Sunday's child

Romantrilogin #2

by Ingmar Bergman

English (translation)Original Swedish

Genres: Fiction, Scandinavian Literature, Film, 20th Century, Swedish Literature, Literature, Novels

128 pages, Paperback

First published October 20, 1989

About the author

Ernst Ingmar Bergman was a nine-time Academy Award-nominated Swedish film, stage, and opera director. He depicted bleakness and despair as well as comedy and hope in his explorations of the human condition. He is recognized as one of the greatest and most influential filmmakers in cinematic history.

He directed 62 films, most of which he wrote, and directed over 170 plays. Some of his internationally known favorite actors were Liv Ullmann, Bibi Andersson, and Max von Sydow. Most of his films were set in the stark landscape of his native Sweden, and major themes were often bleak, dealing with death, illness, betrayal, and insanity.

Bergman was active for more than 60 years, but his career was seriously threatened in 1976 when he suspended a number of pending productions, closed his studios, and went into self-imposed exile in Germany for eight years following a botched criminal investigation for alleged income tax evasion.

Reviews

[Ksenya]

Знала про Берґмана небагато. Один із найвідоміших режисерів. Швед. Має унікальний стиль. Мала спробу читати його іншу прозу, емоційно не зайшло. "Недільне дитя" взяла до Швеції, як тематично-географічне читання. Люблю таке добирати. І це був постріл у ціль! Це дуже ніжна, по-скандинавському стримана книжка про дитинство. Різноманітне, тепле і дощове, із суворим і дивним батьком, дбайливою матірю, злим старшим братом, місцевими інтригами (бо це село), чарівною провінційною Швецією. А історія ця від імені самого маленького Берґмана, недільного дитяти... За місцевими переказами ті, хто народилися в неділю більш чутливі, схильні до фантазії, їм можуть ввижатися привиди і подібне. Вже в процесі читання зрозуміла, що і сама недільне дитя. Це зробило текст ще більш близьким. Елегійна, не пуста, дуже кінематографічна (і не дивно) історія про декілька, зовсім не випадкових епізодів із дитинства одного із найсамобутніших режисерів. Щиро раджу).

[Yuliya Yurchuk]

Мені дуже сподобалася ця книжка, в якій Берґман розповідає про одне літо зі свого дитинства. Вражає, наскільки він сам у багатьох речах повторив долю батька, і саме в тих моментах, які його так дратували і через які він часами ненавидів свого батька. Я весь час згадувала мемуари дочки Інґмара Берґмана, в яких вже вона з докором і нерозумінням згадує свого батька. Важко звільнитися від свого минулого, як не старайся.

[Nika]

Трохи специфічніша книга за "Довірливі розмови". Це автобіографічна розповідь-сповідь-спогади про декілька літніх днів з життя малого Пу. Його переживання, реакції, почуття на стосунки у сім'ї, на кризи між батьком та матір'ю. Ситуації вражають глибиною, коли не потрібно зайві пояснення - Берґман просто занурює тебе в історію і не вільно стаєш учасником всіх подій, а не просто спостерігачем. Сильно та дико емоційно

[iva°]

ingmar bergman, poznatiji kao filmaš, napisao je ovu poetičnu autobiografsku knjižicu u kojoj se vraća u svoje tijelo i duh kao osmogodišnji dječak imenom pu i ponovno proživljava (i pokušava si, 75 godina kasnije, objasniti) svoje korijene i temelje, ali prvenstveno svoj dualistički odnos prema ocu koji je isprepleten divljenjem i ogorčenošću, ljubavlju i mržnjom, čežnjom i prijezirom.

kroz oslikane crtice iz djetinjstva - dječje igre, obiteljske drame, stvarnost pomiješanu sa snovima-noćnim sanjama, bergman istovremeno ratuje i pomiruje duhove prošlosti kao da pokušava sebi i nama objasniti otkuda dolazi, iz koje je klice izrastao. i dobar je u tome... jako dobar. posjeduje onu jednostavnu dubinu kojoj se osobno divim i koju smatram da je teško postići a da se ne ode u pretencioznost, kvazimudrost i šund filozofiju.

