300 миль на схід

by Богдан Коломійчук, Тетяна Омельченко (illustrator)

"300 миль на схід" - новий історично-кримінальний роман Богдана Коломійчука.

Відень, 1920 рік. В Австрії післявоєнна економічна та політична криза.

Вулиці щоразу спалахують комуністичними демонстраціями. Директорові віденської поліції надходить повідомлення про те, що одночасно дві молоді держави, Польська Республіка і Радянська Росія вимагають видачі такого собі Адама Вістовича, оберкомісара, що походить з галицького Лемберґа. Чому скромний поліціянт зацікавив найвищі дипломатичні кола? Чи вдасться уникнути міжнародного конфлікту? І що врешті комісорові приготувала доля і буремний початок ХХ століття?

Genres: Ukrainian Literature, Detective, Fiction

320 pages, Hardcover

Published January 1, 2021

About the author

Богдан Коломійчук — український письменник,журналіст, актор, володар гран-прі конкурсу «Коронація слова 2013» в номінації «Романи».
У 2006 році закінчив Львівський університет ім. Франка.
Займається арт-менеджментом, захоплюється історією Львова.

Книжки:
- Роман "Людвисар", 2013, видавництво «Фоліо»

- "Таємниця Єви", 2014, видавництво «Фоліо»

Reviews

[Тимощук В'ячеслав · Rating 3 out of 5]

Буває таке, що письменник який пише досить непогані детективи раптом вирішує, що він народжений для чогось більшого і береться писати свою нову книгу з домішками інших жанрів. Звісно, в такому випадку є певний шанс, що книга від жанрового змішання вийде цікавою і нестандартною, але набагато більш імовірно що вийде "300 миль на схід" І ні, я не можу сказати, що ця книга погана, скоріше це такий собі варіант "not good, not terrible" яким один із героїв серіалу "Чорнобиль" описував ситуацію на станції після вибуху. (Ви зрозуміли мій сарказм, так?)
То про що ж власне книга "300 миль на схід" і чому я вважаю що її краще б не виходити було в світ? Річ у тому, що це завершальна частина циклу про сищика Адама Вістовича, заключна, але не найкраща. Якщо попередні книги були такої-сякої якості детективами на ретротематику, в яких найбільше уваги приділялося сетингу міжвоєнної Європи в цілому і Галичини зокрема, то в останній частині автор вирішив ще більше розширити географію свого твору і відправити головного героя шпигувати за більшовицькими військами під час визволення військами УНР Києва весною 1920 року. Логічним було б допустити що автор, який так яскраво змальовував старий Львів, Відень і Берлін детально розбирався в нюансах тогочасного одягу і виробників різних речей, проведе аналітичну роботу і так само зможе зобразити руїни перших років окупації України більшовиками. Але ні. Нічого подібного не сталося. Його герой потрапляє в Славуту, в палац Сангушків, але ні, жодних яскравих описів. Житомир? Теж ні, просто скупа фраза "Вістович повернувся в Житомир". Може хоч про Білу Церкву щось напише? Та де там! Автор просто не розбирається в цій темі, він не знає як виглядали тоді міста, як жили тодішні люди. Про літераторів інколи кажуть "письменник одного твору" натякаючи, що крім одного хорошого тексту, з-під пера цієї людини нічого хорошого не вийшло. А про Богдана Коломійчука можна сказати, що це "письменник одного сетингу" - винеси його за межі трикутника Львів-Відень-Берлін і він буде розгублено озиратися по сторонах не знаючи що робити.

Окремо треба сказати про історичний контекст книги, точніше про його відсутність. Якщо ви не знаєте нічого про Перші визвольні змагання, якщо не цікавитеся історією України, то не зрозумієте чому львівський детектив опинився в тилу більшовицької армії як шпигун на користь групи американських авіаторів, що воюють на боці поляків (sic!) Хоча… якщо в історії ви розбираєтеся, то все одно не зрозумієте, бо написане є феноменальним глупством і неосвіченістю. Спосіб передачі інформації? Підготовка як шпигуна? Контррозвідувальна робота більшовицьких спецслужб? Нііііі! Вістович дивиться в бінокль як пілоти бомблять ціль, про яку він їм повідомив телеграфом в зашифрованому вигляді. Бо навіщо заморочуватися, навіщо вивчати історію, дізнаватися щось про розвідувальну роботу, якщо можна просто взяти і написати книгу, де твого головного героя кидає як листочок з міста в місто і де він "шпигує".

