of the book also quite weak and “underdeveloped.” We all can describe much more serious and relevant examples of “erosion of humanity” from real life even without any post-apocalyptic tragedies.
In Артем Чапай’s interpretation, this key line of the story is quite “twinkling” — you feel some references to our current problems with the war and people who live in those “republics” but not exactly, and then it shifts to a more global problem of migrants trying to survive and save their children but, again, very vaguely, without any distinct discussions or reflections about it, and it’s also about more individual, psychological things, about “people are the same people after all” (“Не розумію, як виходить, що навіть після радикальних змін, після революції, війни, пандемії, кінця світу, перевороту, — я все одно продовжую робити приблизно те саме, що і раніше!”). I am not sure whether this “twinkling” is a good or a bad thing here — I probably needed more clear references to specifics but the vagueness may be very much purposeful, for a larger scale.
Overall, the book is lively, pleasantly written, sometimes funny, with good humane messages. However, I would put it on the last, third place among the three books by Артем Чапай I have read to date. I think that I liked “Червона зона” most of all, and then “Дивні люди,” and then “Вивітрювання” — although I wouldn’t separate them very much from each other, because the author’s style is very similar everywhere. I find him interesting, worthy of attention, relevant, discussable, and promising, although not especially exciting.
August 20, 2023
«а що якби на Землі стався дивний апокаліпсис» вражає більше, коли це описується в межах рідної країни і рідного міста.
фантазія працює краще, уявляєш знайомі місця не такими, якими є зараз.
…
я вловила в сюжеті паралелі з так званими народними республіками. мʼякші, але все одно – опис, як це, коли випадкові люди починають вважати себе владою там, де вони владою не мали б бути.
добре передані відчуття небезпеки та непередбачуваності.
…
буду читати Чапая ще.
фантазія працює краще, уявляєш знайомі місця не такими, якими є зараз.
…
я вловила в сюжеті паралелі з так званими народними республіками. мʼякші, але все одно – опис, як це, коли випадкові люди починають вважати себе владою там, де вони владою не мали б бути.
добре передані відчуття небезпеки та непередбачуваності.
…
буду читати Чапая ще.
June 9, 2022
Чотири зірочки за те що автор вивітрив росію з усіма росіянцями
January 2, 2022
#Вивітрювання
Меланхолійна, плинна, актуальна, глибока, не скажу, що захоплива /бо оповідь радже затягує в себе, як вир, ніж чіпляє кожним словом/, сучасна.
Такою для мене стала ця книга.
Коли перший десяток сторінок сповнюєшся одним настроєм, але чим ближче до завершення історії, тим більш контрастним формується наступне емоційне відчуття.
Книга про ерозію людства, ерозію людяності. Якщо сказати, що це історія про кінець світу — це надто поверхово, надто примітивно. Це про поведінку людей, про наше минуле і наше сьогодення, про те, що ми можемо обрати — бути такими, як пише сценарій цієї історії, чи бути іншими.
Для мене краса цієї книги — в її лаконічності, окрім всього іншого.
Тут немає навіть двох сотень сторінок, а скільки сказано! В короткихе епізодах, настроях, емоціях.
Я з перших абзаців проникла в цю історію, смакувала кожну частину.
Відгукнулось. Дуже.
Дякую @artem.chapeye
Меланхолійна, плинна, актуальна, глибока, не скажу, що захоплива /бо оповідь радже затягує в себе, як вир, ніж чіпляє кожним словом/, сучасна.
Такою для мене стала ця книга.
Коли перший десяток сторінок сповнюєшся одним настроєм, але чим ближче до завершення історії, тим більш контрастним формується наступне емоційне відчуття.
Книга про ерозію людства, ерозію людяності. Якщо сказати, що це історія про кінець світу — це надто поверхово, надто примітивно. Це про поведінку людей, про наше минуле і наше сьогодення, про те, що ми можемо обрати — бути такими, як пише сценарій цієї історії, чи бути іншими.
Для мене краса цієї книги — в її лаконічності, окрім всього іншого.
Тут немає навіть двох сотень сторінок, а скільки сказано! В короткихе епізодах, настроях, емоціях.
Я з перших абзаців проникла в цю історію, смакувала кожну частину.
Відгукнулось. Дуже.
Дякую @artem.chapeye
October 22, 2021
Чапай дуже добре змоделював реакцію суспільства на катастрофу. Водночас книжка поетична. Почуття показано глибоко й досконало. Тут тобі й романтика гір, і кохання, і неспокій... і страх за свою дружину перед потенційними ґвалтівниками зі зброєю...
