Попри безумовну правдивість материнських буднів, книга має суттєвий недолік - це мова.
Написати правду - не значить написати книгу, за яку автоматом хочеться поставити 5 зірок.
Авторка живе в США з 2014 року, а тому вся її лексика - законсервований молодіжний сленг 2000-2013 років Рівненської області, здобрений такою кількістю грубих матюків і русизмів, що ризикну сказати (як людина з Рівного), що я не знаю зараз нікого, хто б так виражався. Мова авторки з того часу не те, що не розвивалася (як у її однолітків: мене, подруг, знайомих), а ніби закарбувала в собі самі смішні, матюкливі та непристойні слова, які та тільки чула, витіснивши інші, поширеніші і заразом пристойніші синоніми.
Загалом, я не проти нецензурної лексики в книгах, і точно "за" діалектизми, однак перші мають бути в міру, а не в діалогах матері й батька, які через слово вживають матюки в присутності дитини. Чи батьки у вайбер-групах. Катерина часто грішить перебільшеннями і це сильно кидається в очі.
Так, я сміялася під час прочитання. Так, я двома руками за те, аби говорити про важкість материнства, зокрема післяпологову депресію. Так, я зачитувала деякі уривки чоловікові. Ні, я не згідна зі всіма порадами, але підпишуся під багатьма з них.
Але я проти того, щоб вживати лайку тут і там замість того, аби задуматися, як точніше передати комічність чи трагічність ситуації іншими словами. Для цього потрібно працювати над своїм словниковим запасом і розвивати рідну мову, чого пані авторці щиро бажаю.
Чекаю на наступну книгу :)