What do you think?
Rate this book
13 оповідань, або Те, повз що ми проходимо не помічаючи
Життя як воно є...
144 pages, Hardcover
Published July 29, 2015
9 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
February 27, 2017
У вас щось не клеїться у житті? Спіткала якась халепа? Почуваєтеся у пастці? Чи в депресії? Щось не виходить? Не можете радіти життю і не розумієте причин цього? Тоді оповідання Руслана Горового — саме для вас! Ні-ні, збірка не зарядить вас магічним позитивом, як це виходить, наприклад, у Макса Фрая. Якраз навпаки: ви порівняєте свої негаразди з тими, що переживають герої оповідань, і зрозумієте: насправді ваше життя — казка.
Саме так вплинула на мене ця книга, хоча зізнаюся: світла не додала. Бо ж усі герої усіх оповідань Горового — нещасні. Кожен по-совєму, звичайно, але кожен — по-справжньому, бо саме так і почувається більшість із нас. Тому від збірки віє тотальним нещастям, безвихіддю, темрявою... Життям, одним словом. І якщо ви зараз заперечите мені, що у житті насправді багато яскравих і прекрасних моментів щастя, то лише тому, що ви не читали цієї книги)))
"Те, повз що ми проходимо не помічаючи" — пояснює читачеві суть книги заголовок. Але ж насправді ми не помічаємо не тільки людського болю, а й радості, щастя, добра, любові. Засліплені особистими негараздами (зізнайтеся — в основному ж саме цим!), оминаємо багато чого. А шкода.
Традиційно вибираю фаворита збірки: це "Яблучний Спас" — за відчуття дитинства, у яке мимохіть занурилася. Проте все одно не розумію нарікань головного героя на те, що всі, мовляв, виїхали з хутора і його не стало, ая-яй, які погані, коли він зробив це одним із перших. От уже й справді: проходимо не помічаючи навіть своїх діянь...
Саме так вплинула на мене ця книга, хоча зізнаюся: світла не додала. Бо ж усі герої усіх оповідань Горового — нещасні. Кожен по-совєму, звичайно, але кожен — по-справжньому, бо саме так і почувається більшість із нас. Тому від збірки віє тотальним нещастям, безвихіддю, темрявою... Життям, одним словом. І якщо ви зараз заперечите мені, що у житті насправді багато яскравих і прекрасних моментів щастя, то лише тому, що ви не читали цієї книги)))
"Те, повз що ми проходимо не помічаючи" — пояснює читачеві суть книги заголовок. Але ж насправді ми не помічаємо не тільки людського болю, а й радості, щастя, добра, любові. Засліплені особистими негараздами (зізнайтеся — в основному ж саме цим!), оминаємо багато чого. А шкода.
Традиційно вибираю фаворита збірки: це "Яблучний Спас" — за відчуття дитинства, у яке мимохіть занурилася. Проте все одно не розумію нарікань головного героя на те, що всі, мовляв, виїхали з хутора і його не стало, ая-яй, які погані, коли він зробив це одним із перших. От уже й справді: проходимо не помічаючи навіть своїх діянь...
September 29, 2020
Після кожного прочитаного оповідання потрібно кілька хвилин для роздумів, своєрідного підсумку та аналізу прочитаного. Кожна історія залишає нотки суму в душі. Автор показує людське життя з усіма тонкощами та складнощами. Він змальовує героїв не тоді, коли у них все неймовірно, а в ті миті, коли не все гладко.
13 оповідань = 13 окремих сюжетів. І кожен неповторний! Особливий... непростий...
Уже перша історія, яку прочитала за 2 хвилини, змушує здригнутися моє серце. Вражає... Інтригує, бо стає цікаво: а що ж там далі в історіях? А в наступних усе не так трагічно, але не менш цікаво.
Після прочитання другого сюжету згадується приказка: "Не бажай іншим зла, бо не знати, що буде з тобою".
Перші рядки наступного оповіданнячка радують. У Василя Семеновича народився третій син. Проте батько вирішує покінчити життя самогубством. Цікавенький сюжет... До речі, навіть до останнього рядка він цього не робить.
Не менш вражає "На десять хвилин старший", де молодший брат зрівнюється у віці із тим, який народився першим і навіть на 10 хвилин уже живе більше.
Єдиний мінус, який знаходжу у книзі, стосується "Sapienti sat". Вважаю, що кожну історію, стрибки у часі (12 років Роману, 16, університетські часи) варто було якось позначати, наприклад робити відступи чи ставити "***" вверху. Думала, що наприкінці Роман все ж допоможе родичам і піде проти бажань дідуся, але приємно дивує його вибір.
Сумною є історія про життя "динозаврів", які на схилі віку розуміють, що майбутнє, про яке колись говорили, уже тут, але воно не таке, про яке мріяли.
Насиченим є наступне оповідання "Їду сам". Тут мені найбільше сподобалось останнє речення: "Ще ніколи не було, щоб ніяк не було...".
Далі показано непросту долю жінки. Своєрідним обрамленням історії є слова із пісень. На початку читаємо "...Якби колись сказала ти мені...", а завершується усе словами "Буду завжди, ти так і знай, другом тобі...". Прикро, що попри всі життєві невдачі, мати не має місця в житті сина.