ovdje nećeš saznati ništa o njegovom redateljskom ili scenarističkom opusu, ovo nije autobiografija koja bi vodila kroz dekade stvaranja i uspjeha; ovo je reminiscencija na jedno ljeto kroz koji je uspio dočarati brige, radosti i nevolje svog tadašnjeg djetinjeg života... a sve je, možda, najbolje istočio u ovih nekoliko redaka:
"sad treba iskoristiti priliku i pitati. i pu pita, a kad ne dobije odgovor, pita još jednom: kad ću umrijeti? urar razmišlja, a onda se puu učini da čuje šapat koji je tako nejasan i promukao zbog tih krvavih usta i ukočenih usnica: stalno. odgovor na pitanje je: stalno."

divno. skoro pa sam zaboravila da umiremo stalno. hvala, ingmar.

[Lidija]

Veliki majstor Ingmar Bergman, u svakom smislu.
Rijetko se rađaju ovakvi ljudi (bili rođeni u nedjelju, kao on, ili ne, ali kad se već kaže kako su posebni, onda su "nedjelj(i)na djeca" baš posebna) i njihove talente teško je zbrojiti (i nabrojiti).
Jedan od najdražih mi redatelja, a sad, nakon pročitane ove knjige, klanjam mu se i kao divnom piscu.
Da, veliki majstor, zaista.

[Liubov Peretiazhko]

Прозора, добра, світла й сумна історія про дитинство та стосунки з батьком. Можна зазирнути в спекотні літні вихідні, щоб трохи зігрітися.

[Archibald Tatum]

A jelek szerint nem okozott gondot Bergmannak az írás sem. Szép szöveg, és érdekes a koncepció is, Bergman a nyolcéves Pu, hol én, hol ő. A dráma az apa alakja, kórkép, azt hiszem, sok ilyen apa van, legfeljebb hogy Svédországban, ebben a különös országban, ami lelki szemeim előtt a makettek barátságosságával jelent meg olvasás közben, sajátosabb, kulturáltabb, intelligensebb a máz. (Egyébként sokszor az az érzésem, Skandinávia mintha előrébb tartana az evolúcióban, mint a világ többi része, beleértve az angolszászokat is.)
Talán jobb megvilágítani egy párbeszéddel. Nem azt állítom, hogy ilyen nincs máshol, hanem hogy a hangnem, a mémek sorozata és a viszony, ami abból kirajzolódik, annyi skandináv műben felbukkan, hogy egyenesen a kultúra lenyomatát érzem benne. Apa beszélget a nyolcéves fiával, 1926:

„–Apa miért nem szeret velünk lenni Dufnasban?
– Bezártnak érzem itt magam. Nem tudom, érted-e, mire gondolok.
– Nem.
– Nem vagyok a magam ura. Nem én döntöm el a dolgokat.
– Nagyanya dönti el?
– Talán így is lehet mondani.
– Ezért gyűlöli apa nagyanyát?
– Gyűlölöm?
Apa leheletnyi mosolyra húzza száját, és összekulcsolt kezét nézi.
– Dag szerint apa és nagyanya gyűlöli egymást.
– Nagyanya és én sok mindenben másképp gondolkodunk. Igen, szinte mindenben. És ezért dühösek vagyunk. Ezt meg kell értened.
– Igen.”

Egyébként meg, természetesen: miből lesz a cserebogár?

[Наташа]

Pročitah u dahu!

Dan je, istini za volju, baš pogodan za čitanje - kišovito i nestabilno vreme, idealno za uživanje u slovima.

Prvi deo trilogije je na mene ostavio jači utisak, ali je i drugi deo dobar - apsolutno vredan čitanja.

