У романі «Біль і гнів» Анатолій Дімаров веде далі почату в «І будуть люди» розповідь-епопею про щоденні клопоти жителів полтавського села Тарасівка. Їм здавалося, що минулося найстрашніше – примусова колективізація, Голодомор, масові репресії. Та невдовзі наспіла чорна година – воєнне лихоліття, а на зміну одним нелюдським порядкам прийшли не менш жорстокі. Як вестиметься тарасівцям, на чий бік стануть? Автор, як і зазвичай, не береться виписувати якусь громадянську позицію, свідомо уникає прямих характеристик героїв. За них говорять їхні вчинки, думки, прагнення. «Я писав про життя. І все», наголошував Анатолій Дімаров. А висновки має робити сам читач. «Біль і гнів» не уникнув цензорської руки, безжальних скорочень. Та навіть в урізаному варіанті був відзначений Шевченківською премією. Видавництво «Фоліо» перевидає роман повністю відновлений автором.
Примітка: книга містить 1-4 частини роману-трилогії «Біль і гнів» (оригінальна трилогія містила дві книги, 4 частини у першій та три частини у другій, 7 частин загалом).
Як на мене, "І будуть люди" набагато цікавіше, "Біль і гнів" - типова радянська книга про війну, де куркулі - пособники німців, а партизани - хороші. Не врятував навіть текст Дімарова, який читається дуже легко. Для мене залишились невирішеними протиріччя між героями, Твердохліб, який не пожалів під час голодомору навіть батьків своєї дружини, в "Біль і гнів" виступає позитивним героєм, рятівником колгоспників в часи голоду і сміливим воїном. Та і Ганжа, і Приходько дуже швидко забули свої кривди від радянської влади, почали працювати в колгоспі... Склалось враження, що після того, як була нещадно перероблена книга "І будуть люди", Дімаров писав вже так, як вимагала радянська цензура. Хоча на початку книги безладна евакуація колгоспу, відступ радянських військ, відчай оточених і покинутих напризволяще воїнів були описані досить переконливо. Таке не часто зустрінеш в книгах періоду соцреалізму. Сподіваюсь, друга частина книги змінить мою думку на краще.
Якщо за радянщини й друкувалися твори Анатолія Дімарова, - їх нещадно скорочували цензурою. Цілий шмат історії про примусову колективізацію, репресії та згадки про голодомор були викинуті з тексту книги "І будуть люди". Обірвана сюжетна лінія, не дозволяла зрозуміти головний посил автора, - чого найбільш боялася радянська влада.
У книзі "Біль і гнів" А. Дімаров продовжує розповідати про бувальщину українського села, розпочату у творі "І будуть люди" на прикладі полтавського села Тарасівка. Село хоч і пережило голодне лихоліття, вижило на половину. Ті, хто в колгоспі, якось отримували допомогу від очільника колгоспу, а ті кому не в силах працювати на всемогутню державу - з голоду поопухали, не вижили. Лише хрести на їхніх могилах стали докорами совісті для голови колгоспу.
Люди в селі продовжували жити повсякденними клопотами, які здавалися важливішими за військові події, що розгорталися в Європі, й доходили до села якимось відгомоном. Селяни працюють й далі в колгоспі за трудодні, все майно експлуатується на благо "рідного" колгоспу. Окрім роботи в колгоспі люди вимушені віддавати частину вирощеного продовольства: городина, зерно, молоко, яйця, м'ясо вбитої тварини.
Та з приходом війни на зміну совєцким порядкам приходять нацистські. Тарасівці й далі працюють на землі, як і працювали. Лише на колгоспи стали земельними громадами. "Що вродило, то німці самі заберуть, що на посів, а що може й селянам". Той же що за радянського поневолення кожух, лише шерстю навиворіт.
Виморені совєцкою окупацією, хтось стає на бік німецького ворога, хтось веде з тим же ворогом боротьбу. Отак дві тоталітарні системи зробили рідних між собою людей ворогами. Але аналізуючи вчинки кожного з героїв, читач сам робить висновки із тих подій.
Прекрасною милозвучною мовою, із тонким гумором, з живими діалогами, із глибоким проникненням в духовний світ людини, в якому місце не лише для болі та гніву. Дімаров дійсно збирач людських доль.
Раджу читати всім хто цікавиться історією українського народу.