Далі: https://texty.org.ua/articles/104750/...
Далі: https://texty.org.ua/articles/104750/...
March 26, 2023
Мені сподобалася ідея книги, манера написання, мова, ко��откі речення і такі зрозумілі. З іншої сторони, мені не вистачило сторінок в книзі, щоб заглибитися в історію, особливо середина взагалі не розписана.
July 2, 2023
Трохи незвичний для мене жанр.
От бувають книги, котрі наче хороші, але трапляються тобі невчасно, не для цього таймлайну (як от в мене виявилося із "Називай мене своїм іменем").
Так от, я і тут вже через 20 сторінок подумав, що нє, це зараз не для цього часу.
Але продовжив читати і недарма. Книга хоч невелика, але автор досить добре розкрив одвічну тему кризи людських взаємин між собою у критичній ситуації. Кінцівка абсолютно логічна, норм.
4 зірки від мене виключно тому, що...криза настала у книзі якось ну геть раптово і зашвидко. Не хочу спойлерити. В мене були певні питання ще коли люди вже жили серед цієї кризи, як описано про функціонування певних процесів. Але це ж не реальні події, тож йойнайбуде. Раджу :)
От бувають книги, котрі наче хороші, але трапляються тобі невчасно, не для цього таймлайну (як от в мене виявилося із "Називай мене своїм іменем").
Так от, я і тут вже через 20 сторінок подумав, що нє, це зараз не для цього часу.
Але продовжив читати і недарма. Книга хоч невелика, але автор досить добре розкрив одвічну тему кризи людських взаємин між собою у критичній ситуації. Кінцівка абсолютно логічна, норм.
4 зірки від мене виключно тому, що...криза настала у книзі якось ну геть раптово і зашвидко. Не хочу спойлерити. В мене були певні питання ще коли люди вже жили серед цієї кризи, як описано про функціонування певних процесів. Але це ж не реальні події, тож йойнайбуде. Раджу :)
December 31, 2021
Мені сподобався меланхолійний настрій книги, сподобалася частина про Карпати - я б і сама хотіла так трохи пожити. Щодо постапокаліпсису по-київськи - не беруся оцінювати його правдоподібність, але є моменти, де людська психологія, яка у кризові миті перетворюється на звірячу, описана дуже правдоподібно.
January 22, 2024
Якщо вам не вистачає депресухи в і без того не надто оптимістичні часи, сміливо беріться за Вивітрювання. Ця антиутопія із сетингом в Україні точно зламає ваш дух і віру в краще 🙈 А може, й ні.
Отож, що ми маємо: молоде подружжя, що втомилося від роботи і шумного Києва, їде на літо в Карпати. Аж тут починається кінець світу. В принципі, це все, що вам треба знати про сюжет.
Перш ніж я перейду до критики, давайте про хороше. По-перше, Артем Чапай пише добре, місцями прекрасно, так що думається: як класно, що в нас є такі письменники. По-друге, класно, що українські письменники беруться за різні жанри. (Сучасних антиутопій у нас не те щоб багато.) Хоча це, мабуть, не найкраща ідея в цьому конкретному випадку. Бо мені набагато більше сподобалися щирі «Авантюра XXL» і «Тато в декреті», ніж апокаліптичне «Вивітрювання».
Завʼязка книги справді крута. Описи природи Чапаю вдаються на всі 100%. Я прямо фізично перенеслася з героями в українські Карпати, відчувала запах сосен, свіжість гірської води і втому від хайкінгу горами. Але все пішло більш-менш шкереберть, коли почався апокаліпсис.
Підозрілим мені одразу видалося те, що хоч герої і не бачили, що сталося з людьми (вони просто зникли), вони тим не менше от просто взяли і здогадалися, що сталося. І назвали це… Ви ж читали назву твору? Ага, але якщо це неясно, автор (а може, й не автор, може, редактор*ка) вирішив, що повсякчас виділятиме це слово курсивом. Так щоб точно кидалося у вічі якимось не надто уважним читачам. Так щоб не було ні найменшого сумніву, що сталося з людством. Але на цьому автор (чи редактор*ка) не зупинився. Мінімум 2 вивітрювання на сторінку. А можна й більше. Авжеж. Чим більше, тим краще ми маємо зрозуміти, що то вивітрювання. Не знаю, якої насправді автор думки про своїх читачів, але складалося враження, що невисокої, мʼяко кажучи. Добре, око хай сіпається від вивітрювання. Якось до кінця книги майже звикаєш (насправді ніт).
