What do you think?
Rate this book
Planeta Piołun
Świat zmienia się, przekraczając jakąś fatalną granicę pisze Oksana Zabużko, patrząc na Europę trawioną toksycznymi populizmami i opadającą w intelektualną przepaść. W podzielonym świecie baniek informacyjnych jej eseje zdają się kierować czytelnika w stronę ocalenia, którym dla autorki jest szeroko pojęta kultura, a przede wszystkim kultura uważnego czytania. W swoich arcyciekawych, wielowarstwowych esejach daje przykład głębokiej lektury, zwracając się w stronę ważnych dla siebie autorów, których światy usiłuje ochronić przed niezrozumieniem. Z zaangażowaniem przygląda się obecnej Ukrainie, podejmując jednocześnie dialog z innymi kulturami. Tłumaczy Czarnobylską modlitwę Swietłany Aleksijewicz, żegna się z Josifem Brodskim, ogląda nowy film Larsa von Triera i rozmawia z czytelnikami swoich utworów za granicą. Planeta piołun jest także listem miłosnym pisarki do Polski adresowanym do opatrznościowego polskiego współrozmówcy. – Tego współrozmówcę lubię. I za nic nie chciałabym go utracić. I ta książka jest dla mnie po prostu sposobem, by ująć go za rękę.
378 pages, Hardcover
First published May 25, 2020
93 people are currently reading
1571 people want to read
About the author
Oksana Zabuzhko
65 books549 followersOksana Zabuzhko is a contemporary Ukrainian writer, poet and essayist.
Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.
For Ukrainian language profile see Оксана Забужко
Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.
For Ukrainian language profile see Оксана Забужко
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 86 reviews
April 4, 2022
Niesamowicie gęste pióro. Czytanie tej książki było dla mnie wyzwaniem. Kompletnie nie siedzę w kulturze Zabużko, zostałam wrzucona na głęboką wodę, chwytając się każdej znanej mi rzeczy, każdej rozpoznawalnej postaci niemal desperacko, by się nie zgubić i to była dla mnie jedna z najbardziej otwierających książek, jakie czytałam ostatnio. Starałam się wiernie podążać za każdym słowem, czasem się gubiłam w nawiasach (które pojawiały się co chwila), potem spadałam do przypisów, a potem znów szukałam drogi na powierzchnię i pod względem formy również czasem się gubiłam. Ale na pewno będę chciała wrócić do ostatniego eseju, przy którym co chwila mówiłam sobie "nigdy o tym tak nie myślałam".
July 13, 2022
This collection of essays was not remotely as interesting as “And I’m getting into the tank again” to me. Like a very knowledgeable woman, who knows everyone and tons of anecdotes, this was a collection of snippets of portraits of people I knew very little about and I’m afraid my attention wavered.
For example the last one was about the connection between the Chernobyl disaster, Tarkovsky’s Stalker, his mentor’s Oleksandr Dovzhenko "Earth" and for some reason Lars von Trier who was inspired by Tarkovsky(I know that he dedicated Antichrist to Tarkovsky but still). Maybe I would’ve enjoyed this essay if only I'd seen Dovzhenko, liked Trakovsly’s Stalker (admittedly I enjoy almost all Lars von Trier but his connection for the purposes of the essay is tangential).
So as a result I’ve skimmed a lot. The most memorable one for me, considering I'm reading/writing this in the summer of 2022 and I'm a Ukrainian, is her essay on russian imperialism exemplified by Joseph Brodsky whom she met twice on some poetry evenings in America. The first time was in 1991, where Brodsky was instantly enthusiastic after learning she was from Ukraine (he wasn't of a high opinion of Americans it looks like) and shamed the American moderator for not knowing where Ukraine was and not knowing about Skovoroda, “a great philosopher”.
The second one was later, after Ukraine betrayed Brodsky by acquiring independence and after a very nasty and ugly poem "On the Independence of Ukraine", where Brodsky, when he was introduced to her again and Oksana mentioned they’ve met, answered “I don’t recall you. Where’s Ukraine?”.
Or how about when Ahmatova - answering Chukovskaya’s question “how did you like Shevchenko?” - said “Life was hard for me in Kyiv, so I didn’t like that country or their language”. For some reason, eloquent great russian thinkers turn to childishness concerning Ukraine. Maybe russian culture should go to therapy? I can see rejection issues.
There's definitely much more in this collection and not everything is russia-centric, it's just how my angry hurt brain works at the moment.
So in the end it’s a very uneven collection for me but not without interesting information here and there.
For example the last one was about the connection between the Chernobyl disaster, Tarkovsky’s Stalker, his mentor’s Oleksandr Dovzhenko "Earth" and for some reason Lars von Trier who was inspired by Tarkovsky(I know that he dedicated Antichrist to Tarkovsky but still). Maybe I would’ve enjoyed this essay if only I'd seen Dovzhenko, liked Trakovsly’s Stalker (admittedly I enjoy almost all Lars von Trier but his connection for the purposes of the essay is tangential).
So as a result I’ve skimmed a lot. The most memorable one for me, considering I'm reading/writing this in the summer of 2022 and I'm a Ukrainian, is her essay on russian imperialism exemplified by Joseph Brodsky whom she met twice on some poetry evenings in America. The first time was in 1991, where Brodsky was instantly enthusiastic after learning she was from Ukraine (he wasn't of a high opinion of Americans it looks like) and shamed the American moderator for not knowing where Ukraine was and not knowing about Skovoroda, “a great philosopher”.
The second one was later, after Ukraine betrayed Brodsky by acquiring independence and after a very nasty and ugly poem "On the Independence of Ukraine", where Brodsky, when he was introduced to her again and Oksana mentioned they’ve met, answered “I don’t recall you. Where’s Ukraine?”.
Or how about when Ahmatova - answering Chukovskaya’s question “how did you like Shevchenko?” - said “Life was hard for me in Kyiv, so I didn’t like that country or their language”. For some reason, eloquent great russian thinkers turn to childishness concerning Ukraine. Maybe russian culture should go to therapy? I can see rejection issues.
There's definitely much more in this collection and not everything is russia-centric, it's just how my angry hurt brain works at the moment.
So in the end it’s a very uneven collection for me but not without interesting information here and there.
March 10, 2022
Zbiór esejów o Ukrainie. Tylko tyle i aż tyle. Pióro Oksany Zabużko jest wnikliwe i czułe. Odsłania Ukrainę dawną i współczesną, ukazuje Ukraińców w kontekście historii i kultury, tej małej, lokalnej i tej wielkiej, uniwersalnej. Pozwala zrozumieć Ukrainę. Teksty towarzyszyły mi w ostatnich dniach, a do wielu fragmentów długo będę wracać.
February 5, 2023
Люблю Забужко за те, що вона виявила наш комплекс меншовартості ще до того, як це тепер стало "модно"(читай: нарешті, Господи, що ще нам потрібно було пережити, щоб таки заглянути в себе, свою культуру, свою історію). Кожна її книга -це заклик і аргументація до нас, неотесаних. Не розумію критики щодо складності її текстів. Мабуть, нам просто важко визнати як багато всього ми ще не знаємо. А вона знає. Пишіть, пані Забужко! Пишіть більше !
