Смак радянського: Їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно

by Олена Стяжкіна

Ця книжка про радянських людей – жінок, чоловіків, дітей – які їли вдома, на роботі, в дорозі, в дитячому садку та школі, в системі радянського громхарчу, в турпоїздках. Про тих, хто здобував їжу в чергах, на колгоспних ринках, на власних городах, через хабарі та бартерні обміни, крадіжки на робочих місцях. Про тих, хто створював її надлишки в системі тіньової економіки й про тих, хто обирав відмову від їжі як спосіб демонстрації статусу «іншого» або зберігав «смачну традицію», плекаючи «банальний націоналізм».
Їжа розглядається не тільки як ознака пізньорадянської споживацької революції, а й як один з потужних механізмів соціальної інженерії та (само)примусу. Реальний світ радянських їдців аналізується разом із світом художнім, в якому кіномитці та глядачі створювали, транслювали та споживали образи їжі, не усвідомлюючи, що в такий спосіб говорять про репресивний устрій суспільства, в якому смак був так само проблематичним та майже недосяжним, як і пов’язана зі смаком та вибором свобода.

Genres: Nonfiction, History

376 pages, Hardcover

Published January 1, 2021

About the author

Українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії. Старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України, професорка кафедри історії слов'ян Донецького національного університету імені Василя Стуса. Засновниця громадського руху "Деокупація. Повернення. Освіта».

Reviews

[Ksenia (vaenn) · Rating 5 out of 5]

“Смак радянського“, що його видали Дух і Літера – це радше наукова, аніж науково-популярна робота. У кожному розділі, а їх тут чотири (про різні аспекти харчування як такого; про основних акторів – активну жіночу та пасивну чоловічу ролі у забезпеченні повсякденної їди; про кулінарних “інших” – партійців, спекулянтів, дітей, “командіровочних” тощо; і про те, як все це в кіно показували, або не показували, і чому) авторка докладно пояснює, на якому методологічному підґрунті вона вибудовує висновки, посилається на роботи як інших дослідників радянського повсякдення, так і культурологів-теоретиків (так, тут дуже багато посторінкових приміток). Не всі з цих екскурсів є цілковито “читач-френдлі” (гуманітарна вища освіта або досвід читання новітніх наукових праць з культурології чи історії повсякдення процес полегшує, але і без них можна обійтися, якщо тема цікава, бо дослідниця все дуже ретельно пояснює, і жодна дефініція невизначеною не втікає), проте Олена Стяжкіна володіє рідкісним поміж українських науковців талантом – вона не зраджує людському синтаксису, навіть коли пояснює складні ідеї. Плюс використовує врізи з інтерв’ю, плюс часом жартує (ні, не так, як у нашому наукпопі заведено, саркастичніше й тонше), а ще не цурається “я-висловлювань” та посилань на власний або знайомих досвід.

Простіше кажучи, це “монографія з людським обличчям“. Мене як читачку більше порадувала б дещо інша пропорція між теоретичною частиною та посиланнями на его-документи, а ще буквально ілюстративного матеріалу книжці добряче бракує. З цього можна було б зробити розкішний науково-популярний “кофітейбл” з шикарними картинками та інфографікою. Сподіваюся, що хтось таки візьметься.

Й оскільки переповідати зміст навіть цікавезних монографій – справа доволі невдячна, просто поділюся з вами тизерами – про що можна прочитати в книжці:

* про те, як змінювались патерни харчування протягом досліджуваного періоду (а як простіше – коли почали нав’язувати “не жили добре, нема чого й починати”) і як це проявлялося зокрема в кінематографі
* про гендерний розподіл обов’язків навколо кухні, як на жінок навісили реально обтяжливу за совка другу зміну і чи йшлося тут про емансипацію
* про черги як ідейні та послідовні пожирачі вільного часу (менше в людців вільного часу – державі спокійніше)
* про святість калорій і те, в яких соціальних колах жінки мусили “стежити за собою”, а кого від цього обов’язку звільняли
* про дихотомію рибного питання: чому одні рибні наїдки – це престижно й круто, а інші – фу фігня, котам віддайте
* про каральну кулінарію дитячих садків (богинечко, над розділом про примус до їжі я ледь не ридала)
* взагалі про кількапоколінневі психологічні травми навколо їжі та їди. А ще про “голодуючих дітей Африки” як привід згадати про Голодомор, не згадуючи про Голодомор
* про натуральну культурну апропріацію національних кухонь на користь загальнорадянської: заберемо порівняно просте й смачне і зробимо вигляд, що це майже російське, а що, ні?
* про конструювання “капіталістичних” рецептів, які мали дуже мало спільного зі справжніми кухнями країн Заходу
* про престижність та символізм, коли треба мати і показувати, а смак – діло десяте
* про ринки й те, в яких містах там витрачали більше грошей (і чому)
* про ікру, манку з комочками, рибні дні в їдальнях, кефір як символ невибагливого здорового харчування, м’ясо з м’ясом як істинно робочу чоловічу їжу (тільки не захоплюйтесь!) та хліб як приблизно все

І попри те, що у післямові авторка перераховує численні теми, котрих вона так і не торкнулася (і, так, деякі з них дуже цікаві і їх щиро бракувало), “Смак радянського” це дуже цікава робота, яка допомагає осмислити досвід старших поколінь. А ще – усвідомити наскільки ненормальними були ті практики, наслідки яких ми розгрібаємо й понині.

Розширена трохи версія відгуку (там є цитата про манку!) у блозі, за посиланням.

[Alla Komarova · Rating 3 out of 5]

Ви знали, що Те Саме «марожєнає» у совку з’явилося тільки після того, як нарком харчової промисловості совку Анастас Мікоян з’їздив до США, подивився, як люди роблять, і привіз ці знання, наче аргонавти золоте руно, до країни совєтів?