Autor nije romanopisac, niti se kroz slova nazire nezasita potreba scenariste da bude književnik, naprotiv.. Oseća se nedostatak literarne dimenzije, ali isti biva uspešno nadoknađen dubokim smislom napisanih rečenica.
Hoću da kažem: Jedan književnik bi, imajući ovakav materijal isped sebe - ili ovakvo lično iskustvo - napisao kvalitetniji roman, možda (?).. No, Bergman je uspeo u nameri da nam približi život svoje porodice.. I meni se način na koji je to učinio dopada..

Prelazim na treći deo trilogije (čija mi se tematika čini kao vrlo zanimljiva). 😊

[Sofia Deichakivska]

Дуже літня книжка.
Про дитинство з його жорстокістю і любов’ю. Про сім’ю і стосунки з батьками. Про людей, розуміння себе й інших.

[Cherniakhivska]

для мене це гнітюча книжка, з анотації і відгуків чекала чогось легшого і приємнішого.

[Marysya]

Цей твір Бергмана не лише психологічний, але й дуже натуралістичний! Я вже з нетерпінням чекаю на наступні переклади його творів у ВСЛ. Ще один мій автор :)

[Francisca]

Ingmar Bergman nos descubre su infancia y su familia. Nos descubre la belleza por las cosas y leerle es así una extraña sensación de felicidad.

[Paula]

Empecé este libro en el tren que va de Bilbao a Gibaja y seguí leyéndolo hasta terminarlo en una casita entre las montañas algo más pequeña y bastante mejor pensada que la casa de los veranos de la infancia de Bergman. Era también la casa de los veranos de mi infancia y durante ese viaje me bañé en el río, recogí fresas silvestres y creí en que los niños de domingo pueden ver fantasmas. No puedo explicar lo bonito que fue leer esta obra precisamente allí.

"Las ventanas mal ajustadas aullaban y gemían y las cortinas se agitaban con tristeza".

"El sol se ha ocultado detrás de la casa dejando la galería en una sombra azulada. Susurros en los árboles, crujidos y chirridos en los añosos troncos del cerezo".

Ese fragmento en que Pu deja atrás la imagen de la realidad que creía dominar y comienza a explorar el espacio sin límites que es el mundo adulto....me lo leí como cinco veces y todas ellas podría haber llorado. Sesenta y cuatro años después Bergman reconstruye ese momento y adivina la conversación que mantuvieron sus padres aquel amanecer "gris y móvil, lento, lento".

"La imagen de los padres se graba en su memoria a pesar de la débil luz. Recuerdo la imagen. Puedo verla ahora mismo o en el momento que desee, puedo recordar lo pavoroso de su distancia y su inmovilidad".

Y luego los saltos al futuro donde aquel verano de infancia se resignifica. Y sobre todo la relación con su padre.

"Están sentados juntos pero separados por unos dos metros. El rocío se evapora, un camino de niebla se levanta sobre el río, el día va a ser caluroso".

Al final le pide perdón, "ahora, hoy, en este instante", y termina el libro con un fragmento aparentemente insignificante de verano en que después de todo entendemos que también el pasado la historia y todos los años que siguieron están pidiendo perdón y reescribiéndose. La literatura hace cosas asombrosas.

[Nastya Podhorna]

Книга мені сподобалася натуралістичними описами повсякдення - чим діти займалися, наскільки жорсткими вони були, наскільки спокійними були "гігієнічні норми". Дуже гарно описана природа, красиві картинні описи "кадру". Головна тема стосунків батька та сина мене особисто не настільки зачепила, як невдалий шлюб, у якому жінка провела нещасне життя, а чоловік лише по її смерті дізнався, що щось було негаразд

[Pablo Reyes]

Bellísima segunda parte de la trilogía 'Mis padres' de Bergman. Condensa en muy pocas páginas y en un escenario y momentos muy concretos toda una relación del autor con su padre. Entiendo por qué a Karl Ove Knausgard le gusta tanto, ya que tanto la tercera parte de 'Mi lucha' como su novela 'En primavera' son intentos no tan perfectos de transformar la memoria concreta de la infancia en una gran historia familiar.

