What do you think?
Rate this book
Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога
Секс, наркотики, рок-н-рол? Студентські будні майбутніх лікарів трохи інші. Анатомія, неорганічна хімія, перерви на сон. І ні, далі легше не буде. Далі на них чекатимуть лікарні та пацієнти. А ще колеги, які не в змозі прочитати банальну інструкцію до пристрою, родичі, для яких реанімація видається мало не вбивством, і бюрократія, багато бюрократії. Та будуть і ті, хто готовий підставити плече на чергуванні, ті, хто вчасно поділиться новим досвідом, як і ті, хто помітить лікаря та його зусилля.
Книжка Івана Черненка — це книжка про медицину та будні медиків, про той шлях, що долає кожен мрійник, аби стати лікарем. Про помилки, безлад і пацієнтів. Про життя та смерть, про кожного з нас.
Зрештою, це просто історія лікаря з Богом забутої районної лікарні десь у Макондо.
Книжка Івана Черненка — це книжка про медицину та будні медиків, про той шлях, що долає кожен мрійник, аби стати лікарем. Про помилки, безлад і пацієнтів. Про життя та смерть, про кожного з нас.
Зрештою, це просто історія лікаря з Богом забутої районної лікарні десь у Макондо.
384 pages, Paperback
Published October 1, 2021
25 people are currently reading
993 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 194 reviews
Read
December 6, 2021Автобіографічна розповідь молодого лікаря, що охоплює його навчання й перші роки роботи в районній лікарні десь на Одещині, зокрема під час пандемії. Читати страшно, але й відірватися неможливо - навіть попри те, що я страшенно не люблю мотив "пропало всьо", який тут є центральним. (Наприклад, так: "У дитинстві я мріяв, що стану вченим. Коли вступив до університету, усвідомив, що наука померла. В університеті я мріяв стати успішним лікарем. Коли почалася інтернатура, зрозумів, що медицина теж мертва. Тепер досяг мети — я лікар. Мене чекала робота в якійсь богом забутій [центральній районній лікарні] і зарплата, на 200 гривень більша, ніж у санітарки".)
Жаского, звичайно, багато:
* медичні вузи націлені на зазубрювання і мають строгу ієрархію, професори можуть собі дозволити будь-яке самодурство і магічне мислення - так і з'являються наступні покоління лікарів, які несуть недоказову маячню, бо таке колись бовкнув їхній викладач;
* студенти теоретично можуть провчитися всі шість років, не докладаючи жодних зусиль, а лише вчасно заносячи хабарі, і потім почати лікувати людей; несподіваний момент - на студента, який добре вчився, імовірніше натрапити десь у районній лікарні, бо контрактники при грошах на хабарі не мусять відпрацьовувати за призначенням, тож радше опиняться десь у місті, ніж їхні колеги-бюджетники;
* матеріальне забезпечення в лікарнях таке, що виживання пацієнта може залежити, скажімо, від того, чи встигне в разі відключення електрики лікар вчасно об'єднати кілька подовжувачів, щоб підключити ШВЛ до генератора;
* власне, ситуація із зарплатнею спеціалістів, на яку жити неможливо - це пиздець. Крають душу ті розділи, де автор викладає свої принципи - неофіційну винагороду бере, бо інакше не вийде, але йому це муляє, тому він детально розписує свої coping strategies з цією ненормальною ситуацією: "Я брав неофіційну винагороду від пацієнтів, але ніколи не вимагав її. А часто взявши в одних, на ці самі кошти купував ліки іншим. Головне, що тільки після виконаної роботи і тільки за роботу, а не за особливе ставлення. Ви можете мені віддячити, але купити зайвий час, який я заберу в іншого пацієнта, вам не до снаги. І звідси випливав другий принцип — лікувати всіх, незалежно від статусу чи матеріального становища, рівномірно розподіляючи особистий ресурс". А скільки фахівців вирішують не займатися цією принизливою математикою і виїздять?
При цьому читається все ж не всуціль безнадійно:
* По-перше, переповнює вдячність до людей, які навіть за максимально несприятливих обставин, коли з обладнання є тільки гівно і палки, намагаються рятувати життя людей - так, в ідеалі це не мусило би вимагати від них жертовності, в ідеалі було би менше preventable deaths, і т.д., і т.і., але той факт, що ці люди є, вже підтримує.
* По-друге, ситуація все ж потроху покращується, хоча й нестабільно: "Після реформи, яка все ще триває, у лікарні є практично все, про що тільки можна мріяти. Якби мені хтось п’ять років тому сказав, що в реанімації з’являться норадреналін, добутамін, удосталь антикоагулянтів, різні антибіотики, розчини, пігулки — не повірив би. Тому, коли чую «А от раніше…», у мене виникає нудота, блювота й біль за грудиною. Правда, новий уряд дедалі більше ностальгує за пломбіром за одну копійку і старою медичною системою, в якій порожні шафи були нормою. Адже порожні шафи обходилися бюджету дешевше".
* По-третє, розповідь щедро приправлена гумором - штибу "чи поїли ви, у цьому світі цікавить двох людей: вашу маму й анестезіолога". Чи там наприклад:
"— Лікаря! Лікаря!!!
— О, я студент-медик!
— Людині погано, допоможіть!
— Вибачте, але ми ще не вивчали першої допомоги. Проте я можу написати формулу ціклопентапергідрофенантрену. А раптом згодиться."
Коротше кажучи, дуже раджу!
Жаского, звичайно, багато:
* медичні вузи націлені на зазубрювання і мають строгу ієрархію, професори можуть собі дозволити будь-яке самодурство і магічне мислення - так і з'являються наступні покоління лікарів, які несуть недоказову маячню, бо таке колись бовкнув їхній викладач;
* студенти теоретично можуть провчитися всі шість років, не докладаючи жодних зусиль, а лише вчасно заносячи хабарі, і потім почати лікувати людей; несподіваний момент - на студента, який добре вчився, імовірніше натрапити десь у районній лікарні, бо контрактники при грошах на хабарі не мусять відпрацьовувати за призначенням, тож радше опиняться десь у місті, ніж їхні колеги-бюджетники;
* матеріальне забезпечення в лікарнях таке, що виживання пацієнта може залежити, скажімо, від того, чи встигне в разі відключення електрики лікар вчасно об'єднати кілька подовжувачів, щоб підключити ШВЛ до генератора;
* власне, ситуація із зарплатнею спеціалістів, на яку жити неможливо - це пиздець. Крають душу ті розділи, де автор викладає свої принципи - неофіційну винагороду бере, бо інакше не вийде, але йому це муляє, тому він детально розписує свої coping strategies з цією ненормальною ситуацією: "Я брав неофіційну винагороду від пацієнтів, але ніколи не вимагав її. А часто взявши в одних, на ці самі кошти купував ліки іншим. Головне, що тільки після виконаної роботи і тільки за роботу, а не за особливе ставлення. Ви можете мені віддячити, але купити зайвий час, який я заберу в іншого пацієнта, вам не до снаги. І звідси випливав другий принцип — лікувати всіх, незалежно від статусу чи матеріального становища, рівномірно розподіляючи особистий ресурс". А скільки фахівців вирішують не займатися цією принизливою математикою і виїздять?
При цьому читається все ж не всуціль безнадійно:
* По-перше, переповнює вдячність до людей, які навіть за максимально несприятливих обставин, коли з обладнання є тільки гівно і палки, намагаються рятувати життя людей - так, в ідеалі це не мусило би вимагати від них жертовності, в ідеалі було би менше preventable deaths, і т.д., і т.і., але той факт, що ці люди є, вже підтримує.
* По-друге, ситуація все ж потроху покращується, хоча й нестабільно: "Після реформи, яка все ще триває, у лікарні є практично все, про що тільки можна мріяти. Якби мені хтось п’ять років тому сказав, що в реанімації з’являться норадреналін, добутамін, удосталь антикоагулянтів, різні антибіотики, розчини, пігулки — не повірив би. Тому, коли чую «А от раніше…», у мене виникає нудота, блювота й біль за грудиною. Правда, новий уряд дедалі більше ностальгує за пломбіром за одну копійку і старою медичною системою, в якій порожні шафи були нормою. Адже порожні шафи обходилися бюджету дешевше".
* По-третє, розповідь щедро приправлена гумором - штибу "чи поїли ви, у цьому світі цікавить двох людей: вашу маму й анестезіолога". Чи там наприклад:
"— Лікаря! Лікаря!!!
— О, я студент-медик!
— Людині погано, допоможіть!
— Вибачте, але ми ще не вивчали першої допомоги. Проте я можу написати формулу ціклопентапергідрофенантрену. А раптом згодиться."
Коротше кажучи, дуже раджу!
November 30, 2021
"- Лікаря! Лікаря!!!
- О, я студент-медик!
- Людині погано, допоможіть!
- Вибачте, але ми ще не вивчали першої допомоги. Проте я можу написати формулу ціклопентапергідрофенантрену. А раптом згодиться."
Прицільно у книжковий топ року!
🧑⚕️Найкращі книги – ті, від яких не можеш відірватися і ті, які змушений відкладати, бо накриває емоціями і думками. Це другий варіант. Незважаючи на жваву мову і купу наведених діалогів, я не могла не зупинятися при читанні. Не тому, що неймовірний стиль письма, а тому що автор має такий досвід, що на голову читачеві не налазить.
«Добра третина студентів не мала б дійти і до третього курсу, але корупція перемогла. Залишалося лише сподіватися, що більшість із цих випадкових людей знайдуть себе в інших галузях, професіях і не посміють переступити поріг лікарні. На жаль, багато хто переступив.»