«Саме в результаті поїздки у Радянському Союзі налагодили масове виробництво сирів, у тому числі нових видів, сосисок, з’явився томатний сік, згущене молоко, маргарин, консервована кукурудза й зелений горох, кукурудзяні пластівці. Організували продаж живої риби».

Це – цитата з цитати (так, такий собі уроборос), з книги «Смак радянського» Олени Стяжкіної, яку я відважно читала, почуваючи себе божевільним равликом на дитячій гірці. Чому? Тому що типове речення у книзі виглядає приблизно так:

«Методологічним підґрунтям аналізу є теорія соціального конструювання, яка дозволяє бачити радянське суспільство через інституалізацію та габітуалізацію (узвичаєння) інституційних дій, за допомогою яких «система знання» (у нашому випадку – «знання» про створення правильного/неправильного радянського) постає соціально визнаною в якості «реальності»

Або:

«В той час як невисока швидкість перетворення потенційної енергії в кінетичну була пов’язана з тим, що в пізньорадянському суспільстві співіснували елементи різних економік і різних етичних систем, а тому інновації досліджуваних соціальних груп не могли повністю змінити структуру повсякденності»

Ну, тобто, аби видобути з цієї високонаукової зубодробильні щось захопливе, щось таке, що змусить усю цю ностальгуючу за поганими продуктами вату (і співчуваючих ним) хоча б трішки збавити накал пристрастей за пломбіром за ГОСТом, треба мати неабиякий хист, ціль, мету та основні засоби. Я – людина загартована свого часу авторефератами дисертацій, але й я регулярно здавалася на милість переможної ходи цієї монографії і відкладала її.
І це насправді неймовірний біль. Бо цікавих фактів тут міститься купа, і їх можна було б рознести «інфовірусняками» не гірше за одкровення Баха, чи Коельо, чи Бльосткі, чи кого там сьогодні модно писати багатозначним курсивом на тлі пейзажів? І це була б справжня революція (ну або хоча б крок до неї) у мізках вати. А натомість отримали ще одну ну дуже важливу, але ну таку вже зарозумну книгу, яку прочитає рівно десятеро людей, а ще з два-три десятки тільки купить і закине на антресолі.

До речі, про ГОСТи. Ви ж у курсі, що чітко усвідомлюючи, що із якістю їдла у совку повний швах, просто на рівні ГОСТів (на які й сьогодні продовжують нафапувати, ага) було узаконено, що якісна сосиска – це «жили, стабілізатор білкової маси, кров, кишки та крохмаль»?

Смачного!

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

UPD: написала лонгрід
https://marinkopon.medium.com


Максимально круте дослідження. Я в захваті. У мене весь телефон в фотографіях тексту, які робила походу, щоб нічого не забути. На вихідних 3 години переказувала батькам факти, а вони розказували, як воно все було (так і було). Не те щоб це велика несподіванка - який тотальний треш відбувався, але можна подивитися через призму їжі на абсурдність, позбавлення волі, залякування, відбивання самого поняття "смаку", загнання жінки у черги і на кухню, денаціоналізацію, та все інше мракобісся, яке панувало у радянському союзі.

Планую написати лонгрід на медіум, тож чекайте. Або біжіть купляти книгу і самі все дізнайтесь.

[Cherniakhivska · Rating 4 out of 5]

Це та єдина книжка, яку я привезла з цьогорічного Букфоруму у Львові, вибирала як "щось особливе" на згадку про Форум і щоб читати в потязі. Тема мені цікава, раніше бачила вебінар Олени Стяжкіної про їжу в кіно. Озвучено багато моментів, які могли помічатися, але тепер вони виокремлені й названі (наприклад, як закохана жінка, підперши голову, задоволено дивиться, коли її чоловік їсть зготовану нею їжу, або як у закладах громадського харчування їдці слухняно відступають, якщо прибиральниця хоче помити підлогу саме тут). Радянський Союз я застала тільки краєчком малосвідомого дитинства, тож інформація цієї книжки наче доповнює деякі мої розмиті спогади, наприклад, що то була за спиця в магазині, на яку натикалися папірці, чому постійно т��еба було стояти в чергах, і що взагалі відбувалося.
Подобається оформлення книжки і що примітки наведені відразу на сторінках, де згадуються, а не в кінці книжки.

[Lena St · Rating 5 out of 5]

(продовжую повертати борги по відгуках за прочитаними книжками, які з докорою дивляться на мене з карентлі рідін)

Нонфікшн зазвичай важче оцінювати, оскільки критерій фактично один - чи цікава мені тема, хоча, звісно, викладення матеріалу теж важливе. "Смак радянського" в цьому сенсі не підвела, вона дуже цікава, хоча маю зазначити, що в авторки скоріше саме академічний стиль, ніж науково-популяризаторський.

Мої улюблені уривки - розповідь про системність та продуманість дефіциту та так званого престижного харчування як таких певних соціальних норм та навіть регуляторів. Гендерний аспект харчового споживання за радянщини, дуже цікаво - коли читала, пригадувала вестернзьких феміністок, котрі щиро вірують, що срср був країною фемінізму, що переміг. Пані Олена чудово висвітлює тяготи "другої" (а то і "третьої", це цілком обгрунтовано) зміни для радянських жінок та особливості того, як "зручно" це було влаштовано у совку. І в цілому спрямованість радянської гендерної політики саме на жінок, це достеменно та цікаво обгрунтовано у даному досліді. Про "матерів, що працюють" та їхній життєвий уклад (не для слабких духом). Взагалі підкреслений феміністичний підхід пані Олени Стяжкіної дууууже імпонував мені під час читання, саме про подібне я і хотіла дізнатися якомога детальніше.