Дуже особлива збірка. Потребує заглядати в гугл кожного абзацу. Проте, яке значуще повідомлення несе нам авторка!!!!
Дуже особлива збірка. Потребує заглядати в гугл кожного абзацу. Проте, яке значуще повідомлення несе нам авторка!!!!
January 13, 2023
"бо не можна лякати тих, чиї предки пережили 1933-й і 1986-й. наслідки можуть виявитись непередбачуваними."
як і багато українців, я тільки тепер відкриваю для себе українських авторів та авторок поза межами шкільної та університетської програм. Забужко вражає і масштабом своїх знань і різноманіттям сфер, які вони охоплюють, а ще - силою свого розуму та розмахом аналізу та спостережень щодо культури, історії, соціологічних аспектів українського народу.
дуже багато влучних коментарів можна знайти в цих есе, але - і це дуже-дуже тішить - є й такі, які стали помилковими та цілком неактуальними. за останній рік українці довели і собі, і всьому світові, що ми хочемо та можемо відвойовувати свою свободу. від цього мурахи і сльози.
ця збірка вимагала від мене більше часу, зусиль, терпіння, ніж зазвичай. багато чого я перечитувала знову і знову, бо не розуміла або втрачала звʼязок. іноді це дратувало, але загалом здавалося ідеальною вправою для голови, яка останнім часом не дуже мене вражає своїми здібностями. отже, книгу рекомендую, але попереджаю, що швидко та легко точно не буде!
як і багато українців, я тільки тепер відкриваю для себе українських авторів та авторок поза межами шкільної та університетської програм. Забужко вражає і масштабом своїх знань і різноманіттям сфер, які вони охоплюють, а ще - силою свого розуму та розмахом аналізу та спостережень щодо культури, історії, соціологічних аспектів українського народу.
дуже багато влучних коментарів можна знайти в цих есе, але - і це дуже-дуже тішить - є й такі, які стали помилковими та цілком неактуальними. за останній рік українці довели і собі, і всьому світові, що ми хочемо та можемо відвойовувати свою свободу. від цього мурахи і сльози.
ця збірка вимагала від мене більше часу, зусиль, терпіння, ніж зазвичай. багато чого я перечитувала знову і знову, бо не розуміла або втрачала звʼязок. іноді це дратувало, але загалом здавалося ідеальною вправою для голови, яка останнім часом не дуже мене вражає своїми здібностями. отже, книгу рекомендую, але попереджаю, що швидко та легко точно не буде!
October 24, 2023
я безмежно вдячна цій книжці за додаткові стимули переобдумати себе і свою культурну спадщину, додати чіткості в деталях.
перш за все, варто розуміти, що це суб’єктивні есе, Забужко відразу пояснює, що це більш емоційне письмо, аніж зафіксоване фактами й документами. і це відчулось для мене особливо в есе про Соломію Павличко, яке світилось любов’ю до героїні есе і тому навіть не намагалось копнути в сторону, де людина вже не ідеальна. це мені й сподобалось, бо що є кращим стимулом дізнатись про людей ще більше, аніж безмежна любов когось іншого до цієї особи?
звісно, воно написано гарно, по-іншому бути й не могло. і, так, однозначно в найкращі цьогоріч завдяки всім миттєвим думкам і стимулам, які я отримувала в процесі ( годі й казати, що список для додаткового прочитання суттєво збільшився).
читайте!
перш за все, варто розуміти, що це суб’єктивні есе, Забужко відразу пояснює, що це більш емоційне письмо, аніж зафіксоване фактами й документами. і це відчулось для мене особливо в есе про Соломію Павличко, яке світилось любов’ю до героїні есе і тому навіть не намагалось копнути в сторону, де людина вже не ідеальна. це мені й сподобалось, бо що є кращим стимулом дізнатись про людей ще більше, аніж безмежна любов когось іншого до цієї особи?
звісно, воно написано гарно, по-іншому бути й не могло. і, так, однозначно в найкращі цьогоріч завдяки всім миттєвим думкам і стимулам, які я отримувала в процесі ( годі й казати, що список для додаткового прочитання суттєво збільшився).
читайте!
July 10, 2022
Оксана Забужко страшенно дратує: своїми довжелезними реченнями, які плачуть за хорошим редактором; безкінечними вставними розмовними русизмами й англійськими словами і ще безкінечнішими цитатати рускіх цвєтаєвих-пастернаків-бродських (есе про Бродського на 50 сторінок я пропустила і лиш подумала: чи наступні перевидання цієї чи книжок інших українських сучасних авторів будуть редагуватися, бо все-таки багато в них хороших рускіх залишилося). Зрештою, Забужко говорить так само, як і пише, і до цього вже звиклося. А за всім цим огромом словесних нашарувань вгадується, а потім і починає прочитуватися сила силенна змістів. Бо це ж вона знала якнайближче Юрія Шевельова, вона знала Леоніда Плюща, її носить усім світом на міжнародні конференції і супутні п'янки з тими, до кого ми колись відчуємо той же пієтет, що зараз викликає Шерех. А вона ж з ними всіма, умовно кажучи, на ти. Про Соломію Павличко з перших вуст можна ще дізнатися від Віри Агеєвої, наприклад. Але яким було моє здивування, коли послухала Агеєву про Софію Яблонську, а потім, читаючи есе Забужко "Кілька уроків від Софії Яблонської", трохи збентежено зрозуміла: пані Віра його переказала слово в слово, жодним чином не посилаючись на розвідку Забужко. Словом, Оксана Стефанівна - як хороша енциклопедія: почавши з чогось одного, розгалужується посиланнями до безкінечності - і перед нею не встояти і неможливо з нею не звірятися. Окрім величезної кількості раритетного фактажу, вона ще ж огого який мислитель: всі наші політичні і суспільні біди спричинені знищеною історичною пам'яттю і відсутністю тяглості поколінь, а затурканістю і вбогістю духом ми завдячуємо радянському союзу. І нема чого лестити собі, що це не про нас, сучасних і освічених. Бо, стверджує Оксана Забужко, "вроджена невіра в будь-які мотиви людських, окрім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнеомильнійший знак, що з національного ненотипу видалено ген свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками - навіть у тих випадках, коли видряпуємося на самий вершечок соціальної драбини. І тому, навіть отримавши незалежність (не кажу - "здобувши", бо таки хронологічно останніми, хто її в Україні "здобував", були, пів століття тому, добровольці УПА(...), - отож навіть отримавши незалежність, ми так і не стали тим, що Гегель називав "історичним народом": автором своєї власної судьби. Тяглість історії забезпечується не нами - наша справа й далі проскакувати між її "крапельками", які "хтось" і "звідкись" на нас "пускає": чи то Америка, чи Росія(...) - хто саме, нас, по совісті, нестак-то й обходить. Ми-бо й далі не чуємося господарями - ні своїй країні, ні своєму життю". Кажу ж, доведеться редагувати ці тексти для наступних видань, бо що роблять Збройні Сили України зараз, як не здобувають незалежність і не вирішують хід історії і майбутнє України.