[Victoria Unizhona]

Цікавий в плані розуміння автора і його творчості. Як його дитинство, стосунки батьків, та віра - формувалися. Це як спостерігати за народженням режисера - дуже пізнавально.

[Camilla]

Ingmar Bergman is, with his father, one of Sunday's children. In America, it is said that the child born on Sunday is happier than other children. Not so in Sweden--they are said to be sensitive, holding special gifts that include the ability to see the dead. Bergman, a true genius, writes a tale of a summer spent in a run down old house, but as a novel. He is referred to as Pu as a child, Ingmar as an adult; I will use the separate names to distinguish in my review.

Pu is a small child, eight years old, profoundly afraid of his parents separating. He witnesses conversations that confirm his fears, freezing him. His brother Dag is rather cruel to him, and he prefers to hold his sister or play dolls with her. He is a sweet, sensitive child who doesn't want his world to fall apart. He wants to use his gifts as Sunday's child to go to a spot where a watchmaker committed suicide and ask him when he will die. This actually happens in a dream; the answer is "Always."

Death is a common theme in the book. Maj, a sort of nanny/maid that Pu is very fond of, kills herself in a river a few years after the book takes place; Pu also sees another dead body float up. Pu often wishes people are dead, but when he thinks they are he is panic stricken. It goes deeper than simple events, though. Ingmar's father is dying in a "flashback to the future." As a priest, he should put his faith in God, but he seems to have lost his faith; he is afraid, and Ingmar is also a bit afraid.

Faith also plays an important role. Pu goes on a trip with his father, who is to give a sermon on the Day of Transfiguration. Pu states angrily that anyone who believes in God is stupid, because he feels God has been cruel to him. Perhaps he really thinks this, but it is more likely a small, childish outrage he doesn't mean. And, perhaps most importantly, as old Mr. Bergman is dying, he takes his son's hand and tries to bless him, the living and well.

Sunday's Children is really about Pu/Ingmar and his relationship with his father. Pu loves his father, and it is clear his father at least likes him more than his other son. He is fond and smiling, but suddenly he will violently hit his children, terrifying them in his rage. It makes Pu want to cry. Ingmar tries to tell his father this when he asks what he had done wrong, but his father insists he was quite mild-tempered. Perhaps because of this, Ingmar feels very little when the man dies, despite some truly tender moments together as Sunday's Children.

For such a little book, Sunday's Children really packs a punch. It's a bit slow in the beginning, but it sets the mood properly. The writing style is so easy to visualize that you can picture the book as an Ingmar Bergman film. I would highly recommend this book to anyone who enjoys deeply touching literature, or books about faith or family.

[Nile]

On reading this you get a real grasp of just how much of Bergman's work is grounded in a handful of personal experiences. As you read on and on you see various sources bubble up, and we know off page, those moments built and flowed and poured into estuaries that fed his vast filmographic sea. For that reason any fan of his films should really take the time to read this for insight into his films.

As a work in its own right it's an interesting memoir and look into the mind of a child. Bergman paints a vivid picture of the torments of childhood and the quiet inner world, punctured by older siblings, parents, odd extended family, and other orbiting adults. Parts are very knowing and not in obvious ways, either. Small accurately captured childhood feelings you'd forgotten about, described and brought back to you.

[Kat]

Although the story happens over the course of summer, it was still very cozy for me to read it in autumn somehow. I guess the author was very descriptive about the surroundings and atmosphere, which made me very warm and miss Sweden. There are a lot of detail depictions of the environment and settings, which, I can imagine, can be quite boring for some people, but I didn’t mind.
I think it was very interesting to read how author was writing about himself as a little boy and referring to him in third person. In old Swedish folklore, a child born on a Sunday was believed to be uniquely blessed with supernatural gifts. They are more sensitive or perceptive, I believe. I am not a Sunday Child, but I could see myself in little Pu, who was picking up a lot of social hints as a kid.
In my opinion, writer described in a perfect manner the unreliable parent, who sometimes also gives you crumbs of warmth and love. I loved also reading flash-forwards about his relationship with father as an adult.
Very touching story with a neat way of delivery.

[Joanna Slow]

„Niedzielne dziecko” to historia dwóch dni pewnego lata, gdy mały Ingmar Bergman (Pu) ma 8 lat.
To mocno filmowa opowieść, dzięki użyciu czasu teraźniejszego i działających na wyobraźnię, bardzo plastycznych opisów osób i miejsc.
Domknięta trzema wydarzeniami z okresu po śmierci matki reżysera, pozwala uchwycić zmieniającą się relację Bergmana z ojcem i niełatwy związek pomiędzy jego rodzicami.
Bardzo przyjemna drobnostka (raptem 100 stron), atrakcja przede wszystkim dla fanów wielkiego reżysera.

[Mariana Semenyshyn]

Bergman, as always, reaches my heart: deeply, precisely and unexpectedly emotionally.

[Pino Sabatelli]

#fallabreve: Vita di Pu (semicit.)

[Iva]

Prekrasno napisana crtica iz djetinjstva, jedno ljeto, odnos s tatom, odnosi u obitelji... draguljčić :)

[Fatima Sheriff]

Found this at the library and I was enamored by the title and intrigued by the fact Bergman wrote novels. Turns out this is the second of a collection so I shall have to seek out the others. Reminded me of The Summer Book in the descriptions of rural, ramshackle Nordic summers, but here the family dynamic is far busier, and Pu has an imagination that runs wild. There's even a dream where he hallucinates a knight playing chess with the devil! Bergman uses time in surprising ways, just when you're used to the linear diary of this summer, he interjects with hindsight, and in a few scenes, brings the narrative into the present.

[Shelley]

I have to admit for the first part of Sunday's Children, I was bored because the story dragged. I was wondering where the story was going because it seemed like a whole lot of nothingness was going on. As I’m reading, these questions were going through my head: Would it ever pick up? When was something going to happen?

It's a short story of only 153 pages. It's full of descriptive scenery's that you can vision easily in your head as you are reading along. Once I got passed the slow part, and as I read more, I started to appreciate it more.

The story behind the title of the book, Sunday’s Children is, “children born on Sunday are said to have special gifts of sensitivity, imagination, and clairvoyance, including the ability to see goblins and ghosts.” Pu, a Sunday’s child is 8 and his brother Dag is 10 who is cruel to Pu. His father is a Pastor, who is an abusive husband and father. His mother is very unhappy and wants to leave him, but it’s a time when it’s not really acceptable, let alone being a wife of a Pastor. Pu parent’s rent Pastor Dahlberg’s ramshackle house for the summer. It’s very close to his grandparent’s place, a place they have always stayed at every summer until that summer. It’s not until further along that we are brought into “today” with Pu. His father is in his 80’s and dying. Pu visits him. This story is flashbacks to that summer, and leads up to his tale of the journey he and his father take to one town via bicycle and boat, where his father is going to preach.

There are only 3 chapters. I found when the new chapter began, it was an odd place for one to end and the other to begin. It was in the same scene.

I found there were quite a number of random things that happened in this story I really didn’t necessarily ever want to read about. Like when Pu’s Aunt was having a bad case of diarrhea (go into quite the description of it), when Pu was having a poop, or when Dag was forcing Pu to eat a worm – I’m reading all these scenes while I’m eating my breakfast and lunch! Yuck!

I could give it no more than a 3.

[Gláucia Renata]

Comprei esse livro há muito tempo e bem por acaso ao me deparar com ele numa livraria de um cinema com programação mas alternativa, menos comercial.
A edição é portuguesa e trata-se de um relato autobiográfico, onde Bergman narra um período de sua infância que ficou marcado pelos desentendimentos entre sua mãe e seu pai, um pastor bastante severo no trato com os filhos. Faz também alguns relatos do futuro, relembrando seu pai já velho e doente, tentando resgatar o momento em que ele passou a ser um estranho. Simples e tocante, acabou me despertando a vontade de ler sua autobiografia: A Lanterna Mágica, descrita na sinopse como arrebatador.