🧑⚕️Чотири розділи: «Універ», «Інтернатура», «Лікарська практика», «Коронавірус» - все, як ти чув, читав чи уявляв про українську медицину, але затоплює гіркотою, бо ось воно – підтвердження, а не спростування. Тут відверто про корупцію в університетах, застарілі методи навчання і самі знання, про корупцію при розподілах, про ігнорування доказової медицини, про небажання вчити молодих спеціалістів, аби не ростити собі конкурентів, про відсутність необхідних медикаментів та обладнання, про байдужість і гроші, про «перекидання» одне на одного «важких» пацієнтів, про тупу бюрократію та про згаслу іскру в очах молодих ідеалістів.
✏️«Після реформи, яка все ще триває, у лікарні є практично все, про що можна тільки мріяти. Якби мені хтось 5 років тому сказав, що в реанімації з’являться норадреналін, добутамін, удосталь антикоагулянтів, різні антибіотики, розчини, пігулки – не повірив би. Тому, коли я чую «А от раніше…», у мене виникає нудота, блювота й біль за грудиною.»
🧑⚕️А ще у цьому тексті є дзеркало, в якому відображаємося усі ми як суспільство – викладачі, студенти, лікарі, чиновники, пацієнти чи їхні родичі – в різний час в різних статусах. І це дзеркало не лишає місця ілюзіям, бо хотілося б вірити, що прийшов час нарешті почати говорити на складні теми.
«- Зрозумій, суспільство не готове. У нас не заведено говорити про лікарські помилки. Люди не відрізняють поняття «вбивство» від поняття «помилка». Для них лікар, який помилився, і кілер, який убив, - одне обличчя. »
👉Ця книга мала б спричинити фурор. Але чи вона перша? Чи не повинні були б і деякі журналістські розслідування? Ми не в тій країні живемо. Тут не читають достатньо людей, щоб це спричинило достатній резонанс. Тож може ми і доросли до свого Марша (я не про мудрість чи досвід, я про чесність), але про це мало хто дізнається.
Зловила себе на думці, що ніколи б не хотіла, аби цю книгу переклали для іноземних ринків. Ніколи, адже там, на відміну від нас, можуть і прочитати.
📘До речі, в своєму інтерв’ю Черненко сказав, що він писав книгу російською, потім книгу перекладали українською. Не бачу в цьому жодної проблеми, однак я так і не знайшла згадок про це в самій книзі. Чому «Віхола» приховує це та ім'я перекладача?
- О, я студент-медик!
- Людині погано, допоможіть!
- Вибачте, але ми ще не вивчали першої допомоги. Проте я можу написати формулу ціклопентапергідрофенантрену. А раптом згодиться."
Прицільно у книжковий топ року!
🧑⚕️Найкращі книги – ті, від яких не можеш відірватися і ті, які змушений відкладати, бо накриває емоціями і думками. Це другий варіант. Незважаючи на жваву мову і купу наведених діалогів, я не могла не зупинятися при читанні. Не тому, що неймовірний стиль письма, а тому що автор має такий досвід, що на голову читачеві не налазить.
«Добра третина студентів не мала б дійти і до третього курсу, але корупція перемогла. Залишалося лише сподіватися, що більшість із цих випадкових людей знайдуть себе в інших галузях, професіях і не посміють переступити поріг лікарні. На жаль, багато хто переступив.»
🧑⚕️Чотири розділи: «Універ», «Інтернатура», «Лікарська практика», «Коронавірус» - все, як ти чув, читав чи уявляв про українську медицину, але затоплює гіркотою, бо ось воно – підтвердження, а не спростування. Тут відверто про корупцію в університетах, застарілі методи навчання і самі знання, про корупцію при розподілах, про ігнорування доказової медицини, про небажання вчити молодих спеціалістів, аби не ростити собі конкурентів, про відсутність необхідних медикаментів та обладнання, про байдужість і гроші, про «перекидання» одне на одного «важких» пацієнтів, про тупу бюрократію та про згаслу іскру в очах молодих ідеалістів.
✏️«Після реформи, яка все ще триває, у лікарні є практично все, про що можна тільки мріяти. Якби мені хтось 5 років тому сказав, що в реанімації з’являться норадреналін, добутамін, удосталь антикоагулянтів, різні антибіотики, розчини, пігулки – не повірив би. Тому, коли я чую «А от раніше…», у мене виникає нудота, блювота й біль за грудиною.»
🧑⚕️А ще у цьому тексті є дзеркало, в якому відображаємося усі ми як суспільство – викладачі, студенти, лікарі, чиновники, пацієнти чи їхні родичі – в різний час в різних статусах. І це дзеркало не лишає місця ілюзіям, бо хотілося б вірити, що прийшов час нарешті почати говорити на складні теми.
«- Зрозумій, суспільство не готове. У нас не заведено говорити про лікарські помилки. Люди не відрізняють поняття «вбивство» від поняття «помилка». Для них лікар, який помилився, і кілер, який убив, - одне обличчя. »
👉Ця книга мала б спричинити фурор. Але чи вона перша? Чи не повинні були б і деякі журналістські розслідування? Ми не в тій країні живемо. Тут не читають достатньо людей, щоб це спричинило достатній резонанс. Тож може ми і доросли до свого Марша (я не про мудрість чи досвід, я про чесність), але про це мало хто дізнається.
Зловила себе на думці, що ніколи б не хотіла, аби цю книгу переклали для іноземних ринків. Ніколи, адже там, на відміну від нас, можуть і прочитати.
📘До речі, в своєму інтерв’ю Черненко сказав, що він писав книгу російською, потім книгу перекладали українською. Не бачу в цьому жодної проблеми, однак я так і не знайшла згадок про це в самій книзі. Чому «Віхола» приховує це та ім'я перекладача?
November 13, 2021
Домінуй пануй принижуй - слоган української системи охорони здоров'я
І я зараз не лише про пацієнтів, але й про юних учасників цієї системи 🙈книга прекрасна не лише тому, що це перший діалог з "пацієнтом", а й що це вся вся правда про шлях майбутнього лікаря, від навчання і аж до практики. Було пізнавально й цікаво. Десь посміювалася, але більшою мірою було боляче і страшно 🙁 від того, що ось так, все тримається на совісті та пластирі😖 якось все не туди пішло (
Але зокрема про книгу - щирість та людяність з якими пише Іван варті того, щоб це зазначити! Рекомендую до читання, адже там про все те, про що не знали або боялися запитати.
p.s.Про ковід окремий розділ і сягає він по зиму 2021. Що зараз робиться не хочеться навіть уявляти(
І я зараз не лише про пацієнтів, але й про юних учасників цієї системи 🙈книга прекрасна не лише тому, що це перший діалог з "пацієнтом", а й що це вся вся правда про шлях майбутнього лікаря, від навчання і аж до практики. Було пізнавально й цікаво. Десь посміювалася, але більшою мірою було боляче і страшно 🙁 від того, що ось так, все тримається на совісті та пластирі😖 якось все не туди пішло (
Але зокрема про книгу - щирість та людяність з якими пише Іван варті того, щоб це зазначити! Рекомендую до читання, адже там про все те, про що не знали або боялися запитати.
p.s.Про ковід окремий розділ і сягає він по зиму 2021. Що зараз робиться не хочеться навіть уявляти(
June 25, 2024
Пройти сім кіл медичного пекла і не збожеволіти, або історія про те, як лікарська система ще з студентської парти вбиває в молодих людях лікарів.
Автор книги один з не багатьох розумних і перспективних лікарів, які не залишили свій фах, віддавшись повністю справі не зважаючи на всі червоні прапорці якими сипле звідусіль.
А тепер поміркуйте, якою б була медична сфера, якби весь цей цирк від універу і до клініки завершився і нарешті почал�� навчати молодих фахівців.
Автор книги один з не багатьох розумних і перспективних лікарів, які не залишили свій фах, віддавшись повністю справі не зважаючи на всі червоні прапорці якими сипле звідусіль.
А тепер поміркуйте, якою б була медична сфера, якби весь цей цирк від універу і до клініки завершився і нарешті почал�� навчати молодих фахівців.
April 6, 2023
Люто раджу цю книгу. Давно не траплявся мені такий нонфік від якого не могла відірватися допоки не дочитала.
Написано легко про, здавалося б на перший погляд, безнадійні речі. З гумором, місцями чорним, бо, як зазначає автор 'найчорніший гумор саме в анестезіологів'. Автобіографічний крик душі стосовно бюрократії та ще купи всього.
Для тих, хто не в контексті того, як функціонує медична система зсередини в нашій країні.
А ще, тут є купа всього стосовно роботи як такої — починаючи від легкої ейфорії цікавого заняття до повного виснаження та вигоряння.
Написано легко про, здавалося б на перший погляд, безнадійні речі. З гумором, місцями чорним, бо, як зазначає автор 'найчорніший гумор саме в анестезіологів'. Автобіографічний крик душі стосовно бюрократії та ще купи всього.
Для тих, хто не в контексті того, як функціонує медична система зсередини в нашій країні.
А ще, тут є купа всього стосовно роботи як такої — починаючи від легкої ейфорії цікавого заняття до повного виснаження та вигоряння.
August 7, 2023
10/5☆
Книга виправдала всі очікування на 100%. По-перше, цю книгу рекомендував Кідрук, а він ще той естет. По-друге, є ефір Макса з Іваном на ютубі Бородатого Тамарину про цю та Колонію книги, не все правда переглянув, але додивлюсь все.
У книзі уся правда про нашу медицину як вона є: від навчання до роботи медиків, які мають вигризати місце під сонцем, бо конкурентів не люблять. Бюрократія зашкалює, і ніхто не цінує життя людей. Думав, що це буде книга з гумором, але все не так, не до жартів. Автор розказує про себе, свій шлях у медицину. І такі як Іван точно знають як її змінити, але це нікому не потрібно, на жаль. Не хотілось щоб книга завершувалась, настільки все класно написано.