January 12, 2025
Чим далі, тим важче мені уявити книгу Забужко, яка отримує менше 5. Принаймні в її есеїстиці.
Як я вже згадував, Забужко однозначно "моя" авторка. Мабуть ні в кого немає такого % фраз, де я кричав би "та я ж так само думаю, тільки так якісно не сформулюю" (це не 100%, бо все ж є речі, де ми трохи різні - бо то вона, а це я, і це нормально).
Я люблю її стиль, мене не лякають "забужківські речення", я, коли читаю, прям чую її голос та інтонації.
Щодо самої книги. Вона складається з трьох частин: жіночої, чоловічої та загальної.
Перші дві більш біографічні. Це есеї про визначних для української культури людей. І наче ж я знаю ці імена, знаю їх біографії та внесок. Але Оксана Стефанівна зумала відкрити багато нового.
Третя частина дуже світоглядна. Мені хочеться змусити кожного прочитати ці тексти (я знаю, що це бажання утопічне, а багато хто, навіть прочитавши, нічого не зрозуміє).
Насамкінець улюблена рубрика - (принаймні) есеїстика Забужко повинна вивчатися в школі, у вишах то взагалі мастрід.
Як я вже згадував, Забужко однозначно "моя" авторка. Мабуть ні в кого немає такого % фраз, де я кричав би "та я ж так само думаю, тільки так якісно не сформулюю" (це не 100%, бо все ж є речі, де ми трохи різні - бо то вона, а це я, і це нормально).
Я люблю її стиль, мене не лякають "забужківські речення", я, коли читаю, прям чую її голос та інтонації.
Щодо самої книги. Вона складається з трьох частин: жіночої, чоловічої та загальної.
Перші дві більш біографічні. Це есеї про визначних для української культури людей. І наче ж я знаю ці імена, знаю їх біографії та внесок. Але Оксана Стефанівна зумала відкрити багато нового.
Третя частина дуже світоглядна. Мені хочеться змусити кожного прочитати ці тексти (я знаю, що це бажання утопічне, а багато хто, навіть прочитавши, нічого не зрозуміє).
Насамкінець улюблена рубрика - (принаймні) есеїстика Забужко повинна вивчатися в школі, у вишах то взагалі мастрід.
December 21, 2020
Цю книгу, як набір есеїв, я купив щоб перестати читати фейсбук, адже там крім новин і Оксани Забужко читати й нема чого. І я дуже задоволений! Єдиний недолік книжки - що не можна як у браузері переходити за посиланням в новій вкладці, хоча авторка намагалася максимально наблизити читацький досвід до браузерного, із його крайньою розгалуженністю: на деяких сторінках примітки йдуть у кілька рядів і складають своє оповідання, майже як відкрити вікіпедію у кількох вкладках.
Хоча есеї розташовані не зовсім у хронологічному порядку, усі вони доклали по кілька цеглинок до мого розуміння того, що відбулося у 20-му столітті з Україною. Століття, від "підготовки геноциду голодом" до "наслідків Чорнобильської катастрофи".
Найбільше вразила історія Катерини Білокур. До цієї книжки ніколи про неї не чув. Дуже цікавий опис побуту українських селян 50-60х років. Я мав відчуття шоку від того, що масово відбувалося вже під час життя моїх батьків. Коли моя бабуся мала кольоровий телевізор, за кілька десятків кілометрів колгоспники не доїдали, не доопалювались, і мололи зерно на кам'яних жорнах! Як тисячу років тому в темну добу середньовіччя. І я сам бачив свідчення тому, проте не замислювався над масовістю, системністю та цілеспрямованістю цього явища! Я пригадую, як вперше у 8 років побував у селі, і побачив жорна. Спитав, що то за колеса? А мені тамтешня бабуся каже: "Це щоб зерно молоти. Але зараз як хліб в магазині продають, то тільки свиням перетираємо." Тобто, моя ще тоді нестара співрозмовниця, років 55, ще кілька років до того їла хліб, печений із самостійно меленого борошна. Це ж скільки часу марнувалося людьми просто щоб поїсти! За умови, що було достатньо зерна, а воно ж було нормоване!
Ще шокувала мене згадка про "лікування цукром". Мене теж так "лікували".
Біографія самої Катерини Білокур мала теж чимало цікавих моментів: що вона не була колгоспницею (як її називала радянська пропаганда), була, як висловилась авторка, "монашкою ордену Шевченка".
Дуже вразив також есей "Планета Полин", присвячений Чорнобилю. Опис дня вибуху просто приголомшливий, викликав у мене тотальне заціпеніння.
Я прослухав лекції Джордана Пітерсона про "Психологічне значення біблійних історій". І біблійна ідея пожертви там дуже перегукується, як на мене, із загальним моральним резюме цього останнього розділу: щоб зберегти те, що любиш, треба його облишити.
Тому самообмеження кожного - єдина можливість вижити для цивілізації.
Есеї, які я не згадав, теж були вартими уваги. Надзвичайно вдячний пані Забужко за викладений особистий досвід, свій і знайомих! Дуже цікаво читати "зблизька" про речі, про які до того тільки чув від знайомих.
Хоча есеї розташовані не зовсім у хронологічному порядку, усі вони доклали по кілька цеглинок до мого розуміння того, що відбулося у 20-му столітті з Україною. Століття, від "підготовки геноциду голодом" до "наслідків Чорнобильської катастрофи".
Найбільше вразила історія Катерини Білокур. До цієї книжки ніколи про неї не чув. Дуже цікавий опис побуту українських селян 50-60х років. Я мав відчуття шоку від того, що масово відбувалося вже під час життя моїх батьків. Коли моя бабуся мала кольоровий телевізор, за кілька десятків кілометрів колгоспники не доїдали, не доопалювались, і мололи зерно на кам'яних жорнах! Як тисячу років тому в темну добу середньовіччя. І я сам бачив свідчення тому, проте не замислювався над масовістю, системністю та цілеспрямованістю цього явища! Я пригадую, як вперше у 8 років побував у селі, і побачив жорна. Спитав, що то за колеса? А мені тамтешня бабуся каже: "Це щоб зерно молоти. Але зараз як хліб в магазині продають, то тільки свиням перетираємо." Тобто, моя ще тоді нестара співрозмовниця, років 55, ще кілька років до того їла хліб, печений із самостійно меленого борошна. Це ж скільки часу марнувалося людьми просто щоб поїсти! За умови, що було достатньо зерна, а воно ж було нормоване!
Ще шокувала мене згадка про "лікування цукром". Мене теж так "лікували".
Біографія самої Катерини Білокур мала теж чимало цікавих моментів: що вона не була колгоспницею (як її називала радянська пропаганда), була, як висловилась авторка, "монашкою ордену Шевченка".
Дуже вразив також есей "Планета Полин", присвячений Чорнобилю. Опис дня вибуху просто приголомшливий, викликав у мене тотальне заціпеніння.