HISTÓRICO DE LEITURA


"Olho para ele e penso que devia esquecer, mas não esqueço. Devia perdoar, mas não perdoo nada. Podia ter sentido um pouco de afeição, mas não consigo sentir nada. Ele é um estranho. Nunca vou sentir a sua falta. Não me refiro pessoa que está morrendo lá dentro. Na verdade, não o conheço, mas aquele homem, que desempenhou um papel na minha vida, já está esquecido e já partiu. Não, não é verdade. Gostaria de poder esquecê-lo."

"Para mim, o ódio pelo meu pai era uma doença estranha que há uma eternidade tinha feito sofrer outra pessoa - não a mim."

""Sabes, Pu, querido, a velhice é um inferno. E depois morre-se o que também não tem graça nenhuma. E toda a gente ficará aliviada e herdará uma pequena soma e alguma mobília. E dirão: Foi bom para a velhota que ela se fosse finalmente. Nunca se importou com ninguém, por isso estava sozinha! A verdade é que morreu de tanto comer.""

"Noé também não era um construtor qualificado, mas apenas um piloto de uma barca no Eufrates, bem-humorado e um pouco bêbado. Mas o Senhor tinha-lhe dado a faculdade de visionar, e ele tinha construído um barco espaçoso que iria passar por grandes dificuldades."

"Lembro-me que a Avó e o tio Carl criticavam ambos a nossa casa de verão, mas por diferentes razões."

[Oleksandr Fediienko]

Діти, народжені у понеділок – добрі, у вівторок – непосидючі, у середу – кумедні, у четвер – щасливі. у п’ятницю – з королівською вдачею, у суботу – грайливі. Народжені у неділю вміють бачити привидів.
Саме у це вірить восьмирічний Пу, який народився у неділю, о третій ранку. Влітку разом з родиною він мешкає в шведській глибинці. Його дитинство нагадує будь-яке інше. Він любить маму, поважає тата, над ним знущається старший брат. А ще, в цей літній день, про який ідеться в кіноповісті, Пу замислюється про смерть. Він її боїться, але ж йому як недільному дитяті належить бачити привидів, чи не так?
На жаль, його тривожить не тільки смерть. Він вже достатньо дорослий, щоб усвідомити, що шлюб його батьків тримається на хисткому фундаменті. Батькові обриднули постійні втручання тещі в їхнє життя, і це його злить. Незважаючи на те, що сам він пастор, покликаний нести Слово Боже, у гніві він страшний. І в такі моменти Пу його ненавидить.
Берґман-режисер і Берґман-письменник нерозривно працювали в парі. Зі сторінок книги ми стежимо за Пу, наче з телеекрана, камера прихована то в кущах біля вбиральні, то за спинами парафіян на проповіді. Вона також зачаїлася десь в батьковій кімнаті, коли через багато років той готується померти. Ерік Берґман, колишній пастор, відверто розмовляє з сином про минуле. Інґмар Берґман – вже давно не Пу – згадує дитинство, згадує ту лють і силкується забути того батька, якого не любив, дивлячись на того батька, якого ніколи не знав.

[David Fuentes]

Es curiosa la vida como a veces entras de sopetón y sin saber nada de algo para acabar encantándote. Suelo pensar que soy un lector bastante monotemático, solo leo libros de fantasía y las únicas obras de ficción más atadas a la tierra que leí fue cuando iba al instituto, a veces esto me mortifica un poco. Empecé este libro con cautela, he tardado un mes en leerme un libro que se lee en, como mucho, dos tardes. Lo he leído en dos tandas y también lo he entendido en esas dos mitades. Cuando lo empecé precavido y sin saber a qué me atenía, y la segunda mitad, del tirón.