Ну і останній розділ, про їжу в кіно - заради нього спочатку і купила, бо так вийшло (на щастя, вважаю), попри те, що моє покоління ще здебільшого виховувалося на радянському/російському контенті - я абсолютно не була залучена до так званої совєцкой класіки, не дивилася всі ці іронії судьби, фільми гайдая тощо - тому майже не мала уявлення, яким чином організовано було представлення радянської харчової традиції у кінематографі. Можу сказати, що я б залюбки почитала щось іще більш розгорнуте на цю тематику, тим не менш, уявлення я отримала, було пізнавально. (господи, реально штолє у совку було стільки крінжового кіносміття і це на повному серйозі дивилися?)

Ок, гаразд. Але момент опису зваблення за допомогою пиріжків у якомусь радянському кіні - потішив аж до гикавки.

Далеко не відкладаю, перечитуватиму обрані місця.

[Marysya Rudska · Rating 5 out of 5]

Це дослідження Олени Стяжкіною про їжу та різні пов'язані з нею практики у совку, а також те, як це все відображене в кіно. Від черг і дефіцитів, до сакральності олів'є і символічності морозива.
Незнаваючи на те, що це науковий текст з відповідною лексикою - я прочитала цю книгу на одному диханні. Я не жила в совку, але я впізнала багато речей, які й досі практикуються в моїй родині чи в людей, за побутом яких я могла спостерігати.
Їжа - це така щоденна і побутова річ, значення якої ми часто недооцінюємо. Неточна цитата: їжа це те, як репрезентує себе влада в кожного з нас вдома.
Я раніше не усвідомлювала масштаб ізоляції союзу, навіть на харчовому рівні. Люди не знали геть нічого про кухні європейських країн - відсутність теоретичних матеріалів, прордуктів, доступу до цієї їжі. Національні кухні часто профанувалися і поглиналися "радянською" (а по-суті російською) кухнею.
Я знала про черги за продуктами, але не усвідомлювала, що в цих чергах жінкам доводилось стояти чи не щодня. Через обмеження кількості продуктів в одні руки неможливо було толком закупитися на тиждень. Люди не складали планів, а ходили в магазин як на полювання, щоб роздобути те, що там буде в цей конкретний момент. Через низьку якість закладів громадського харчування, їжа не вдома сприймалась як щось небезпечне, досвід якого варто уникати. Я спостерігаю цю недовіру в багатьох знайомих мені людей.
У всьому цьому контексті їжа втрачала смак, задоволення, гедонізм, і зберігала лише утилітарну фіункцію насичення.
Я сама колись здійснила подорож від байдужості до їжі до гурманства, а тепер я щей багато готую, не лише споживаю. Потрапляння в світ смаків, в світ ідентичності через їжу, ритуалів повязаних з їжею - був важливою життєвою зміною.

Рекомендую книжку всім, вона цікавезна!

[Yaroslava Tymoshchuk · Rating 5 out of 5]

крута тема і дослідження теж, ця книжка ще раз для мене підтвердила, про яку кількість травм може розповісти їжа та ставлення до неї.

[Severyn · Rating 5 out of 5]

Хоча книга більше нагадує наукову роботу, читається вона досить легко. А завдяки численним джерелам, фактам та цитатам з'являється можливість краще зрозуміти та оцінити масштаб речей описаних у ній.

За допомогою простої та зрозумілої всім теми як "їжа", авторка розкриває всю суть Радянського Союзу, яку можна охарактеризувати такими словами як: хабар, блат, тіньова економіка, дефіцит, контроль, придушення національної ідентичності. На жаль деякі з цих речей нам доводиться розгрібати і досі.

«Іммобілізація тіл (переважно жіночих) у щоденних багаточасових чергах дозволяла владі зменшувати людські можливості думати про себе, мати плани, вчитися змінюватися. Часові ресурси жінок спрямовувалися на реалізацію неправдивих цілей: годування родини через непродуктивні витрати власного життя сприяло примусовій жертовності, самознеціненню та подеколи відсутності самості як такої.»

[Olia · Rating 5 out of 5]

Ця книжка потрібна нам всім, ретельне дослідження яке дає багато відповідей і змушує аналізувати

[Joice · Rating 5 out of 5]

Книга яка гарантує багато флешбеків часів радянського життя, іронічну посмішку та нерозуміння того факту, що досі хтось намагається реанімувати радянщину "бо там велося краще"

[Nastya Podhorna · Rating 5 out of 5]