Я читав "300 миль на схід" і весь час думав навіщо автор написав цю книгу. Відповідь, класично, була наприкінці книги. Вся ця книга була написана лише для того аби "вбити" головного героя вкінці, потім воскресити його на іншому континенті і завершити цикл стандартним "і жив він довго і щасливо". Власне щойно ви прочитали суть усієї книги, а гроші які я вам зекономив на її купівлі ви можете задонатити на ЗСУ, це краще капіталовкладення, аніж купівля книги!

[Анастасія Рудюк · Rating 5 out of 5]

Прочитала без перебільшень за день. Історія, персонажі та сюжет так захоплюють, що перед очима не книжка, а цілий гостросюжетний фільм.

[Olya · Rating 5 out of 5]

Чудове продовження детективів про Вістовича - надзвичайно хочеться нової історії!

[jubilant · Rating 5 out of 5]

як на мене, найкраща частина з усього циклу

[Iva Mar · Rating 5 out of 5]

Дуже круто! Рекомендую

[Mariana · Rating 4 out of 5]

Цікава книжка!
Герой, атмосфера і манера оповіді знайомі з попередніх книг. Саме тому її хочеться прочитати, щоб ще раз ʼперейтисяʼ вуличками знайомих міст, тільки столітньої давності
Оповідь неспішна, на анонсований схід потрапимо аж в другій половині книги. Але кожна сторінка насичена купою фактів, імен і подій. Пан Вістович, здається, став ще сміливішим, особливо в боротьбі з червоноармійцями.
Так виглядає, що ця книга фінальна про пригоди львівського поліціянта.

[Mary Nychvyd · Rating 5 out of 5]

Довгоочікувана новинка від видавництва старого лева - історико-кримінальна проза, побудована на історичних подіях, де центральним персонажем є такий вже рідний Адам Вістович.
Перед нами розкривається повоєнна Австрія та Львів після закінчення Першої світової війни. Вістович, працюючи у віденській поліції за протекцією міністра внутрішніх справ, потрапляє у вир подій: майже одночасно видати комісара просять дві країни Польська Республіка і Радянський Союз. Що ж такого накоїв Вістович?
Вістович - проста людина зі слабкостями, без над здібностей, стає залученим до справ з авіацією. А ви знали, що американські бойові пілоти базувались у Львові та у війні проти більшовиків були на боці польсько-української армії і просунулись аж до Білої Церкви? Чи було вам відомо про падіння альбатроса на палац Потоцьких у Львові? І яка роль сина Івана Франка Петра у цій розповіді?
Ближче до кінцівки роману взагалі була шокована сюжетним поворотом.
Книга залишає чудовий після смак. Цей неповторний авторський стиль, атмосферність, заглибленість у епоху, особливої подяки заслуговує кропітка праця з архівними документами.
Досі перебуваю під враженням від прочитаного.

[Lilia Lytvyn · Rating 3 out of 5]

Для мене у цьому романі виявилося забагато історії. Сподобався лише фінал

[Kateryna Pushenko · Rating 4 out of 5]

4.4🌟

[Yulia · Rating 5 out of 5]

Зі всіх книг про Адама Вістовича, для мене ця є найвдалішою, хоча тут і немає детективного сюжету, як такого. Зате є досить ґрунтовна робота з історії: текст містить багацько цікавих фактів про події у тогочасній Європі, наприклад, про "справу Дрейфуса" - один із найгучніших шпигунських скандалів кінця ХІХ століття чи Петра Франка, сина Івана Франка, який був і письменником, і педагогом, і військовим льотчиком! Завжди захоплюють книги, які спонукають шукати більше інформації про якесь явище чи подію.

Цікаво було читати про повітряний флот УНР, перші літальні апарати, перших льотчиків і авіашоу, американських пілотів, авіакатастрофу в центрі Львова. Ця частина якось особливо мені відгукнулася, згадалася Скнилівська трагедія у Львові, ще й недавно відвідали в Братиславський музей транспорту з експозицією про авіакатастрофу 1976 року, коли пасажирський літак впав у озеро...

Цього разу події відбуваються у Відні 1920 року і наш оберкомісар Адам Вістович потрапив у справжню халепу: його голову вимагають і поляки, і росіяни. Останні ще й зуміли створити досить ефективну мережу шпигунів і агентів у повоєнній столиці, мають компромат на директора поліції, погрожують розправою сім'ї канцлера, біда всюди! Якщо Вістовича не віддадуть, то буде міжнародний скандал, треба вибирати з якою з країн, переможена у Першій світовій війні, Австрія може дозволити собі зіпсувати відносини.