Величеееезне нерозуміння з мого боку, якого милого в 2021 році (коли була видана ця книга) досі дрочити на роскультуру. Отож, герої їдуть відпочивати, але беруть із собою й іще щось почитати. Ну а чому б не почитати українську чи вже на крайняк зарубіжну літературу? Ні, герой, звичайно, ж вибирає якогось чехова. 🤬 І це вже третя книга сучукрліту, яку читаю цього року (Спустошення я таки кинула), в якій головні герої орієнтуються на роскультуру 🤯 І ці книги написані після 2014. Це біда, друзі. І сум. Страшний.
Мушу визнати: в Чапая з розкриттям характерів персонажів значно менше проблем, ніж у, до прикладу, Маргарити Сурженко, в Артема герої все ж таки схожі на живих людей (хоч і не всі), але є проблеми зі світобудовою. Власне, логіка апокаліпсису ну дуже слабенька. Начебто, допомагає тільки перебування біля води, але ж головні герої вертаються з Карпат на машині до Києва (дорога неблизька), заїхавши ще до батьків головного героя, тож води там не було, а герої не вивітрилися. Хоча вже на Русанівці варто було лише зійти з острову - і все, нема тебе, вивітрився (ага, дратує це слово, скажіть?). Мало того: герої ніби відчувають щось страшне (ну, ви зрозуміли) і інстинкт самозбереження говорить їм «тікай як можеш», тож вони женуть на тій машині, але разом з тим роблять і екстрені зупинки на потрахаться (інстинкт же). Тобто, страх накриває капець, боїшся вивітритися - і раптом такий: а, всьо, швидко зупиняємся, пофіг на все, бо тре потрахатись. Якось мені особисто це одне одному суперечить. Але ще можна закрити на це очі. Та й трахаються вони швидко й «безрадісно».
Не знаю, як ви, а я коли дивлюся на українське суспільство, бачу лише позитивні зрушення, проте дуже часто українські письменники грішать змальовуванням персонажів чи то гопніків, чи лузерів, чи просто бидла якогось. Звісно, вони існують в українському суспільстві, але в мене завжди тоді виникає питання, чому саме їх змальовувати, а не більш адекватних людей, яких є багато. Тут в нас яка ситуація? Суспільство на острові ділиться на клани: дядя Сірожа і його хлопці, Петрович і його озброєна шпана (які зʼявляються пізніше) і звичайні люди, як і наше подружжя. Ага, ну і ще «вороги», яких всі називають труханами, які на сусідньому острові, де Гідропарк. Так-от, це таке суспільство, де правлять люди зі зброєю, починається життя «па панятіям» і все в дусі 90их чи якогось совкового КДБ, не знаю. І я розумію, для чого все зроблено і ясно, що при апокаліпсисі не може стати все раптом краще, ніж було до того, але це змальовування всього найгіршого в суспільстві мене особисто жахливо пригнічує. Наприклад, совкові бабулі з дідулями, які сперечаються, яку передачу вони би хотіли подивитися по телевізору: «Касається каждого» (де в якійсь серії дівчинка завагітніла від свого батька) чи якийсь суд. І я з одного боку розумію, для чого це в книзі, а з іншого я не хочу таке читати. Відчуття, що на острові лишилися самі неадеквати. А де всі інші молоді люди покоління подружжя? От чого б їх не описати? Крім сусідів Люби і Колі з Максимком ніби нікого й нема. Всі решта - якісь бабулі, як от «злобна бабушка» з собачкою.
Якщо взагалі вдуматися, то все це апокаліптичне насилля абсолютно невиправдане. Наприклад, щодо Колі. Так до кінця, наприклад, і не ясно, навіщо так з дядьою Сірожою, нащо Петровичу вся ця влада. Щоб що? Повбивати всіх і лишитися на острові самому вмирати від голоду? Тобто, ніхто з озброєних не думає, як вижити спільноті, як раціонально поділити ролі і тому подібне (таким на початку займався дядя Сірожа, а потім всім було пофіг, хоча люди Петровича займалися якоюсь абсолютною дичиною, яка мала ну просто нуль логіки). От власне, якщо дядя Сірожа ще мав хоч якийсь сенс, то для існування персонажа Петровича підстав нема. Він тут тільки для нагнітання атмосфери.
