У своєму останньому зверненні Скотт запевняє, що провал його виправи спричинений не поганою підготовкою, а лиш тим, що їм страшенно не щастило.
З другим твердженням можна погодитись, адже негода, якої не знали ані попередники, ані навіть Амундсен, який стартував до полюса за якихось триста кілометрів на захід від Скотта, справді сильно вплинула на швидкість руху. На шляху до полюса їм довелося чотири дні простояти на місці у заметілі, а на зворотному шляху така сама страшна заметіль і мороз -40 зупинили Скотта і рештки його загону у таборі, в якому вони зрештою й загинули. У таборі, від якого залишалося якихось 11 миль до заготованого наперед табору з великим запасом продуктів, де на них уже чекав, як і було заплановано, зустрічний загін, який допоміг би їм дістатися до берега. 11 нещасних миль їм не вистачило, аби врятуватися. Якби не довелося так довго перечікувати негоду, їм би все вдалося. Забракло одного дня ходи.
Не щастило їм – це правда. Але вірити Скотту, що вони були готові до виправи так добре, як це тільки було можливо, теж не можна. Бо проблеми з організацією почалися ще на етапі вибору місця висадки. Амундсен, наприклад, висадився на 60 миль ближче до полюсу. Такої фори Скотту вистачило б надлишком, аби повернутися живим і майже здоровим. Але ні. На відміну від Амундсена, який весь шлях здолав на їздових собаках, Скотт, послухавшись Шеклтона, вирішив, що собаки для цього непридатні і взяв поні, на яких дійшов тільки до льодовика, а вже останню тисячу кілометрів до полюса (і, ясно, всю зворотну дорогу) вони йшли пішки, тягнучи на собі сани із припасами. З такою підготовкою як можна було розраховувати на успіх?
Та й не кажучи вже про пригоди в Антарктиді: «Терра Нова» ледве не затонула на другий же день після виходу з Нової Зеландії, а потім значно повільніше, ніж можна було очікувати, просувалася крізь смугу криги за полярним колом. Не порівняти із «Фрамом» Амундсена, який збудували саме для полярних виправ. Поні виявилися не готовими до такого клімату і стали дохнути швидше, ніж від них цього чекали. Те саме із собаками. Моторові сани якийсь час показували ознаки життя, але вийшли з ладу досить скоро, не давши відчутної користі.
Амундсен у своїх мемуарах описує, що їхній успіх однакової мірою залежав від гарної підготовки і від удачі. Скотт своїми щоденниками показує, що його провал рівною мірою був спричинений поганою підготовкою і невдачами.
Повною несподіванкою для мене стало, що команди Скотта в його антарктичних виправах на «Діскавері» (1901-1904) та «Террі Нові» (1910-1913) видавали найсправжнісінький часопис, який, як і годиться порядному англійському журналові, назвали «Таймс». «Саут Полар Таймс». За весь час випустили дванадцять номерів, які нещодавно в Англії навіть видали одним томом. Цікавий, мабуть, взірець хроніки.
Але загалом читати було важко. І не стільки через те, що це ж щоденник, а не мемуари (тут дуже багато буденних записів про температуру, тиск, якісь незначні події, які повторюються щоденно і встигають набриднути), скільки через розуміння невідворотного кінця. От ти читаєш, як вправно Отс обходився із тваринами, але ж знаєш, що ще от-от і він, знеможений, скаже товаришам останні слова: «Я піду прогуляюсь. Може, трохи затримаюсь».
Щоразу хочеться вірити, що ну от цього разу Брюсу Віллісу точно не доведеться підривати астероїд вручну, і він повернеться додому живим. Але він щоразу тисне на кнопку й каже: «Ми виграли, Ґрейсі». Те саме відчуття було й тут. Ти знаєш, що вони натиснуть на кнопку. Знаєш, що Еванс загине ще на льодовику, що Отс піде в мороз, аби не обтяжувати загін і дати йому хоча б якийсь шанс на повернення. Знаєш, що Скотта, Вілсона і Боверса за вісім місяців знайдуть скрижанілими в їхньому наметі. Але все одно отой черв’ячок підточує: може, цього разу буде інакше?
Ні, не буде.
П’ятеро полярників щоразу гинутимуть на зворотному шляху з полюсу. І щоразу Скотт тремтливою і знесиленою рукою виводитиме останні слова щоденника: «Бога ради, подбайте про наших близьких».