Для того, щоб ухвалити правильне рішення, директор віденської поліції Йоганн Шобер веде допит оберкомісара Вістовича, більше схожий на дружню розмову або сеанс терапії. Власне на допиті ми довідаємося як саме накапостив наш Адась і полякам, і росіянам. Як складеться доля оберкомісара, кому його віддадуть, та й чи віддадуть взагалі....

Як на мене, то з такою мережею професійних агентів, як мали більшовики у Відні, взагалі можна було не просити офіційної видачі Вістовича, а тихенько собі його вивезти, куди треба і зробити свою справу. Але тоді б не було книги про авіацію УНР 🙂

Ще традиційна ложка дьогтю: при такій суттєвій роботі над сюжетом та його історичною складовою, власницю квартири, яка здає Вістовичу кімнати і походить з Чехії, чомусь звати Владислава Новак, а не Новакова! Брак суфіксу -ова у жіночих прізвищах чехів і словаків - це суттєвий ляп! При цьому її матір - Богуміла Брунова і тут все ок. Не знаю хто це проґавив, але мені око різало трохи...

А тепер увага - спойлер!

В кінці Вістович бореться зі Сташенком достоту, як Холмс із Моріарті! Збіг? 😁

А Шобер про все це пише достоту, як Ватсон про Холмса! Збіг?

Хоча, як то кажуть: "Great minds think alike" - "Великі уми думають так само"...

[Oksana · Rating 5 out of 5]

Неймовірна книга, дуже атмосферна. Настільки точно я була перенесена в ті часи, читаючи мені здавалось що я сиджу поряд з Вістовичем в Атлясі, що йду з ним на Вірменську. Книга настільки яскраво передає атмосферу старого Лемберга, я навіть читаючи гуглила адреси і дивилась що розташовано там зараз.

Як на мене, гідне завершення історії Вістовича. В цій книзі ми дізнаємось про головного нероя набагато більше. Не скажу що була здивована тим що він не просто детектив. Але вийшло дийсно заплутано та цікаво. Атмосфера книги дуже похмура, але це дає їй лише додаткового шарму.

[Maria Velykanova · Rating 4 out of 5]

Ця книжка нарешті підводить риску під усіма творами про пригоди Адама Вістовича. В ній багато вузликів, не розв’язаних у попередніх творах, розв’язуються та сходяться докупи. Але це вже анітрохи не детектив. Історія Вістовича остаточно перетворюється на шпигунську сагу, натяк сидить на натяку, і навіть аналог Флемінґа в нас тут є. І виявляється, що все написане паном Коломійчуком досі насправді писав зовсім не він, а той письменник 🙂 Дуже зручний спосіб замаскувати дрібні невідповідності. І цей інструмент цілком непогано використаний для того, щоб завершити історію. Автор таки сильно виріс, поки писав про Вістовича, це дуже тішить.
Власне, я вірю в те, що тут відбувається. Що слідчий, який постійно встрявав у справи розвідки і контррозвідки, не зможе залишатися слідчим. Що те, що він з Лемберга, зрештою має стати не антуражною деталлю, а рушієм сюжету. Що певна наївність деяких попередніх частин має бути дещо іронічно обіграна.
Цілком віриться і в політику тут. У те, як росіяни змушують агентів до співпраці; у те, як австрійці намагаються маневрувати між молотом і ковадлом...
Елементом вигадки тут стає те, що залюбки приймаєш як елемент вигадки. Буцімто справді можна викрутити ситуацію так, щоб усі, кому колись зробив добро, раптом вирішили віддячити, байдуже, до якого табору належали. Щоб людяність перемогла навіть у шпигунських іграх. Не скажу, що такого зовсім не буває, проте все ж трапляється не так часто, як хотілося б. Але автор усміхається нам і розводить руками — мовляв, я ж прямо кажу: розвів тут бондіану. Поставтеся з розумінням.
Насправді Коломійчук з тим Вістовичем опинився у складній ситуації. Він надто довго про нього писав, і ранні романи справді сильно слабші, а з часом перекіс у шпигунський роман став надмірним. І завершити цю серію якось так, щоб вона не розвалювалася на шматки аж так відверто, було вкрай важко. Він зробив це найвдалішим з усіх можливих способів. І заразом руками своїх героїв кількох узкіх убив, а кількох — пошив у дурні, що додатково тішить.

[Марина Дудник · Rating 4 out of 5]

«300 миль на схід» повністю відповідає стилю написання автора і не поступається першій книзі. Тому, якщо ви поціновувач творчості Богдана Коломійчука - книгу варто прочитати. Проте варто зазначити, що в останній частині жанр все більше переходить в категорію «пригодницьких».

Книга, як і всі попередні, легко читається, чудово підходить для осінніх вечорів. Мені особисто все ж не вистачило цікавих загадок, розслідувань, але тому і відгук не на 5).

І епілог, він виглядає доволі натягнуто.. я б залишила розв’язку без нього. Складається враження, наче автор в останній момент вирішив залишити щілинку щоб продовжити пригоди Адама Вістовича і нашвидкоруч його воскресив.

[Nataliia Zolotukhina · Rating 4 out of 5]

Ніколи не читала українських детективів і навіть не гадала, що вони існують! Інколи приємно помилитися.
Досить цікавий історичний детектив, на мій смак було забагато вулиць Львова, але можу зрозуміти автора, який судячи за все, дуже добре знається на цьому місті і його історії. Схоже буду читати і інші історії про головного героя.

[Iryna Barinova · Rating 4 out of 5]

Вітер віє зі сходу. А звідти рідко приходить щось добре

📚 Історії про Адама Вістовича (3/4)

🔷 Про сюжет

Відень і Волинь🗺️, 1920 рік⏳
Лемберг🗺️, 1907 і 1919 роки⏳

Що такого зробив Адам Вістович, що одразу дві держави - Польська Республіка й Радянська Росія - вимагають видати їм поліціянта?

Що сталося в його минулому? І що чекає в майбутньому? І чи взагалі Адам Вістович має те майбутнє?

🔷 Про враження

Якби я була львівʼянкою й могла візуалізувати всі згадані на сторінках роману місцини Львова, то тоді точно стався б отой славнозвісний ефект ВАУ😍

У кожному слові, реченні, абзаці (мова тексту неймовірна😍) я відчувала любов (якийсь ледь уловимий трепет) автора до міста Лева😌 І її так багато, що та передалася й мені🤭 Чесно, аж захотілося поїхати у Львів🥰

Без перебільшень цей історично-кримінальний роман ши-кар-ний🥹

Виявляється мені до вподоби
➡️оці всі мелоніки й капелюхи-канотьє, моноклі на срібних ланцюжках, бруліони в товстих шкіряних оправах
➡️кабінети, у яких на столах друкарські машинки, чорнильниці й скриньки з горіхового дерева з чорнильними ручками
➡️вечори в домашніх бібліотеках, де можна, узявши книжку, умоститися в крісло біля/навпроти пʼєца
➡️кельнери, які обслуговують у закладах поважних гостей, а ті замовляють дорогий алкоголь і прикурюють не менш дорогі сигари
➡️потужні, але не дуже швидкі дирижаблі й маневрені аероплани

Відчули атмосферу?😉

На сторінках книжки насправді оживає історія😍

Але місцями вона відгукувалася болем… згадки про в*йну й ті жахіття, що коїлися… політичні ігри, маніпуляції, шантаж…переслідування, шпигунство, зради… допити…

Попри це ⬆️ історія динамічна, сповнена напруги (я хвилювалася за долю Адама), а в кінці… є справжній екшн (хоч бери й знімай фільм🎥 )

Якщо полюбляєте подібні книжки, тоді ця просто обов’язкова для прочитання😉 Наполегливо рекомендую🥰

P.S. Я би зіграла в шахи з Адамом♟️
P.P.S. Шкода, що епоха змінюється, а «глибоко стурбовані подіями» лишаються…

❓Читали книгу? Плануєте?🤗

[Taras Mohyliak · Rating 5 out of 5]

Легко читається, класно передана атмосфера. З циклу про Вістовича ця частина найбільше сподобалась.

[Iryna Chernyshova · Rating 4 out of 5]

Тут секс був покраще, тому що його практично не було). Взагалі непогано, щось середне між шпигунським романом і детективом.

Помітила, що якось важко вдається письменникам вдало закінчувати трилогії, але тут вже проблема в тому, що ми маємо на увазі під словом вдало.