Entrando ya al libro en sí, lo que mejor puedo decir de él es que me he sentido muy interpelado. Veo en la niñez de Bergman un tanto reflejada en la mía, yo no vengo de buena familia como él, claro, pero si tengo un hermano mayor que me chinchaba y con el cual siempre estaba a la gresca. He sido un niño distraído y raro al que la gente no entendía muy bien. Al crecer también me puedo ver reflejado en su padre tanto en la adultez como en la vejez. He sido un hombre que no ha sabido corresponder el amor que recibía ni dar el amor que correspondía. Y por último he sido un hombre que ha recapacitado de todo ello cuando ha sido demasiado tarde como para arreglar las cosas que no había sabido o querido hacer.

Obviamente yo lo encapsulo en una edad más temprana y en la que todavía me queda mucho por vivir, aún así, siempre es positivo que una obra te ponga frente al espejo de la masculinidad. Todos nos repetimos mirando a ese mismo espejo que no queremos repetir los errores de nuestro padre y, algunos otros, no tenemos una relación nada sencilla con el nuestro padre como le ocurre a Bergman.

Me ha gustado como ha conseguido plasmar la lógica con la que a veces ven el mundo los niños. Todo muy crudo, casi puedes sentirte en su misma piel. La visión de su familia, de su padre, las conversaciones con este de niño como de adulto... Una obra cruda pero muy necesaria y recomendable. Veré con muchas ganas sus películas.

[F J Gilbert]

I really enjoyed this second installment of Bergman's autobiography, which is about his experiences as an 8-year-old staying at his parents' dilapidated country house in Sweden, and the tensions between his mother and father. It is very evocative, full of the sounds, smells, tastes of childhood and nature. There's an earthiness here and a pessimism; there is a very poignant description of an aunt's terrible stomach problems and her painful trips to the outside privy. The flash forwards in time are very effective with descriptions of his harsh, religious father being juxtaposed with accounts of the father's dying days. The book really enriches films like 'Waiting Women', 'Wild Strawberries' and 'Smiles on a Summer Night'.

There are a number of standout scenes in the account which really have the power of Bergman's best cinematic scenes. These are for me:
The account of Pu (the Bergman alter ego) being forced as an eight year old to eat a worm by his sadistic 12 year old brother Dag for some money, and then being denied it.
Pu listening to his parents arguing about whether to split up, and the child's agony over this.
The description of Pu's trip with his father to preach on a Sunday, crossing by ferry over a river, and arguing with the child of the church minister, a horrid boy with eczema, about whether there is a God.
The flash-forwards to the descriptions of the father dying, and the very different perception his father's carer, and I assume lover, Sister Edit, has of the father.
The accounts of the fear the father instilled in the children and his wife.

While it is not a perfect work of prose, it worked wonderfully well in tandem with the films.

[Tõnis]

Väga ilus raamat.

Paar aastat tagasi lugesin Bergmani "Erakõnelusi", millest kirjutasin siia samuti viie tärni review. Kui "Erakõnelused" olid Bergmani emast, siis "Pühapäevalaste" keskne tegelane on isa. Kirjeldatakse lapse silme läbi paari päeva mingil 1920. aastate südasuvel, kui tulevase filmikunstniku laiendatud perekond maamajas suvitab. Nende päevade jooksul ei juhtu õieti midagi, kuid tekst on tihedalt täis mälestusi, aistinguid, tundmusi, tegelasi, mängu, rõõmu, kurbust. Lugedes tekkis tunne, et tekst on elusam ja rikkam kui elu ise. Kõige olulisem on mõlema raamatu puhul kirjeldamatu – mingi karge, põhjamaine tundlikkus, tahaks lausa öelda erootika. See on millegi ütlemata jätmine, inimese igavene läbipaistmatus, avatus loodusele, valu paratamatus... Ei, ma ei oska seda sõnastada. Kui kaht Loomingu Raamatukogus ilmunud vihikut võrrelda, siis esimesena soovitaksin siiski "Erakõnelusi", milles kujutatud Bergmani ema oli lihtsalt nii ilus ja traagiline. "Pühapäevalaste" isa on samuti traagiline, aga siin on see rohkem sordiini all, vihjamisi, vaikimisi, sest lapse maailma mahub palju kõike muud.