Двадцять п’ять років українського театру

by Людмила Старицька-Черняхівська

119 pages, Unknown Binding

Published January 1, 1907

About the author

Українська письменниця, театрознавиця, громадська та політична діячка. Народилася в родині драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко, сестри композитора Миколи Лисенка. Входила до літературного гуртка «Плеяда», була серед засновниць Літературно-артистичного товариства та очолювала український клуб «Родина». Активно працювала в «Просвіті» та Українському науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Під час Української революції стала членкинею Української Центральної Ради, брала участь у діяльності Генерального секретарства освіти та театрального комітету. Написала близько двадцяти п’єс, здебільшого історичних, а також спогади про Миколу Лисенка й Лесю Українку. У 1930-х роках зазнала політичних репресій у справі Спілки визволення України. Вдруге заарештована 1941 року, померла під час етапування до Казахстану.

Reviews

[Oleksandra Nedashkivska · Rating 4 out of 5]

Прецікава розвідка про становлення українського театру: від мандрівних, ярмаркових вертепів до театру корифеїв та його похідних; про критичну нестачу текстів (тому за написання драми бралися навіть ті, хто й не думав її писати); про обмежений цензурою репертуар (Старицька-Черняхівська називає його «скаліченим») і як попри всі антиукраїнські імперські укази, заборони й перешкоджання місцевих адміністрацій вдавалося збирати повні зали.

————————————————————————
І для унаочнення кіл пекла, що мала пройти українська драма, щоби втрапити на сцену:

“Те ж саме можна сказати і про відому драму "Богдан Хмельницький". Одіслано її до цензури першого разу у 1886 році, дозволено до друку лише у 1897 році, а до вистави на сцені тільки у 1898 році Дванадцять років поневірялася п'єса в цензурі! Скільки разів посилано її до цензури — того і не злічить! Прибиралися нові й нові назвиська, калічився текст. Не брало вже нічого. Сепаратистичний дух таки тхнув від п'єси, — правди нікуди діть.

Я пам'ятаю гаразд той невимовний, скажений гнів, що охоплював автора, коли він знов та й знов одержував свій твір, перехрещений кривавим чорнилом з стереотипним підписом: "К представлению не дозволена".

Пам'ятаю свій власний діалог з цензором з приводу цієї самої п'єси.

— Объясните, пожалуйста, в чем дело? Если Вы имеете что-нибудь против содержания пьесы, автор готов изменить его, лишь бы она увидела свет. Ведь по-русски есть же пьесы, написанные на эту тему.

— Н-да, — одповідає з ухмилкою цензор, — пьеса пьесе рознь, но дело не только в содержании, а в языке.

— Как в языке? Драматические произведения на малорусском языке разрешены к представлению.

— Разрешены, да не все-с. Переведите пьесу на русский язык, и тогда мы, пожалуй, разрешим ее.

— Но почему же...? — слова спинялися в горлі.

— Потому-с, что русского языка народ малорусский не понимает, а малорусский понимаетъ, — вот-с и нежелательно, чтобы народ видел такие пьесы на доступном для его понимания языке. Просто?”
———————————————————————

Просто, куди ж простіш.

[Evgeniya · Rating 5 out of 5]

Варто прочитати кожному, щоб зрозуміти, чому в Українській літературі так мало творів