Цією книгою я відкриваю в собі нове захоплення - мемуари. Ніколи не читала і ось зараз шкодую, бо яка ж це цікава історія - вивчати історію, читаючи розповідь однієї людини.
Анатолій Дімаров мене зацікавив своєю книгою "І будуть люди" та своїм майстерним письмом. А ще було цікаво прочитати уже в незалежний від московії час, як автор оцінює все, що відбувалось за совітів. Передовсім це цікаво тому що Дімаров - гвинтик системи. Він працював редакторов в радянському виданні, був членом спілки письменників. Тобто, хоч не хоч, але служив совітам (як і всі тоді, так ж?). Особливе захоплення у мене викликали перші розділи про дитинство - про розкуркуленого батька, про виживання в голодомор, про перші колгоспи. А ще про війну, ох як важко було читати цей розділ зараз. Памʼятаю, як мені врізалась одна історія: про те, як молодого Дімарова з побратима відправили на штурм з цеглинами. З цеглинами, Карл! І уже опісля, коли Анатолій вижив, він дізнався, що цей "наступ" було лише відволікаючим маневром, опісля них заходили війська зі зброєю. Як же боляче це читати.
Але особливими для мене були сторінки про спілку письменників, особливо про те, як працювала тогочасна цензура і самоцензура. Ох, як багато хороших текстів ми так і не побачили через "самоцензуру" талановитих авторів, та через цензуру редакторів. Як же збідніла наша література та культура в цілому через московію. Біль і гнів, одним словом. До речі, у автора є книжка з такою назвою. Про другу світову. Я на ній зупинила своє читання, але обовʼязково відновлю. А ще "Його сімʼю" прочитаю. Бо, не зважаючи на усе, Дімаров все ще входить до моїх улюблених авторів.
Загалом, якщо ви ще не читали мемуарів, але любите нашу історію - може почати з цієї книги. Вона мені видається дуже хорошим зрізом про те, як жив і про що думав радянський українець. У мене все.