Ще щодо логіки апокаліптичного світу: спільнота збирається і дивиться світові новини (якимось чином знайшли якийсь інтернаціональний канал): про різні заворухи, де ще є життя (Ірландія, Танзанія), при цьому якось ніхто не додумається пошукати щось по радіозвʼязку, бо навіть в тій же Київській області, якщо подивитися на мапу, можна побачити багато маленьких острівців. Десь в Україні могло би теж ще бути життя. Ще згадується, що типу Ірландія лишилася, а от Англія з островами типу вивітрилася. То вивітрились тільки люди чи прям цілі острови? Як працює вивітрювання, ми так ніколи і не дізнаємся. При цьому вивітрилися тільки люди, тварини просто здихали від голоду і їх жерли хробаки.
Попри мінуси, книга читалася доволі швидко, хоча не можу сказати, що мені повсякчас хотілося за неї братися, бо все ж вона викликала в мене багато негативних емоцій і депресняку. Крім головного героя, персонажі були не до кінця розкриті і для мене лишились більше картонними, не всьому вірилося, багато чого не мало сенсу. Але це непогана книга. Думаю, в Чапая є гарний потенціал виписатися і стати класним письменником. Бо писати з життя в автора поки виходить набагато краще, ніж фікшн. Але вірю, що в нього все ще попереду.
Отож, що ми маємо: молоде подружжя, що втомилося від роботи і шумного Києва, їде на літо в Карпати. Аж тут починається кінець світу. В принципі, це все, що вам треба знати про сюжет.
Перш ніж я перейду до критики, давайте про хороше. По-перше, Артем Чапай пише добре, місцями прекрасно, так що думається: як класно, що в нас є такі письменники. По-друге, класно, що українські письменники беруться за різні жанри. (Сучасних антиутопій у нас не те щоб багато.) Хоча це, мабуть, не найкраща ідея в цьому конкретному випадку. Бо мені набагато більше сподобалися щирі «Авантюра XXL» і «Тато в декреті», ніж апокаліптичне «Вивітрювання».
Завʼязка книги справді крута. Описи природи Чапаю вдаються на всі 100%. Я прямо фізично перенеслася з героями в українські Карпати, відчувала запах сосен, свіжість гірської води і втому від хайкінгу горами. Але все пішло більш-менш шкереберть, коли почався апокаліпсис.
Підозрілим мені одразу видалося те, що хоч герої і не бачили, що сталося з людьми (вони просто зникли), вони тим не менше от просто взяли і здогадалися, що сталося. І назвали це… Ви ж читали назву твору? Ага, але якщо це неясно, автор (а може, й не автор, може, редактор*ка) вирішив, що повсякчас виділятиме це слово курсивом. Так щоб точно кидалося у вічі якимось не надто уважним читачам. Так щоб не було ні найменшого сумніву, що сталося з людством. Але на цьому автор (чи редактор*ка) не зупинився. Мінімум 2 вивітрювання на сторінку. А можна й більше. Авжеж. Чим більше, тим краще ми маємо зрозуміти, що то вивітрювання. Не знаю, якої насправді автор думки про своїх читачів, але складалося враження, що невисокої, мʼяко кажучи. Добре, око хай сіпається від вивітрювання. Якось до кінця книги майже звикаєш (насправді ніт).
Величеееезне нерозуміння з мого боку, якого милого в 2021 році (коли була видана ця книга) досі дрочити на роскультуру. Отож, герої їдуть відпочивати, але беруть із собою й іще щось почитати. Ну а чому б не почитати українську чи вже на крайняк зарубіжну літературу? Ні, герой, звичайно, ж вибирає якогось чехова. 🤬 І це вже третя книга сучукрліту, яку читаю цього року (Спустошення я таки кинула), в якій головні герої орієнтуються на роскультуру 🤯 І ці книги написані після 2014. Це біда, друзі. І сум. Страшний.
Мушу визнати: в Чапая з розкриттям характерів персонажів значно менше проблем, ніж у, до прикладу, Маргарити Сурженко, в Артема герої все ж таки схожі на живих людей (хоч і не всі), але є проблеми зі світобудовою. Власне, логіка апокаліпсису ну дуже слабенька. Начебто, допомагає тільки перебування біля води, але ж головні герої вертаються з Карпат на машині до Києва (дорога неблизька), заїхавши ще до батьків головного героя, тож води там не було, а герої не вивітрилися. Хоча вже на Русанівці варто було лише зійти з острову - і все, нема тебе, вивітрився (ага, дратує це слово, скажіть?). Мало того: герої ніби відчувають щось страшне (ну, ви зрозуміли) і інстинкт самозбереження говорить їм «тікай як можеш», тож вони женуть на тій машині, але разом з тим роблять і екстрені зупинки на потрахаться (інстинкт же). Тобто, страх накриває капець, боїшся вивітритися - і раптом такий: а, всьо, швидко зупиняємся, пофіг на все, бо тре потрахатись. Якось мені особисто це одне одному суперечить. Але ще можна закрити на це очі. Та й трахаються вони швидко й «безрадісно».
Не знаю, як ви, а я коли дивлюся на українське суспільство, бачу лише позитивні зрушення, проте дуже часто українські письменники грішать змальовуванням персонажів чи то гопніків, чи лузерів, чи просто бидла якогось. Звісно, вони існують в українському суспільстві, але в мене завжди тоді виникає питання, чому саме їх змальовувати, а не більш адекватних людей, яких є багато. Тут в нас яка ситуація? Суспільство на острові ділиться на клани: дядя Сірожа і його хлопці, Петрович і його озброєна шпана (які зʼявляються пізніше) і звичайні люди, як і наше подружжя. Ага, ну і ще «вороги», яких всі називають труханами, які на сусідньому острові, де Гідропарк. Так-от, це таке суспільство, де правлять люди зі зброєю, починається життя «па панятіям» і все в дусі 90их чи якогось совкового КДБ, не знаю. І я розумію, для чого все зроблено і ясно, що при апокаліпсисі не може стати все раптом краще, ніж було до того, але це змальовування всього найгіршого в суспільстві мене особисто жахливо пригнічує. Наприклад, совкові бабулі з дідулями, які сперечаються, яку передачу вони би хотіли подивитися по телевізору: «Касається каждого» (де в якійсь серії дівчинка завагітніла від свого батька) чи якийсь суд. І я з одного боку розумію, для чого це в книзі, а з іншого я не хочу таке читати. Відчуття, що на острові лишилися самі неадеквати. А де всі інші молоді люди покоління подружжя? От чого б їх не описати? Крім сусідів Люби і Колі з Максимком ніби нікого й нема. Всі решта - якісь бабулі, як от «злобна бабушка» з собачкою.
Якщо взагалі вдуматися, то все це апокаліптичне насилля абсолютно невиправдане. Наприклад, щодо Колі. Так до кінця, наприклад, і не ясно, навіщо так з дядьою Сірожою, нащо Петровичу вся ця влада. Щоб що? Повбивати всіх і лишитися на острові самому вмирати від голоду? Тобто, ніхто з озброєних не думає, як вижити спільноті, як раціонально поділити ролі і тому подібне (таким на початку займався дядя Сірожа, а потім всім було пофіг, хоча люди Петровича займалися якоюсь абсолютною дичиною, яка мала ну просто нуль логіки). От власне, якщо дядя Сірожа ще мав хоч якийсь сенс, то для існування персонажа Петровича підстав нема. Він тут тільки для нагнітання атмосфери.
Ще щодо логіки апокаліптичного світу: спільнота збирається і дивиться світові новини (якимось чином знайшли якийсь інтернаціональний канал): про різні заворухи, де ще є життя (Ірландія, Танзанія), при цьому якось ніхто не додумається пошукати щось по радіозвʼязку, бо навіть в тій же Київській області, якщо подивитися на мапу, можна побачити багато маленьких острівців. Десь в Україні могло би теж ще бути життя. Ще згадується, що типу Ірландія лишилася, а от Англія з островами типу вивітрилася. То вивітрились тільки люди чи прям цілі острови? Як працює вивітрювання, ми так ніколи і не дізнаємся. При цьому вивітрилися тільки люди, тварини просто здихали від голоду і їх жерли хробаки.
Попри мінуси, книга читалася доволі швидко, хоча не можу сказати, що мені повсякчас хотілося за неї братися, бо все ж вона викликала в мене багато негативних емоцій і депресняку. Крім головного героя, персонажі були не до кінця розкриті і для мене лишились більше картонними, не всьому вірилося, багато чого не мало сенсу. Але це непогана книга. Думаю, в Чапая є гарний потенціал виписатися і стати класним письменником. Бо писати з життя в автора поки виходить набагато краще, ніж фікшн. Але вірю, що в нього все ще попереду.