Я прослухав лекції Джордана Пітерсона про "Психологічне значення біблійних історій". І біблійна ідея пожертви там дуже перегукується, як на мене, із загальним моральним резюме цього останнього розділу: щоб зберегти те, що любиш, треба його облишити.
Тому самообмеження кожного - єдина можливість вижити для цивілізації.
Есеї, які я не згадав, теж були вартими уваги. Надзвичайно вдячний пані Забужко за викладений особистий досвід, свій і знайомих! Дуже цікаво читати "зблизька" про речі, про які до того тільки чув від знайомих.
July 6, 2024
"Есеїстика – мистецтво інтелектуальної зрілості, писати (як і читати!) її починають пізно, і тому в ній, на відміну від поезії й прози, я можу достеменно вказати на тих, у кого свого часу вчилася, притомно й цілеспрямовано: це Джордж Орвелл, Вірджинія Вулф і Юрій Шевельов. Саме цим трьом я завдячую розумінням: есеїстка – це коли від несподіваного повороту авторської думки тобі зненацька забиває дух. Тоді мусиш відкласти книжку і від хвилювання трохи пройтися, щоб» «упакувати» собі в голові щойно відкритий новий зв’язок між речами, якого досі не помічалося. Донині пам'ятаю, на яких пасажах мені це траплялося з Орвелом, і з Вулф, і з Шевельовим. Якщо читач переживе над цими сторінками бодай кілька таких хвилин — значить, щось із безмежно коштовний людських мисленнєвих кінь, які нині опинитися під загрозою, мені вдалося передати далі, подовжити їм віку. Плотик пливе."
🚢
🚢
November 27, 2022
Bardzo nierówne eseje. Trzy z minusem, bo niektóre podobały mi się ogromnie, a niektóre przyprawiały o ból zębów.
May 10, 2025
Не можу зрозуміти цей парадокс з творами О. Забужко. Як же мені неймовірно подобаються її есеї, падають на душу, відгукуються кожнісіньким словом, заходять, як то кажуть, як в суху землю. А художня література її авторства видається мені заважкою, такою, що крізь речення і абзаци треба продиратися з надзусиллями.
Збиралася занотовувати влучні цитати, а потім зрозуміла, що таким чином доведеться просто переписати пів книги). Але все ж таки дещо зацитую:
"Ця вроджена невіра в будь-які мотиви людських учинків, окрім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнеомильніший знак, що з національного генотипу видалено ген свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками - навіть у тих випадках, коли видряпуємось на самий вершечок соціальної драбини".
"Як і за часів срср, в усьому, що діється "на захід від Чопа", Україна живилась - і досі продовжує живитись - тими інформаційними покидьками, які їй перепадають з російського столу". (Хоч це й було написано 2005 р., на одинадцятому році війни і четвертому році повномасштабної війни цей закид залишається актуальним)
Збиралася занотовувати влучні цитати, а потім зрозуміла, що таким чином доведеться просто переписати пів книги). Але все ж таки дещо зацитую:
"Ця вроджена невіра в будь-які мотиви людських учинків, окрім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнеомильніший знак, що з національного генотипу видалено ген свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками - навіть у тих випадках, коли видряпуємось на самий вершечок соціальної драбини".
"Як і за часів срср, в усьому, що діється "на захід від Чопа", Україна живилась - і досі продовжує живитись - тими інформаційними покидьками, які їй перепадають з російського столу". (Хоч це й було написано 2005 р., на одинадцятому році війни і четвертому році повномасштабної війни цей закид залишається актуальним)
March 18, 2022
Doskonałe, gęsto pisane eseje. Zabużko pisze o rusyfikacji Ukrainy prowadzonej przez różne państwowe wcielenia Rosji przez cały XX wiek. Dla mnie jej punkt patrzenia na historię Ukrainy jest odkryciem. Po przeczytaniu tej książki zdałem sobie sprawę, jak głęboko polonocentryczny jest mój punkt widzenia na Ukrainę. Część esejów z tej książki ma metrykę po 2014 roku (aneksja Krymu). Część powstała wcześniej. Razem tworzą mocny głos o żywotności kultury ukraińskiej.
November 8, 2023
Це високоінтелектуальні есеї з великою концентрацією смислів на сторінку. Дуже сподобався есей про Катерину Білокур і порівняння її долі з долею Т. Шевченка, прям дуже сподобався. Враження від збірки псують дві речі: 1) неприхований снобізм пані Оксани; 2) речення розміром з півтори сторінки.
October 1, 2024
Складними виявилися мої стосунки з цією книжкою.
З одного боку – вразила і захопила перша частина, феміністична. А також – якась громадянська самоусвідомленість Забужко, не притаманна 95% українського суспільства до 2022 року. З іншого боку – стільки всього є в цій компіляції, що відштовхує.. Постійні апеляції до цвєтаєвої-ахматової-толстого-достоєвського. Ці повсякчасні русизми.. (які, напевно, все ж архаїзми). Це забужківське самомилування, починаючи з обкладинки й завершуючи автоцитатами та неодноразовим згадуванням про успіх власних творів.. Забужко дуже багато зробила і робить, її публічні висловлювання видимі поза українським контекстом та мають позачасове значення. Але, але.
Про хороше.
Фантастичну роботу зробила Забужко в оприсутненні Білокур, Яблонської та Павли��ко. Перших двох я фактично перевідкрила для себе, нарешті розгледівши їх живими: жінок з їхніми труднощами і радостями, в їхньому часі і поза ним. Щодо Павличко, то цей есей лише логічно доповнив моє цьогорічне дослідження цієї постаті. Теж оприсутнив її, додав рис та жестів, інтонацій, обурень та слабкостей. Словом, доповнив образ людини, який до того в мене був радше образом літературознавиці, феміністки та сучасниці становлення Незалежності. Закарбував важливе, що вестиме мене далі: акціо замість ре-акціо.
Не про хороше.
Для мене виявилося суперечливим сусідство есеїв про «прокляте покоління» та Покальчука: перших вона ґанить, до другого вона поблажлива. А хіба Покальчук не робив всього того, що й ці неназвані «прокляті» поети? Чому ж вона пробачає йому все те, за що засуджує їх? До речі, згадана Соломія Павличко у своєму «Фемінізмі» значно критичніша до Покальчука, ніж її подруга Оксана. Все ж вони були дуже різними. І якщо вже говорити про цю різність поза Покальчуком, то Павличко робила (робить!) складне простим, Забужко ж – навпаки.
Дуже неприємно було читати про бродського. Попри те що есей нібито критичний, в прямій мові, як на мене, цілком вловимо те, що все ж Забужко маліла перед іосіфом так само як і всі інші. Її репліки в його бік були скупими, обережними і дуже такими вже «зручними», підігравальними. Думаю, у наступному перевиданні цієї збірки есею про нього вже не було б. Як і, можливо, деяких інших – групових – портретів, в яких зібрано думку про людей, які Забужко в перспективі 2023 року все-таки не розчарували.