"Яблучний Спас"... Гарна назва, символічна. Здається, що хутір майже тут, такий, як колись, а насправді нічого нема. Вражає те, яким невблаганним є час.
Наступне оповідання змальовує вибір та мотив людини, яка йде на злочин (це ми бачимо уже в кінці). Цікаво спостерігати за роздумами героя та його товариша.
По-особливому читаються твори, сюжет яких змальовує рідне Закарпаття. "Іван і Тиса" - це друге в цій книзі (першим було "Динозаври"). Жінка покинула Івана і втекла з іншим, дитину не віддав їй батько чоловіка. Суд вирішує забрати сина, якого Іван виховував майже від народження, і віддати матері, яка невідомо де і з ким була протягом шести років, аргументуючи це тим, що вона може його краще забезпечити.
На очах бринять сльози, коли читаю історію про хлопчика, який мчить купити ліки для матері, але його вбивають.
...І течуть по щоках уже під час прочитання останнього оповідання, де йдеться про дівчинку, яка "покидає кокон" і "стає метеликом". Помирає...
Не знаю, що тут ще додати. Єдине, що зауважу: фінал історій майже завжди залишається відкритим. Здається, якщо писати повісті чи романи, взявши за основу ці сюжети, то вони однозначно були б кульмінаціями.
13 оповідань = 13 окремих сюжетів. І кожен неповторний! Особливий... непростий...
Уже перша історія, яку прочитала за 2 хвилини, змушує здригнутися моє серце. Вражає... Інтригує, бо стає цікаво: а що ж там далі в історіях? А в наступних усе не так трагічно, але не менш цікаво.
Після прочитання другого сюжету згадується приказка: "Не бажай іншим зла, бо не знати, що буде з тобою".
Перші рядки наступного оповіданнячка радують. У Василя Семеновича народився третій син. Проте батько вирішує покінчити життя самогубством. Цікавенький сюжет... До речі, навіть до останнього рядка він цього не робить.
Не менш вражає "На десять хвилин старший", де молодший брат зрівнюється у віці із тим, який народився першим і навіть на 10 хвилин уже живе більше.
Єдиний мінус, який знаходжу у книзі, стосується "Sapienti sat". Вважаю, що кожну історію, стрибки у часі (12 років Роману, 16, університетські часи) варто було якось позначати, наприклад робити відступи чи ставити "***" вверху. Думала, що наприкінці Роман все ж допоможе родичам і піде проти бажань дідуся, але приємно дивує його вибір.
Сумною є історія про життя "динозаврів", які на схилі віку розуміють, що майбутнє, про яке колись говорили, уже тут, але воно не таке, про яке мріяли.
Насиченим є наступне оповідання "Їду сам". Тут мені найбільше сподобалось останнє речення: "Ще ніколи не було, щоб ніяк не було...".
Далі показано непросту долю жінки. Своєрідним обрамленням історії є слова із пісень. На початку читаємо "...Якби колись сказала ти мені...", а завершується усе словами "Буду завжди, ти так і знай, другом тобі...". Прикро, що попри всі життєві невдачі, мати не має місця в житті сина.
"Яблучний Спас"... Гарна назва, символічна. Здається, що хутір майже тут, такий, як колись, а насправді нічого нема. Вражає те, яким невблаганним є час.
Наступне оповідання змальовує вибір та мотив людини, яка йде на злочин (це ми бачимо уже в кінці). Цікаво спостерігати за роздумами героя та його товариша.
По-особливому читаються твори, сюжет яких змальовує рідне Закарпаття. "Іван і Тиса" - це друге в цій книзі (першим було "Динозаври"). Жінка покинула Івана і втекла з іншим, дитину не віддав їй батько чоловіка. Суд вирішує забрати сина, якого Іван виховував майже від народження, і віддати матері, яка невідомо де і з ким була протягом шести років, аргументуючи це тим, що вона може його краще забезпечити.
На очах бринять сльози, коли читаю історію про хлопчика, який мчить купити ліки для матері, але його вбивають.
...І течуть по щоках уже під час прочитання останнього оповідання, де йдеться про дівчинку, яка "покидає кокон" і "стає метеликом". Помирає...
Не знаю, що тут ще додати. Єдине, що зауважу: фінал історій майже завжди залишається відкритим. Здається, якщо писати повісті чи романи, взявши за основу ці сюжети, то вони однозначно були б кульмінаціями.
This entire review has been hidden because of spoilers.
March 8, 2017
Горовий дивовижний прозаїк, я дуже люблю його короткі оповідання, схожі на розповіді при зустрічі. Він дуже майстерно, цікаво та захопливо розповідає навіть про найпростіші речі. Щодо цієї книжки, то після неї вам здасться, що ви живите дуже кайфовим життям, бо в кожному оповіданні купа страждань, проблем, сліз та смертей. Мабуть, у автора просто накопичилося. А може, і правда, іноді треба струсити читача саме таким способом, і буде дієвіше, ніж всі ці книжки з самопізнання та самореалізації.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews