Книжка, безумовно, якісно зроблена, з літературної точки зору сильна. Мені дуже подобалося до останнього десь десятка сторінок. Серйозно, це дуже класна книжка з жахливим фіналом.
Про першу частину «Начерків сталі» я сказала, що поки не збагну, яку історію мені розповідають, а про другу — що збагнула: це історія падіння. Третя підтвердила мою думку. Нагадаю основний сенс: на Ніппон (альтернативу Японію) нападають мандуки (альтернативні монголи), але ніппонці далеко не одразу це помічають. Якийсь час вони продовжують завзято чубитися замість того, щоб об’єднатися і дати відсіч. Помітивши нарешті сильного ворога, починають чубитися ще завзятіше, бо кожному здається, що його спосіб долати мандуків єдино правильний, а всі решта все псують, намагаючись щось робити самі замість долучатися до нього, марнують ресурси і тим гублять Ніппон.
Потім ті, хто вижив, нарешті гуртуються, забуваючи всі суперечки, і разом протистоять ворогу, творячи чудеса відваги... але пізно. Якоїсь зовнішньої допомоги чекати немає сенсу, адже про світ за межами Ніппону ніппонцям мало що відомо, переважно — що він існує та захоплений мандуками. Нема на кого покладатися, а власних сил уже недостатньо.
Як ви розумієте, в мене тут потужні вайби наших визвольних змагань, хіба що в нас було кому надавати зовнішню допомогу, вони просто відморозилися. Але так чи інакше, ніппонцям я співчувала зі зрозумілих причин. Зрештою, тут, у третій частині вони вже схаменулися і почали робити що треба.
Але виявилося, що від них відвернулися навіть боги. І серед мандуків почали з’являтися Безсмертні, яких уже не буває поміж ніппонців. Утім, ніппонці все одно б’ються, власне, я вірю, що так і робили б на їхньому місці японці. Воля або смерть, ми поляжемо в битві — ок, хай так і буде.
Водночас є частина ніппонців, які вирішують пристати на бік переможців. Одного з них нам показують, він вважає, що перемога мандуків неуникна, бо ніппонці самі її прикликали: замість гуртуватися вони чубилися, отже, самі винні. І що тепер, тепер пізно. Самі довели до цього — то тепер майте сміливість прийняти наслідки. Намагаючись бодай якось зберегти своє становище, цей зрадник пропонує молодому хану мардуків пошлюбитися зі своєю донькою, гадки не маючи, що мандукам невідоме поняття шлюбу. Та, на щастя для нього та його доньки, хан закохується у дівчину. Від неї він прагне дізнатися якомога більше про Ніппон і ніппонців, прагне зрозуміти цю землю — і вона починає йому дуже подобатися. Він хоче не знищити Ніппон, а уславити під своїм владарюванням. Милостивий такий, бачте.
І от остання битва, відважні ніппонці майже перемогли, але завдяки технології, ��ку мандуки взяли в одного з підкорених народів, все ж програли. Вони гинуть, над їхніми тілами стоїть молодий хан... і розуміє, що тепер буде рятувати Ніппон. І рятує, ага.
Ну тобто я має віддати авторові належне: він ніде не каже, що це його позиція. Це окупант стверджує, що ніякий він не окупант, а рятівник. Що порятунок полягав у тому, що він апропріював культуру захопленого народу, типу підняв статус його мови, науки, звичаїв до найвищого рівня — свого. Хан ходить у кімоно, бачите, Ніппон урятований! Ми перемогли, але ніппонці теж!
Це так знайомо, що від цього нудить.
Якщо читати цей фінал саме як позицію окупанта, який розірвав жертву, зробив одяг із її шкури, заселився в її будинок і каже, що врятував її, то все на місці, книжка прекрасна, просто гірка.
А інакше читати його не виходить. Принаймні українцям.