"Українська медицина була феодальним ладом, де кожен відділення, кожна лікарня, кожен госпіталь були чиєюсь власністю, маленьким бізнесом на людському здоров'ї.
РЕКОМЕНДУЮ ДО ОБОВ'ЯЗКОВОГО ПРОЧИТАННЯ. Читайте українських авторів!
Книга виправдала всі очікування на 100%. По-перше, цю книгу рекомендував Кідрук, а він ще той естет. По-друге, є ефір Макса з Іваном на ютубі Бородатого Тамарину про цю та Колонію книги, не все правда переглянув, але додивлюсь все.
У книзі уся правда про нашу медицину як вона є: від навчання до роботи медиків, які мають вигризати місце під сонцем, бо конкурентів не люблять. Бюрократія зашкалює, і ніхто не цінує життя людей. Думав, що це буде книга з гумором, але все не так, не до жартів. Автор розказує про себе, свій шлях у медицину. І такі як Іван точно знають як її змінити, але це нікому не потрібно, на жаль. Не хотілось щоб книга завершувалась, настільки все класно написано.
"Українська медицина була феодальним ладом, де кожен відділення, кожна лікарня, кожен госпіталь були чиєюсь власністю, маленьким бізнесом на людському здоров'ї.
РЕКОМЕНДУЮ ДО ОБОВ'ЯЗКОВОГО ПРОЧИТАННЯ. Читайте українських авторів!
June 6, 2023
Це дійсно хороша книга, яка викликає безліч емоцій. Коли я її читала, я наче каталася на американських гірках. Але я, напевно, просто трохи стомилася від цих правдивих історій про систему та про те, як хтось зверху багато чого вирішує, а ти лиш пішка у всій цій грі. І деякі думки автора мені просто не зрезонували.
Історія хлопця, який вступив у медичний та став анестезіологом. І ви разом з ним починаєте цю історію з вступних іспитів та закінчуєте під час пандемії ковіду. Ви крок за кроком йдете разом з автором його «вигаданою», як він каже сам, історією, але зупиняєтеся і вас прям душить ця зовсім невигадана правда.
Щодо навчання в меді — якщо сильно хочеться стати медиком і при цьому не навчатися є вихід, просто приносити кому треба хабарі. А потім такі «спеціалісти» погублять не одне життя, чесно страшно навіть про таке думати. Якщо у тебе немає грошей, а є бажання здати та вивчити самостійно, з цим є нелегка задачка, бо тебе будуть довго відправляти на перездачі, поки не зрозуміють, що заплатити немає чим. Викладачі також не завжди направлені саме на навчання студентів і отримати викладача, який буде дійсно навчати — це ще той успіх. Після цього бажання ходити у лікарні відразу стало мінус 100.
Щодо роботи у лікарні анестезіологом — це чесно кажучи просто катастрофа, бо інколи життя пацієнта залежить не від того, який ти лікар і що ти вмієш, а від того, щоб вчасно об’єднати подовжувачі, щоб під’єднати ШВЛ до генератора, коли у лікарні відімкнуть світло. А коли я побачила зарплатню медсестер та анестезіолога, в цифрах — це 6000 та 6500 гривень, я була у шоку, ця інформація просто таки мне нокаутувала. Звідси й пішла ця «кишенька вдячності», бо як інакше взагалі прожити на ці гроші? Іван не хотів брати ці гроші й перші рази відчував себе максимально незручно та погано, але що інакше робити, якщо така система?
Ще багато історій про ковід, які ще актуальні та незабуті. Про мінімальну підготовку лікарні та тести, результати яких доводилося чекати до того моменту, коли пацієнт вже перехворів ковідом.
Але є щось все-таки світле та позитивне в цій книзі — це саме Іван, анестезіолог, який не дивлячись на систему, на низьку зарплатню та всі проблеми, які були на його шляху, допомагав людям всіма можливими способами.
Хочеться, щоб саме такі лікарі були у медичних закладах і щоб ця система нарешті стала більше вдячною людям, котрі кожного дня рятують чиїсь життя, часом забуваючи про себе, свою сім’ю та відпочинок.
Історія хлопця, який вступив у медичний та став анестезіологом. І ви разом з ним починаєте цю історію з вступних іспитів та закінчуєте під час пандемії ковіду. Ви крок за кроком йдете разом з автором його «вигаданою», як він каже сам, історією, але зупиняєтеся і вас прям душить ця зовсім невигадана правда.
Щодо навчання в меді — якщо сильно хочеться стати медиком і при цьому не навчатися є вихід, просто приносити кому треба хабарі. А потім такі «спеціалісти» погублять не одне життя, чесно страшно навіть про таке думати. Якщо у тебе немає грошей, а є бажання здати та вивчити самостійно, з цим є нелегка задачка, бо тебе будуть довго відправляти на перездачі, поки не зрозуміють, що заплатити немає чим. Викладачі також не завжди направлені саме на навчання студентів і отримати викладача, який буде дійсно навчати — це ще той успіх. Після цього бажання ходити у лікарні відразу стало мінус 100.
Щодо роботи у лікарні анестезіологом — це чесно кажучи просто катастрофа, бо інколи життя пацієнта залежить не від того, який ти лікар і що ти вмієш, а від того, щоб вчасно об’єднати подовжувачі, щоб під’єднати ШВЛ до генератора, коли у лікарні відімкнуть світло. А коли я побачила зарплатню медсестер та анестезіолога, в цифрах — це 6000 та 6500 гривень, я була у шоку, ця інформація просто таки мне нокаутувала. Звідси й пішла ця «кишенька вдячності», бо як інакше взагалі прожити на ці гроші? Іван не хотів брати ці гроші й перші рази відчував себе максимально незручно та погано, але що інакше робити, якщо така система?
Ще багато історій про ковід, які ще актуальні та незабуті. Про мінімальну підготовку лікарні та тести, результати яких доводилося чекати до того моменту, коли пацієнт вже перехворів ковідом.
Але є щось все-таки світле та позитивне в цій книзі — це саме Іван, анестезіолог, який не дивлячись на систему, на низьку зарплатню та всі проблеми, які були на його шляху, допомагав людям всіма можливими способами.
Хочеться, щоб саме такі лікарі були у медичних закладах і щоб ця система нарешті стала більше вдячною людям, котрі кожного дня рятують чиїсь життя, часом забуваючи про себе, свою сім’ю та відпочинок.
December 9, 2021
Якби можна було поставити цій книзі десять зірок, я б поставила усі дванадцять. Прекрасна безжальна історія про українську медицину, починаючи від медичного вузу і закінчуючи центральної районною лікарнею. Написано просто, коротко, ясно і без жодної прикраси. Найжорстокіше в цій книзі - не нестача ліків та кисню чи "санавіація" у вигляді газелі, браткі, які захищають лікаря від конкурентів на його хлібне місце. Найжоростокіше - це правда про тотальну недовіру до лікаря в Україні. От скажіть, ви вірите в те, що лікар поставить вам правильний діагноз? Не помилиться під час планової операції? Я не вірю. Як не крути, як не вмовляй себе - я не вірю. Бо всі ми знаємо про корупцію в медичних вузах, про те, як фармкомпанії заносять лікарям, щоб ті призначали саме їхні пігулки, як волонтери купують дорогі апарати швл, а лікарі не вчаться ними користуватися. Бо мені лікарка-гінекологиня в дорогезній клініці розповідає, що не варто було мені щепитися від ковіду, адже це може призвести до безпліддя.
Але дивним чином "Сміх в кінці тунелю" повертає трохи віру в українську медицину. Принаймні в те, що зараз вона нарешті, мабуть, вперше за моє життя, почала рухатися в потрібному напрямку. І коли я дочитала книжку Черненка, в мене з'явилося якесь дивне відчуття, яке наша медицина ще ніколи не викликала в мене. Це було відчуття надії.
Але дивним чином "Сміх в кінці тунелю" повертає трохи віру в українську медицину. Принаймні в те, що зараз вона нарешті, мабуть, вперше за моє життя, почала рухатися в потрібному напрямку. І коли я дочитала книжку Черненка, в мене з'явилося якесь дивне відчуття, яке наша медицина ще ніколи не викликала в мене. Це було відчуття надії.
December 9, 2021
Це не зовсім книга. Це крик душі молодого і амбіційного лікаря. Він кричить до інших лікарів, до пацієнтів, до депутатів.
Кричить, бо його, як і сотні інших лікарів не чують і не бачать. Так, у книзі багато жартів і гумору. Тому що без цього читати було б неможливо боляче.
Але за всіма кумедними ситуаціями Іван намагається донести, яку тяжку ношу несуть наші лікарі. У вигляді гнилих залишків совкової медицини. А ще ж встигають когось рятувати!
При цьому їх позбавляють гідної зарплатні, їх зневажають, звинувачують у хабарництві.
Звісно, не всі лікарі святі. Але із світлою головою і чистими намірами у цій системі довго не протримаєшся
Я дуже сподіваюся, що ця книга викличе достатній резонанс і зміни в суспільстві будуть продовжуватись. І можливо вже наші діти будуть дивитись на лікарів, як на сучасних супергероїв, а не вбивць і хабарників.
Кричить, бо його, як і сотні інших лікарів не чують і не бачать. Так, у книзі багато жартів і гумору. Тому що без цього читати було б неможливо боляче.
Але за всіма кумедними ситуаціями Іван намагається донести, яку тяжку ношу несуть наші лікарі. У вигляді гнилих залишків совкової медицини. А ще ж встигають когось рятувати!