Книга надзвичайно цікава, присвячена одній із найцікавіших сфер історії повсякдення, а саме харчуванню, в період 60-80-х рр. в радянському союзі (а саме в його українській частині). Авторка задалася питанням, який же був смак радянського - і виявила, що це був ... смак морозива! І от книга є відповіддю на питання - чому так вийшло, і якою ж була система харчування у радянському союзі, що найкраще і найсмачніше, що можуть згадати з тих часів люди старшого покоління - це морозиво?
Двома основними, взаємопов'язаними рисами радянського харчопрому, які, власне, визначали харчову поведінку і, багато в чому якість життя, мільйонів громадян держави рад були дефіцит товарів і тіньова економіка. Боротьба з цією другою економікою була боротьбою з вітряками, а фактична кількість осіб, що отримали покарання за свої дії складала краплю в морі, що цілком наштовхує на думку, що така боротьба взагалі була фікцією. Покупців обважували і обраховували, товари продавали з-під поли і притримували на складі, створюючи штучний дефіцит, а також списували як некондицію з наступним перепродажем на чорному ринку. У цій діяльності брали участь усі - від продавчинь чи офіціанток до директорів складів, магазинів і ресторанів. Саме тому радянська людина, приходячи в магазин, по перше, стикалася з постійними чергами, а по друге, ніколи не знала, що саме вона зможе купити ("що викинуть на продаж").
Під впливом постійного дефіциту формувалося і уявлення радянських людей про "престижне споживання". Це були не вподобані кимось індивідуально смаколики, а та їжа, яку було складно дістати. Ці "престижні продукти" змінювалися як з часом (доступне у 50-ті роки м'ясо краба стало престижним делікатесом, який треба було діставати, у 70-ті), так і в залежності від місцевості, тобто які продукти магазини не виставляли у продаж, створюючи на них дефіцит. Саме тому у певний час і в певному місці престижними ставали плавлені сирки, майонез, зелений горошок чи шпроти. Тому цікавим явищем були плакати з рекламою певних продуктів, які, навіть про величезному бажанні люди не могли купити, бо їх просто ніколи не було в продажі. Їх функція була не заохотити купити товар, а поінформувати людей, що такий товар існує.
Постійний дефіцит м'яса спровокував і таку "фішку" радянського харчопрому, як "рибний день". Так як радянські риболовні судна одночасно було і шпигунськими, то риби у союзі виловлювалось достатньо багато, тож це могло стати альтернативним джерелом білку і розв'язати проблему дефіциту м'яса. Але треба було заохотити громадян купувати рибу. Для цього державою впроваджувались рибний день (чертвер), рибні місяці, і відкривалися магазини "Океан", де було багато плакатів з різними красивими морськими делікатесами, а, по-факту, переморожений мінтай і різна дрібна риба (типу мойви). Видресирувати у громадян любов до риби державі так і не вдалося.
У сфері харчування у радянському суспільстві існував чіткий гендений розподіл ролей - їжа "на жінці". Чоловік як "добытчик" міг сходити у магазин дуууже рідко, у вийнятковій ситуації (жінка захворіла), а так ходив на риболовлю, полювання чи по гриби. Але щоденне стояння у чергах, купування того, що "викинули" на прилавок, домовляння з продавчинями, діставання необхідного, часто "з-під поли" чи з "чорного ходу" магазину і наступне приготування з цього всього "першого", "другого" і тд було виключно на жінці. Що, ясна річ, не знімало з неї обов'язку працювати (але, разом з тим, створювало неуникну нижчу продуктивність праці жінки - адже з роботи треба було бігти раніше, аби зайняти місце в черзі). Також чоловіки могли сходити на ринок, де продукти були дорожчі, але був вибір, можна було торгуватися, спілкуватися з продавцями, обирати товар, а не купувати те, що дали.
Для суспільної "верхушки" (представників партійної еліти на місцях наприклад), питання "діставання" продуктів не існувало в принципі - вони могли узяти продукти зі складу, і послати по них своїх підлеглих, шоферів. Для них роль жінки у процесі харчування родини зводилася до ролі "гастрономічної матері" - вона опікувалася харчуванням родини до тієї міри, що, фактично, віддавала усі свої сили кухні, часто готуючи нову страву на кожен з трьох прийомів їжі кожного дня (бо часто "голова родини" не хотів їсти розігріту їжу з холодильника). У такому разі у родині вона була шанованою і необхідною як "джерело харчування" (але ж це бляха того явно не вартувало!!!). І саме ці жінки часто впроваджували новації у харчуванні, типу наукових дієт, впровадження рослинної їжі, зменшення споживання м'яса, жирного, смаженого, солодкого, шкідливого...
Для тіньової еліти існувала зовсім інша модель харчової поведінки, і, відповідно, зовсім інша модель жіночої поведінки щодо їжі. Найчастіше вони харчувалися у ресторанах, а жінки не стояли на кухні, а навпаки, могли дозволити собі харчові забаганки, типу шоколаду, цукерок, фруктів, інших рідкісних делікатесних продуктів. Ця модель поведінки була "іншою" для простої радянської людини, одночасно бажаною і засуджуваною.
Загалом уявлення про сферу харчування поза домом було дуже неоднозначним. У ресторанах радянській людині робити було нічого - вона мала відчувати себе там незатишно, розгублено і трохи ніяково. Постійними явищами було обважування, відсутність дешевих страв з меню, погана якість і смак їжі, хамство офіціантів. З іншого боку, похід у ресторан був необхідним елементом святкування великих подій - весілля, ювілею, повернення сина з армії.
Іншим видом громхарчу були столові на підприєствах та в установах, у яких працівники мали обідати. Майже повсюдно у них процвітала "друга" тіньова економіка, а тому порції були зменшені, рецептури недотримані, їжа несмачна, дорожчі і кращі продукти (типу м'яса) не потрапляли на тарілку відвідувачам.
Ще іншим типом закладу громадського харчування були "чайні" (те, що як я розумію, в народі називають "наливайки"). Стрьомні заклади, де збиралася дуже непевна публіка, часто пиячила, а з їжі були варене яйце і якийсь бутерброд. Інколи у цих місцях збиралася публіка, опозиційна до держави, з її уявленнями про правильну поведінку радянсткого громадянина (в т.ч. і харчову поведінку). У такому закладі теж порядному громадянину мало бути некомфортно, і його треба було уникати.
Тому у радянської людини сфера громадського харчування викликала не більше радості, аніж повсякденне вистоювання у чергах за продуктами.
В усіх цих закладах харчування було уніфіковане меню. Це є однією з причин того, що у кіно їжа представляється аморфними "першим", "другим" і "салатом". Бо набір тих "салатів" був цілковито однаковим і знайомим кожному громадянину рад. імперії. Окремою темою був салат "Олів'є" - новотвір радянської кухні, якому було надано сакрального значення виключно святкової страви, яку треба було споживати на Новий рік (хоча продукти на нього більш-менш були доступні цілий рік).
Іншою причиною неакцентованості їжі на екрані була установка "Їжа - паливо для виробничої одиниці". Держава, зіткнувшись з перманентним дефіцитом продуктів харчування намагалася виховати у своїх громадян байдужість до смаку їжі. Порядна жінка не повинна була знати, що таке шашлик, адже це страшенне марнотратство - з такого шматка м'яса вона мала б зробити різної їжі на кілька днів на усю родину. Журнали із порадами для господинь друкували навіть рецепти приготування страв з кісток і шкіри, аби по максимуму не марнувати продуктів і готувати якомога більше страв, з достатньою ситністю для працюючої дорослої людини, абсолютно не турбуючись про смак цієї їжі.
З дитинства існувала така "виховна фішка" як примус до їжі - смачно-не смачно, а треба з'їсти усе. В цьому контексті авторка розглядає скетч з кіножурналу "Єралаш", де страший брат виливає на голову молодшому тарілку супу, який той не хотів їсти, а той сприймає це не як образу, а як норму, і загалом благо, бо можна його не доїдати і перейти до другого.
І ось в усьому цьому кулінарному треші, який відбивав розуміння смаку їжі у людей на довгі-довгі роки навіть після розкладу "комуністичного чудовиська" лише морозиво стійко асоціювалося з позитивним досвідом - його було відносно легко дістати і купити, і відносно легко з'їсти, самому або з друзями чи родиною, воно коштувало відносно недорого. Воно було солодке і не корисне, але доступне. Рішення про купівлю морозива людина могла прийняти сама. Саме тому лише морозиво і мало смак - смак свободи.