Справжнім осяянням для мене виявилася інформація про біблійну згадку планети Полин. Попри всю мою нерелігійність і відсутність занурення в християнський дискурс, в мене аж виступила гусяча шкіра від прочитаного. Іншим осяянням на цьому есеї був пасаж про екологічну свідомість селян, без якої людство перейшло в «реальність другого порядку». Це думки, на які я сама неодноразово наштовхувалась, але без чіткої їх кристалізації. Вони близькі мені як людині неміського дитинства. І я б визначила їх як своєрідну прототезу української екопоетики.
Загалом, думаю, ці есеї цінні в бібліографічних джерелах, які вказані на останній сторінці цієї збірки. Тобто в їхніх власних контекстах, а ось така компіляція, обʼєднана притягнутою за вуха суміжністю, – щонайменш дивна.
З одного боку – вразила і захопила перша частина, феміністична. А також – якась громадянська самоусвідомленість Забужко, не притаманна 95% українського суспільства до 2022 року. З іншого боку – стільки всього є в цій компіляції, що відштовхує.. Постійні апеляції до цвєтаєвої-ахматової-толстого-достоєвського. Ці повсякчасні русизми.. (які, напевно, все ж архаїзми). Це забужківське самомилування, починаючи з обкладинки й завершуючи автоцитатами та неодноразовим згадуванням про успіх власних творів.. Забужко дуже багато зробила і робить, її публічні висловлювання видимі поза українським контекстом та мають позачасове значення. Але, але.
Про хороше.
Фантастичну роботу зробила Забужко в оприсутненні Білокур, Яблонської та Павли��ко. Перших двох я фактично перевідкрила для себе, нарешті розгледівши їх живими: жінок з їхніми труднощами і радостями, в їхньому часі і поза ним. Щодо Павличко, то цей есей лише логічно доповнив моє цьогорічне дослідження цієї постаті. Теж оприсутнив її, додав рис та жестів, інтонацій, обурень та слабкостей. Словом, доповнив образ людини, який до того в мене був радше образом літературознавиці, феміністки та сучасниці становлення Незалежності. Закарбував важливе, що вестиме мене далі: акціо замість ре-акціо.
Не про хороше.
Для мене виявилося суперечливим сусідство есеїв про «прокляте покоління» та Покальчука: перших вона ґанить, до другого вона поблажлива. А хіба Покальчук не робив всього того, що й ці неназвані «прокляті» поети? Чому ж вона пробачає йому все те, за що засуджує їх? До речі, згадана Соломія Павличко у своєму «Фемінізмі» значно критичніша до Покальчука, ніж її подруга Оксана. Все ж вони були дуже різними. І якщо вже говорити про цю різність поза Покальчуком, то Павличко робила (робить!) складне простим, Забужко ж – навпаки.
Дуже неприємно було читати про бродського. Попри те що есей нібито критичний, в прямій мові, як на мене, цілком вловимо те, що все ж Забужко маліла перед іосіфом так само як і всі інші. Її репліки в його бік були скупими, обережними і дуже такими вже «зручними», підігравальними. Думаю, у наступному перевиданні цієї збірки есею про нього вже не було б. Як і, можливо, деяких інших – групових – портретів, в яких зібрано думку про людей, які Забужко в перспективі 2023 року все-таки не розчарували.
Справжнім осяянням для мене виявилася інформація про біблійну згадку планети Полин. Попри всю мою нерелігійність і відсутність занурення в християнський дискурс, в мене аж виступила гусяча шкіра від прочитаного. Іншим осяянням на цьому есеї був пасаж про екологічну свідомість селян, без якої людство перейшло в «реальність другого порядку». Це думки, на які я сама неодноразово наштовхувалась, але без чіткої їх кристалізації. Вони близькі мені як людині неміського дитинства. І я б визначила їх як своєрідну прототезу української екопоетики.
Загалом, думаю, ці есеї цінні в бібліографічних джерелах, які вказані на останній сторінці цієї збірки. Тобто в їхніх власних контекстах, а ось така компіляція, обʼєднана притягнутою за вуха суміжністю, – щонайменш дивна.
November 19, 2023
Я готова читати все, що написала пані Забужко.
Це і місце отримання нових знань, і глибокий монолог, і жива історія, що вкарбовується під шкіру.
І окрема любов - сам стиль авторки. Входиш в ритм, і гойдаєшся, поки й сама не починаєш намагатись так писати.
Це і місце отримання нових знань, і глибокий монолог, і жива історія, що вкарбовується під шкіру.
І окрема любов - сам стиль авторки. Входиш в ритм, і гойдаєшся, поки й сама не починаєш намагатись так писати.
December 3, 2023
„Nie daj nam zdradzić naszych martwych. I żywych. I tych, którzy jeszcze mają się kiedyś urodzić.
Tylko tyle i nic więcej.
Bo więcej nie mamy się czego bać.” (OZ)
O wielkiej i małej odwadze. O takiej zwykłej, codziennej, i tej absolutnie wyjątkowej… niezłomności.
Bo właśnie o niezłomności są te eseje.
Tylko tyle i nic więcej.
Bo więcej nie mamy się czego bać.” (OZ)
O wielkiej i małej odwadze. O takiej zwykłej, codziennej, i tej absolutnie wyjątkowej… niezłomności.
Bo właśnie o niezłomności są te eseje.
January 25, 2024
Я думала шо то оповідання, а виявилось шо це нонфік. Есеї авторки з її думками щодо багатьох тем, але за основу в більшій частині взяті видатні постаті української і не тільки культури.
Оксана Стефанівна відкриває ширму своїх спогадів щодо Соломії Павличко наприклад, і філігранно переплітає кожен есей зі своїми поглядами на ті часи про які мова, фемінізм, постколоніальну оптику України, ставлення держави в 90х, майдан 2004, думки по ссср, Чорнобиль і тд
Це супер цікаво читати, дуже багато поміток зробила.
Я напевно ніколи не осягну як то мати такі погляди і думки ще 90х і з цим жити і намагатись впливати на стан речей. Готова читати все у Забужко, люблю невпинно ❤️❤️❤️
Оксана Стефанівна відкриває ширму своїх спогадів щодо Соломії Павличко наприклад, і філігранно переплітає кожен есей зі своїми поглядами на ті часи про які мова, фемінізм, постколоніальну оптику України, ставлення держави в 90х, майдан 2004, думки по ссср, Чорнобиль і тд
Це супер цікаво читати, дуже багато поміток зробила.