При цьому їх позбавляють гідної зарплатні, їх зневажають, звинувачують у хабарництві.
Звісно, не всі лікарі святі. Але із світлою головою і чистими намірами у цій системі довго не протримаєшся
Я дуже сподіваюся, що ця книга викличе достатній резонанс і зміни в суспільстві будуть продовжуватись. І можливо вже наші діти будуть дивитись на лікарів, як на сучасних супергероїв, а не вбивць і хабарників.
November 14, 2021
Я поступала в медичний університет в 2014 році. Тоді подавати документи онлайн було ще тим квестом, тому всі дерлися завести документи вживу. Це добре, а ще краще подати документи в перший же ж день. Ну справді, навіщо ще 19 днів для прийому. Обов’язково треба в перший же ж день.
Мої батьки теж так вважали. То ж ми в перший же ж день поїхали подавати документи в Тернопіль. Ну а що? Туди найближче. Нас не врятував ні ранішній приїзд, ні підготовка до того, що треба буде чекати. Черга була довжелезна, а щоб ніхто не прошмигнув був список за яким пускали в корпус. Пам'ятаю, що я була стоякась уже в 8 ранку, в перший день подачі документів. Але в Тернополі я пам'ятаю минуло все доволі швидко. Десь 2-3 години чекання і ще година всередині.
А от Чернівці мене добили (а це був лиш другий вуз для подачі документів), а день пройшов в чергах, криках, сотнях абітурієнтів та довгих коридорах БДМУ. Може тому я і не хотіла більше там вчитися, після такого то прийому.
Шаленсто почалося ще до вступу. Ну а те, що в медичному немає звичних "2 тижні лекцій" на початку семесту, та і домашка була вже на першу пару 1 вересня (проклятуща анатомія і ті 50 слів латиною, які мене просто добивали - поки я їх не вивчила).
Якщо чесно я вже і не дуже детально пам'ятаю як вдавалося поєднувати навчання (зубрьошку до 2-3 ночі, успішну щоправда) з прогулянками та "йдемо кудись" щовихідних. Було шалено, важко, але так як тільки на першому курсі може і бути. А як по-іншому якщо ми навчилися навіть їсти в одному приміщенні з забальзамованим трупом, а органи в банках стали як книги звичні?
Ох, ліричний відступ плавно перетворився на самостійну історію. І вже підводка до книги може стати повноцінним (майже)відгуком про вступ до медичного університету в 2014 році. Все було трохи цивілізованіше, ніж в автора, або може це все залежить від університету, а не року. Та і 2014 не так далеко від 2010. Отож, про що була мова - про книгу.
"Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога" - це про весь жах, правду та несправедливість української медицини. Від студентської лави і до піку епідемії COVID19 -автор описує себе, своє навчання та роботу в реаліях української медицини.
Протягом усієї книги мої враження "каталися на американських гірках" - від "що за фігня" до "чорт, це ж правда". І так сторінку 84 я більше не відкривала, бо оцінка була б 2, а не 5. Але то так, знов відходжу від теми.
Мені сподобалося. Реально, життєво, з всіма недоліками та щиро приправлено сумішшю чорного гумору, відчаю та надії. Я то сміялась, то злилась, то розуміла автора і його емоції. І так, книга не ідеальна, не "неймовірна", а реальна.
Мої батьки теж так вважали. То ж ми в перший же ж день поїхали подавати документи в Тернопіль. Ну а що? Туди найближче. Нас не врятував ні ранішній приїзд, ні підготовка до того, що треба буде чекати. Черга була довжелезна, а щоб ніхто не прошмигнув був список за яким пускали в корпус. Пам'ятаю, що я була стоякась уже в 8 ранку, в перший день подачі документів. Але в Тернополі я пам'ятаю минуло все доволі швидко. Десь 2-3 години чекання і ще година всередині.
А от Чернівці мене добили (а це був лиш другий вуз для подачі документів), а день пройшов в чергах, криках, сотнях абітурієнтів та довгих коридорах БДМУ. Може тому я і не хотіла більше там вчитися, після такого то прийому.
Шаленсто почалося ще до вступу. Ну а те, що в медичному немає звичних "2 тижні лекцій" на початку семесту, та і домашка була вже на першу пару 1 вересня (проклятуща анатомія і ті 50 слів латиною, які мене просто добивали - поки я їх не вивчила).
Якщо чесно я вже і не дуже детально пам'ятаю як вдавалося поєднувати навчання (зубрьошку до 2-3 ночі, успішну щоправда) з прогулянками та "йдемо кудись" щовихідних. Було шалено, важко, але так як тільки на першому курсі може і бути. А як по-іншому якщо ми навчилися навіть їсти в одному приміщенні з забальзамованим трупом, а органи в банках стали як книги звичні?
Ох, ліричний відступ плавно перетворився на самостійну історію. І вже підводка до книги може стати повноцінним (майже)відгуком про вступ до медичного університету в 2014 році. Все було трохи цивілізованіше, ніж в автора, або може це все залежить від університету, а не року. Та і 2014 не так далеко від 2010. Отож, про що була мова - про книгу.
"Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога" - це про весь жах, правду та несправедливість української медицини. Від студентської лави і до піку епідемії COVID19 -автор описує себе, своє навчання та роботу в реаліях української медицини.
Протягом усієї книги мої враження "каталися на американських гірках" - від "що за фігня" до "чорт, це ж правда". І так сторінку 84 я більше не відкривала, бо оцінка була б 2, а не 5. Але то так, знов відходжу від теми.
Мені сподобалося. Реально, життєво, з всіма недоліками та щиро приправлено сумішшю чорного гумору, відчаю та надії. Я то сміялась, то злилась, то розуміла автора і його емоції. І так, книга не ідеальна, не "неймовірна", а реальна.
November 9, 2021
В нереальному захопленні від цієї книжки. Крім того, що вона про українську медицину, це ще просто класна література, з гарним сюжетом, багатою мовою і глибоко мислячим автором.
February 21, 2022
Я завжди розповідаю, що ненавиджу мотиваційну літературу, але якщо чесно, то при цьому кривлю душею.
Пам’ятаю ту холодну зиму та натоплену дубовими дровами хату, у якій я читав «Мартина Ідена». Історія тоді мене просто полонила. На сторінках, де цілеспрямований герой розсилав свої твори у всі можливі журнали, щоб їх нарешті хоч десь надрукували я просто завивав від захвату і саме тоді повірив, що колись і мою графоманську писанину хтось візьме та надрукує. Я проникся цілеспрямованістю і детально розпланував собі графік дня, як я навчатимусь у школі, швидко робитиму уроки та буду вправлятися у відточуванні навичок письменства.
Повний енергії та рішучості я прокинувся рано вранці та спакував портфеля. У голові ніби грала «Еye of the tiger» і я був готовий працювати над собою, аж допоки мій запал не збили батьки, сказавши, що на вулиці – 25 С і навчання відмінено. Коротше, ось чому я не люблю мотиваційну літературу.
Коли я натрапляв на безкраїх просторах мережі на відгуки про «Сміх в кінці тунелю» Івана Черненка, то більшість з них вказували на те, що це книга, де спочатку смієшся, а потім плачеш, що це відверта та чесна історія, але як же вона сіє безнадію та демотивує. Можливо, у мене просто така вибірка була, але подібні твердження бачив у багатьох оглядах. Я ж сприйняв книгу трішки інакше.
На початку автор оповідає про навчання у медичному. Не знаю, як Іван Черненко так вправляється словами, але цю нервозну атмосферу вступу він відтворив, з якимсь гіперреалізмом. Я так давно не згадував свій подібний досвід, але тут просто автор привіз вантажівку флешбеків та засипав мене ними з головою.
Оповідки про запах формаліну - і ось я вже згадую першого препарованого молюска з банки з фіксатором та тупий скальпель, яким пропонувалося якось знайти внутрішні органи істоти учню 9 класу на зборах обласної команди з біології. Опис гуртожитка – і знову накрило. Дрібне та трішки більше хабарництво, самодурство, диво-підручники, написані оригінальним способом на безліч сторінок, по яких краще нічого не вчити, випадкові люди, які не зрозуміло для чого були відправлені у цей ВНЗ батьками, щоб страждати від нудьги на парах – у книзі я споглядав схожу, але разом з тим і зовсім іншу реальність. Цей мультивсесвіт Марвел справді дуже переконливий.
У частині про інтернатуру гайки драматизму поступово закручуються. Автор оповідає про успіхи та невдачі, про наполегливе відточування навичок анестезіологом, реалії лікарні маленького міста, профдеформацію колег, радощі та трагедії пацієнтів. Згодом, у частині про лікарську практику, жерсті стає ще більше. Крізь призму окремих випадків Іван Черненко аналізує вади медичної системи та нашого суспільства, які взаємоформують тотальну недовіру між пацієнтами та лікарями. Завершується історія – ковідним розділом, де показані реалії зустрічі пандемії в Україні. Ці сторінки накопичили стратегічні запаси сюрреалізму, наче зображена в книзі Crassula ovata води у своїх листках.
Книга затягує, але я б не зміг її прочитати за один чи два рази. Для мене – це було ніби занурення під воду, після якого треба віддихатися.
Я читав її в основному на ходу від дому до метро і якби за мною в цей час хто стежив, то спостерігача мав би здивувати читач, який посеред тротуару зупинявся, одним ривком закривав книгу і голосно скрикував «Та ну!», «Оце капець!», «Та що, справді?», завмираючи на кілька десятків секунд, щоб перетравити інформацію.
На роботі за обідньою кавою я наводив переляк на колег, у деталях оповідаючи перипетії книги. Не дуже люблю диктанти з переказами, але тут було складно стриматися.