This entire review has been hidden because of spoilers.
July 25, 2021
Чудова київська антиутопія, знайомі місця знайомі характери. Дякую Артему за книгу, пречудова вийшла. (Теща моя теж прочитала, теж сподобалося))
September 3, 2021
Наче все прекрасно, але не зачепило.
January 15, 2024
"Всередині ми кожне - недосяжні острови, кожному з кожного видно лише крихітну частину берегової лінії іншого. Решта - в уяві. З розповідей. Так було завжди. Й завжди було, і це не суперечність, протилежне, тільки в іншому сенсі: no man is an island, entire of itself. Ніхто не острів, і якщо вода забере шмат землі, зменшиться суходіл. Вивітрювання кожної людини - це вивітрювання в кожному, хто залишився"
Буду відвертою, раніше я не була знайома з творчістю Артема Чапая і можу тепер з впевненістю говорити що дарма. Тепер в мене в голові лише одне питання: Чому я не познайомилася з його творами раніше?
Не дивлячись на те, що книга зовсім невелика за обсягом, автор зміг сюди помістити дуже багато. І це не виглядає недоречно, навпаки, дуже добре поєднується між собою.
Отже, що ми маємо?
А маємо ми молоде подружжя, яке вирішило нарешті відпочити від шуму та метушні Києва та виїхати, хоча б на місяць, в Карпати.
Але їхній відпочинок обернувся зовсім не так, як їм цього хотілося.
Вони ще там, в горах, зрозуміли, що щось не так. Щось відбувається, вони це відчувають, але що?
Повертаючись додому, подружжя розуміє що сталося. Люди зникли "вивітрилися" лишилися тільки ті, хто був близько до води.
Читаючи цю книгу я зрозуміла, що кожен читач побачить в ній щось своє. Кожен читач проведе свої паралелі та знайде те, чого він прагне саме цієї хвилини під час читання.
Так, тут розгортаються події під час апокаліпсису, але, чесно кажучи, апокаліпсис тут зовсім поверховий. Тут, в цьому тексті, заховано набагато більше.
Адже це книга не лише про "вивітрювання" людей, а про "вивітрювання" всього людського, що може бути в людині під час якихось екстримальних умов та подій.
Ще хочу сказати, що мені дуже сподобався стиль автора. Читалося легко та невимушено. Тому я однозначно раджу до прочитання. А сама піду далі знайомитися з творчістю автора.
Ну і насамкінець не можу пройти повз цієї цитати:
«Є хоч один плюс у кінці світу! Здійснилася заповітна мрія нормальних українців, котрі не малоpоси, не xохли: нарешті на місці pосії - пустка!»
Буду відвертою, раніше я не була знайома з творчістю Артема Чапая і можу тепер з впевненістю говорити що дарма. Тепер в мене в голові лише одне питання: Чому я не познайомилася з його творами раніше?
Не дивлячись на те, що книга зовсім невелика за обсягом, автор зміг сюди помістити дуже багато. І це не виглядає недоречно, навпаки, дуже добре поєднується між собою.
Отже, що ми маємо?
А маємо ми молоде подружжя, яке вирішило нарешті відпочити від шуму та метушні Києва та виїхати, хоча б на місяць, в Карпати.
Але їхній відпочинок обернувся зовсім не так, як їм цього хотілося.
Вони ще там, в горах, зрозуміли, що щось не так. Щось відбувається, вони це відчувають, але що?
Повертаючись додому, подружжя розуміє що сталося. Люди зникли "вивітрилися" лишилися тільки ті, хто був близько до води.
Читаючи цю книгу я зрозуміла, що кожен читач побачить в ній щось своє. Кожен читач проведе свої паралелі та знайде те, чого він прагне саме цієї хвилини під час читання.
Так, тут розгортаються події під час апокаліпсису, але, чесно кажучи, апокаліпсис тут зовсім поверховий. Тут, в цьому тексті, заховано набагато більше.
Адже це книга не лише про "вивітрювання" людей, а про "вивітрювання" всього людського, що може бути в людині під час якихось екстримальних умов та подій.
Ще хочу сказати, що мені дуже сподобався стиль автора. Читалося легко та невимушено. Тому я однозначно раджу до прочитання. А сама піду далі знайомитися з творчістю автора.
