Втрачене покоління – це одна з найвідоміших літературних генерацій, названа так з легкої (насправді важкої) руки Гемінґвея. Під однією обкладинкою упорядники об’єднали прозу та вірші американських та британських авторів, а також кількох французьких. Це оповідання Фіцджеральда про «добу джазу», історії Фолкнера про службу в авіації, автобіографічний цикл оповідань із першої книжки вже згаданого Гемінґвея, а також новела мало відомого у наших краях Томаса Вулфа. А ще – потужні вірші британських і французьких авторів із покоління Першої світової. Авантюрист Ґійом Аполлінер, найрадикальніший поет 20-го століття Езра Паунд, загиблий на війні геній Вілфред Овен, суфражистка Мері Борден і багато інших. Усе це – фрагменти, з яких складається цілісний портрет воєнного покоління сторічної давнини: тієї молоді, яка подарувала нам кращі твори не лише 1920-х.
Втрачене покоління - це експериментальна проза, авангардистська поезія, документальна журналістика... Розповісти про цю генерацію можна дуже по-різному, та характерним для усіх його представників є те, що війна залишила на них сильний відбиток. В оповіданні «Ad astra» Фолкнер пише:
«Вам траплялося бачити, як величезна хвиля накочує на узбережжя, на якусь тиху бухту зі спокійною водою, нiби добре знайоме, але трохи моторошне видовище, тоді як позаду поглинутий мороком горизонт провіщує страшну бурю?.. Ось у цій воді ми й плавали, немов викинутий з корабля баласт. Навіть за дванадцять років ця вода не стала яснішою. Не було у цьому анi початку, анi кiнця. Ми вийшли нізвідки, не спостерігши бурі, від якої ми врятувалися, та чужих берегів, від яких не могли врятуватися; і опинилися там якраз в інтервалі між двома валами шторму - та померли, бувши надто молодими, аби хоч трохи пожити».
Прекрасна книга для можливості познайомитися із кожним з представлених авторів. Отримав неймовірне задоволення сидячи в бліндажі читати її, це була як нитка крізь війну минулого століття.
У молодого видавництва «Стилет і стилос», яке прагне перекласти та перевидати українською мовою усю вартісну зарубіжну класику, вийшла друком книга «Втрачене покоління». Її сторінками крокують американські «титани»-новелісти: Ернест Гемінґвей, Френсіс С. Фіцжеральд, Вільям Фолкнер та Томас Вулф, а також знані та маловідомі поети - здебільшого британці та французи.
Нам не звикати до того, що війна здатна перетворити письменника на військового, і достоту навпаки, про що свідчить поява чималої кількості нової української мілітарної прози та поезії. Через десятиліття якийсь вітчизняний Гемінґвей підбере влучну назву і для цієї літературної генерації, а час покаже - хто залишиться в полоні ілюзій щодо власної майстерності, а хто увійде в історію.
У збірці «Втрачене покоління» вимальовується галерея різнобарвних і доволі несподіваних портретів доби, адже «бойових дій» у відібраних прозових текстах майже немає, зате можна вловити в побуті героїв оповідань справжній дух епохи, з її карколомними мандрівками в пошуках власного «я», жонглюванням чужими долями, небезпечними зв’язками, ріками алкоголю, жорстокими розривами та спонтанними шлюбами - і все це в якомусь єдиному пориві вдихнути на повні груди ненависне життя. Щось на кшталт: «все котиться до біса, потанцюймо?».
Натомість розділ поезії переносить читача на справжнє поле бою, де жодна рима не здатна прикрасити чи загладити до жаху реалістичні образи кривавої бійні, і цей ефект «флешбеку» безжально проведе вас траншеями подій, які призвели до вже згаданої нахабної приреченості та похмурого цинізму повоєнного світу.
Світу, який посмів вижити і визнати:
«Загинули там міріади, і серед них - найкращі, за стару, остогидлу суку, за пропащу цивілізацію».
Думала поставити 4⭐, допоки не дійшла до оповідання Томаса Вулфа. Я так розумію, це уривки з великого роману "Look Homeward, Angel". Це була така літературна любов, якої давно не траплялося. Хотілося підкреслювати кожен рядок, кожне речення. Шкода, дуууже шкода, що Вулф не перекладений українською, хоча я розумію, що це мала би бути титанічна праця. Щось на кшталт Пруста чи Бруно Шульца - поезія у прозі.
Також з ностальгією згадала своє юнацьке захоплення Гемінгвеєм - тут, до речі, уривки, м'яко кажучи, не дуже. Можуть відбити бажання знайомитися з творчістю Гема у тих, хто ще з нею не знайомий.
Фіцджеральд - друга юнацька любов, тільки зараз усвідомила, який то був неймовірний талант - так писати.
Окремо згадаю Річарда Олдінгтона і його вірш "Чужа спокута". Сильно.
Унікальна збірка, що дозволяє почути найгучніші з голосів Модерну та Першої Великої Війни. Вдала підбірка малої прози й військової поезії. Краєвид Епохи.
Ця книга була в моєму вішлисті ще з її виходу. Мене завжди цікавило, що відчуває інтелектуал, який повертається із війни. Кожен текст в цій антології так чи так відповідає на це питання.
Орбіта цієї книги крутиться коло одного боку війни: англо-французького. Таким чином нам дають побачити, що відчували саме ці люди. Виділяються тут і американці, для яких Європа настільки ж незрозуміла, як для нас Америка. Але вони теж вплітають в свій досвід жах війни.
З тим самим ми маємо так модерну збірку. Кожен автор тут змінює всі попередні усталеності літератури. Так більшість віршів з блоку "Поезія" – або верлібри, або білі вірші. Кожне оповідання тут – це спроба розібратися у впливі досвіду на людину. Ґемінгвей пробує докопатися до єдності дитини та дорослого чоловіка. Фіцджеральд ніби питає: "Хіба після цієї війни можуть ще бути такі ж самі стосунки жінки і чоловіка?" Фолкнер згадує своїх товаришів і в його творах найбільше живих мерців, ніж в усіх інших оповіданнях антології. Вулф же проносить нас крізь Час, крізь минуле і сучасне, показуючи скільки болі було в епідемії тифу, яка неминуче пов'язана з Першою світовою.
В той самий час найсильніші поети блоку "Поезія" – Це Олдінґтон, Борден і Аполлінер. Перший проносить вас крізь війну, як документаліст. Друга показує, що таке – бути військовою лікаркою-суфражисткою в часи Першої світової. А Ґійом просто ще раз нагадує: любов існує всюди. Навіть на війні. Навіть в душі Авантюриста.
Виділю окремо два твори з двох блоків – Вулфовське оповідання "Забутий хлопчик": це абсолютно геніальний твір в дусі прекрасного стилю Марселя Пруста, але утім Вулф має свій власний голос, свій неймовірний ритм прози; і "Де Господь?" Мері Борден: її вірш є дійсно страшною правдою – зберігати віру у Бога на війні страшно важко. Цей вірш ніби надрив всіх, хто пройшов крізь цю війну. Страшний і правдивий.
Я часто кажу, що класика може бути актуальною. Це той самий випадок.