І попри те, що ціль книги, очевидно, полягає в тому, що нам давно варто зняти рожеві окуляри щодо медичної системи, подивитись на себе з боку в якості пацієнтів чи фахівців, але особисто для мене «Сміх в кінці тунелю» - це історія про людину, яка в найжахливіших умовах працює над собою, вивчає інструкції до приладів та міжнародні протоколи, до автоматизму відпрацьовує рухи, попри всі фактори не припиняє бути лікарем та власне людиною.
Я ніби знову повернувся у ту зиму з тим примірником «Мартіна Ідена» і мені знову хочеться, рости над собою, як автор цієї чудової книги, кілька примірників якої я ще точно куплю, щоб найближчі мені люди теж занурилися в цю правдиву, іноді дуже моторошну, але дуже важливу історію. Адже важливо знати, що в суцільному мороці є світлі люди і їхнє сяйво та сміх, якщо й не виведе нас з тунелю, але зробить перебування у цій просторово-часовій бульбашці не таким нестерпним.
Пам’ятаю ту холодну зиму та натоплену дубовими дровами хату, у якій я читав «Мартина Ідена». Історія тоді мене просто полонила. На сторінках, де цілеспрямований герой розсилав свої твори у всі можливі журнали, щоб їх нарешті хоч десь надрукували я просто завивав від захвату і саме тоді повірив, що колись і мою графоманську писанину хтось візьме та надрукує. Я проникся цілеспрямованістю і детально розпланував собі графік дня, як я навчатимусь у школі, швидко робитиму уроки та буду вправлятися у відточуванні навичок письменства.
Повний енергії та рішучості я прокинувся рано вранці та спакував портфеля. У голові ніби грала «Еye of the tiger» і я був готовий працювати над собою, аж допоки мій запал не збили батьки, сказавши, що на вулиці – 25 С і навчання відмінено. Коротше, ось чому я не люблю мотиваційну літературу.
Коли я натрапляв на безкраїх просторах мережі на відгуки про «Сміх в кінці тунелю» Івана Черненка, то більшість з них вказували на те, що це книга, де спочатку смієшся, а потім плачеш, що це відверта та чесна історія, але як же вона сіє безнадію та демотивує. Можливо, у мене просто така вибірка була, але подібні твердження бачив у багатьох оглядах. Я ж сприйняв книгу трішки інакше.
На початку автор оповідає про навчання у медичному. Не знаю, як Іван Черненко так вправляється словами, але цю нервозну атмосферу вступу він відтворив, з якимсь гіперреалізмом. Я так давно не згадував свій подібний досвід, але тут просто автор привіз вантажівку флешбеків та засипав мене ними з головою.
Оповідки про запах формаліну - і ось я вже згадую першого препарованого молюска з банки з фіксатором та тупий скальпель, яким пропонувалося якось знайти внутрішні органи істоти учню 9 класу на зборах обласної команди з біології. Опис гуртожитка – і знову накрило. Дрібне та трішки більше хабарництво, самодурство, диво-підручники, написані оригінальним способом на безліч сторінок, по яких краще нічого не вчити, випадкові люди, які не зрозуміло для чого були відправлені у цей ВНЗ батьками, щоб страждати від нудьги на парах – у книзі я споглядав схожу, але разом з тим і зовсім іншу реальність. Цей мультивсесвіт Марвел справді дуже переконливий.
У частині про інтернатуру гайки драматизму поступово закручуються. Автор оповідає про успіхи та невдачі, про наполегливе відточування навичок анестезіологом, реалії лікарні маленького міста, профдеформацію колег, радощі та трагедії пацієнтів. Згодом, у частині про лікарську практику, жерсті стає ще більше. Крізь призму окремих випадків Іван Черненко аналізує вади медичної системи та нашого суспільства, які взаємоформують тотальну недовіру між пацієнтами та лікарями. Завершується історія – ковідним розділом, де показані реалії зустрічі пандемії в Україні. Ці сторінки накопичили стратегічні запаси сюрреалізму, наче зображена в книзі Crassula ovata води у своїх листках.
Книга затягує, але я б не зміг її прочитати за один чи два рази. Для мене – це було ніби занурення під воду, після якого треба віддихатися.
Я читав її в основному на ходу від дому до метро і якби за мною в цей час хто стежив, то спостерігача мав би здивувати читач, який посеред тротуару зупинявся, одним ривком закривав книгу і голосно скрикував «Та ну!», «Оце капець!», «Та що, справді?», завмираючи на кілька десятків секунд, щоб перетравити інформацію.
На роботі за обідньою кавою я наводив переляк на колег, у деталях оповідаючи перипетії книги. Не дуже люблю диктанти з переказами, але тут було складно стриматися.
І попри те, що ціль книги, очевидно, полягає в тому, що нам давно варто зняти рожеві окуляри щодо медичної системи, подивитись на себе з боку в якості пацієнтів чи фахівців, але особисто для мене «Сміх в кінці тунелю» - це історія про людину, яка в найжахливіших умовах працює над собою, вивчає інструкції до приладів та міжнародні протоколи, до автоматизму відпрацьовує рухи, попри всі фактори не припиняє бути лікарем та власне людиною.
Я ніби знову повернувся у ту зиму з тим примірником «Мартіна Ідена» і мені знову хочеться, рости над собою, як автор цієї чудової книги, кілька примірників якої я ще точно куплю, щоб найближчі мені люди теж занурилися в цю правдиву, іноді дуже моторошну, але дуже важливу історію. Адже важливо знати, що в суцільному мороці є світлі люди і їхнє сяйво та сміх, якщо й не виведе нас з тунелю, але зробить перебування у цій просторово-часовій бульбашці не таким нестерпним.
September 6, 2023
"Медицина - це спосіб життя. Я не люблю вислову «покликання», бо він відсилає нас до того, що медицина - творчість. А це не так. Медицина - ремесло, яке вимагає постійного вдосконалення навичок і майстерності. Так, є генії від медицини, які рухають науку вперед, можливо, їхній підхід творчий. Але більшу частину роботи роблять пересічні лікарі-ремісники, на яких усе тримається, - маленькі гвинтики системи охорони здоров'я."
Спочатку мені було весело, потім було сумно, а далі стало страшно.
Але я дуже-дуже раджу вам цю книжку! Всім!
Чому варто прочитати "нотатки українського анестезіолога"? Тому що це реальність. Тому що ви точно впізнаєте десь себе, десь сусіда, десь родича, а десь знайомого лікаря. А ще тому, що ми повинні читати, осмислювати та змінювати нашу медичну систему. І насамперед варто почати зі свого ставлення до медицини та лікарів.
Це історія лікаря з простої районної лікарні. Історія списків, які виносять родичам, протермінованих ліків, непрочитаних інструкцій до нового обладнання, перших смертей, бідності, зневаги, вигорання і боротьби за кожне життя. Це історія безвиході, винахідливості, пристосування і жаги бути людиною. Це історія про корупцію в університетах, застарілі методи навчання, про корупцію при розподілах, про ігнорування доказової медицини, про небажання вчити молодих спеціалістів, щоб не виростити собі конкурентів, про байдужість, гроші та бюрократію.
Ця історія починається у 2010, коли молодий хлопчина вистоює чергу перед приймальною комісією. Потім буде період з 2010-2016 - час студентського життя і навчання, потім 2016-2018 - інтернатура, а потім 2018-2021 - час лікарської практики й ковідні часи.
Я не могла відірватись. Але від прочитаного волосся ставало дибки.
Мене, як і кожну нормальну людину, хвилював рівень і стан нашої медицини. Бо це мірило якості та тривалості життя. Бо я знаю різні кейси. Ця книжка стала дуже важливою у плані усвідомлення, переосмислення і сприйняття. Я розумію, як багато змінилося за останні роки, як багато залишилось ще на рівні радянщини і як далеко нам ще до гідного і якісного медичного обслуговування. Але я знаю, що таких людей як цей анестезіолог достатньо, що міняти. Принаймні, я хочу в це вірити.
Після неї у вас не залишиться ілюзій.
Я вражена. Від мене ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️
P.S. а ще тепер я знаю, скільки всього робить такий лікар як анестезіолог, бо раніше я думала, що він робить тільки укольчик перед операцією.
Спочатку мені було весело, потім було сумно, а далі стало страшно.
Але я дуже-дуже раджу вам цю книжку! Всім!
Чому варто прочитати "нотатки українського анестезіолога"? Тому що це реальність. Тому що ви точно впізнаєте десь себе, десь сусіда, десь родича, а десь знайомого лікаря. А ще тому, що ми повинні читати, осмислювати та змінювати нашу медичну систему. І насамперед варто почати зі свого ставлення до медицини та лікарів.
Це історія лікаря з простої районної лікарні. Історія списків, які виносять родичам, протермінованих ліків, непрочитаних інструкцій до нового обладнання, перших смертей, бідності, зневаги, вигорання і боротьби за кожне життя. Це історія безвиході, винахідливості, пристосування і жаги бути людиною. Це історія про корупцію в університетах, застарілі методи навчання, про корупцію при розподілах, про ігнорування доказової медицини, про небажання вчити молодих спеціалістів, щоб не виростити собі конкурентів, про байдужість, гроші та бюрократію.
Ця історія починається у 2010, коли молодий хлопчина вистоює чергу перед приймальною комісією. Потім буде період з 2010-2016 - час студентського життя і навчання, потім 2016-2018 - інтернатура, а потім 2018-2021 - час лікарської практики й ковідні часи.
Я не могла відірватись. Але від прочитаного волосся ставало дибки.
