У романі Миколи Шанти, представника найдавнішої української діаспори – бачванських русинів, що живуть на теренах колишньої Юґославії, подано панорамну картину життя цієї спільноти в бурхливому ХХ столітті; через призму русинської громади читач має змогу побачити історичне тло воєн на Балканах та поставити перед собою віковічні питання про людську гідність і мораль, про долю особистості, яка не з власної волі опинилася поміж двох вогнів ворогуючих націоналізмів.
Що буде, коли хорватське військо почне здаватися? Хорвати не довіряють мені, бо я не хорват, а сербам я, знову ж таки, буду підозрілим, бо я не серб. Ех, така вже доля в русина. Ніде ти не в своєму домі, ніхто не вважає тебе своїм. Завжди в тобі бачать якогось шпигуна, зрадника, ворога. І одні, і другі. Для чого ж переселилися ті наші нещасні пращури у цей балканський котел? Те, від чого втікає одне покоління, все одно наздоганяє наступні покоління. Рости там, де тебе посіяли – і хай діється воля Божа.
І одним, і другим заважав богобоязкий і працьовитий русин, який утікає від військової форми, як диявол від хреста. А тепер русинів поділили зяті, бо якщо в одній русинській сім’ї зять є сербом, то сім’я за сербів, а якщо хорват – за хорватів.
Невідомий для мене автор, несподівано глибока тема та дуже хороший переклад. Ця книга про "чудовисько" на ім'я війна, про найменшу меншину у великих війнах, і про те, як це "чудовисько" робить рідних та сусідів тими "іншими", супроти яких чиниться насилля. Вкотре переконуюсь, що варто читати та пізнавати Балканський регіон, і за можливості, вчитись на чужих помилках.
Невідома для мене історія про малознайому війну. Ось так коротко можу описати цей текст. Дуже він резонує з сучасними подіями в Україні. Відгукується і болить. І від того здається ще важливішим. Раджу прочитати.