Ну і насамкінець не можу пройти повз цієї цитати:
«Є хоч один плюс у кінці світу! Здійснилася заповітна мрія нормальних українців, котрі не малоpоси, не xохли: нарешті на місці pосії - пустка!»
February 4, 2024
варіація на тему «постапокаліпсис в україні»
у книзі, насправді, абсолютно звичні сюжетні ходи для такого жанру, але за рахунок того, що перебіг подій відбувається в українських горах, а потім – у києві, то це віє якимось теплом та затишком, аніж всоте дивитися голівудське кіно, де події відбуваються виключно на мангеттені.
з мінусів, це те, що власне сам апокаліпсис – герой другого плану, чи навіть масовка. про нього згадується як про якесь побіжне явище, яке трапилося, і все, тепер живемо ось так.
цілком ймовірно, що це такий задум автора – показати не сам апокаліпсис, а показати природу людських стосунків під час апокаліпсису, але в мене, як у читача, постійно виникають питання про світовий устрій. (окрім очевидних натяків на т.зв. ЛНР/ДНР)
книга меланхолійна, але не депресивна. сюжету бракує наповнення, щоб можна було сказати, що це хороший роман. бракує розкриття другорядних герої, бо у книзі вони існують виключно в моменті, щоб підштовхнути головних героїв до дій. поза цим моментом [другорядні герої] – це максимально карикатурні особи.
поставив би десь 3.5, але підніму оцінку вверх, бо загалом книжка справила приємне враження
у книзі, насправді, абсолютно звичні сюжетні ходи для такого жанру, але за рахунок того, що перебіг подій відбувається в українських горах, а потім – у києві, то це віє якимось теплом та затишком, аніж всоте дивитися голівудське кіно, де події відбуваються виключно на мангеттені.
з мінусів, це те, що власне сам апокаліпсис – герой другого плану, чи навіть масовка. про нього згадується як про якесь побіжне явище, яке трапилося, і все, тепер живемо ось так.
цілком ймовірно, що це такий задум автора – показати не сам апокаліпсис, а показати природу людських стосунків під час апокаліпсису, але в мене, як у читача, постійно виникають питання про світовий устрій. (окрім очевидних натяків на т.зв. ЛНР/ДНР)
книга меланхолійна, але не депресивна. сюжету бракує наповнення, щоб можна було сказати, що це хороший роман. бракує розкриття другорядних герої, бо у книзі вони існують виключно в моменті, щоб підштовхнути головних героїв до дій. поза цим моментом [другорядні герої] – це максимально карикатурні особи.
поставив би десь 3.5, але підніму оцінку вверх, бо загалом книжка справила приємне враження
November 16, 2021
**Warning: this text may contain spoilers** Здається, ця книга є одним із варіантів відповіді на фантазію, що часом виникає у мене в голові: «А що якби планета раптом позбулася людей?". З поправкою на "майже позбулася".
Почала читати без жодного уявлення, про що вона. Хіба думала, що це буде щось добре і сумне (такими, загалом, мені здалися інші книги Артема Чапая). Може, тому мене так вразив сюжет, нотки горору і містики на початку. Та трохи згодом стиль автора у хорошому сенсі нагадав про себе.
Що сказати. Мені подобається те, якою історією провела мене ця книга. Від Карпат, в яких одружена пара прагнула усамітнитися — втекти від "цивілізації". До реалій постапокаліптичного життя у дуже конкретному мікрорайоні Києва (еем, мого улюбленого). З якого героям теж в кінці кінців довелося тікати.
Доки читала "Вивітрювання", мимоволі згадувала "Дивних людей". Мені здається, що вони обидві про дуже чутливе дослідження спектру людського — всього того, на що здатна людина, з надією все ж нащупати формулу людяності.
Почала читати без жодного уявлення, про що вона. Хіба думала, що це буде щось добре і сумне (такими, загалом, мені здалися інші книги Артема Чапая). Може, тому мене так вразив сюжет, нотки горору і містики на початку. Та трохи згодом стиль автора у хорошому сенсі нагадав про себе.
Що сказати. Мені подобається те, якою історією провела мене ця книга. Від Карпат, в яких одружена пара прагнула усамітнитися — втекти від "цивілізації". До реалій постапокаліптичного життя у дуже конкретному мікрорайоні Києва (еем, мого улюбленого). З якого героям теж в кінці кінців довелося тікати.
Доки читала "Вивітрювання", мимоволі згадувала "Дивних людей". Мені здається, що вони обидві про дуже чутливе дослідження спектру людського — всього того, на що здатна людина, з надією все ж нащупати формулу людяності.