Я напевно ніколи не осягну як то мати такі погляди і думки ще 90х і з цим жити і намагатись впливати на стан речей. Готова читати все у Забужко, люблю невпинно ❤️❤️❤️
March 21, 2022
"To także jest wojna informacyjna (...) i nie da się ukryć, że Zachód stał się w niej w dużym stopniu zakładnikiem tego obrazu Rosji, jaki w latach siedemdziesiątych i osiemdziesiątych sprzedało mu w swoich pracowniach i na domowych koncertach „desydentujące” środowisko demokratów, które w roli Rosji egoistycznie pokazywało siebie, swoje własne gusta, wartości i priorytety, niczym karnawałową maskę zamiast twarzy – i nie uprzedziło, że to niecała prawda. Nieprzyjemna świadomość, że radziecka propaganda najwyraźniej nie w stu procentach kłamała, wyzywając tych ludzi od odszczepieńców – że naprawdę nie reprezentowali oni w Rosji żadnych realnych sił społecznych i stanowili raczej tradycyjny dla rosyjskiej kultury „cień Zachodu” (dlatego interesowało ich rozszerzenie własnej strefy komfortu – wolności słowa, podróży, emigracji, słowem „socjalizm z ludzką twarzą” – ale w żadnym razie nie demontaż imperium i mozolna praca przy budowaniu demokratycznej Rosji, nie mogli więc w latach dziewięćdziesiątych stanowić żadnej opozycji dla nowego ataku czekistów) – ta świadomość dociera do europejskich elit dopiero teraz, i to tak powoli i na siłę, jakby w głębi duszy wciąż jeszcze oczekiwały, niczym dzieci Dziadka Mroza, cudownego nawrócenia Rosji na drogę demokracji.”
O Ukrainie, Rosji, i Zachodzie. To często nie jest łatwa i szybka lektura, ale w pełni warta intelektualnego wysiłku. I udowadnia z całą mocą, że ukraińska kultura i świadomość narodowa są na wskroś odrębne od rosyjskich.
O Ukrainie, Rosji, i Zachodzie. To często nie jest łatwa i szybka lektura, ale w pełni warta intelektualnego wysiłku. I udowadnia z całą mocą, że ukraińska kultura i świadomość narodowa są na wskroś odrębne od rosyjskich.
October 11, 2023
Taką eseistykę lubię najbardziej.
April 3, 2022
Sięgnęłam po tę książkę z wiadomych względów. Niczego się po niej nie spodziewałam, ponieważ kompletnie nie kojarzyłam autorki. Niestety, kursy na studiach obejmujących zagadnienie postkolonializmu niestety nie uwzględnia innych relacji kolonialnych niż Zachodnia Europa – Kolonie indyjsko-afrykańsko-amerykańskie, co w samo w sobie jest już niesamowicie kolonialne. Dziękuję ironio za to, że po raz kolejny ukazujesz mi piękno i tragizm absurdu.
Książka to zbiór esejów poświęconych tytułowej planecie Piołun, jak Ukrainę nazywa autorka. Ukraina jest tutaj przedstawiona bardzo szeroko: zarówno jako przestrzeń geograficzna, kulturowa, społeczna, emigrancka. Mamy do. czynienia z poszukiwaniem wnętrza i zewnętrza. Zabużko nie stawia jednak sobie żadnego zadania: przedstawia czytelnikowi jedynie pewne wskazówki, tropy i zaprasza do tego, aby to właśnie podmiot czytający przejął od inicjatywę dalszego poznawania szczegółów. Bardzo bezpardonowa lekcja prowadzona wedle motta „educate yourself”.
Jeszcze na początku lutego myślałam, że Polska i Polacy naprawdę należą w jakiś sposób do Zachodu. Być może wepchaliśmy się tam trochę na siłę, ale jednak – udało się. Jednak po 24.02 nie mam żadnych wątpliwości, że Europa Środkowo-Wschodnia to jest jakiś osobny byt, zupełnie niezrozumiały przez naszych sąsiadów, dla których jesteśmy ciągle niedorozwiniętym karłem po rozpadzie bardzo fajnego porządku świata, który tak naprawdę nikomu nie przeszkadzał… Poza przedmiotami tego porządku, które nagle zaczęły mówić w jakiś swoich koślawych, słowiańskich językach. A jak przedmiot mówi to znaczy, że cos jest bardzo nie tak. Albo z przedmiotem, albo podmiotem ów przedmiot posiadający. Lektura Zabóżko tylko utwierdziła mnie w tym przekonaniu, dokładając do tego wiele refleksji na temat roli Rzeczpospolitej Obojga Narodów w kształtowaniu się współczesności oraz chęć przeczytania raz jeszcze całego romantyzmu ukraińskiego oraz „Ogniem i mieczem”.
Kilka razy się popłakałam podczas lektury, chociaż przyznam szczerze, że styl nie zawsze mi odpowiadał: jednak ilość zdań wielokrotnie złożonych była moim zdaniem zbyt nachalna i często po prostu wytrącała mnie z czytelniczej uwagi, przez co nie zawsze łatwo mi było wrócić do głównego toru prowadzonej myśli. Nie wiem, na ile to kwestia tłumaczenia, a na ile stylu autorki, niemniej jednak wydaje mi się, że w procesie redakcji można było to odrobinę uprosić. Dzięki temu bardzo trudne tematy, które podnosi autorka, stałyby się bardziej przystępne dla przeciętnego czytelnika.
Cieszę się jednak, że poznałam się z Zabużko. Czuję, że jeszcze się spotkamy.
Książka to zbiór esejów poświęconych tytułowej planecie Piołun, jak Ukrainę nazywa autorka. Ukraina jest tutaj przedstawiona bardzo szeroko: zarówno jako przestrzeń geograficzna, kulturowa, społeczna, emigrancka. Mamy do. czynienia z poszukiwaniem wnętrza i zewnętrza. Zabużko nie stawia jednak sobie żadnego zadania: przedstawia czytelnikowi jedynie pewne wskazówki, tropy i zaprasza do tego, aby to właśnie podmiot czytający przejął od inicjatywę dalszego poznawania szczegółów. Bardzo bezpardonowa lekcja prowadzona wedle motta „educate yourself”.
Jeszcze na początku lutego myślałam, że Polska i Polacy naprawdę należą w jakiś sposób do Zachodu. Być może wepchaliśmy się tam trochę na siłę, ale jednak – udało się. Jednak po 24.02 nie mam żadnych wątpliwości, że Europa Środkowo-Wschodnia to jest jakiś osobny byt, zupełnie niezrozumiały przez naszych sąsiadów, dla których jesteśmy ciągle niedorozwiniętym karłem po rozpadzie bardzo fajnego porządku świata, który tak naprawdę nikomu nie przeszkadzał… Poza przedmiotami tego porządku, które nagle zaczęły mówić w jakiś swoich koślawych, słowiańskich językach. A jak przedmiot mówi to znaczy, że cos jest bardzo nie tak. Albo z przedmiotem, albo podmiotem ów przedmiot posiadający. Lektura Zabóżko tylko utwierdziła mnie w tym przekonaniu, dokładając do tego wiele refleksji na temat roli Rzeczpospolitej Obojga Narodów w kształtowaniu się współczesności oraz chęć przeczytania raz jeszcze całego romantyzmu ukraińskiego oraz „Ogniem i mieczem”.
Kilka razy się popłakałam podczas lektury, chociaż przyznam szczerze, że styl nie zawsze mi odpowiadał: jednak ilość zdań wielokrotnie złożonych była moim zdaniem zbyt nachalna i często po prostu wytrącała mnie z czytelniczej uwagi, przez co nie zawsze łatwo mi było wrócić do głównego toru prowadzonej myśli. Nie wiem, na ile to kwestia tłumaczenia, a na ile stylu autorki, niemniej jednak wydaje mi się, że w procesie redakcji można było to odrobinę uprosić. Dzięki temu bardzo trudne tematy, które podnosi autorka, stałyby się bardziej przystępne dla przeciętnego czytelnika.