[Sv · Rating 5 out of 5]

Книга варта уваги. Претензїї тільки до обкладинки, яка показує візію радянського, абсолютно відмінну від тієї, яку презентує дослідниця.

[Oksana Kruts (Havrysyshyn) · Rating 5 out of 5]

Про цю книгу можна говорити багато. Розбирати її на окремі теми та створювати лекції та дискусійні панелі. Аж страшно описувати враження, щоб правильно трактувати слова авторки.
Наративи, які створювала росія про Україну йшли також через кіно, їжу. Все це вражає і ставить на свої місця дурне олів‘є і апельсини тільки тоді, коли хворієш.
А ще відсутні назви страв говорили про те, що радянська людина не мала бажань.
Писати можна ще багато багато, але краще почитайте.

[Kateryna Martynenko · Rating 5 out of 5]

Бомбезна книга про їжу та суспільство 60-80-х років у Радянському союзі. Спершу я була дещо скептична щодо цієї книги, бо мене ввело в оману "мистецтво кіно" у назві, я думала, що вона лише про їжу як вона зображена в кіно. Однак, ця книга дуже глибока і вона аналізує харчування, споживання їжі, її купівлю і дуже різних аспетках радянського життя. Я зробила дуже багато поміток у ції книзі, багато місць перечитувала, бо вони надають глибокий аналіз тих явищ, відголоски яких оточують нас по сьогоднішній день і я відчуваю у собі також.

В книзі цікаво говориться про репресування людей через їжу як частину колоніальної та тоталітарної повістки – підкорення людей через контролю доступу до їжі як це було протягом усього радянського періоду із найбільш страшними наслідками за часів Сталінізму. Однак, і надалі їжа лишалася важливою частиною тоталітарного підходу – їсти те, що дають, їсти не заради смаку, «не для радості, а для совісті» і тд.

Імперський момент прослідковується в тому, що якісь місцеві цікаві кухні були присутні меншинам – як то українцям, грузинам, вірменам, але це позиціонувалося як інфантильна модель поведінки, у той же час як доросла, російська – це їсти те, що дають і не обирати. Авторка показує цікаві статистичні дані про те, яка кількість людей закуповувалася на ринках у різних союзних республіках (а на ринках були найбільш якісні та різноманітні продукти) і РСФСР була в кінці списку. На те були причини культурні та історичні.

Цікаві спостереження авторки про різне сприйняття купівлі на ринку та у магазині, коли на ринку були високі ціни, але великий вибір і гарні продукти, а у магазині низькі ціни, але великі приниження і низька якість. В результаті, чоловіки вважали нижче свого достоїнства бігати по чергах у магазинах і цим займалися майже суцільно жінки. У той же час, для чоловіків було прийнятно скуповуватися на ��азарі, там із них не робили жертву (як у магазині через репресивний підхід продавців) і вони мали можливість вибору.

У книзі дуже вражають пояснення тих «дивних» харчових звичок, які прийшли, очевидно, із жаху голоду та виживання часів сталінізму. Приклад, який знайомий з дитинства і мені – коли у батьків та баби був страх, що м’ясо, яке продають на базарі -із чогось не того (собаки, кота і тд), про магазин такого не було. Це пов’язано з тим, що у часи Голодомору на базарах продавали людське м’ясо також. Тобто дуже глибока травма в пам’яті людей. Інший момент це тяжіння людей старшого віку до повноти як норми і бажаного стану – це по-суті, запорука виживання і втеча від смерті від голоду під час голодомору.

Багато розповідається про харчування в системі дефіцитів – як жило село у порівнянні з містом і як міська їжа, хай менше нутрітивно цінна, ставала престижною. Загалом, простежується цікавий процес переходу престижу з одних на інші продуктів протягом радянського періоду. Приклад – краби були дешеві і доступні за сталінізму, не були престижні, стали дорогі у 80-ті і стали дуже престижні. Покупний торт за сталінізму був шиком, за часів Застою значно менше, бо крутим і престижним був саморобний торт.
Змусив мене реготати опис того, що небагаточисельні радянські туристи за кордон 60-80х років лишались найбільш незадоволені місцевим харчуванням і тяжіли їсти за кордоном те саме, що їдять вдома – це нагадало мені мене один в один.

Але загалом, у книзі йдеться про важливу ідею, яка була ніби на поверхні, але для мене не очевидна – що радянський союз придушував свободу в значній мірі і через їжу, бо їсти зі смаком, їсти те, що хочеш, зрештою не бути голодним і не боятися голоду – це все прояви свободи, які радянським людям не були дозволені. Це особливо яскраво проявляється через насильницьку культуру харчування дітей протягом усього періоду, але насправді, тривало протягом усього життя людини.