[Ганна Халімон · Rating 3 out of 5]

Цікавою була історична канва, бо я мало знаю про цей період, хоч описано досить поверхнево, сухо, без залюбленості у міста і місцевість.
Виявилося, це завершальна книга про Вістовича, тож я почала з кінця. Герою не емпатувала, бо він лишився для мене чужим, нецікавим. Може, попередні книги оживлять наші стосунки? Побачимо. Фінал історії якийсь непевний, враження як від недозрілого авокадо, зовні гарний, а всередині мило-милом. Але мова соковита (зваба, зверхник, шалениця, вищир, далековид, на дурняк, сердиті погляди блискавки, крізь вікно пробивалися прозорі снопи світла; великі сніжинки ліпилися до скла й завмирали, мовби пришпилені до картону метелики; слова застрягли в моїй горлянці хлібними крихтами).

Через півтори року з'явилася потреба продати частину книжок. Гортаю цю, витираю замітки олівцем і мало не плачу. Так шкода прощатися, це ж частинка життя. Час показав, що книга вартісна. Хоч цитати збережу...

"... всі ми свідомо чи несвідомо в чомусь винні. Але тільки найдобріші та найвідважніші з нас погоджуються спокутувати провину тортурами совісті..."

"Він приблизно у такій ситуації, як рибина у сіті, становище якої нітрохи не покращиться, навіть коли вона битиме хвостом."

"Австрійська дипломатія завжди славилася своїм гуманізмом. Слухайте, а може, мене розрубати навпіл, як свинячу тушу?"

"Найбільше ми шкодуємо за тим, що втратили назавжди.
Найдужче хочеться повернутися до міста, чия бруківка пам'ятає усі наші кроки. І кроки людей, яких ми любили."

"Я вбивав час випивкою і книжками. Мені навіть подобалося, як швидко перед очима з'являються нові обкладинки та нові етикетки..."

"Ніколи не довіряй непитущим. Людина, яка свідомо позбавляє себе задоволення від випивки, ненавидить усе найкраще в цьому світі та здатна на страшніші речі..."

"По-справжньому відвертим буває лише ворог, який перезаряджає зброю й цілиться в тебе. Бажаючи тобі смерті, він жодної секунди не лукавить."

"... безпека – завелика розкіш для усіх громадян колишньої монархії. Не лише для русинів... Будувати республіку на руїнах імперії – однаково, що зводити будинок над урвищем."

"Русинам не довіряли, вважаючи, що ті не будуть належним чином воювати проти "братів-слов'ян"."

"Жити з почуттям вини – це мовби щодня ковтати розпечене вугілля. Що глибше дихаєш, то дужче воно пече."

"Подібно до людей старіють і міста. Зморшками потрісканих стін, шрамами розритих вулиць, виразками стічних канав.
(...)
Моє місто постаріло після війни. І це була зовсім не та старість, що додає шарму архітектурі, котра починає "дихати віками", як говорять туристи. Старість була іншою: стрімкою і безжальною. Так старіє солдат, якому рік війни коштує десяти."

"... ніщо не зближує краще за спільного ворога."

"Ненависть їхня ідеологія, а не марксизм. Більшовики стверджують, що Бога немає, але вони просто замінили його ненавистю."

"Якась пекельна таємниця криється у смертельному дійстві, коли один гине на очах у тисяч. Мовби ці тисячі поглядів у тисячі разів помножують трагізм."

"За неписаним законом пілотів, ніхто не мав права оплакувати загиблого довше ніж добу. Кожен з нас, обираючи небо, обрав собі долю. Небесний смуток коротший ніж земний. Бо життя пілота коротше ніж пересічного солдата на землі."

"... вітер віє зі сходу. А звідти рідко приходить щось добре."

[Olena Sovyn · Rating 3 out of 5]

З позитивного - це дуже атмосферна книжка. Мені прямо відчувалося, що я поруч з головним героєм ходжу вуличками Львова.

А от динаміка подій в книжці для мене кульгала. Постійно було відчуття що ось-ось нарешті почнеться вау ефект історії, але книжка закінчилася раніше. Для цього жанру хотілось би більше драматики і самого розгортанні подій.

"Пригадування" подій також відчувалося дуже нереальним, бо включало в себе надто багато дрібниць, які не мали ключового змісту, які б оповідач в реальному житті не розказував би на допиті.

Задум загалом хороший. Із задоволенням прочитала б інші книги із даної серії заради атмосфери.