Cieszę się jednak, że poznałam się z Zabużko. Czuję, że jeszcze się spotkamy.
May 13, 2023
Nie udało mi się skończyć. Nie przebrnęłam. Podczas lektury miałam wrażenie, że jestem "za głupia" na tą książkę, brakuje mi znajomości odniesień i gubię się w przydługich zdaniach opatrzonych jeszcze dłuższymi przypisami. Może kiedyś, kiedy obejrzę te same filmy co autorka i przeczytam te same książki, nadążę za jej perspektywą i zrozumiem te eseje.
May 4, 2025
Jest to moje pierwsze spotkanie z czymkolwiek spod pióra Oksany Zabużko, i zdecydowanie zaliczyłabym to spotkanie do udanych. Może dlatego, że pod wieloma względami nadaję z autorką na podobnych falach i mam wiele podobnych spostrzeżeń.
Jednak pozostaję jednocześnie świadoma, że nie każdy czytelnik odbierze te eseje tak samo, nie tylko przez gęsty język, jakim posługuje się autorka - polskiemu czytelnikowi, który nigdy nie interesował się w jakikolwiek sposób historią sztuki i literatury ukraińskiej może być szczególnie trudno.
W czym natomiast polski czytelnik niewątpliwie się odnajdzie to rozłożenie na łopatki tak charakterystycznego dla Rosjan i szczególnie rosyjskich pisarzy i artystów swoistego narcyzmu, zwłaszcza językowego, ale nie tylko, i tego, jak bardzo wsiąkł on w zachodnie środowiska akademickie zajmujące się slawistyką. Josipie Brodsky, na zawsze powinniśmy ci zapamiętać wierszyk na poziomie intelektualnej ameby, w której wyśmiewasz ukraińskie dążenia do niepodległości. Dla mnie jako osoby, która była już wyzywana od pszeka przez Rosjan (dla niezaznajomionych: pszek to rosyjski slur, trochę odpowiednik n-word, tyle, że na Polaków), lektura fragmentu o zawodzie Zabużko Brodskim i zachodnimi slawistami była jak autoterapia.
-1 gwiazdka za nieliczne zgrzyty, których doznałam w trakcie lektury, głównie w ostatnim tekście, a mianowicie wspomniane przeze mnie wcześniej odniesienie się do przyjaźni z syjonistycznym (bo nie powiem: izraelskim) pisarzem - i to pomimo tego, że wcześniej odnosi się do myśli Edwarda Saida, z którą jest zapoznana, więc chyba powinna też znać jego biografię (?).
Swoją drogą, dość typowe to niestety dla pokolenia autorki, z którego również wywodzą się moi rodzice, że nawet jak imperializm USA i ZSRR zostaje przez nich dostrzeżony, to jakoś syjonizm wymiga się ich, poniekąd nadal dość wyczulonemu, „radarowi na imperializm”, jak jakiś śliski węgorz. Ciekawe, z czego to wynika? Jestem pewna, że po części dla tego, że chociaż ZSRR oficjalnie deklarował się jako sojusznik Palestyny, to nadal edukacja w szkołach sowieckich i w innych krajach Bloku Wschodniego na ten temat dość kulała. A i upadek sojuza tej dziury w wiedzy nie wypełnił… chyba powinno być to wezwanie, zwłaszcza dla młodego pokolenia, że zawsze powinniśmy dowiadywać się więcej, i reagować bardziej adekwatnie niż nasi rodzice, dziadkowie i inni przodkowie.
Jednak pozostaję jednocześnie świadoma, że nie każdy czytelnik odbierze te eseje tak samo, nie tylko przez gęsty język, jakim posługuje się autorka - polskiemu czytelnikowi, który nigdy nie interesował się w jakikolwiek sposób historią sztuki i literatury ukraińskiej może być szczególnie trudno.
W czym natomiast polski czytelnik niewątpliwie się odnajdzie to rozłożenie na łopatki tak charakterystycznego dla Rosjan i szczególnie rosyjskich pisarzy i artystów swoistego narcyzmu, zwłaszcza językowego, ale nie tylko, i tego, jak bardzo wsiąkł on w zachodnie środowiska akademickie zajmujące się slawistyką. Josipie Brodsky, na zawsze powinniśmy ci zapamiętać wierszyk na poziomie intelektualnej ameby, w której wyśmiewasz ukraińskie dążenia do niepodległości. Dla mnie jako osoby, która była już wyzywana od pszeka przez Rosjan (dla niezaznajomionych: pszek to rosyjski slur, trochę odpowiednik n-word, tyle, że na Polaków), lektura fragmentu o zawodzie Zabużko Brodskim i zachodnimi slawistami była jak autoterapia.
-1 gwiazdka za nieliczne zgrzyty, których doznałam w trakcie lektury, głównie w ostatnim tekście, a mianowicie wspomniane przeze mnie wcześniej odniesienie się do przyjaźni z syjonistycznym (bo nie powiem: izraelskim) pisarzem - i to pomimo tego, że wcześniej odnosi się do myśli Edwarda Saida, z którą jest zapoznana, więc chyba powinna też znać jego biografię (?).
Swoją drogą, dość typowe to niestety dla pokolenia autorki, z którego również wywodzą się moi rodzice, że nawet jak imperializm USA i ZSRR zostaje przez nich dostrzeżony, to jakoś syjonizm wymiga się ich, poniekąd nadal dość wyczulonemu, „radarowi na imperializm”, jak jakiś śliski węgorz. Ciekawe, z czego to wynika? Jestem pewna, że po części dla tego, że chociaż ZSRR oficjalnie deklarował się jako sojusznik Palestyny, to nadal edukacja w szkołach sowieckich i w innych krajach Bloku Wschodniego na ten temat dość kulała. A i upadek sojuza tej dziury w wiedzy nie wypełnił… chyba powinno być to wezwanie, zwłaszcza dla młodego pokolenia, że zawsze powinniśmy dowiadywać się więcej, i reagować bardziej adekwatnie niż nasi rodzice, dziadkowie i inni przodkowie.
April 11, 2024
Книга, на яку я давно чекала і яка виправдала мої очікування.
«Планета Полин» — збірка есеїв, які Оксана Забужко написала в різні роки.
У передмові Оксана Стефанівна так пояснює свій вибір: «у цьому томі зібрано найважливіші для авторки есеї, розкидані на дистанції в два десятиліття( а найраніший текст навіть сягає 1997 року!), — з переважанням одначе, відносно «недавніх»».
Книга носить назву останнього розділу, де через кіномистецтво та свій досвід під час Чорнобильської трагедії авторка виходить на роздуми про людину та суспільство. Цей розділ недарма останній, адже він з усього вразив найбільше.
Отримала величезне задоволення від розповіді про Катерину Білокур. Дуже тепло було читати про Софію Яблонську, яка попри буремний час і батька моксвофіла подорожувала до Африки, Китаю та інших віддалених місцин, фіксуючи побачене на фотоплівку. Не міг залишити мене байдужою «Спогад про Соломію Павличко» та багато інших важливих імен і подій.