Книга надзвичайно насичена і цікава, вона піднімає питання, наприклад, гендерних ролей та стосунків на тлі їжі. І ці аналізи дійсно вражають, бо все це ми застали за свого життя і ми виросли в таких умовах – побутового інфантилізму чоловіків, які не можуть нічого купити і тд. В книзі дуже цікаво говориться про втрату маскулінності в контексті радянськості – перейняття державою функції годувальника і в період сталінізму регулювальника, хто буде їсти, а хто буде помирати.

Говориться про цікавий момент, що коли діти вередували, їх вмовляли їсти не на прикладах Голодомору (про нього боялися говорити) і навіть не на прикладах блокадного ленінграду (згадувати поразки було негоже), а на прикладі голодуючих дітей африки. Уей приклад мене вразив.

Книга просто вау, я рекомендую її всім.

[Olya · Rating 5 out of 5]

Найкраща українська наукова праця на таку соціально важливу тему. Це не лише кропітка наукова робота, це й психотерапія з рефлексією на власний досвід крізь роки. Які впізнавані приклади, які завчені фрази з фільмів. Було б чудово, якби були також фотографії, щоб ще й візуально прожити книжку. Попри це, книжка не для широкого загалу, адже вона написана суто академічною мовою, читається більше як збірка наукових статей з купою посилань, поєднаних вступом і післямовою. Тому прям напрошується спрощений варіант книжки для масового читання, адже книжка несе такі важливі знання і надає читачеві засоби оцінки механізмів впливу на нас усіх як їдців крізь медіа та інші наративи. Загалом, космічна праця, дуже раджу до прочитання.

[Настасія Євдокимова · Rating 5 out of 5]

Старанно зроблена наукова монографія: із любов’ю до теми, із шануванням матеріалу, із повагою до читача. Такою має бути добра наука – зрозуміло, структуровано, із душею. Авторка розглядає місця харчування (від дому до ресторану); економіку харчування у 60-80 роках (що і скільки коштувало, які продукти були доступними, а які залишалися міфом); якими були гендерні ролі їдців (хто стояв у чергах в магазини, а чиєю територією були базари й чому ці ролі визначала держава). Друга частина дослідження захоплює не менше – це власне їжа, місця споживання їжі та придбання продуктів у радянському кіно (так, однією з ознак «достатку» була супниця на столі, а весь багатий наїдками стіл героїв заповнювали передовсім посудом, який створював необхідну ілюзію).

[Оленка Чередниченко · Rating 4 out of 5]

Чудове дослідження, проте, на жаль, не для всіх.
Не знаю причини, але чомусь я думала, що книга буде радше науково-популярною, а це дійсно потужна наукова робота. Доводилося відкладати на якийсь проміжок часу, щоб "переварити" отриману інформацію. Ну й читати треба дуже уважно, зосереджено, увійти в контекст. Я безумно її раджу, проте, мені здається, що її не прочитає велика кількість людей. А шкода, адже тут безліч цікавих фактів, а деякі речі ідеально описують елементи поведінки моєї бабусі чи інколи навіть мами. Я отримала задоволення від прочитання й аналізу.

[Maria Velykanova · Rating 4 out of 5]

Одразу мушу сказати, що пані докторка змінила моє ставлення до таких досліджень взагалі :) Раніше мене дивувало, нахіба досліджувати якісь такі-от дрібниці, людям робити не було що? Це що, така імітація науки, як реальна дисертація совітських часів "Вплив московського клімату на фізіологію студентів з..." Даруйте, забулася, з якої країни, але чи то з азійської, чи то африканської. Але пані Стяжкіна змінила моє розуміння своїм дослідженням, розтлумачивши мені, що такі от повсякденні практики є відображенням картини світу, світогляду як такого. Ми ті, що ми їмо, носимо, купуємо. І подекуди те, що ми старанно приховуємо, вилазить у таких практиках, бо там його не відслідковують. Тепер я звертаю увагу на такі речі, й жити стало цікавіше :)

Ця книжка насправді не науково-популярна, вона наукова. По суті це монографія. Майте це на увазі, хто збереться читати. Олена Стяжкіна пише прекрасно, й особисто я читала цю книжку як поему, однак якщо ви не сприймаєте науковий стиль, то не будете настільки в захваті. Це саме наукова робота, написана науковим стилем, з купою посилань (я нарахувала близько 800). На деяких сторінках посилання займають більше місця, ніж авторський текст.

Отже, пані докторка намагається розглянути радянські практики, пов'язані з їжею (бере 1960-80-ті роки). Ставить собі за мету розглянути як свідомі, так і несвідомі прояви ставлення совітської людини до їжі. Тобто як те, що вона говорила безпосередньо про їжу, якими гаслами, ритуалами та поняттями оточувала процес приготування та споживання їжі, так і несвідомі згадки. Для вивчення останніх непогано підходять література й кіно - особливо ті твори, в яких епізоди з їжею нічого не означають крім того, що героїв треба "поспілкувати" за столом. Співставляючи ці свідомі та несвідомі згадки, працюючи як із літературними та архівними джерелами, так і з живими спогадами, авторка доходить цікавих висновків. Я, звісно, не буду докладно розповідати яких, але засвідчую: в цілому згодна.

Чому саме їжа? Тому що це базова потреба, тобто до відповідних практик були активно залучені всі, але разом із тим, не надто багато уваги було на них сконцентровано, їжа була начебто "сама собою", таке життєве тло. Авторка зауважує, що жоден совітський фільм не був зацензурованим через "неправильне" зображення харчування, тож цензори не звертали уваги на такі дрібниці. І справді, їжа в совітську добу виступала як не варта уваги дрібниця - наслідки цього ставлення ми відчуваємо досі. (Парадоксально, що дуже багато уваги та сил приділялося тому, щоб виховати в людей сприйняття їжі як не вартої уваги дрібниці).