Мене, як і кожну нормальну людину, хвилював рівень і стан нашої медицини. Бо це мірило якості та тривалості життя. Бо я знаю різні кейси. Ця книжка стала дуже важливою у плані усвідомлення, переосмислення і сприйняття. Я розумію, як багато змінилося за останні роки, як багато залишилось ще на рівні радянщини і як далеко нам ще до гідного і якісного медичного обслуговування. Але я знаю, що таких людей як цей анестезіолог достатньо, що міняти. Принаймні, я хочу в це вірити.
Після неї у вас не залишиться ілюзій.
Я вражена. Від мене ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️
P.S. а ще тепер я знаю, скільки всього робить такий лікар як анестезіолог, бо раніше я думала, що він робить тільки укольчик перед операцією.
February 1, 2025
Дуже гарно написаний мемуар лікаря-анастезіолога. Раджу!
September 8, 2025
Книга про шлях м��лодого українського лікаря, від початку навчання до активної роботи в професії включно з такими викликами як ковід. Захопливо написно про фантастичні реалі української медицини, про відсутність обладнання, неповагу колег, хабарництво через низькі зарплати та реальні випадки лікування. прочитав за добу в задоволення
October 29, 2025
Це не сюжетна книга, а скоріше процедурал, нудний до того ж. Вчитись було важко, бо толком не давали знання. Інтернатура і подальша робота теж були важкі. Зміни були так-то поділені, медсестри міняються так-то, старі скриплячі ліжка, довгі дороги на роботу. Платять мало, мед.система паршиво організована, перспективи нема, якщо не брати взятки. Потім прийшов ковід і стало ще гірше. Ось короткий переказ, який може зекономити вам гроші, не дякуйте.
Я не дуже багато читала книг медичної тематики (Шепард, Остергольм, Еверет, Генрі Марш той же), і всі вони були або цікаві (з переживаннями), або інформативні, або і те, і те одночасно. А про цю книжку такого сказати не можу. А, і заявленого гумору теж нема. Це може бути цікаво хіба шо тим, хто хоче стати лікарем, щоб розуміти, що їх очікує. Всім іншим не рекомендую.
Я не дуже багато читала книг медичної тематики (Шепард, Остергольм, Еверет, Генрі Марш той же), і всі вони були або цікаві (з переживаннями), або інформативні, або і те, і те одночасно. А про цю книжку такого сказати не можу. А, і заявленого гумору теж нема. Це може бути цікаво хіба шо тим, хто хоче стати лікарем, щоб розуміти, що їх очікує. Всім іншим не рекомендую.
November 5, 2023
10/5
«Усі брешуть. Це головне правило, яке я засвоїв з перших днів роботи. Пацієнти брешуть, хірурги брешуть, гінекологи – тим узагалі ніколи не вір, обов'язково втягнуть у якусь авантюру».
Легка подача, жорстока реальність, гумор - «найчорніший гумор саме у анестезіологів», - влучно зауважує Іван Черненко.
Крик відчаю від абітурієнтів, студентів, інтернів і медиків усієї країни. Від сотень людей, яких так і не вилікували через відсутність необхідного приладдя або технічних проблем з ним, байдужості лікарів, бажання справедливо і без «гроша в чужу кишеню» дізнатися про хворобу.
«– Ми зробили все, що могли. На жаль, він помер.
Дружина плакала, мені було соромно.
– Дякую вам, хлопці, ви намагалися, я бачила.
Після «дякую» я ледь крізь землю не провалився. За що «дякую»? За панцирне ліжко, відсутність обладнання, зеленого інтерна, який не факт, що все робив правильно, за чергового лікаря чи за завідувача реанімації, який не взяв слухавки?
– Співчуваю вам.
На розтині в чоловіка виявили масивний крововилив у мозок. Він був приречений. Люди часто не мають шансів на виживання, але пацієнти не повинні вмирати на підлозі в терапії».
На жаль, подібне ставлення до людей, життя, життя країни прослідковується не тільки в медичній сфері. В одному з коментарів прочитала: «набридлі всі історії про маленьких ґвинтиків», але я не погоджуюся! Тут людина, яка вела гідний опір медичній системі, яка боролася до останнього. Складно робити це все, коли за спиною стоїть завідувач з погрозами тобі і твоїм близьким, з порадами про переведення, які дружелюбно проявляє кулаками.
«Останніми роками рівень черствості сягнув межі. Нелюдяність править Україною».
Якраз нині вийшла інформація про лікарні, в яких пишуть вигадані діагнози новонародженим, щоб отримати подвійну чи навіть потрійну оплату. Серед них і декілька лікарень мого міста. «За попередніми розрахунками НСЗУ, за приблизно 30% дітей медичним закладам проводили подвійну оплату».
То ж про яку людяність і бажання вилікувати пацієнта (в даному випадку - новонароджену дитину!) йде мова?
«– Якщо твоя зарплата менше двох-трьох тисяч доларів, то треба шукати іншу роботу, - постійно повторював завідувач.
Моя зарплата була дві триста. Гривень».
Книга не написана з метою принизити лікарів або показати всі їх похибки і слабкі місця, це скоріше спроби викрити медичну систему, показати яким чином вона облаштована зсередини. Талановиті працьовиті лікарі у нас є. У нас є інтерни, які готові вчитися і працювати до кінця. Лишилося побудувати систему, в якій було б комфортно і їм, і пацієнтам.
«Я закінчу цю частину тією самою фразою, що залишив на стіні щоденника.
Якось так, товариші! Якось так усе й було.
Ч. І. В.»
«Усі брешуть. Це головне правило, яке я засвоїв з перших днів роботи. Пацієнти брешуть, хірурги брешуть, гінекологи – тим узагалі ніколи не вір, обов'язково втягнуть у якусь авантюру».
Легка подача, жорстока реальність, гумор - «найчорніший гумор саме у анестезіологів», - влучно зауважує Іван Черненко.
Крик відчаю від абітурієнтів, студентів, інтернів і медиків усієї країни. Від сотень людей, яких так і не вилікували через відсутність необхідного приладдя або технічних проблем з ним, байдужості лікарів, бажання справедливо і без «гроша в чужу кишеню» дізнатися про хворобу.
«– Ми зробили все, що могли. На жаль, він помер.
Дружина плакала, мені було соромно.
– Дякую вам, хлопці, ви намагалися, я бачила.
Після «дякую» я ледь крізь землю не провалився. За що «дякую»? За панцирне ліжко, відсутність обладнання, зеленого інтерна, який не факт, що все робив правильно, за чергового лікаря чи за завідувача реанімації, який не взяв слухавки?
– Співчуваю вам.
На розтині в чоловіка виявили масивний крововилив у мозок. Він був приречений. Люди часто не мають шансів на виживання, але пацієнти не повинні вмирати на підлозі в терапії».
На жаль, подібне ставлення до людей, життя, життя країни прослідковується не тільки в медичній сфері. В одному з коментарів прочитала: «набридлі всі історії про маленьких ґвинтиків», але я не погоджуюся! Тут людина, яка вела гідний опір медичній системі, яка боролася до останнього. Складно робити це все, коли за спиною стоїть завідувач з погрозами тобі і твоїм близьким, з порадами про переведення, які дружелюбно проявляє кулаками.
«Останніми роками рівень черствості сягнув межі. Нелюдяність править Україною».
Якраз нині вийшла інформація про лікарні, в яких пишуть вигадані діагнози новонародженим, щоб отримати подвійну чи навіть потрійну оплату. Серед них і декілька лікарень мого міста. «За попередніми розрахунками НСЗУ, за приблизно 30% дітей медичним закладам проводили подвійну оплату».
То ж про яку людяність і бажання вилікувати пацієнта (в даному випадку - новонароджену дитину!) йде мова?
«– Якщо твоя зарплата менше двох-трьох тисяч доларів, то треба шукати іншу роботу, - постійно повторював завідувач.
Моя зарплата була дві триста. Гривень».
Книга не написана з метою принизити лікарів або показати всі їх похибки і слабкі місця, це скоріше спроби викрити медичну систему, показати яким чином вона облаштована зсередини. Талановиті працьовиті лікарі у нас є. У нас є інтерни, які готові вчитися і працювати до кінця. Лишилося побудувати систему, в якій було б комфортно і їм, і пацієнтам.
«Я закінчу цю частину тією самою фразою, що залишив на стіні щоденника.
Якось так, товариші! Якось так усе й було.
Ч. І. В.»
February 13, 2022
Як фанатка медичних серіалів і «лікарських нотаток» (від Булгакова до Генрі Марша), я вже давно чекала історій, які б розповідали про сучасні реалії українських лікарень. Ну бо досвід британських чи американських клінік – це, звісно, круто, але ми маємо те що маємо. І ось вуаля! – Іван Черненко бере й описує реальне життя українського медика з райцентру. І не просто медика, а молодого анестезіолога!
Я завжди вважала анестезіологів такими трохи надлюдьми у сфері медицини. Правда, коли вони не змогли врятувати мого чоловіка, віра у їхню всемогутність трохи похитнулася. Але чим більше я читаю довкола медичного нонфікшину або слухаю розповіді, наприклад, мами-лікарки, тим сильніше упевнююся в тому, що навіть коли медик робить все, що в його силах, і трошечки більше, все одно все може піти всупереч протоколам і прогнозам. Таку історію, до речі, описує Іван Черненко у «ковідному» розділі книжки – про те, як пацієнтка, яка за всіма ознаками, мала б вижити, зненацька померла, а та, на одужання якої не дуже сподівалися, - вижила.