Однозначно рекомендую цю книгу, особливо якщо ви любите читати есеїстику, переконалась що це чудовий спосіб подумати про події минулого і разом з тим подивитись по-новому на своє життя.
«Планета Полин» — збірка есеїв, які Оксана Забужко написала в різні роки.
У передмові Оксана Стефанівна так пояснює свій вибір: «у цьому томі зібрано найважливіші для авторки есеї, розкидані на дистанції в два десятиліття( а найраніший текст навіть сягає 1997 року!), — з переважанням одначе, відносно «недавніх»».
Книга носить назву останнього розділу, де через кіномистецтво та свій досвід під час Чорнобильської трагедії авторка виходить на роздуми про людину та суспільство. Цей розділ недарма останній, адже він з усього вразив найбільше.
Отримала величезне задоволення від розповіді про Катерину Білокур. Дуже тепло було читати про Софію Яблонську, яка попри буремний час і батька моксвофіла подорожувала до Африки, Китаю та інших віддалених місцин, фіксуючи побачене на фотоплівку. Не міг залишити мене байдужою «Спогад про Соломію Павличко» та багато інших важливих імен і подій.
Однозначно рекомендую цю книгу, особливо якщо ви любите читати есеїстику, переконалась що це чудовий спосіб подумати про події минулого і разом з тим подивитись по-новому на своє життя.
April 21, 2024
Українська мова була створена Забужко або для Забужко. Інших варіантів не дано.
August 24, 2024
Як багато тут задокументовано речей, про які не говорять, а варто було б! Ці есеї відкривають так багато нових імен і цікавих фактів, дуже прикро що аж тепер, але краще пізно ніж ніколи.
November 24, 2022
I wish there was a chance this book might get translated into English but I worry that it would just not be deemed "marketable." The thread that binds these essays is the complex examination of colonization and silencing of a language, a culture, a history through repetitions (sometimes intentionally chaotic and unpredictable) of varied forms of repression and attempts at destruction. Imprisonment and torture of dissidents in the post-1945 decades, genocide in the 1930s, strategies of "divide and conquer" that pitted poor people against other poor people during WWII and beyond... finally, also the Chernobyl disaster, the relative Ukrainian silence around which Zabuzhko probes into masterfully with the help of Svietlana Alexievich's work. Zabuzhko translated Alexievich's Voices from Chernobyl into Ukrainian, and in the title essay of this collection, offers a mosaic narrative of the shock of the disaster and its silencing effect on Ukrainians. Apart from Alexievich, she invokes also Tarkovsky and (surprisingly -- to me) von Trier as sources of metaphor for the shattering experience. Where voice fails, she brings in image, then reclaims voice through it.
If only this book were out not just in Polish but also in English this year... perhaps the odd insistence on "two-sidesism" I perceive in how so many westerners write about and conceptualize the ongoing war in Ukraine could be pierced?
If only this book were out not just in Polish but also in English this year... perhaps the odd insistence on "two-sidesism" I perceive in how so many westerners write about and conceptualize the ongoing war in Ukraine could be pierced?
October 19, 2025
Те, про що пише Забужко, однозначно важливо. Те, що вона для цього використовує (наприклад, повсякчасне згадування талстаєвсіх і ко.) — забивання гвіздків у мою спроможність сприймати її тексти. На цій збірці доробок пані Оксани для себе не закриваю, бо все ж через силу, але його треба прочитати заради якнайповнішої картини епохи, але однозначно пора шукати для себе інший авторитет, на який можна спертися. На самозакозаність та розбіжності спиратися вже не можу.
March 21, 2024
Я не пропускаю жодного інтерв'ю Забужко. Отримала задоволення від "Музею покинутих секретів". Але ця книжка далася важко. "Більше ніхто не знімає кіно з такими філософськими діалогами як у достоєвського" — очі закочуються. Пишу цей відгук під звуки обстрілів у Херсоні. Ще 4 роки тому ця книга залишила б просто байдужою. Сьогодні мене цілком можна звинуватити в упередженості. Перенасичена російським контекстом. цвєтаєва, ахматова (обидві багато разів), навіть ідеї троцького, висоцький, бодров, довлатов, бахтін, сорокін, солженіцин, якась графиня толстая — їх уже благополучно забули в Україні.
Посилання на Фон Трієра було як ковток свіжого повітря, а то відчуття наче ми з нею знову в обіймах "слов'янської співдружності". За ним тарковський... Я теж маю філософську освіту і читала бахтіна, але ж це не верх філософської думки і багато кращого можна згадати. Я не вірю, що пані Забужко не читала нікого смішнішого за довлатова. Чому саме він взірець сатири? "Маю надію, що бродському тепло на сьомому небі поетів" — я думаю цей "поет" посміявся б з її великодушності та присвяти на 50 ст.
Від книги задушливе враження, що світ клином зійшовся на росії.
Розсміялася з єднання тарковського з природою, його розумінням села... Перерізав горло коневі !!!! Чорт, він ЖИВУ КОРОВУ СПАЛИВ !!!!! Для кадру !!!!
Посилання на Фон Трієра було як ковток свіжого повітря, а то відчуття наче ми з нею знову в обіймах "слов'янської співдружності". За ним тарковський... Я теж маю філософську освіту і читала бахтіна, але ж це не верх філософської думки і багато кращого можна згадати. Я не вірю, що пані Забужко не читала нікого смішнішого за довлатова. Чому саме він взірець сатири? "Маю надію, що бродському тепло на сьомому небі поетів" — я думаю цей "поет" посміявся б з її великодушності та присвяти на 50 ст.
Від книги задушливе враження, що світ клином зійшовся на росії.
Розсміялася з єднання тарковського з природою, його розумінням села... Перерізав горло коневі !!!! Чорт, він ЖИВУ КОРОВУ СПАЛИВ !!!!! Для кадру !!!!
April 13, 2021
Дуже сподобалась книга. Це збірка есе Оксани Забужко, що їх написала авторка в різні роки, але є в них наскрізна тема - це історії різних людей, які змушені були жити (і виживати) в часи СРСР, держави-монстра з зорею Полин у небі. В історіях цих людей перед читачем постає колективізація, голодомор, шалені 60-ті і мертвотні 70-ті, і врешті - Київ 1986 року. Історії пронизливі. Вразила кожна по-своєму. Як вразила і інтерпретація Забужко Голодомору як акту повалення давніх богів на українських землях, а точніше Богині - землі-годувальниці. Сталін знищив дитинну віру українців, що земля прогодує, достатньо її захищати і обробляти. Навіть більше - Оксана Забужко говорить про знищення пантеїстського ставлення до природи. Вона пише про страх, який оселився на цих землях після великої травми - навіть не одного покоління, щонайменше трьох, бо ж людей не просто вбили - рідним заборонили їх оплакувати. І лише вибух на Чорнобильскій АЕС дозволив скинути ці пута страху.
Displaying 1 - 30 of 86 reviews