March 29, 2023
Ого, цей роман геть не схожий на «Дивних людей», але це не обов'язково щось погане!
Я би поставила його в одну категорію з «Чумою», «Сліпотою» і «Володарем мух». Тобто в них ідеться про групу людей, змушених перебувати у відносно замкненому просторі. Виходить таке собі людство в мініатюрі. Що також характерно для перелічених творів, то це висновок, що люди за природою більше схильні до насилля та руйнування. Я не погоджуюся цією точкою зору, вона здається мені надто депресивною, більше того — останній рік показав, що перед лицем спільної небезпеки люди здатні гуртуватися та допомагати одне одному.
Мені сподобалися головні герої. Вони мають вади, у них складні стосунки, але попри труднощі та конфлікти я відчувала, що вони люблять одне одного. Читалося легко та невимушено, що для мене дуже важливо.
Я би поставила його в одну категорію з «Чумою», «Сліпотою» і «Володарем мух». Тобто в них ідеться про групу людей, змушених перебувати у відносно замкненому просторі. Виходить таке собі людство в мініатюрі. Що також характерно для перелічених творів, то це висновок, що люди за природою більше схильні до насилля та руйнування. Я не погоджуюся цією точкою зору, вона здається мені надто депресивною, більше того — останній рік показав, що перед лицем спільної небезпеки люди здатні гуртуватися та допомагати одне одному.
Мені сподобалися головні герої. Вони мають вади, у них складні стосунки, але попри труднощі та конфлікти я відчувала, що вони люблять одне одного. Читалося легко та невимушено, що для мене дуже важливо.
September 6, 2025
«Маленьким ти мрієш висадити фруктові сади на Марсі, а потім — купити хоч однокімнатну квартиру в Києві».
Я люблю маленькі книжки. Особливо, якщо у них автору вдається запакувати цілий світ, і це саме той випадок.
✍️ Артем Чапай пише, наче річечка тече — не помічаєш, як гортаєш сторінки. Це настільки приємно, що десь в середині книжки аж заколисує і хочеться відволіктися на новини. 😄
📖 Взагалі, може здатися, що роман складений з двох різних творів: про ретрит у горах і про постапокаліпсис на Русанівці, але обидва чудові. Так чи інакше, головне тут — метафоричність всього описаного. Артемові чудово вдається через історію передати рефлексію. Війна, людські бажання і мрії, природа влади, і людських стосунків — все це є об’єктом дослідження у запропонованих обставинах.
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Я люблю маленькі книжки. Особливо, якщо у них автору вдається запакувати цілий світ, і це саме той випадок.
✍️ Артем Чапай пише, наче річечка тече — не помічаєш, як гортаєш сторінки. Це настільки приємно, що десь в середині книжки аж заколисує і хочеться відволіктися на новини. 😄
📖 Взагалі, може здатися, що роман складений з двох різних творів: про ретрит у горах і про постапокаліпсис на Русанівці, але обидва чудові. Так чи інакше, головне тут — метафоричність всього описаного. Артемові чудово вдається через історію передати рефлексію. Війна, людські бажання і мрії, природа влади, і людських стосунків — все це є об’єктом дослідження у запропонованих обставинах.
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
January 16, 2022
Історія має такий приємно-романтичний тон, що часом навіював певну медитативність. Сюжет простий і доволі передбачуваний. Сподобалося, що островом керував такий собі дядько-завгосп, а не мускулінно-гіпертрофований маньяк, і тому не сподобалося завершення історії. Я не зрозумів для чого був напад на труханів, а ніж як показати, що мужики злі. І взагалі мені всюди ввижалася ідея, що люди - погано, природа - добре.
Якщо чесно, то я б із задоволенням читав якби перший акт розтягнувся на всю книжку. Дуже мило, що бузько принесе Ганузьку в подяку за порятунок. Думаю вагітність слугувала "годинником" в історію, такий собі каунтдаун до нового життя.
Я гарно провів час за прочитання і буду рекомендувати.
Якщо чесно, то я б із задоволенням читав якби перший акт розтягнувся на всю книжку. Дуже мило, що бузько принесе Ганузьку в подяку за порятунок. Думаю вагітність слугувала "годинником" в історію, такий собі каунтдаун до нового життя.
Я гарно провів час за прочитання і буду рекомендувати.
Displaying 1 - 30 of 38 reviews