Ті друзі та знайомі (й усі інші))), хто читає мене у Фейсбуці, вже давно втямили, наскільки я захопилася цією книгою: цитати з неї публікувала щодня, бо просто не могла не ділится світлою мудрістю автора (точніше, авторки, як ховається за псевдонімом). Ще від часу прочитання першої збірки "Казок старого Вільнюса" зрозуміла: я знайшла свій найдієвіший антидепресант. Тож за другий та третій томи "Казок..." бралася тоді, коли завалювалася в душевну темряву й конче потребувала за що вхопитися й видряпатися нагору. А останній, четвертий, том вирішила приберегти для справді серйозного випадку, а тому осінній сум спробувала полікувати "Великим возом". І що виявилося? Що це – такої ж самої сили антидепресант! Це збірка чарівних, чудових, неймовірних казок про і для дорослих, у яких трапляються справжні дива, і це – буденність, звичайність, ба навіть банальність, бо що ж може бути звичайніше, аніж диво, в яке просто треба повірити?
Окрім всього згаданого вище, у цій книзі є ще один пунктик, який не міг мене не зачепити. Це – можливість мандрувати. Герої потрапляють у найрізноманітніші міста, містечка і навіть села, бо пообіцяли собі відвідати усі населені пункти, з якими співпали зірки накладеного на карту Європи зображення сузір’я Великого воза (звідси і назва книги). Кожен із пунктів прибуття дарує мандрівникам (і читачам) не тільки купу вражень, а ще й багато історичних, культурологічних відомостей і... таємниць. Я ж, наче в реальності, відчувала й стукіт поїздів, якими зазвичай герої прибувають до місця призначення, і тепло/холод/спеку/вітер, й потребу в каві чи у відпочинку, а ще перейняла у них вміння радіти життю, що б там не було, й знати: дива трапляються. От тільки б не забути цього всього через місяць/півроку/рік))) Старатимусь...