Книжка складається з кількох розділів. У першому авторка досліджує питання престижної їжі і доходить висновків, які, мабуть, більшости з нас будуть вельми очевидні - але доходить їх цікаво, науково обґрунтовано та супроводжуючи свою розповідь багатьма подробицями, яких ви напевне ж не чули (їх так багато, що якісь точно стануть для вас новиною). Власне, той факт, що дефіцити були подекуди непередбачуваними, тобто ніколи не можна було сказати, який продукт стане дефіцитним, скажімо, за пів року, разом з травмою голоду призвичаїв нас робити запаси всього на світі, зокрема й не надто потрібного. І це стосувалося не лише продуктів; у мене вдома, скільки себе пам'ятаю, лежав шланг для душу: в магазині побачили й купили, бо ж коли зламається та треба буде, хрін знайдеш. Дуже довго в нас стояв мішок гречки, хоча в сім'ї гречку їли дуже мало. Зрештою я віддала його потай від бабусі.

Другий розділ присвячений їдцям і розповідає про гендерні стереотипи тих часів, пов'язані з їжею. Не буду розповідати про висновки авторки (вони цілком слушні), скажу про те, чого в неї не побачила й тому мені знову-таки цікаво, чи це моє локальне, чи в вас також таке було. В нашій ��одині (й від деяких інших жінок знаю, що не лише в нашій) "чоловічим ділом" було ночувати біля місця, де вранці мали щось "викинути". Наприклад, біля ринку, чи ветеранського магазину, чи "Берізки" (що вже не про їжу, але тим не менше). Щоб уранці встигнути "вхопити" товар, поки не набігли інші покупці. Одна старша жінка мені розповідала, що її чоловік у 60-70-ті роки так їздив ночувати під Бесарабку.

Третій розділ розповідає про "Інших". Спочатку це звучить загадково, але щойно починаєш читати, питання зникають: це про тих, хто виходив за межі "нормаль��их" совітських практик, наприклад, часто їв у ресторанах. Дуже цікаво читати цей розділ, бо виходить, що порушували "совітський стандарт" практик, пов'язаних з їжею, переважно ті люди, які порушували й інші правила, тобто номенклатура та злочинці. Це ще раз підкреслює, що в совітському суспільстві не було нічого випадкового, всі правила - писані й неписані, проговорені й такі, які виникли якось самі собою та особливо не усвідомлювалися, - були частиною єдиної системи. Навіть нейтральних правил бути не могло - вони витіснялися. Заідеологізовано мало бути геть усе.

Нарешті четвертий розділ досліджує зображення практик, пов'язаних із харчуванням, у кіно. І тут особливо чітко прослідковується еволюція уявлень про їжу, харчові практики та роль різних закладів у харчуванні людей. У фільмах 60-х років харчування розглядається як те, що може принести радість. Люди прагнуть смачної їжі, з цікавістю опановують нові практики - їдальні, наприклад. Разом із тим, їжею вони не перебирають і вдячні за те, що їм дають - але їжею насолоджуються. Вже у 80-ті роки ми бачимо, як та реальність, яку в 60-ті ще намагалися побудувати, зробила ручкою. Їдальні, ресторани, кав'ярні та інші пельменні з місць, де можна норм поїсти та зекономити час (і витратити його потім на трудові досягнення), перетворилися на небезпечні місця, де обов'язково отримаєш приниження, їжа буде несмачною, є ризик отруїтися. І всі розуміють, чому це відбувається: бо продукти крадуть. Адже звичайна совітська людина дуже обмежена в можливостях їх дістати, отже, люди, наближені до продуктових складів, є небожителями. Працівники їдалень - багатії. Працівники продуктових магазинів - найголовніші люди в суспільстві, від яких залежить, чи їстиме сьогодні конкретний Вася і що конкретно він їстиме. Ці наділені владою особи ставляться до тих, кого ми сьогодні називаємо клієнтами, як до холопів-просителів. Тому приниження стає звичайним ділом при "полюванні" на їжу.

Також у 80-ті роки бачимо вже остаточно оформлене ставлення до їжі як до "палива", яке абсолютно не зобов'язане мати смак, оскільки не є джерелом задоволення. Швиденько поїв що є - і ставай до роботи. Їжа як насолода, трапеза як розвага - це однозначно ознака нерадянської людини, багатія, що проводить життя у ледарстві. Щойно їжа стає смачною - нею починають обжиратися, закидати всі важливі справи лише заради того, аби пожерти ще і ще. (Такими показували, наприклад, українців, яким тільки й радості, що сало та ковбаса, і щоб смачно - а все інше байдуже). Разом із тим, це не призводить до скорочення витрат часу і сил на приготування їжі. Здавалося б, якщо харч - то неуникне зло, варто скоротити час, який витрачається на нього, і вітати напівфабрикати. Але ніт! Якщо ти не вбиваєш купу на часу на приготування (все вручну, техніка - це буржуйство!), а просто вариш пельмені, - ти непристосований до життя, інфантильний ледар. Це ще більше зміцнювало сприйняття їжі як важкого, марудного обов'язку, не пов'язаного з жодним задоволенням. Влада ще продовжувала рекламувати можливість "швидко перекусити" в буфеті чи кав'ярні, але всі вже розуміли, що це лише балачки. Адже та сама влада вчила ставитись підозріло до людей, які постійно харчувалися не вдома. Таким чином, просувалися тези, яки протирічили одна одній, а отже, кожна людина, яку б тезу не сприйняла як провідну, будь-якої миті могла бути зашельмована як "неправильна", "недостатньо совітська".

У книжці ще багато всього, я як травмована совком дитина можу довго про це говорити. Треба спинитися :) Мушу ще зауважити, що мене дуже засмутила робота коректора. Таке враження, що він загубився в цих наукових нетрях і не подужав текст. Принаймні, в книзі є навіть незакриті дужки, я як коректорка скажу, що не помітити їх доволі важко.

