Нова книжка есеїстики Степана Процюка — це нариси про знакових українських письменників, долі яких вражають не менше за творчість. Медіум Тарас Шевченко, літописець гуцульського космосу Петро Шекерик-Доників, «князь роси» Тарас Мельничук і «найконтроверсійніший» Володимир Винниченко... Несподівані ракурси добре знайомих постатей захоплюють і бентежать. Друга частина видання — про письменницькі пороки, спокуси і слабкості. Фінальний розділ — найсвіжіші інтерв’ю із автором.
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.
Самомилування автора і розмови навколо того, що болить, без жодного зважання на читача. Есе — це часто милування власними словами задля милування власними словами. Але тут це прям виведено на наступний рівень. Та й ще й через призму відсталості поглядів років так на 20-30, де Кобилянська «поволі зараз починає входити в канон укрліт», а одностатеві стосунки — це «викривлення кохання» і щось відверто збочене 🙄
До того ж це навіть не книжка, це накидані шматки всього, шо десь було. Якісь випадкові статті написані для якихось навколо літературних сайтів, якісь інтерв’ю, в яких автор відповідає на одні і ті ж питання, але очевидно вважає себе достатньо значимою фігурою, щоб включити їх всі.