Але ковідні історії – то «свіжачок», а оповідь починається з самого початку, тобто зі студентських років. Тут тобі і зубріння кісточок черепа, і бутерброди в «анатомці», і викладачі, в яких замість блиску в очах мерехтять доларові купюри, і лікарі, які ігнорять молодого інтерна і не вчать його абсолютно нічому, і відчуття, що твоє щире прагнення лікувати і рятувати людей – то марнота марнота, бо у вітчизняній медицині панує треш і хаос, і нікому нема до того діла. Можна було б подумати, що автор трохи гіперболізує, але… Але мій молодший брат відносно недавно закінчив медичний і пройшов всі ці кола пекла. Він, до речі, в медицині не лишився. Іван Черненко – лишився, але, судячи з його історії, не «завдяки» чомусь, а «всупереч».
Мені сподобалося, що автор не наганяє навмисно «чорнуху». Він намагається бути гранично чесним і водночас оптимістичним. Зважаючи на реалії, це капець як складно. Зважаючи на фах, це непросто ще й тому, що на кожен десяток врятованих життів знайдеться те, яке не змогли врятувати [я не певна, що пропорція сааме така, але суть ви зрозуміли].
Оці, неврятовані, - це не завжди старенькі, які повільно згасають. Є молоді, які відчайдушно чіпляються за життя, є діти, які й пожити не встигли. Іван розповідає про випадки з практики, успішні і трагічні, і якось так вдало чергує ці оповіді, що з чорного розпачу виринаєш на світло. Цікаво, як йому в житті вдається з цим справлятися? Світла й темна смуги не завжди чергуються…
«Сміх у кінці тунелю» я раджу читати не лише тим, хто любить медичні історії, і й тим, хто переймається питаннями сенсу буття, переживання втрати, минущості життя. Тут є – ні, не категоричні відповіді, звісно, але – цікаві міркування і пронизливі ситуації, які, можливо, будуть співзвучними саме для вас.
Я завжди вважала анестезіологів такими трохи надлюдьми у сфері медицини. Правда, коли вони не змогли врятувати мого чоловіка, віра у їхню всемогутність трохи похитнулася. Але чим більше я читаю довкола медичного нонфікшину або слухаю розповіді, наприклад, мами-лікарки, тим сильніше упевнююся в тому, що навіть коли медик робить все, що в його силах, і трошечки більше, все одно все може піти всупереч протоколам і прогнозам. Таку історію, до речі, описує Іван Черненко у «ковідному» розділі книжки – про те, як пацієнтка, яка за всіма ознаками, мала б вижити, зненацька померла, а та, на одужання якої не дуже сподівалися, - вижила.
Але ковідні історії – то «свіжачок», а оповідь починається з самого початку, тобто зі студентських років. Тут тобі і зубріння кісточок черепа, і бутерброди в «анатомці», і викладачі, в яких замість блиску в очах мерехтять доларові купюри, і лікарі, які ігнорять молодого інтерна і не вчать його абсолютно нічому, і відчуття, що твоє щире прагнення лікувати і рятувати людей – то марнота марнота, бо у вітчизняній медицині панує треш і хаос, і нікому нема до того діла. Можна було б подумати, що автор трохи гіперболізує, але… Але мій молодший брат відносно недавно закінчив медичний і пройшов всі ці кола пекла. Він, до речі, в медицині не лишився. Іван Черненко – лишився, але, судячи з його історії, не «завдяки» чомусь, а «всупереч».
Мені сподобалося, що автор не наганяє навмисно «чорнуху». Він намагається бути гранично чесним і водночас оптимістичним. Зважаючи на реалії, це капець як складно. Зважаючи на фах, це непросто ще й тому, що на кожен десяток врятованих життів знайдеться те, яке не змогли врятувати [я не певна, що пропорція сааме така, але суть ви зрозуміли].
Оці, неврятовані, - це не завжди старенькі, які повільно згасають. Є молоді, які відчайдушно чіпляються за життя, є діти, які й пожити не встигли. Іван розповідає про випадки з практики, успішні і трагічні, і якось так вдало чергує ці оповіді, що з чорного розпачу виринаєш на світло. Цікаво, як йому в житті вдається з цим справлятися? Світла й темна смуги не завжди чергуються…
«Сміх у кінці тунелю» я раджу читати не лише тим, хто любить медичні історії, і й тим, хто переймається питаннями сенсу буття, переживання втрати, минущості життя. Тут є – ні, не категоричні відповіді, звісно, але – цікаві міркування і пронизливі ситуації, які, можливо, будуть співзвучними саме для вас.
December 16, 2021
"Медики такі самі люди, як і ви, зі своїми проблемами і щастям. Ми - не просто тіла в білих халатах. Ми любимо і відчуваємо, розлучаємось і одружуємось. Набуваємо і втрачаємо. Ми живі" 💔
Історія торкнула до глибини.
Постійно, як сідала за читання цієї книги, подумки обіймала кожного дорого серцю лікаря. Саме такого, яким є Іван. На щастя, впізнала у ньому багатьох своїх друзів. Змучених, втомлених, дивних, але дуже вірних серцем, з максимальною віддачею і безмежно сильних лікарів. А головне - не байдужих.
Хотілось би вірити, що таких лікарів у нас більшість, але на жаль.. На жаль, ця ж сама книга показує, що це зовсім не так.
Під час прочитання більше хотілось плакати, ніж сміятися (хоча і це є), але якщо вам не бридко від різних медичних штук, то цікаво безмежно, дуже поглинає. Можна чесно зазирнути туди, куди ви рано чи пізно все рівно втратипите - у лікарню.
І якщо ви не полюбите Івана до кінця книжки, то у вас немає душі, так і знайте!
Історія торкнула до глибини.
Постійно, як сідала за читання цієї книги, подумки обіймала кожного дорого серцю лікаря. Саме такого, яким є Іван. На щастя, впізнала у ньому багатьох своїх друзів. Змучених, втомлених, дивних, але дуже вірних серцем, з максимальною віддачею і безмежно сильних лікарів. А головне - не байдужих.
Хотілось би вірити, що таких лікарів у нас більшість, але на жаль.. На жаль, ця ж сама книга показує, що це зовсім не так.
Під час прочитання більше хотілось плакати, ніж сміятися (хоча і це є), але якщо вам не бридко від різних медичних штук, то цікаво безмежно, дуже поглинає. Можна чесно зазирнути туди, куди ви рано чи пізно все рівно втратипите - у лікарню.
І якщо ви не полюбите Івана до кінця книжки, то у вас немає душі, так і знайте!
April 17, 2023
Майже як захоплюючий трилер, тільки все насправді
Багато емоцій я переживала читаючи, але найчастіше зʼявлялось бажання ніколи не хворіти :)
Книга про дуже недосконалу систему і її могутність яка затягує, здавалось би, чесних та амбіційних людей. Але одночасно післясмак залишався піднесеним, мабуть, від надії на краще.
Відкрила для себе цікаві факти. Починаючи від організації простору лікарень, розподілення і призначення професій лікарям, закінчуючи звичайними буднями лікарів і властивостей нашого організму.
Багато емоцій я переживала читаючи, але найчастіше зʼявлялось бажання ніколи не хворіти :)
Книга про дуже недосконалу систему і її могутність яка затягує, здавалось би, чесних та амбіційних людей. Але одночасно післясмак залишався піднесеним, мабуть, від надії на краще.
Відкрила для себе цікаві факти. Починаючи від організації простору лікарень, розподілення і призначення професій лікарям, закінчуючи звичайними буднями лікарів і властивостей нашого організму.
December 12, 2021
Не знаю чи доречно було читати цю книжку, під час хвороби на ковід.
Емоційна гойдалка не перестає гойдатися, а тут ще книжка про наші медичні реалії.
Але, таки прочитала. Повільненько.
⠀
Якщо ви думали, що все у нас погано з медициною, то після прочитання зрозумієте, що все набагато гірше.
Точніше, не з медициною погано, а з усією системою, починаючи з мед. вишів, закінчуючи оснащенням лікарень.
⠀
Назва книжки, на 100% відповідає змісту.
Пі�� час читання, буде смішно й боляче одночасно.
Емоційна гойдалка не перестає гойдатися, а тут ще книжка про наші медичні реалії.
Але, таки прочитала. Повільненько.
⠀
Якщо ви думали, що все у нас погано з медициною, то після прочитання зрозумієте, що все набагато гірше.
Точніше, не з медициною погано, а з усією системою, починаючи з мед. вишів, закінчуючи оснащенням лікарень.
⠀
Назва книжки, на 100% відповідає змісту.
Пі�� час читання, буде смішно й боляче одночасно.
May 23, 2024
Люблю хорошу прозу про українські реалії і ця книжка мене порадувала. Було багато моментів, які я тепер можу подивитися зі сторони лікаря, а не пацієнтки. Але крім цікавої інформації, тут було ще й безліч задоволення, тож мій рекомендасьйон
September 21, 2023
Спочатку було смішно, потім був сміх крізь сльози. А з середини книги смішно вже не було зовсім, залишився лиш страх попасти в лікарню 😕
January 11, 2025
Хочу подякувати всім, хто працює в медичній сфері. Ви — найкращі люди.
December 29, 2023
Книга, після прочитання якої хочеться виїхати чи з країни, чи з цієї планети.
Але головна проблема цієї книжки в тому, що вона сама не знає, чим вона хоче бути - чи біографічною драмою про шлях лікаря, чи збіркою лякаючих медичних байок, чи публіцистичним памфлетом, що викриває стан вітчизняної медицини.
Її, напевно, міг би упорядкувати грамотний редактор, але справа в тому, що редактора в цій книзі взагалі немає.