[Zoreslava Ninovska · Rating 4 out of 5]

Це було пізнавально. Ні разу не ностальгійно, оскільки як дитя 90-х я памятаю багато з описаного авторкою негативу, типу блат, дефіцит, талони, черги, нескінченні городи в селі, основа харчування сім"ї - картопля у всіх конфігураціях. А от смак магазинних харчів на ті часи вже був не дуже прекрасний. Трохи більше я очікувала від розділу про кіно, він вийшов занадто лаконічний, хоча основні питання зачепив. Загалом, незважаючи на "мозкодробильний" стиль викладу, книжка цікава й корисна. Я б ще такого почитала. Не втримаюсь і процитую кілька фрагментів книжки (навіть ті, що цитують інших дослідників), які мене зачепили особливо:
"Микола Рябчук справедливо зауважує, що село було перетворено у внутрішню колонію, на "аналог третього світу" відносно міського "першого"..."Навіть здійснене за Хрущова розкріпачення колгоспних селян...не змінило загальної дискримінаційної ситуації. Село - "невидиме" й "невраховане" в концептах "стабільності", "споживацької революції"- продовжувало бути джерелом "нещадного економічного визиску, безжальної економічної експлуатації й трудової міграції на брудні, небезпечні та малооплачувані міські роботи".
"Одним із перших українських "Океанів" був сумський- відкритий у вересні 1975 року....Прилавки були прикрашені плакатами на кшталт "Луфарь, бельдюга, прістіпома - украсят стол любого дома." або "Дєд і баба не старєлі- вєдь оні макрорус єлі".
"Отже, "поживний" соціалізм вигравав у капіталізму не в метафоричному, а в цілком реальному змаганні. Відкриваючи розділ, присвячений болгарській кухні, укладачі повідомили читачів про змагання, яке одного разу влаштувало британське телебачення: "Перед камерою падають два томати, один італійський, один болгарський. Перший розбивається, ударяючись об підлогу, болгарський залишається цілим і неушкодженим. Так було доведено, що один помідор від іншого різниться. Томат-переможець був з ящика "Плодекспорт".
"Похід по магазинам із чітким списком продуктів/товарів був неможливий. Ілья Утєхін називає процес закупок "еврістичною пригодою": купувалося не те, що було потрібно, а те, що "дають".
"Ігор Клех справедливо зазначає, що вживання сала, любов до нього формували не тільки харчові практики, а й встановлювали символічні кордони відмінності: від північних російських сусідів, холодні погодні умови життя яких не сприяють розведенню свиней, та від ісламського світу, де свинину не вживають. Сало "вестернізувало" українську кухню, наближаючи її через Польщу, Чехію до культури німецьких ковбас та шинок, до італійського сала й "мармурових беконів". Воно відігравало роль кістяка цивілізації, до котрого радянська/російська кухня не мала стосунку. Глузування із сала та "салоїдів" у цьому контексті мало глибокий політичний зміст."

[Ганна Довбах · Rating 5 out of 5]

Книжка, яка починається провокативним питанням сучасним дорослим жінкам: «Що ти особисто любиш їсти, що тобі смакує?», і яка закінчується пасажем про те, що совєцьке морозиво так часто згадується в ностальгії, бо це «невеличка шкідлива холодна здійснена мрія…смак вибору, смак свободи, який не розпізнавався як свобода, оскільки мало хто з радянців знав, якою вона є…» #совєцькілюди
Науковий аналіз, який читається на одному диханні, і дає новий спосіб побачити совєцькі репресії харчуванням, перетворення їдців на тих, хто має їсти, щоб краще працювати.
Авторка зосередилась не лише на системах совєцького постачання продуктів харчування, і того, як жінки мали перетворитись на «господиню, яка добуває їжу» в умовах жорсткого дефіциту, на харчовій корупції і ієрархії. Додатковий цікавезний аспект аналізу - як їжа показана в тому совєцькому кіно, яке безкінечно крутили по колу на телебаченні, все повторюючи і нормалізуючи систему харчування.
Їжа розглядається тут не тільки як ознака пізньорадянської споживацької революції, а й як один із потужних механізмів соціальної інженерії та (само)примусу.
Ось лише кілька цитат для наснаги:
«Тоталітарний і колоніальний дискурси в радянському кіно спрацьовують не прямо: їхні послання «зашифровані» у позбавленому смаку «режимі споживання», глузуванні чи критиці тих, кому смачно, у виховних практиках «молодого покоління», яке мало навчитися «їсти що дають» (с.360).
Не тільки дефіцити, брак продуктів, черги, а й сам процес споживання їжі як корисного «палива» демонстрував/формував «індивідів», позбавлених смаку й вибору задоволення від смаку, а разом з тим - прозорих для реалізації будь-якої владної задачі. Але специфіка ситуації полягає в тому, що представники влади також були/репрезентувалисч частиною колективного тіла, позбавленого опції смаку. Ім також бракувало смакових уподобань, а соціальна значущість будувалась на доступі до їжі, до насиченості в будь-який час (с. 361).
Українські їдці завжди жили в очікуванні, що терор голодом може повернутися знов - це сформували структуру продовольчих страхів, панік і заборон: робити запаси, все доїдати, за можливості їсти багато, повнота як успіх, вирощувати своє і не довіряти общепиту.
Неймовірна робота! #щастящодня від #моєчитання

[Tetiana Savchenko · Rating 4 out of 5]

Непогана, але варто мати на увазі, що це наукова література. Пів сторінки будуть займати переважно посилання. Звісно, вистачає й наукової води))

Мені найбільше зайшов останній розділ про саме відображення їжі в фільмах, відчувається якась новизна, багато цитат. Все інше більш загальне.
Варто видати цю книгу повторно в більш популярному стилі, наприклад, в Віхолі, це прям їхня тема.

Якщо ще додати qr-коди на фрагменти фільмів, то буде взагалі топ. Бо посилання, то ніхто не буде витрачати час.