Вона сповнена огріхів, яких очикуєш хіба що від фейсбук-постів, але які ми рідко бачимо у друкованому вигляді. Деякі герої мають імена, інші - тільки ініціали, у спочатку безіменних пацієнтів через кілька сторінок ініціали раптом з'являються, СPAP-маска пишеться то латиницею, то кирилицею, терміни пояснюються повторно, після того як вже були пояснені десятком сторінок раніше, раз у раз з'являються дикі. незграбні метафори («Ковід лише ставши сірником, який підпалив величезну копицю сіна у вигляді товстої амбулаторної картки пацієнта»), всерйоз використовується безграмотна фраза «адекватний лікар» (слово «адекватний» має використовуватись лише в значенні «адекватний чомусь», це ж мають вкладати на курсі редакторів початківців). Всі ці місця були б миттєво виправлені притомним редактором.
Ще одна проблема, яку мав би вирішити редактор – це довжина тексту. Книга сповнена необов'язкових довжинностей (подовжень? довжин?), які потрібні ніби для того, щоб створити об’єм, фрагментарних зім'ятих вставок про особисте життя автора, а також епізодів, які просто не штовхають дію вперед. Як приклад, у книзі є два епізоди, які влаштовані абсолютно однаково – ось двоє пацієнтів, молодий та старий, і лікареві здається, що точно помре старий, але - неочикувано! - вмирає молодий.
При цьому, це дуже смілива книга (так, що навіть не віриш очам) - ні місце навчання, ні місце роботи автора особливо не ховаються, і при цьому отримують від автора ж характеристики, м’яко кажучі, далекі від комплементарних.
А ще тут є справжній діамант - історія про битву інтерну з завідувачем анестезіологічного відділення районної лікарні, який, здається, незаслужено губиться в загальній багатослівності книжки.
Але головна проблема цієї книжки в тому, що вона сама не знає, чим вона хоче бути - чи біографічною драмою про шлях лікаря, чи збіркою лякаючих медичних байок, чи публіцистичним памфлетом, що викриває стан вітчизняної медицини.
Її, напевно, міг би упорядкувати грамотний редактор, але справа в тому, що редактора в цій книзі взагалі немає.
Вона сповнена огріхів, яких очикуєш хіба що від фейсбук-постів, але які ми рідко бачимо у друкованому вигляді. Деякі герої мають імена, інші - тільки ініціали, у спочатку безіменних пацієнтів через кілька сторінок ініціали раптом з'являються, СPAP-маска пишеться то латиницею, то кирилицею, терміни пояснюються повторно, після того як вже були пояснені десятком сторінок раніше, раз у раз з'являються дикі. незграбні метафори («Ковід лише ставши сірником, який підпалив величезну копицю сіна у вигляді товстої амбулаторної картки пацієнта»), всерйоз використовується безграмотна фраза «адекватний лікар» (слово «адекватний» має використовуватись лише в значенні «адекватний чомусь», це ж мають вкладати на курсі редакторів початківців). Всі ці місця були б миттєво виправлені притомним редактором.
Ще одна проблема, яку мав би вирішити редактор – це довжина тексту. Книга сповнена необов'язкових довжинностей (подовжень? довжин?), які потрібні ніби для того, щоб створити об’єм, фрагментарних зім'ятих вставок про особисте життя автора, а також епізодів, які просто не штовхають дію вперед. Як приклад, у книзі є два епізоди, які влаштовані абсолютно однаково – ось двоє пацієнтів, молодий та старий, і лікареві здається, що точно помре старий, але - неочикувано! - вмирає молодий.
При цьому, це дуже смілива книга (так, що навіть не віриш очам) - ні місце навчання, ні місце роботи автора особливо не ховаються, і при цьому отримують від автора ж характеристики, м’яко кажучі, далекі від комплементарних.
А ще тут є справжній діамант - історія про битву інтерну з завідувачем анестезіологічного відділення районної лікарні, який, здається, незаслужено губиться в загальній багатослівності книжки.
February 10, 2023
Мабуть перший раз, коли мені нема шо сказати про книжку багато.
Це істоії з медичної практики, від яких іноді смішно, іноді сумно, іноді страшно.
Якщо ви таке полюбляєте - швидко читати.
Шодо мене, то я, мабуть, підійшла до книги з дуже високими очікуваннями. Брала її, у надії побачити чорний гумор, богато іронії і… цитат, що я втомлюсь виділяти, через майстерну подачу автора. Але в сухому залишку, це як читати жж (простигосподи) блог. І думати, що правду кажуть: з судами, поліцією і медициною - краще справ не мать, і у ці інституції не потрапляти.
Що дуже сподобалось - то це відношення автора до смерті. Вона, як старша сестра, топає з тобою через усю книгу. І вона у цій книзі така як є.
Це істоії з медичної практики, від яких іноді смішно, іноді сумно, іноді страшно.
Якщо ви таке полюбляєте - швидко читати.
Шодо мене, то я, мабуть, підійшла до книги з дуже високими очікуваннями. Брала її, у надії побачити чорний гумор, богато іронії і… цитат, що я втомлюсь виділяти, через майстерну подачу автора. Але в сухому залишку, це як читати жж (простигосподи) блог. І думати, що правду кажуть: з судами, поліцією і медициною - краще справ не мать, і у ці інституції не потрапляти.
Що дуже сподобалось - то це відношення автора до смерті. Вона, як старша сестра, топає з тобою через усю книгу. І вона у цій книзі така як є.
December 19, 2023
Досить важке та гнітюче читання. Підняті теми дуже важливі. Автору велика повага, за те що він ці теми висвітлює, та й загалом за те, що він робить. Книга є обовʼязковою до прочитання всім людям, що живуть та планують продовжувати жити в нашій країні. Також хочеться відмітити, що й з художньої точки зору книга прям таки добре написана, не очікуєш від дебютного нонфіку.
December 30, 2021
"Ваша історія така фантастична, що люди можуть в неї повірити".
September 16, 2024
Моя щира рекомендація до прочитання!
Реальна історія, реальної людини, про реалії нашої медицини від парти у ВУЗі та далі.
Початок книги видавався дуже веселим. Студентські будні та "Валера 50грн", повернули в спогади про часи мого навчання. То була приємна ностальгія. А от із 2-го розділу почався серйозний бульйон, розбавлений гумором. На одній сторінці сміялась з історій про п'яничок, на іншій сторінці обурювалась думкою пацієнтів, що "печиво - то не їжа, а перекус і не рахується", а через ще одну щемило серце від втрат. І не завжди ті втрати були виправданими.
Книга відкриває реалії по обидві сторони барикад. І якими безглуздими можуть бути лікарі, і якими не менш «винахідливими» в дурощах бувають пацієнти. Після прочитання книги я геть інакше глянула на лікарів-анестезіологів. Все життя чомусь думала, що це так просто і легко, і що там може бути складного. Дуже і дуже помилкова думка. Та й загалом переглянула своє ставлення до такого поняття як "українська медицина".
Словом, читала книгу на одному подиху і залишилась в тотальному захваті від неї!
Україні потрібні такі лікарі, а видавництвам - такі історії!
Реальна історія, реальної людини, про реалії нашої медицини від парти у ВУЗі та далі.
Початок книги видавався дуже веселим. Студентські будні та "Валера 50грн", повернули в спогади про часи мого навчання. То була приємна ностальгія. А от із 2-го розділу почався серйозний бульйон, розбавлений гумором. На одній сторінці сміялась з історій про п'яничок, на іншій сторінці обурювалась думкою пацієнтів, що "печиво - то не їжа, а перекус і не рахується", а через ще одну щемило серце від втрат. І не завжди ті втрати були виправданими.
Книга відкриває реалії по обидві сторони барикад. І якими безглуздими можуть бути лікарі, і якими не менш «винахідливими» в дурощах бувають пацієнти. Після прочитання книги я геть інакше глянула на лікарів-анестезіологів. Все життя чомусь думала, що це так просто і легко, і що там може бути складного. Дуже і дуже помилкова думка. Та й загалом переглянула своє ставлення до такого поняття як "українська медицина".
Словом, читала книгу на одному подиху і залишилась в тотальному захваті від неї!
Україні потрібні такі лікарі, а видавництвам - такі історії!
July 12, 2023
Історія небайдужого лікаря, який опинився всередині байдужої системи, і навіть стикнувся з насиллям (мовчу вже про рівень знецінення і кількість словесних образ), а ще — з людськими долями, специфічним гумором в якості самозахисту від стресу, черствістю до рідних, відсутністю права на гідну смерть, “законами воєнного часу” під час пандемії в районній лікарні. Багато тут і про людські стосунки, є персональні речі, присутність яких автор пояснює так: “Можна було б пропустити цю частину. Але мені хотілося, щоб у вас склалося цілісне сприйняття історії”. Оповідь анестезіолога — медика напрямку швидкого реагування, який залишається в тіні, який є бар’єром між хірургом і пацієнтом, робота якого “обертається навколо життя і смерті, більше — навколо смерті”. Історія, яка замислить про смерть і крихкість життя, “якого інколи так бракує”, і посміхне, і нагадає про часи пандемії зі складними етичними виборами, і засмутить вас водночас, часами — доведе до сліз і гніву, а відсоткове значення залежатиме від вашої громадської позиції, рівня емпатії й досвіду за плечима. Загалом, засмутить більше, ніж усміхне. Засмутить не вигаданим чи перебільшеним, а просто зображенням медичної дійсності останніх років десяти: принаймі, до реформи. Книжка і автор мені відгукнулись також й ціннісно: дивувалась і продовжую дивуватись “біополярному розладу корупції”, а ще казала й далі кажу, що критичне мислення має стати предметом шкільної програми. Закінчу цитатою з книги, актуальною, на мою думку, для кожного й кожної з нас: “Тепер я дедалі простіше бачив у довколишніх мудаків і дедалі важче — людей. Я не знав, чи стану успішним лікарем. Я хотів спробувати залишитися людиною”.
Displaying 1 - 30 of 194 reviews